Тема 14. Мисленнєві і комунікативні основи граматичного ладу

Питання до теми:

1. Мова, мовлення і процеси реченнєвомисленнєвої діяльності.

2. Мова і свідомість.

3. Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови.

4. Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних членів речення.

Основна література:

1. Вопросы теории частей речи (На материале языков различных типов). – Л., 1968.

2. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л., 1972.

3. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.

4. Хомский Н. Синтаксические структуры // Новое в лингвистике. – Вып. ІІ. – М., 1962.

Додаткова література:

1. Кацнельсон С.Д. О теории лингвистических уровней // Вопросы общего языкознания. – М., 1964.

2. Пенфильд В., Робертс Л. Речь и мозговые механизмы. – Л., 1964.

Мова, мовлення і процеси реченнєвомисленнєвої діяльності. Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення.

Мовлення – це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як “комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки”. Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду “виконання” мови.

Більш широко проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л.В.Щербою в його статті " О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании". У загальній “сукупності мовних чи мовленнєвих явищ” тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів “говоріння” тепер з'являється новий аспект – мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність – це процеси “говоріння” і “слухання-розуміння”, які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів.

В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення – думки та його звукової зашифровки, а інший – протилежний за своїм напрямом процес – складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.

Мова і свідомість. Мова – це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю “пам'яттю”, де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний.

Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови. Морфологічні ознаки самі по собі не можуть бути відправною точкою для побудови універсальної теорії граматичних класів. У реченнєвомисленнєвому плані фундаментальне значення для граматичної класифікації слів має протилежність предметних призначеннєвих значень. Під предметними значеннями розуміються лексичні значення, що відображають матеріальні предмети, фізичні тіла і т.п. Традиційна граматика до числа предметів зараховує все те, що виражається іменниками (події, просторові й часові відношення – “поверхня”, “канікули” тощо). Основні синтаксичні функції і синтаксичні відношення, що ними передбачаються, утворюють основу для розподілу лексичних значень за їх граматичними класами. На цій основі здійснюється поділ всіх лексичних значень (крім “подійних”) на субстанційні та несубстанційні. Подальший поділ лексичних значень на дрібніші класи зумовлений спеціалізацією основних синтаксичних функцій. Такі семантичні класи можна уявити у вигляді поданої схеми:

Неподійні лексичні значення

↓ ↓

субстанційні значення несубстанційні значення

↓ ↓

атрибутивні значення предикативні значення

↓ ↓

квалітативні квантитативні значення значення

В основі поділу лексичних значень на класи лежать, таким чином, синтаксичні категорії. Крім семантко-синтаксичних категорій, у класифікації подані логіко-граматичні (онтологічні). Це – предметність, якість, кількість тощо. На базі цих категорій у класі субстантивних значень виділяються підкласи предметних і призначеннєвих значень, а в класі атрибутивних – підкласи квалітативних і квантитативних значень.

Отже, на поділ слів за граматичними класами впливають різні фактори. Це передусім категорійна структура мови, у якій репрезентовані логіко-граматичні категорії (що є важливі в плані членування класів на підкласи) і семантико-синтаксичні категорії (що визначають процеси функціонування лексичних значень у мовленні). Окрім цих категорій, у класифікації лексичних значень і слів, які виражають ці значення, знаходять відображення і певні універсально-мовні фактори: розмежування способів позначення і процеси граматичної деривації.

Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних членів речення. Логіко-граматичні категорії залежать від лексико-граматичних. Це пояснюється тим, що будь-яке лексичне значення повинне мати здатність функціонувати як член речення. Для того, щоб ці значення могли функціонувати в мові як “ті, що визначають” і предикандуми, мова функціонально прирівнює їх до предметних значень, підводячи їх під загальну категорію субстанції.

Суб'єкт речення – це складна функціональна категорія, зумовлена різними властивостями мовленнєвих явищ. У своїй основі суб'єкт – предикандум, єдиний предикандум одномісного предиката або один з предикандумів багатомісного предиката. Специфічною для суб'єкта є функція теми, яка зводить єдиний предикандум одномісного предиката й один з предикандумів багатомісного предиката в ранг головного члена речення разом з присудком (предикатом).

Проблемним є також визначення обставин як членів речення. Це стосується обставин типу “весело”, “холодно”, “яскравіше”. Визначаючи предикати, вони актуалізують їх значення, вказуючи на властиву їм ознаку. С.Д.Кацнельсон називає ці лексеми не обставинами, а атрибутами, констатуючи, що “такі атрибути не завжди співвіднесені з предметним іменем, але й тоді, коли предмет - не ім'я наявне, вони відносяться до них через предикат. Обставини відрізняються від інших членів речення тим, що до складу речення вони входять на правах “вкраплення”. Прямого відношення до внутрішньої структури речення вони не мають і від валентності предикати не залежать. Виконуючи певну функцію, вони характеризують все речення, а не окремий його член.