Історичні хроніки Шекспіра: основні проблеми та система образів

В перший період творчості, в 90-х pp. XVI ст., Шекспір написав два цикли драматичних творів, які прийнято називати історичними хроніками. Разом вони складають ніби дві драматичні тетралогії, яким притаманні єдність проблематики й сюжетний зв'язок (три частини «Генріха VI» й «Рі-чард III» - перша тетралогія; «Річард II», дві частини «Генріха IV» й «Генріх V» - друга тетралогія). Поза цими двома циклами залишаються ще дві хроніки: «Король Джон» і «Генріх VIII», які, однак, становлять ніби пролог і епілог до обох тетралогій. Щоправда, «Генріх VIII» був написаний наприкінці творчого шляху Шекспіра, в 1612 році. Оскільки ж ці твори, крім тематичної і, до певної міри, сюжетної єдності, відзначаються ще й великою змістовою та художньою своєрідністю, виникає необхідність дати їм групову типологічну характеристику.

Постали вони на грунті загостреного інтересу до історії, передусім історії національної, яким позначене зріле англійське Відродження. Пояснення ж цього явища слід шукати насамперед у перехідному характері доби, враховуючи до того ж, що в Англії XVI ст. перехід від феодальної формації до капіталістичної відбувався з особливою інтенсивністю. В другій половині XVI ст. різко зростає кількість історичних творів, покликаних задовольняти ией інтерес. Серед них виділимо «Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії» (1577), видані Р. Голіншедом,- саме з них Шекспір брав сюжети для своїх - драматичних - хронік. Про те, якого величезного значення сучасники геніального драматурга надавали знанню історії, красномовно свідчить хоча б ось ця декларація із хроніки Го-ліншеда: історія - це «есенція розуму, вершки досвіду, сік мудрості, серцевина розсудку, бібліотека знань, ядро політики, посвята в таємниці, календар часу, світоч істини, життя пам'яті...» (цит.: Б а р г М. Шекспир и история. М., 1976, с. 16). На цьому грунті й розквітає англійська історична драма зрілого Відродження - унікальне явище серед європейських літератур, і її вершина - Шекспірові історичні хроніки.

Англійських драматургів і глядачів того часу цікавила переважно національна історія, а в ній передусім - пізнє середньовіччя (XIV-XV ст). Для сучасників Шекспіра це був той учорашній день країни, коли зароджувалося її «сьогодні». В духовній культурі англійського Відродження починав формуватись історичний підхід до минулого, дистанціювання того минулого від сучасності. Саме в цю добу виникає поняття «часу» як специфічної історичної категорії, що їй належить принципово важлива роль і в концепції Шекспірових історичних хронік. З одного боку, у Шекспіра «час» - це рух самої історії, плинність усього існуючого у сфері життя людства, з другого - не певний момент історії, певна ситуація суспільно-політичного життя, що підлягає законові змінності. Ці два поняття легко зливаються у єдине бачення історії як динаміки - змінності, твореної самими людьми. Це було зрушення, і досить радикальне, непорушного доти божественного порядку, на якому грунтувався середньовічний світогляд. Відбувалося зміщення акценту з волі провидіння на історичну самодіяльність людей - заявляв про себе ренесансний антропоцентризм, що йшов на зміну середньовічному теоцентризмові. Воднораз у категорії «часу» проглядало усвідомлення об'єктивно діючих закономірностей і «велінь» історії, з якими Шекспір у хроніках постійно співвідносить наміри, вчинки, дії, прагнення своїх героїв-можновладців.

Проте й не слід перебільшувати історизм мислення Шекспіра і загалом митців Відродження. Адже насамперед цей історизм не поширювався на «суб'єкта історії» - на людину: і Шекспір, і інші письменники та мислителі Ренесансу виходили з розуміння людської природи як незмінної. А незмінність людської природи передбачала й незмінність певних фундаментальних основ і функцій людського буття. «Хоч поняття про час уже досягло в добу Шекспіра значного розвитку, воно ще не диференціювалося, як у наступні епохи. Минуле й теперішнє зближалися. Поєднання різних часів у одному творі мало за основу давню моральну традицію. Ідея еволюції людської свідомості ще не виникла... Історія читалася Шекспіром та його сучасниками як літопис людських доль, у яких проявлялися вічні закони життя».

Все це дозволяло Шекспірові без особливого зусилля актуалізувати минуле, переносячи на нього насущні суспільно-політичні й моральні проблеми сучасності. Можна сказати, що в ідеологічному плані історичні хроніки Шекспіра - це пряма проекція сучасності на минуле. Головним чином це були проблеми, породжені добою інтенсивного розвитку абсолютистської державності в Англії, як, наприклад: проблема державного порядку, протиставленого феодальній анархії; проблема абсолютної монархії, співвідношення влади й законності; значення особистості монарха, його якостей людини й правителя, від яких дуже багато залежало в долі держави й підданих; характер і стиль правління, його відповідність «часові» тощо. У спеціальних дослідженнях досить переконливо показано, як в історичних хроніках Шекспіра проявилися ідеологічні настанови монархії Тюдорів, розкрита залежність від тих настанов трактування англійської історії загалом і її подій та особистостей зокрема. Але значення цього моменту не слід перебільшувати, бо тоді породжується хибна тенденція тлумачення Шекспірових хронік як своєрідних ілюстрацій названих настанов. Важливо тут вказати, що в цих творах знайшла своє вираження ренесансна гуманістична ідеологія, яка великою мірою визначає їхню ідейну й моральну атмосферу і коригує абсолютистські ідеологічні настанови. Водночас у них відбився і народний підхід до історії, народне розуміння правди й справедливості, яке теж увійшло важливим складником в ідейно-моральну атмосферу п'єс.

А головне, Шекспіра передусім цікавила людина в історії, людські характери й долі, колізії та переживання людей в історичному потоці; його хроніки наповнені великим, суто людським змістом, і цим змістом знімається й середньовічне провіденціалістське розуміння історії як «промислу божого», і, значною мірою,- згадані абсолютистські настанови. Очевидно, якби Шекспір надавав тим настановам такого ж значення, як деякі сучасні інтерпретатори, його хроніки давно б уже цікавили лише фахових істориків. Саме глибокий людський зміст, до того ж реалістично втілений (в широкому значенні слова), і привертає все нові й нові покоління до цих творів, робить їх справді безсмертними.

Історичні хроніки Шекспіра, чи, краше сказати, обидві історичні тетралогії, дають послідовне й цілісне відображення великого, майже столітнього, періоду в історії Англії -від останніх років XIV ст. по 1485 рік, коли на англійський престол зійшов Генріх VII і розпочалося правління династії Тюдорів, епоха розквіту абсолютизму. Більш ранній період англійської історії, початок XIII ст., відображає хроніка «Король Джон», яка стоїть осібно, але водночас і в плані історичному, і за основною тематикою є ніби прологом до основного масиву хронік, що складаються у дві тетралогії. Ще більше відокремлена від них хроніка «Генріх VIII», написана під кінець творчого шляху Шекспіра. Вона в апологетичному плані зображає правління Генріха VIII, батька королеви Єлизавети; це єдина хроніка великого драматурга, де відбита сучасність. «Це п'єса про переможну абсолютну монархію, написана в період, коли абсолютизм іще не вичерпав своїх можливостей».

Історичну і, відповідно, сюжетну основу головного масиву хронік Шекспіра становить міжусобиця двох феодальних угруповань, відома під назвою війни Білої і Червоної троянд. Хоч, власне, ця війна почалася в 1455 році виступом Річарда, герцога Иоркського, проти короля Генріха VI Ланкастерського, але боротьба між двома паростями династії Плантагенетів, Ланкастерською і Йорк-ською, започаткувалася ще на порозі XV ст., коли герцог Болінгброк у 1399 році скинув з трону Річарда II Плантагенета й проголосив себе королем Генріхом IV, поклавши початок правлінню Ланкастерської династії. Тому К. Маркс у «Хронологічних нотатках» указує на 1399 рік як на початок війни Білої і Червоної троянд.

Справді, саме вчинена Генріхом IV узурпація поклала початок тривалій і запеклій боротьбі між двома феодальними угрупованнями. Щоправда, вона була притихла за Генріха V (1413-1422), який домігся блискучих успіхів у Столітній війні з Францією, надавши англійському феодальному дворянству широку можливість грабувати цю країну. Суперечності знову загострилися за Генріха VI (1422-1461), який був коронований у восьмимісячному віці, а згодом виявився слабким та безвольним правителем, що зрештою і призвело до згаданого виступу герцога Иоркського - до безпосереднього вибуху війни Білої й Червоної троянд. Англійська феодальна аристократія поділилася на два ворожі табори, на прибічників йоркської і Ланкастерської династій, емблемами яких були відповідно біла і червона троянди. Обидві ці династії були відгалуженнями роду Плантагенетів, а формальною підставою претензій Йорків на престол було те, що вони вважали себе спадкоємцями герцога Лайонела, третього сина Едварда III (1327-1377), тоді як Ланкастери були спадкоємцями Джона Ганта, четвертого сина згаданого короля. Піднявши повстання проти Генріха VI. герцог Річард Иоркський у 1460 році захопив його в полон і домігся зречення короля від престолу. Проте дружина Генріха VI, королева Маргарита, за допомогою шотландців завдала поразки йоркістам під Вейкфілдом (грудень 1460) і на недовгий час поновила чоловіка на троні. Герцог Иоркський загинув у тій битві, але його старший син Едвард, здобувши перемогу під Таутоном (березень 1461), вступив у Лондон і проголосив себе королем Едвардом IV (1461 - 1483). Однак і після цього Ланкастери продовжували боротьбу і лише у битві під Барнетом (травень 1471) зазнали остаточної поразки. Остання фаза війни Білої і Червоної троянд розігрується в середині 1480-х років. Після смерті Ед-варда IV міжусобиця спалахнула в таборі йорків: брат покійного короля і регент Річард Глостер зміщує малолітнього короля Едварда V і проголошує себе королем Річардом III (1483-1485). Проти нього виступає граф Річмонд, представник родини Тюдорів, який перемагає у битві при Босворті (серпень 1485) і стає королем Генріхом VII. З ним почалася нова епоха в історії Англії - епоха розквіту абсолютистської державності, яка була кроком уперед в історичному поступі країни.

Чим же була ця війна у своїй суспільно-історичній сутності й наскільки ця сутність відбита в історичних хроніках Шекспіра? Була вона не тільки феодальною міжусобицею, звичайною для середньовіччя, а й виявом глибокої кризи феодально-середньовічного світопорядку. Втративши можливість грабувати Францію внаслідок несприятливого повороту в Столітній війні, групи англійських феодалів прагнуть зміцнити свої позиції і розширити володіння в самій Англії, що призводить до різкого загострення міжусобиць у другій половині XV ст. Взявши владу, обидва табори насамперед перекроюють володіння, намагаються захопити якомога більше земель і титулів, що й показує досить виразно Шекспір у своїх історичних хроніках, певною мірою виявляючи приховану пружину прагнень і дій феодальної аристократії. Однак війни Білої і Червоної троянд призводять до наслідків, протилежних цілям і прагненням їхніх учасників. Обидва табори хотіли розширити владу й володіння, зберігаючи, проте, феодальну децентралізацію; об'єктивно ж вони прийшли до самознищення і розчищення шляху для абсолютної монархії Тюдорів, яка була, за словами Ф. Енгельса, перемогою над феодалізмом, хоч ще й не бюргерства, а королівської влади.

Так прокладала собі шлях історична необхідність, і це не без своєрідної патетики відображено в драмах Шекспіра. Особливо ж сильне вираження отримав у них трагедійний аспект цього історичного процесу - самознищення старої феодальної знаті з її рицарськими звичаями й традиціями, на зміну якій ішло нове дворянство буржуазного походження і з буржуазними тенденціями.

Історичні хроніки Шекспіра створювалися не за хронологічною послідовністю їхнього змісту. На самому початку творчого шляху драматурга були написані трилогія «Генріх VI» і «Річард III», які відображають власне війну Білої і Червоної троянд та її «непередбачений» фінал. Це перша тетралогія. Другу тетралогію, що складається з драм «Річард II», «Генріх IV» (дві частини) та «Генріх V», Шекспір написав у другій половині 90-х рр, XVI ст., десь із 1596 по 1599 рік, коли його талант драматурга досяг повного розквіту. В другій тетралогії змальовується період історії Англії, що передував війні Білої і Червоної троянд: перша третина XV ст., коли визрівала фатальна для англійської феодальної знаті міжусобиця. Слід сказати, що за своїм художнім рівнем перша тетралогія значно поступається другій, і, щоб у цьому пересвідчитись, досить елементарного зіставлення «Генріха VI» з «Генріхом IV». Однак сюжетно (а сюжет у хроніках Шекспіра - це рух самої англійської історії) перша тетралогія іде за другою і є її прямим продовженням. Як видно зі сказаного, обидві тетралогії Шекспіра з їхніми «прологом» і «епілогом» створювалися не за заздалегідь складеним планом, а поставали спонтанно. Таке групування творів у Шекспіра відсутнє, запропоноване воно дослідниками пізніших часів. І, нарешті, коротко скажемо про жанрову специфіку історичних хронік, особливості їхньої структури. В спеціальному дослідженні Ю. П. Шведов дав їм таке визначення: «До жанру хронік слід віднести п'єси з вітчизняної історії, в яких Шекспір, не міняючи головних історичних дійових осіб, прагне засобами драматургії відтворити й пояснити вірогідні події англійської історії» (Ш в є -дов Ю. Исторические хроники Шекспира, с. 10). Визначення конкретне, і в цьому його приваблива сторона, але в ньому повністю опущені жанрово-структурні моменти. Тому необхідно додати: історичні хроніки - це своєрідне жанрове утворення, що виникло в ренесансній Англії на основі синтезу історії й драми, s виразним тяжінням до трагедійного звучання. Сам Шекспір, як і інші драматурги, його сучасники, нерідко називав свої хроніки трагедіями (наприклад, «Трагедія про короля Річарда III»), і дослідники пізніших часів зближають їх із трагедіями, а то й зараховують до них. Зближення історії та драми мало давню традицію, яка йде від античності. Вже тоді «творити історію - означало розігрувати земну драму людського життя. В свою чергу, театр «розігрував», «оживляв», «повторював» різноманітні «історії» (Б а р г М. Шекспир и история, с. 14). В Англії доби Відродження не просто загострюється інтерес до історії, але й сама історія все виразніше починає сприйматись як сповнена поважного й повчального змісту драма людських доль. Тут важливу роль відігравала гуманістична ідеологія доби, яка і в історії центр ваги зміщувала на її людський, зрештою - моральний і духовний - зміст, на розкриття цього змісту, прихованого за строкатим потоком подій і фактів. Причому цей зміст ренесансні драматурги розкривали виключно в аспекті трагедійному, оскільки історична свідомість, що вже давно помічено, складалась як функція свідомості трагедійної і довгий час лишалася пов'язана з нею. Варто тут згадати й про те, що розмежування сфер між двома основними драматичними жанрами проводилося тоді за принципом: сфера трагедії - держав-но-1сторичне життя, сфера комедії - життя приватне. Навчання у історії мисли-лося головним чином як «навчання на помилках», що породжуються інтересами й пристрастями, нахилами й прагненнями історичних героїв; звідси недалеко до центрального в трагедії поняття «трагічної вини». Те саме знаходимо і в історичних хроніках Шекспіра: так, політичний і моральний сенс «Річарда II» для тогочасних глядачів полягав насамперед у помилці головного героя, який хоче правити державою, ніби вотчиною; сенс «Генріха VI» - в тому, що її герой, невдатний приборкувати феодалів і правити державою, все-таки чіпляється за владу; глибинний сенс «Річарда III» - теж у помилці героя, в його волюнтаризмі, спробі повстати проти «часу», покладаючись на свої індивідуальні сили й можливості тощо.

Водночас історичним хронікам Шекспіра притаманні жанрові ознаки, що відрізняють їх від трагедій. На змістовому рівні це передусім їх насиченість політичною проблематикою, їхній чітко виражений, так би мовити, державно-історичний сюжет. Деякі дослідники вбачають у цьому їхню визначальну жанрово-тематичну рису. Так, Л. Ю. Пінський пише: «Життя нації, що проявляється в політичних колізіях, створює таку ж цілісність у хроніках, як у комедіях - життя Природи в колізіях особистих почуттів, а в трагедіях - життя соціальне в колізіях між особистістю і суспільством» (П и н с к и й Л. Шекспир. Основньїе начала драматургии. М., 1971, с. 10). Слід указати й на те, що саме відчуття та розуміння трагічного в хроніках Шекспіра далеке від класичного; як видно навіть із наведених вище прикладів, це трагізм, що великою мірою породжується зовнішніми причинами й ситуаціями і має переважно зовнішній характер. І коли деякі хроніки, будучи монодрамами, за своєю будовою наближаються до трагедій (звичайно, не класичних, а таки шекспірівських), то інші в цьому відношенні далеко від них відходять, мають структуру скоріше хронікально-епічну, ніж драматичну. Хроніки засновані на дійсних історичних подіях і не можуть далеко відхилятися від історичної канви. Звичайно, в них Шекспір удавався до відбору подій, до їх переміщення, перегрупування, злиття - тобто допускав вільне поводження з фактами, але тільки в певних межах, що допускаються історичною правдою. Хроніки Шекспіра - художні твори, отже, домисел відіграє в них велику роль, хоч і не поширюється на фундаментальні історичні події та їхню послідовність.