літератури, провансальської і куртуазної культури, “солодкого нового

стилю”. Любов, що пронизує світогляд зрілого поета, народилася з юнацкій

“хворобливій” любові до Беатріче, чистота і натхненність досягла повного

розкриття в любові до Бога в третій частині “священної поеми”. Беатріче

з дами серця трансформується у святу жінку і, на думку Гревса Н. М., “у

символ Софії Премудрості Божої, що з'єднує твір із Творцем”. Відношення

поета і коханої, писав, наприклад, А. М. Ефрос “ приймає вид релігійного

культу: у Данте як би існує власна “свята трійця” – Христос, Богоматір і

Беатріче, причому остання є його зв'язком з першими, усе йде через неї і

від неї.”

26. Композиція твору. Грандіозну будову поеми можна порівняти з храмом, де кожна деталь строго зважена і гармонійна. Три частини її обсягу охоплюють загробний світ: «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Однак поет дивиться на нього поглядом людини нової епохи — Відродження, котра думає не про загробне, а реальне життя. Алегорична цифра «три», яка втілює божественну триєдиність, — свідомий задум письменника. 33 пісні містить кожна частина, а всього в поемі разом зі вступом сто пісень. Форма терцини (тривірша) прийнята для всіх частин поеми.

Терцина (італ. terzina, від terza rima — третя рима) — строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи.

Саме в «Божественній комедії» вперше у світовій літературі була використана ця віршова форма. У кожній частині приблизно однакова кількість рядків («Пекло» — 4720, «Чистилище» — 4755, «Рай» — 4758, усього — 14233). Отже, Данте прагнув до гармонії пропорцій, вважаючи себе геометром. Думкою про гармонію світу пройнятий увесь твір.

Комедія складається з трьох частин: Пекла, Чистилища і Раю. Цей твір — символічне зображення реального світу, віддзеркалення внутрішніх переживань автора, сумнівів, боротьби, і в той же час весь твір пройнятий глибокою вірою в добро, яка ніколи не покидала Данте.

Кожна частина комедії складається з 33 пісень, але в першій частині є ще додаткова пісня, завдяки якій кількість пісень у всьому творі дорівнює стам.

Перша частина «Пекло» починається розповіддю про внутрішній стан поета, який «земне життя пройшовши до половини», раптом «опинився в похмурому лісі, втративши правий шлях у тьмі долини». Збившись з дороги у лісі поет зустрів рись, яка символізує хіть, вовчиху, яка символізує жадібність, і лева, який символізує гординю. Спроба знайти правильну дорогу і вийти з похмурого лісу, який символізує Італію, робиться на світанку, який символізує початок нового життя. Втративши дороговказну нитку — світло зірки в долині, герой зустрічає Вергілія — улюбленого поета Данте, який стає його провідником колами пекла.

Перед ворітьми пекла Данте зустрічають сонні юрби грішників. Вергілій говорить, що це жалюгідні душі, що вони не варті слів. Ці люди не робили ні добра, ні зла. Епітети: незначні й жалюгідні, більше ніде в комедії таких епітетів немає.

Комічні моменти, незважаючи на загальний пафос твору. Поява Харона. Тут він демон.

1 коло - Лімб. За традиційною версією там мучились язичники, що народилися до появи Христа. Данте переглянув цю версію, він не хоче мучити нехрещених дітей і праведників. Тут ніхто не мучиться. Він збирає окремо кращих поетів - 6 імен: Гомер, Горацій, Овідій, Вергілій (якому єдиному даровано привілей переміщатися по всіх колах пекла), Лукіан і сам Данте. Тут же й біблійні старці, багатьох Христос потім забирає в рай. Перед другим колом пекла вартує Мінос - напівдракон. Він судить грішників, обертає хвіст навколо себе, скільки зворотів - таке коло пекла. Данте намагається співвіднести гріх і покарання.

2 коло - сладострасники, покарання за вихор пристрастей - чорний вихор, у якому мучиться душа. Фігури трагічного пекла - Франческа Доріміні й Паоло. Їхня історія була в усіх на слуху, тому в книзі не пояснюється, хто це. Це єдині душі, які Данте не розділяє. Їхня історія по-людськи вразила Данте, хоча він їх і засуджує (особистісне ставлення). Дві флорентійські сім'ї ворогували настільки довго, що забули, через що почалася сварка й вирішили помиритися. Примирення зазвичай скріплювалося шлюбом. Це повинні були бути Франческа й Джанчотто, старший у сім'ї син. Джанчотто був дуже негарний. Франческу вирішили обдурити. Тоді через далекі відстані можна було женитися по розписці. При вівтарі стояв довірений Джанчотто його молодший брат Паоло, Франческа думала, що це і є її чоловік. Вони закохалися, коли приїхав Джанчотто, він застав їх разом у спальні. Він кинувся зі шпагою на Паоло, але перед ним стала Франческа, і він простромив обох однією шпагою. Їхня історія надихнула багатьох.

3 коло - ненажери, стереже Цербер. Вергілій заліплює йому пельку грудкою бруду. Фігури комічного пекла - наприклад, недавно померлий ненажера Чакко (флорентієць). Він кидається до Данте з обіймами, хоча вони не знайомі. Фізичні страждання грішників не такі страшні, як духовні. Померлі не знають, чим закінчуються земні справи. Ідея: людська душа жива, поки людину пам'ятають. Тому Чакко просить Данте нагадати людям про його існування.

4 коло - скупарі й марнотратники.

5 коло - болото Стікс. Грішники прирівнюються до жаб, які висувають рильце. Тут гнівні. Тут, через Діт, починається спуск у нижнє пекло. Діт - місто дияволів.

6 коло - єретики й всі політичні противники, навіть живі. Вони горять заживо у вогненних гробницях. Виключення: не в гробниці один з вождів партії гібеллінів Фарінато Деліо Уберті, але він падає туди після розмови з Данте.

7 коло - убивці. Перед ним Мінотавр. Три пояси. Треба переплисти через рів крові, перевозять кентаври. 1 пояс - теперішні вбивці - ґвалтівники над ближнім і його надбанням, вони горять у киплячому рові із крові. 2 пояс - самогубці, позбавлені людської форми - дерева. 3 пояс - ґвалтівники над єством. Палаючий пісок, дощ і змії.

8 коло - ошуканці. По церковних канонах вони разом зі зрадниками перебувають у чистилищі. 10 щілин. 1 рів – Ясон. 2 – любителі лестощів. 3 – продавці індульгенцій і всі Папи римські. Далі – брехливі радники, Улісс. 9 – рів - Бертран де Борн.

9 коло – зрадники. Перенаселене. Оцеро Каціт, у середині Сатана–Люцифер. 3 пояси. Найнижчий називається Джудекка. Там скрізь лід і мерзлота, трагічний і комічний ефект. Знаходяться там Бокко із гвельфів, граф Уголіно. У пащі Люцифера Брут, Іуда й Кассіль.

Художня структура поеми «Божественна комедія» відображає уявлення про всесвіт, які були властиві епосі Середньовіччя. А переживання, роздуми і міркування, що прозвучали в поемі, свідчать про наближення епохи Відродження. Свою поему Данте вважав святим твором, а головну мету людства поет вбачав у тому, щоб вирватися з полону егоїзму до світла нового життя.

27. Відродження, або Ренесанс — епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі середньовіччя і передувала культурі нового часу. Приблизні хронологічні межі епохи — XIV—-XVI століття. Доба Відродження включає три фази: раннє (XIV ст.), високе (XV—XVI ст.) та пізнє Відродження (XVI — початок XVII ст.). Виникло воно в Італії, а пізніше поширилось і на інші європейські країни — у XV-—XVI століттях ідеї Ренесансу поширюються "п Францію та Німеччину, а в Англії й Іспанії Відродження припадає ми XVI — початок XVII ст. Визначними представниками цієї епохи и її літературі були Франсуа Рабле, Мішель де Монтень, П'єр Ронсар у Франції, Мігель де Сервантес, Лук де Камоенс в Іспанії, Джованні Боккаччо, Франческо Петрарка в Італії, Джефрі Чосер, Томас Мор, Вільям Шекспір в Англії.

Відмітні риси доби Відродження — світський характер культури та її антропоцентризм (тобто інтерес у першу чергу до людини та її діяльності). З'являється цікавість до античної культури, відбувається ніби її «відродження» — так і з'явився цей термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з'явився інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. Для мистецьких творів цієї доби були характерні ясність естетичного мислення, простота і конкретність.

У ренесансному світогляді сформувався культ людської особистості, людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб митців доби Відродження їх називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й людини, прагнення до пізнання всього, що пов'язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти обстоювали право людини радіти й бути щасливою у цьому, земному житті.

Центральною постаттю епохи був митець, який виборював своє право змінювати, вдосконалювати світ за естетичними законами.

Література Відродження Для літератури Відродження характерні вже вищевикладені гуманістичні ідеали. Ця епоха пов'язана з появою нових жанрів і з формуванням раннього реалізму, який так і названо, "реалізм Відродження" (або ренесансний), на відміну від більш пізніх етапів, просвітницького, критичного, соціалістичного.

У творчості таких авторів, як Петрарка, Рабле, Шекспір , Сервантес виражено нове розуміння життя людиною, відкидає рабську покірність, яку проповідує церква. Людину вони представляють, як вища створення природи, намагаючись розкрити красу його фізичного вигляду і багатство душі і розуму. Для реалізму Відродження характерна масштабність образів (Гамлет, король Лір), поетизація образу, здатність до великого почуття і одночасно високе напруження трагічного конфлікту (" Ромео і Джульєтта "), що відображає зіткнення людини з ворожими йому силами.

Для літератури Відродження характерні різні жанри. Але певні літературні форми переважали. Найбільш популярним був жанр новели, який так і називається новелою Відродження. У поезії стає найбільш характерною формою сонет (строфа з 14 рядків з певною римуванням). Великий розвиток отримує драматургія. Найбільш видатними драматургами Відродження є Лопе де Вега в Іспанії і Шекспір в Англії.

Широко поширена публіцистика і філософська проза. В Італії Джордано Бруно в своїх роботах викриває церква, створює свої нові філософські концепції. В Англії Томас Мор висловлює ідеї утопічного комунізму в книзі " Утопія ". Широко відомі й такі автори, як Мішель де Монтень ("Досліди") і Еразм Роттердамський (" Похвала глупоті ").

У числі письменників того часу виявляються і короновані особи. Вірші пише герцог Лоренцо Медічі, а Маргарита Наваррська, сестра короля Франції Франциска I, відома як автор збірки " Гептамерон ".

22. Лірика. У рамках міської літератури розвивалась пісенна лірика. Спочатку вона засвоювала певні форми рицарської поезії і разом з тим тяжіла до зображення реальності, побуту. Невдовзі лірика виробила свої форми, характерним для неї стають гумор, сатиричність. Міська лірика виникла в північно-східних промислових областях Франції. Тут, на зразок ремісницько-цехових організацій, створювались об'єднання поетів-городян, які влаштовували регулярні поетичні змагання. Провідні жанри французької міської лірики XIV-XV ст.- балада, рондель, віреле, а також твори лірико-дидактичного характеру: сказ, скарга, заповіт.

Найбільш талановитим представником міської лірики був Рютбеф (близько 1230-1285), паризький поет та професійний жонглер яскравої творчої індивідуальності. Спеціалісти вважають Рютбефа першим французьким письменником у сучасному розумінні. Про життя поета ми можемо судити тільки з його ліричних творів («Бідність Рютбефа», «Одруження Рютбефа», «Смерть Рютбефа» та ін.). Енергійний та палкий за вдачею, він швидко відгукувався на всі важливі події і виступав майже в усіх жанрах свого часу. В його творчому доробку є житія святих, релігійні драми («Чудо про Теофіла», переклад російською мовою О. Блока), алегоричні поеми (окремі частини «Роману про Лиса»), фабліо. Особливо Рютбеф проявив себе як лірик-новатор, він порушив існуючі норми поетичної мови і сміливо ввів у поезію слова і звороти з розмовної мови демократичного середовища. Поет відкинув куртуазні заповіді з їх традиційною любовною тематикою. В його творах нема ідеалізованого зображення жінки, [126] інтимні сторони побуту він відображає по-своєму. В автобіографічних творах Рютбеф з гострим гумором, часом надміру відверто і разом з тим по-людяному описує свої слабості та пороки, розповідає про домашні незгоди, чвари з дружиною, хвороби, нестатки. Типовим для його манери є вірш «Весілля Рютбефа».

Рютбеф брав активну участь у суспільно-політичних справах свого часу, що позначилось на його публіцистичній поезії. В дотепних і злих сатирах він бичує пороки всіх станів: хижацтво феодально-рицарського стану, який ставився до народу, як вовки до ягнят; свавілля суддів, скупість торговців та розбагатілих селян. Він - запеклий ворог духівництва, особливо численної братії монахів, які, мов паразити, розповзлись по селах і містах Європи. «В нас тепер розвелось стільки монаших орденів! Не знаю, хто їх вигадав. Чи любив їх бог? Ні, вони не з його друзів... Ханжі та святенники зіпсували весь світ»,- твердить поет. Дорікає він і королю, який поблажливо ставиться до чернецтва.

28. Франческо Петрарка - видатний культурний діяч доби Відродження і один з засновників італійського гуманістичного руху. Його діяльність охоплювала релігійну, політичну, філософську, дипломатичну площини, проте найбільше він став відомим нащадкам як літературний діяч, майстер ліричної поезії. Незважаючи на те, що Петрарці належить чимало філософських, історичних та інших творів латиною, класиком світової літератури його зробили саме ліричні вірші - сонети, канцони, балади тощо. Саме тому, досліджуючи внесок поета в розвиток світової літератури, найбільш актуальним буде розглянути саме його ліричні твори, перш за все - сонети зі збірки «Книга пісень».

Франческо Петрарка є дійсно першим італійським гуманістом, який і своїми творами, і життям намагався затвердити ідеал людини, яка живе на землі, земними проблемами, не відрікається заради неба від кохання й щастя. Ліричні твори Петрарки спрямовані якраз на прославлення земного кохання, свободи та людини. А в своїх філософських творах митець підводить підґрунтя гуманістичному руху, який значною мірою й починається з нього. Петрарка був одним із перших, хто писав лірику італійською, і його італомовні твори стали набагато популярнішими, ніж латинські трактати, пережили кількасот перевидань і багато перекладів, а також визнання як світової класики.

Одним із головних і найбільш відомих творів Петрарки вважають його поетичну збірку «Canzoniere» («Книга пісень»). Ця книга складалася з творів, що були написані італійською мовою і вже до початку XVII століття витримала близько 200 перевидань. Коментуючи прижиттєві редакції тексту, Н. Томашевський вказує, що деякі твори автор знищив, як такі, що не були гідними виконати високу мету збірки (присвяченої коханій Лаурі) [4, с. 8]. Перша редакція збірки (1342-1347) нараховувала тільки 25 творів, але структурно могла бути (і була) доповнена пізніше. У 1347-1350 роках Петрарка робить другу редакцію збірки, де вже з'являється розподіл на дві частини - «На життя Мадонни Лаури» та «На смерть Мадонни Лаури». Третя редакція, вже значно розширена, налічувала 215 віршів італійською, а сьома, створена близько 1372 року, - вже 366 творів (263 - в першій частині, і 103 - в другій). Остаточна прижиттєва редакція, яка досі збереглася в так званому Ватиканському кодексі 3195, складалася вже не тільки з поезій до Лаури, а й містила політичні та релігійні, моральні та побутові за тематикою вірші. Також у цьому кодексі передбачені чисті аркуші, скоріше за все, для подальших доповнень. Цей корпус буде аналізований докладніше в наступному розділі, що присвячений жанровим уподобанням Франческо Петрарки.

Говорячи про тематичне наповнення лірики Петрарки, а саме про тематичне наповнення його «Книги пісень», треба зазначити, що головний зміст цих творів складає почуття до прекрасної жінки, яку автор називає Лаурою. «Подібно до поетів «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її зосередженням усіляких чеснот, констатує дію її краси на свою психіку, що очищує та робить її шляхетнішою. Проте Лаура не втрачає своїх реальних рис, не стає алегоричною фігурою, безплотним символом істини та цнотливості… Переживання Петрарки - головний та єдиний зміст збірки «Canzoniere», яка може бути названа справжньою «поетичною сповіддю» Петрарки, яка розкриває протиріччя його психіки, все те ж роздвоєння між старою та новою мораллю, між чуттєвим коханням і розумінням його гріховності» [2]. Друга частина збірки присвячена загиблій Лаурі, тут кохання спірітуалістичніше, проте все одно гріховне, Петрарка просить у Бога милості а в Марії - молитов за його грішну душу. Образ Лаури наближується до куртуазних зразків трубадурської лірики.

Франческо Петрарка зробив гігантський внесок у розвиток італійської та європейської поезії, багато людей зробило ім'я, перекладаючи його, чимало його висловів пішло до народної скарбниці та стало прислів'ями. Багатьох видатних поетів називають послідовниками Петрарки; наприклад, перекладач Є. Солонович стверджував у інтерв'ю до сімсотріччя поета: «Петрарка - засновник нової європейської поезії, нової європейської лірики, він породив масу наслідувачів у всьому світі - починаючи від Іспанії та Португалії та закінчуючи Англією. Шекспіра теж можна назвати наслідувачем і послідовником Петрарки. А з віршів Камоенса, наприклад, багато фактично є перекладами Петрарки португальською» [5]. До його наслідувачів відносять Дж. Бокаччо, Л. Медічі, В. Гюго, Дж. Леопарді та багатьох інших, а петраркізм, що розвинувся як напрямок починаючи з творчості П'єтро Бембо, домінував у Італії протягом XVI століття.

29. Боккаччо був першим гуманістом і одним з найосвіченіших людей Італії. У Андалоне дель Неро він вивчав астрономію й цілих три роки тримав у своєму будинку калабрійця Леонтія Пілата, великого знавця грецької літератури, щоб читати з ним Гомера. Подібно своєму другові Петрарці, він збирав книги і власноруч переписав дуже багато рідкісних рукописів, які майже всі були знищені під час пожежі в монастирі Санто-Спіріто (1471). Він скористався своїм впливом на сучасників, щоб збудити в них любов до вивчення і знайомства з древніми. Його стараннями у Флоренції була заснована кафедра грецької мови та літератури. Одним з перших він звернув увагу суспільства на жалюгідний стан наук в монастирях, які вважалися їх хранителями. У монастирі Монте-Кассіно, найвідомішому в усій тогочасній Європі, Бокаччо знайшов бібліотеку, запущену до такої міри, що книги на полицях були покриті товстими шарами пилу, у одних рукописів були видерті сторінки, інші були порізані й понівечені, а, наприклад, чудові рукописи Гомера і Платона були помережані написами й богословською полемікою. Там він дізнався, між іншим, що брати роблять з цих рукописів свистульки дітям і талісмани жінкам.

До ранніх творів Боккаччо (неаполітанського періоду) відносяться: поеми «Філострато» (бл. 1335 р.), «Тезєїда» (бл. 1339-41 рр.), роман «Філоколо» (бл. 1336-38 рр.), що базуються на сюжетах середньовічних романів. Пізніші твори (Флорентійського періоду): «Ф'єзоланські німфи» (1345 р.), навіяні «Метаморфозами» Овідія, «Амето», і повість «Ф'яметта» (1343 р.). Вершина творчості Бокаччо — «Декамерон».

Італійською мовою ним написані «Тезеїда» перша спроба романтичного епосу в октавах; «Любовна візія»; «Філоколо, роман, в якому сюжет запозичений зі старофранцузського роману «Флуар і Бланшфлор»; «Ф'яметта» зворушлива історія душевних страждань покинутої Ф'яметти; «Ameto» (Венеція, 1477 р.) — пасторальний роман в прозі й віршах; «Філострато» («Il Filostrato», видання 1480 р.), поема в октавах про історію кохання Троїла і Крессиди.

І все ж основну увагу в цей період життя Боккаччо приділяв науці та художній творчості. Письменник відійшов від античних та рицарських сюжетів, звільнився від алегоризму і все настійливіше звертався до реальної дійсності. В основі його нового твору - прозової повісті «Елегія мадонни Ф'яметти» (1343) -лежать події реального, певною мірою навіть особистого життя. Зраджений і покинутий непостійною і примхливою Марією д'Аквіно, Боккаччо зазнав гірких переживань, які й відтворив у стражданнях героїні повісті. Твір складається з 9 глав і побудований у формі сповіді героїні. У пролозі оповідачка звертається до жінок і так характеризує свою повість: «...Ви не знайдете тут ні грецьких байок, прикрашених вигадкою, ні битв троянських, залитих кров'ю, а любовну повість ніжної пристрасті». У восьми главах прекрасна Ф'яметта розповідає свою сумну історію. Вона, [177] дружина заможного городянина, покохала юнака Памфіло і була щаслива з ним, але недовго. Викликаний своїм батьком в інше місто, Памфіло виїхав, пообіцявши незабаром повернутися. Ф'яметта вірила і чекала, жадібно прислухалася до кожної чутки про юнака, гнівалася, ревнувала, тратила надію, гірко страждала, але Памфіло так і не повернувся. Ні піклування чоловіка, ні розваги на морських купаннях Байї - ніщо не може полегшити тяжких переживань Ф'яметти і допомогти їй подолати свою пристрасть. Дев'ята глава - це звертання оповідачки до своєї книжечки, напутнє слово їй.

Визначальна особливість цієї повісті - зосередженість на описі почуттів героїні, її душевного життя, на аналізі любовних переживань у найрізноманітніших формах їх проявів. Ф'яметта докладно розповідає про свої почуття, передає молитви до богів і Долі, звертання до Памфіло, схвильовані роздуми про природу любовної пристрасті та ін.

У повісті описуються міські свята, побут, розваги, змагання в зброї, розповідається про ставлення городян до Ф'яметти, їхнє реагування на зміни в її поведінці та зовнішності. Таким чином, образ героїні органічно входить у зовнішній світ, є його частиною.

Наповнивши твір новим змістом, Боккаччо, однак, ще не знайшов відповідного стилю для його вираження. У ньому відчутна сильна залежність від-старих прийомів, головним чином античних. Мова Ф'яметти риторична, вчена, наповнена численними ремінісценціями з античних творів. Наприклад, дорікаючи Памфіло за невірність і його захоплення іншою дівчиною, героїня бажає, щоб вона повелася з ним так, «як з Атреєм повелася його коханка, як дочки Даная з своїми чоловіками, як з Агамемноном Клітемнестра...» У побудові мови героїні проявляється широка освіченість і обізнаність Боккаччо з античною культурою.

І все ж повісті властиві точність психологічного аналізу, реалістичне змалювання душевного світу людини. Вперше в літературі Боккаччо дав психологічний аналіз жіночого характеру. У цьому й полягає новаторство письменника, його повість знаменує появу нового типу художньої прози, де основним об'єктом зображення є особисті почуття людини. «Ф'яметту» звичайно називають першою психологічною повістю у європейській літературі.

У 40-ві роки Боккаччо написав найбільш довершену свою поему «Ф'єзоланські німфи» (1345-1346), [178] знову скориставшись октавою. Задум поеми підказаний античними локальними міфами. В основу фабули поет поклав легенду про те, що назви двох річок, які омивають пагорби з містечком Ф'єзоле, нібито походять від імен двох закоханих, котрі колись там загинули. Починається поема розповіддю про ті далекі часи, коли люди жили на лоні природи і в злагоді з нею, в простих хатинах, за старими добрими звичаями. У той час на схилах Ф'єзоле жили Діана, богиня дівоцтва, та її німфи, яким заборонялося кохати. В одну з німф, Мензолу, закохався пастух Афріко. Довго він не міг наблизитись до неї, але зрештою йому це вдалося. Мензола відповіла на його почуття, проте страх перед Діаною змушував німфу уникати Афріко. Юнак подумав; що Мензола загинула, і, не перенісши розлуки, заколов себе списом. Ручай, у який упав Афріко, згодом назвали його іменем. Мензола носить у собі дитя Афріко, шукає зустрічі з ним, не знаючи про його смерть. Через деякий час вона народжує хлопчика і за допомогою старої німфи переховується з ним у гаях від Діани. Одного разу Діана побачила Мензолу з дитиною. Тікаючи від богині, німфа перетворилася в струмок, який назвали її іменем. За пагорбом Ф'єзоле ручаї Афріко і Мензоли зливаються в одному річищі. Стара німфа принесла Прунео, сина нещасливих закоханих, до батьків Афріко, які й виростили його. На землі Ф'єзоле тим часом прийшов Атлант. Діана зникла, одні німфи повиходили заміж, інші - покинули цю місцевість. Прунео згодом став знатною особою при дворі Атланта і започаткував могутній рід. Розповіддю про його долю і завершується поема.

На першому плані в поемі - зображення любовних переживань героїв. Багато уваги приділяється психології закоханих, різним відтінкам і рухам почуттів. Боккаччо славить красу людської плоті, кохання розглядає як земну, чуттєву пристрасть, що приносить людині і радість, і страждання. Ця пристрасть сильна і нездоланна, вона цілком природна і є одним із законів життя. Таке трактування кохання заперечує будь-яку правомірність законів Діани, близьких до аскетичного ідеалу.

У поемі багато картин природи, що органічно поєднуються з зображенням кохання як почуття цілком природного. Рамки пасторального жанру зламані введенням реалістичних картин і життєво правдивих постатей, це, зокрема, батьки Афріко, з їхньою хатиною, побутом, батьківськими почуттями. [179]

30. Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо- це «Декамерон» (1350-1353), збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі.

Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». Поряд із переказами легенд про святих та біблійних персонажів, сюжетів рицарських романів, поряд з байками про тварин і притчами в ній містилися побутові оповідання на темп з італійського життя. За змістом це були веселі анекдоти, небилиці, короткі розповіді про кумедні випадки, дотепні відповіді на хитромудрі питання. Вони пройняті народним гумором, вихваляють дотепність і винахідливість, висміюють негативні явища середньовічного життя, попів і ченців. За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. ґ ЗсДекамерон» - своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з'єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців - семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели - кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника - «Декамерон» [180] (від грецького - десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився.

У збірці є ще одна організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою.

У післямові автор вказує на читацьке призначення твору, розповідає про цілеспрямовану працю над ним, визначає мету своїх оповідок - дати читачам розраду і добру пораду. При цьому Боккаччо вказує на необхідність постійно мати на увазі конкретного читача і відповідно для нього писати. Він присвячує свій твір не тим, хто навчався в Афінах, Болоньї чи Парижі, а простому читачеві, жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Тому і будує твір він по-своєму, згідно з власними намірами. Автор робить спробу передбачити сприйняття читача і відреагувати на нього.

У всіх цих міркуваннях виражене усвідомлення мигцем своєї творчої індивідуальності, права на творчу свободу. Він дбає про художні властивості твору, продумано добивається його певного естетичного впливу на читача. Таким чином, Боккаччо своєю післямовою композиційно завершує збірник, пропонуючи його як плід індивідуальної продуманої творчості на суд читача.

Особливість змісту «Декамерона»-це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є селяни і ремісники, рицарі і купці, королі і дворяни, попи й ченці - люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями.

Сюжети для новел Боккаччо брав із різних джерел. Переважна більшість їх запозичена з античної, східної, середньовічної літератур, з фольклору, в окремих групах новел відтворені реальні події з флорентійського життя. Увесь цей матеріал переосмислено і перетворено в дусі гуманістичних ідей та естетики гуманізму? Запозичення не позбавили [181] твір оригінальності. Автор послугувався ними для відтворення живого світу Італії, панорами національного життя з його побутом і звичаями, своєрідними людськими характерами. Дії майже всіх новел на запозичені сюжети відбуваються на батьківщині Боккаччо.

Теми новел надзвичайно різноманітні. Однією з провідних є антиклерикальна тема. Напевне, вона виділяється тому, що саме життя постачало для неї багатий матеріал, і через те, що вона давала простір для прояву вільнодумства автора. У змалюванні Боккаччо попи і ченці - це пройдисвіти, шахраї, хтиві й розпусні лицеміри, які прикидаються аскетами і обдурюють довірливих людей. Свою думку про них Боккаччо виражає в судженнях одного з персонажів сьомої новели третього дня: «Ченці ганяються за жінками та за багатством і про одне тільки думають - як би анафемами своїми та страхами пекельними залякати дурнів, щоб вимантачити у них більше милостині і всякого подаяння... засуджують лихварство і грошолюбство, а самі те золото збирають, щоб іще ширші ряси собі справити, іще жирніші хліби духовні здобути, іще вищого чину доскочити... А як зачне їх хто ганити за такі плюгаві вчинки, то вони одказують: «Не так чиніть, як ми чинимо, а так чиніть, як ми кажемо».

"Боккаччо рішуче заперечує церковну аскетичну /мораль; потяг до земних благ він вважає природним / для людини і відстоює її право на життєві насолоди? / 3 ченців і попів він глузує не тому, що вони бажають І земних радощів. Про успішне залицяння молодого і красивого ченця дона Феліче до дружини Пуччо автор розповідає співчутливо, а самого Пуччо, який марнував життя у постах і молитвах, зображує придуркуватим (четверта новела третього дня). І Священнослужителі висміюються за те, що прикидаються і лицемірять, спекулюють на релігійності віруючих,, маскують святенництвом шахрайство і злочини. Ці пороки Боккаччо знаходить у духівництва всіх рангів - від волоцюги-ченця до вищих священиків папського двору. Рим змальований як «диявольське місце», де немає ні святості, ні доброчесності, а панує лише обман, заздрість, обжерливість та інші пороки.

У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Яскравим образом шахрая-ченця є монах ордена св. Антонія Чіполла - головний персонаж десятої новели шостого дня. Про нього відразу ж дізнаємося, що він був «на вдачу - всім пройдисвітам пройдисвіт». Чіполла збирав подаяння на монастир і спритно оббирав людей, демонструючи святу реліквію - перо архангела Гавриїла (перо папуги), що «загубив він у світлиці діви Марії». Одного разу двоє бешкетників викрали у ченця зі скриньки перо і насипали в неї вугілля. Чіполла, відкривши скриньку перед натовпом довірливих простаків, не розгубився. Він тут же «пригадав», що це святе вугілля з того самого вогнища, на якому було спалено св. Лаврентія. Вигадка Чіполли розвеселила молодих людей, а самому ченцю принесла чималий дохід.

Однак антиклерикальна спрямованість новел виявляється не тільки в осміянні духівництва. Боккаччо показав, як падає церковний авторитет і людська свідомість звільняється від церковної моралі характерною в цьому плані є перша новела збірки. Головний персонаж у ній - великий грішник Чапеллетто, людина, поганішої за яку «зроду віку на світі не було». Перед смертю він хитро дурить ченця, який його сповідає, лицемірно проявляючи ознаки великого благочестя. Лихварі, які підслуховували сповідь Чапеллетто, «мало не пирскали зі сміху і так говорили проміж себе: «І що воно за чоловік - ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед божим судом... ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти».

Боккаччо відкидає католицький фанатизм, письменнику близька ідея віротерпимості. Про це свідчить, наприклад, третя новела першого дня.

Саладин, султан Вавілона, потребуючи багато грошей, замислив виманити їх у багатого лихваря єврея Мельхіседека з Александрії. З цією метою султан вимагає від нього відповіді на складне питання - яку з трьох релігій він вважає істинною: іудейську, сарацинську чи християнську. Мельхіседек, розуміючи, що його хочуть «спіймати на слові», мудро вирішує питання, розповівши «невелику повість» про три персні, що їх один чоловік залишив у спадщину своїм трьом синам. Проголошення рівності трьох релігій також підривало устої католицької церкви.

Викриваючи пороки духівництва, висміюючи аскетизм, торгівлю «священними предметами», сповідь, і позбавляючи все це ореолу святості, Боккаччо завдавав відчутного удару католицькій церкві та середньовічній релігійній моралі. Проте як людина свого часу письменник залишався правовірним [183] католиком і не піднявся до повного заперечення церкви і релігії.

Центральне місце в «Декамероні» займають новели-любовної тематики. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородне. Любовна тема розгортається в новелах у різних аспектах, часто пов'язується з важливим і соціальними питанням.

У багатьох новелах письменник-гуманіст засуджує шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне почуття, що руйнує станові упередження. Наприклад, гуманістичним засудженням станових упереджень пройнята перша новела четвертого дня, де розповідається про любов Гісмонди, доньки князя, і Гвіскардо, слуги. Закохані безмірно щасливі, але князь Танкред, обурений зв'язком доньки з людиною низького походження, жорстоко карає молодих людей: він наказує убити юнака, а його серце у золотому кубкові посилає Гісмонді. Вона не може жити без коханого, не хоче залишатися у світі, де панують такі жорстокі і нелюдяні закони, наливає у той кубок отрути, випиває її і помирає.

Образ Гісмонди у новелі головний. Дівчина зображується як людина незалежного характеру, горда і мужня, котра навіть жорстокого Танкреда вражає величчю свого духу. У розмові з батьком Гісмонда сміливо відстоює скою правоту і засуджує суспільство, в якому людину цінять тільки за титули і знатне походження. Вона говорить Танкреду: «Чоловік честивий ділом являє своє благородство... Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши нелицемірно, муситимеш визнати, що сін із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо». 'Героїня проголошує справедливість інших критеріїв, стверджуючи, що природа створила всіх людей рівними, і в суспільстві вони повинні різнитися тільки своїми чеснотами, а не титулами, бо бідність не відбирає у людини вродженої шляхетності, а саме тільки знатне походження не дає її.

Гуманістичне звеличення людини, як чоловіка, так і жінки, незалежно від походження, знаходимо в багатьох любовних новелах. У третій новілі другого дня розповідається про Італійського комерсанта [184] Алессандро, який вів свої справи в Англії, його покохала донька англійського короля, і молоді люди, подолавши перешкоди, одружилися. Про Алессандро розповідається як про людину доблесну, мудру й мужню, за що він і здобув любов і зрештою був І вінчаний на царство.

Героїнею дев'ятої новели третього дня є донька медика з Нарбонни Джіллетта. Володіючи лікарським мистецтвом, вона вилікувала короля від тяжкої недуги. У нагороду за це король велів графові Руссільйонскому, якого Джіллетта покохала, одружитися з нею. Граф підкорився, але, гордуючи дівчиною низького роду, покинув її відразу після заручин. Джіллетта стійко боролася за своє щастя і домоглася того, що граф, вражений її розумом і вірністю, визнав її своєю дружиною і пройнявся до неї любов'ю і повагою. Ця новела лягла в основу сюжету комедії Вільяма Шекспіра «Кінець діло вінчає».

У ряді новел любов зображується як сила, що облагороджує людину, збагачує її душу, пробуджує, найкращі властивості, закладені в ній природою. Яскравим зразком цього типу новел є перша новела п'ятого дня, в котрій розповідається про недоумкуватого юнака Чимоне, якого зовсім змінили «святі, могутні, добродайні сили кохання», і він «перевершив усіх кіпрійських юнаків шляхетними звичаями та лицарськими достоїнствами». Як пише автор, «амур, сильніший за фортуну, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світосяйних вершин її піднести».

Однією з кращих новел романтичного звучання про красу і благородство кохання є дев'ята новела п'ятого дня, в якій головним героєм виступає Федеріго дельї Альберігі. Був він багатою людиною, але, закохавшись у монну Джованну і прагнучи подобатись їй, жив надто розкішно і незабаром прогайнував увесь свій маєток. Зубожівши, Федеріго оселився в сільській місцевості. З усього колишнього добра у нього залишився тільки сокіл, яким він дуже дорожив. Якось до Федеріго завітала монна Джованна, і він, щоб гідно прийняти її, забив для обіду свого сокола. Дама, вражена великодушністю й щедрістю Федеріго, пройнялася до нього повагою і вийшла, за нього заміж.

В-інтерпретації кохання як природного почуття; якому властиво ламати станові перепони, розвивати [185] і духовно збагачувати людину, проявляється гуманістична ідея, яка пройде через творчість багатьох письменників Ренесансу.

Однак Боккаччо зображує не тільки любовну пристрасть, облагороджену духовністю. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, він показує це почуття в реальних різноманітних проявах. В багатьох новелах «Декамерона» воно показане приземленим, нерідко грубо еротичним. Все це відповідало інтерпретації кохання як чуттєвої природної пристрасті, сприймалося як законне і підкорювалося ренесансній «реабілітації плоті» та запереченню релігійно-аскетичної моралі. Разом з тим не можна не помітити, що в оповіданнях останнього дня апологія всевладдя нестримної чуттєвості приглушується. Гідним людини вважається уміння підкорювати плотське духовному. Наприклад, у шостій новелі десятого дня розповідається про короля, який силою волі утамував любовну пристрасть до прекрасної доньки підлеглого йому рицаря. Боккаччо змальовує короля як людину великодушну й мужню і стверджує, що немає вищої слави, як перемогти себе самого. В усіх новелах десятого дня герої звеличуються за доблесні, благородні вчинки, великодушність, здатність до самозречення: гідним слави визнається той, «хто, на відміну від звірів, не лише утробі своїй служить».

Багато уваги приділяється в «Декамероні» зображенню побуту. В ряді новел вимальовуються особливо яскраві и живі характери італійських городян. У дусі нової моралі Боккаччо цінить у людині розум, енергійність, дотепність, висміює, і часто безжалісно, різні прояви глупоти. В новелах створена ціла галерея образів дурнів (кум П'єтро, маестро Сімоне, Каландріно), над якими потішаються, а то й знущаються з них кмітливі, веселі й вигадливі міські гуляки й бешкетники (Бруно, Буффольмако).

Боккаччо - майстер розповіді, його новели відзначаються багатством і різноманітністю гострих ситуацій, цікавих фактів, вільним і широким розвитком сюжету. Замилування письменника у реальному світі виявилося в пильній увазі до характерних побутових деталей, зовнішності людини, її вбрання. (-Багатою і складною є мова «Декамерона», для якої властиве поєднання різних тенденцій. У творі широко представлена міська говірка, каламбур, дотеп, прислів'я і примовка. Чіполла, наприклад, так говорить про свого слугу «Він у мене лінивий, [186] брехливий і лайливий, зухвалий, недбалий і оспалий; забутний, безпутний і розпутний» (десята новела шостого дня). Цей же слуга, улещуючи куховарку Нуту, вихваляється, що «він і швець, і жнець, і на, дуду грець, і на всяке діло не взяв його грець... Багато він ще провадив їй груш на вербі, та говори до гори, а гора не чує».

Як учень класиків Боккаччо наслідував й античне красномовство. Подібно до багатьох письменників Відродження, він свідомо прикрашав стиль, намагаючись підняти прозу новели до норм літературного роду. Персонажі його новел вживають довгі періоди, риторичні звороти, часто дотримуються правил стародавнього ораторського мистецтва.

Після написання «Декамерона» в поглядах Боккаччо відбулися великі зміни. Він пережив наплив релігійних настроїв. Наслідком цього був його твір «Корбаччо», або «Лабіринт кохання», сповнений аскетичної ненависті до жінок... Письменника охопили сумніви щодо цінності своєї творчості, яка йому здається гріховною. За два роки до смерті в листі до Майнардо деї Кавальканті він відмовився від «Декамерона».