Лекции.Орг


Поиск:




Древньоскандінавська література




Особливе місце в середньовічній культурі займає література скандінавських народів, які свого часу не ввійшли в орбіту античної цивілізації і великого переселення народів. На території Швеції, Норвегії, Данії впродовж першого тисячоліття зберігався общинно-родовий лад, існувала велика патріархальна сім'я. Характер буття скандінавців нагадував устрій континентальних германців перед падінням Римської імперії. Вожаки племен і племенних союзів - конунги* - вибирались з племінної знаті і оточували себе бойовими дружинами з молодих воїнів. Під командою вождя будувались бойові кораблі, готувалась зброя: бойові сокири, списи, мечі, луки, щити. Конунг розпоряджався і військовою [29] здобиччю - обдаровував племінну знать, дружинників. Полонених продавали або перетворювали на рабів. Родова знать тримала у своїх руках і релігійні справи, вона відала обрядами, жертвопринесенням, що також збільшувало її вплив і могутність. Усі вільні землероби - бонди - користувались однаковими правами.

Еддична поезія. Збірка «Старша Едда» складена в другій половині XIII ст., але це, певно, список з дещо старішого рукопису, про який нічого невідомо. Аналіз мови і стилю свідчить про те, що до збірки ввійшли тексти IX-XII ст. Знайдено збірку у XVII ст., коли в Данії, Швеції пробудився інтерес до забутої старовини. Тоді ж збірка одержала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1179-1241). З метою розрізнення поетичну збірку прийнято називати «Еддою Старшою», а книгу Сноррі - «Еддою Молодшою» (або «Прозаїчною Еддою»). Значення слова «Едда» не з'ясоване. У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов'язані з загально-скандінавськими і загальногерманськими епохами, а також незначний вплив християнства. Але дискусія про походження, місце, час виникнення цих текстів не закінчена. В збірку входять 29 пісень, пісні ці анонімні. За змістом їх поділяють на міфологічні, (10 текстів) та героїчні (19). Є тут і проза, яка І зв'язує, роз'яснює і доповнює зміст пісень.

Вважають, що міфологічні пісні остаточно склалися в епоху вікінгів (IX-XI), а отже, відтворили уявлення пізнього скандінавського язичництва. Більшість героїчних пісень «Старшої Едди» сюжетно пов'язана з давньою епічною поезією континентальних германців.

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В них відбито уявлення скандінавів про походження богів світу, людей. Складались вони під впливом особливостей буття народів скандінавської півночі, які [33] протягом століть жили в умовах суворої природи, знаходячи притулок у відокремленій садибі. Певно, тому в їхній міфології світ, де живуть люди, називається Мідгард (дослівно - «садиба, яка стоїть посередині»). Мідгард оточений Утгардом, «тим, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби». Це світ велетнів, чудовиськ, які уособлюють руйнівні сили природи, хаос, ворожий і богам, і людям. Над світом людей височить Асгард, пристановище богів-асів. З'єднує ці два світи міст-райдуга. Після смерті і боги і люди потрапляють у підземне царство мертвих - Ніфльхейм, де править велетень - невблаганна Хьоль. Землю оточує океан, в якому звивається кільцем світовий змій. В надрах землі ховаються карлики - альби - вправні ковалі, володарі незліченних скарбів.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандінавів доби розкладу родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату. Язичницькі боги - це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, знайомими з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан - у західних германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Дочки Одіна, войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих»), де вони змагаються в боях, а потім весело бенкетують з Одіном. Він - бог мудрості, покровитель поетів і сам поет. Сила його слова підкорює всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії», віддав в заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував своїм життям заради знань.

Дружина Одіна - богиня Фрігг - вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості, богинею кохання.

Великою пошаною в скандінавів, як і Одін, користувався бог блискавки і грому рудобородий Тор (у західних германців - Донар). Тор наділений рисами простого селянина - скандінава, що століттями мужньо боровся з суворою природою. Озброєний кам'яним молотом, дуже сильний, добрий, але запальний Тор завжди готовий вступити у двобій зі злом. У колісниці, запряженій козлами, рудобородий бог часто прямує на схід, де б'ється з велетнями, боротьба з якими - запорука життя богів та людей. Ворог зла і несправедливості, Тор захищає [34] від чар, хвороб, біди. В епоху вікінгів його вважали також богом родючості. У давній Ісландії про простодушного Тора складено багато побутових гумористичних оповідок.

Втіленням руйнівних сил, чвар у скандінавській міфології був Локі. Енгельс вбачав у ньому риси Мефістофеля. Локі розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що стало передвістям загибелі богів.

Найвизначнішою пам'яткою язичницької міфології є пісня «Віщування Вйольви»*, в якій виражені ідеї боротьби між Добром і Злом та ідея спокутування зла. Розбуджена Одіном зі смертельного сну Вйольва розгортає грандіозну картину створення світу, його загибелі та відродження. Спочатку з безодні народився велетень Імір, потім з'явились боги. Вони вбили Іміра і з тіла його утворили світ: м'ясо стало землею, кров - морями і ріками, кістки - горами... Люди були створені з ясеня і верби. Самі боги трудились і забавлялись на зелених луках Ідавйолля. Але в світі поширюється зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого Бальдра. Це порушує мир серед богів і людей. На землі настають страшні часи:

В чварах кривавих брат губить брата;

Кровні родичі одне одного ріжуть;

Множиться зло, повен підлості світ,

Вік сокир, вік мечів, вік щитів розсічених,

Хуртовинний вік, вівчий вік - перед кончиною світу...

Починається всесвітня катастрофа. З цепу зривається вовк-чудовисько Фенрір, піднімається в океані світовий змій, на кораблі мерців припливає Локі; з ними повелитель вогню Суртр, підземний велетень. Фенрір пожирає Одіна, Змій перемагає Тора. В полум'ї пожежі гине все живе. Проте в «Пісні» трагізм не доходить до почуття приреченості. Пророцтво Вйольви завершується прозрінням, що знову постане «з моря земля зелена», повернеться Бальдр, «заколосяться хліби без посіву». Світ знову здобуде життя, тепло, рух. Запанує мир, добро, щастя.

Більшість учених вважають, що «Віщування Вйольви» виникло в Ісландії в другій половині X ст. У пісні помітні різні нашарування. Міфологічні уявлення, що лежать в основі пісні, зв'язані з первісним, язичницьким мисленням, але систематизація їх відбулася пізніше і зазнала впливу християнства. Звідси ідея вини і спокутування, засудження жадоби золота, християнський погляд на жінку як на першопричину усіх бід. [35]

Суворий драматизм, властивий більшості міфологічних пісень, пояснюють різними факторами. Дехто з дослідників причини його вбачає в географічному факторі - скандінавам століттями доводилось вести непримиренну боротьбу з північною природою. Більш переконливою є думка, що скандінавська міфологія створювалась на вищому ступені розпаду родового ладу, це зумовило трагічне відчуття - руйнування, неминучості загибелі існуючого світопорядку. Беруть до уваги і той факт, що в скандінавській міфології богів і людей зв'язує спільна доля - вони смертні. Очевидно, тому в міфологічних піснях Едди нема такої світло-оптимістичної атмосфери, яка властива міфам Стародавньої Греції.

З ім'ям Бальдра («Сни Бальдра») в ісландській міфології пов'язані добро, мудрість, краса. Це єдиний бог, про якого відоме тільки хороше. Одна з пісень розповідає, як Бальдру Доброму почали снитися «погані сни» («Сни Бальдра»), що провіщало йому загибель, його мати, богиня Фрігг, взяла клятву у вогню і води, заліза й інших металів, каміння, рослин, хвороб, тварин, птахів і змій, що вони не чинитимуть зла її синові. Повіривши в безпеку свого улюбленця, боги вирішили влаштувати забаву. Вони поставили Бальдра на полі тінга (де не можна було вбивати) й почали кидати в нього списи, каміння, стріли, рубати його мечем, але він залишався невразливим, і це розважало присутніх. Ці веселощі не сподобались Локі, і він вирішив на зло всім згубити Бальдра. В образі жінки з'явився він до Фрігг і вивідав, що всі речі дали «клятву», тільки пагінець омели (який видався богині надто молодим для клятви) тепер небезпечний для Бальдра. Локі знайшов омелу і вручив її сліпому Хьоду, братові Бальдра, запевнивши його, що той образить Бальдра, коли не кине у брата цей прут. Сліпий метнув пагінець, і Бальдр упав мертвим. Так сталося найбільше нещастя для богів і людей. Цей міф має сюжетну схожість з міфами багатьох народів про смерть та воскресіння божества, в яких відобразилось первісне уявлення про зміну пір року як про боротьбу світлих і темних сил.

До найбільш пізніх пісень міфологічної групи належить пісня «Словесна чвара Локі», яка, за висловом Енгельса, «відображає той час, коли віра в старі міфи була цілком втрачена; це - сатира на богів зовсім в дусі Лукіана» (1). Локі, з'явившись непрошеним на бенкет до морського велетня, зухвало ганьбить усіх присутніх, безжалісно нагадуючи [36] богам про їхні гріхи й провини. Особливо дістається богиням, кожну з. них Локі висміює за розпусту. Боги теж погрожують йому ганьбою, та Локі не боїться їхнього викриття і сам цинічно вихваляється своїми провинами. Ця пісня нагадує старовинний жанр народної поезії - лайливі, паплюжні пісні, які були в багатьох народів. Призначення їх - висміяти суперника чи ворога.

Героїчні пісні «Старшої Едди» відтворюють давній ступінь розвитку епічної поезії. Більшість цих пісень виникло на матеріалі героїчних сюжетів, що склалися у континентальних германців (готів, франків, бургундців) ще в епоху великого переселення (про загибель Нібелунгів, сказання про Зігфріда та ін.). Ці пісні у свій час (певно в VI-VII ст.) проникли в Норвегію, а пізніше - в Ісландію, де зазнали місцевої поетичної обробки. У зміст старих переказів були введені нові персонажі, зроблені психологічні поглиблення. Імена набули скандінавського звучання: Зігфрід перетворився на Сігурда, Гунтер - на Гунара, Крімхільда - в Гудрун, Атілла - в Атлі та ін.

Героїчні пісні «Едди» виникали в різні часи. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). Поряд з ними існують нові, вже скандінавської форми пісні, але різного ступеня давності, й тому в них проявився різний світогляд. В найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв'язки панували над іншими зв'язками. Так, Гудрун («Друга пісня про Гудрун») вбиває своїх синів і чоловіка Атлі - це помста за вбивство чоловіком її братів. У німецькому ж варіанті цього сюжету («Пісня про Нібелунгів», 1200 p.), який остаточно оформився в умовах феодалізму, навпаки, Крімхільда (Гудрун) підступно вбиває своїх братів, помщаючись за смерть чоловіка.

У пізніших текстах Едди значимою стає тема кохання. їй присвячений ісландський сюжет про зустріч Брюнхільди і Сігурда, про почуття, що спалахнуло між ними («Уривок з пісні Сігурда»). Цей ісландський варіант психологічно пояснює ненависть Брюнхільди до Сігурда і бажання йому смерті, за те що він, не бажаючи цього, зрадив її і одружився з Гудрун. Тоді як у німецькій «Пісні про Нібелунгів» не зовсім зрозуміло, чому так ображена Брюнхільда.

Характерно, що в еддичній поезії жінка виступає [37] нарівні з чоловіком, не поступаючись йому ні в мужності, ні в рішучості. Саме її характер і вчинки найчастіше зумовлюють весь хід подій, особливо в здійсненні помсти, яка вважалась вищим обов'язком людини. Головна тема героїчних пісень - мужність людини перед лицем невблаганної долі. Герой знає, що чекає його, але, не вагаючись, йде на зустріч неминучості. За тогочасним уявленням, найвище благо - це слава про подвиги і честь, тільки вони залишаються у пам'яті людей.

Однією з найстаріших пісень «Старшої Едди» є «Слово про Вйолунда». За змістом «Слово» споріднене з міфологічними і героїчними піснями, в ньому якби переплелися дві сюжетні лінії. Початок пов'язаний з казкою про дівчат-лебідок, які завжди покидають тих, хто посягає на їх волю. Коваль-чарівник Вйолунд узяв за дружину лебідку-валькірію, але не зумів її втримати. Покинутий дружиною, він сумує і сподівається на її повернення. Далі розповідається, що конунг Нітуд разом зі своїми воїнами проник в дім коваля, забрав його бойовий меч і, зв'язавши сплячого господаря, полонив його. Бажаючи втримати у себе вмілого майстра, конунг наказав підрізати сухожилля на ногах у коваля і тримати його на безлюдному острові, де той куватиме для конунга дорогоцінні витвори. Та Вйолунд жорстоко відплатив конунгу. Він убив його синів і на саморобних крилах покинув острів. Волелюбний пафос пісні полягає у переконанні, що немає таких сил, які могли б несправедливо поневолити людину.

Еддичний вірш, як і пам'ятки західногерманської поезії («Пісня про Хільдебранта» та «Беовульф»), заснований на алітерації. «Старша Едда» має народно-поетичну основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (постійні епітети, повтори, паралелізми; нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще докласового родового ладу; в ній панує вільнолюбний, героїчний дух епохи вікінгів. Пісні «Едди» мають величезне історико-культурне значення.

Міфологічні пісні "Старшої Едди".

 

Скандинавські племена - германці й емігранти. Історія ісландської літератури починається з іммігрантів. Вікінгам не подобалася королівська влада, тому вони відпливли. Найбільш войовнича частина - вікінги - здійснили мирне переселення. Завжди брали із собою колоду з домівки. Це символ Тора (Донара). Плили за колодою. Куди приставала - там висаджувалися. Ісландія ніким не управлялася - епоха народовладдя. Країну населяли одноособові бонди. Життя змусило цінувати людей за їхніми особистими якостями. Раз на рік всі вони збиралися, вибирали головного (найрозумнішого), що вирішував всі питання. Немає війн, нападів. Жили ізольованими хуторами, людина завжди готова до смерті. Ідея трагічної приреченості, долі. У стародавніх греків такої приреченості не було. Приклад: Ахілл. Древній скандинав не знає, коли вмре, може не встигнути того, що хотів зробити в цьому житті.

Три роди пам’яток:

саги (родові саги), у них немає вимислу. Вони оповідають про виняткових людей. Цікаві психологічні етюди. Королівські саги. Найвідоміша - "Коло земний" Снорре Стурлсона. Є ще саги розважального характеру - так звані брехливі саги.

поезія скальдів. Скальди - воїни-поети. Вона написана особливою мовою – метафори, які не відразу можна було зрозуміти. Ці фігури називалися кенінгами. Чим більше їх знав скальд, тим він вважався талановитішим. Корабель - наїзник бурі, воїн - спис битви, ратище битви. Кращі кенінги ґрунтувалися на міфології.

пісні Едди. Старша (віршована) Едда - 36 канонічних пісень про богів і героїв. Основна частина складена в давнину. Пісні складалися ще в континентальних германців. Згадки про Рейн, німецькі пейзажі, Сігурда (Зиґфріда).

Пісні Старшої Едди зберігають уявлення древніх германців. Цей рукопис створювався приблизно в 10 столітті. Записана Едда в 12 столітті, а потім загублена. Знайдена тільки 1643 року в Копенгагені, назви немає. До того, як вона була знайдена, існувала "Едда" Снорре Стурлсона – проза, створена в допомогу скальдам. У цій "Едді" були розшифровані головні кенінги. Основна частина: прозаїчне оповідання про давньоісландську міфологію. Проза цієї книги перекладена зі "Старшої Едди" – звідси й назва. Просто Едду стали називати молодшою. Одні вважають, що Едда походить від слова, що означає поетика. Друге тлумачення - хутір, де Снорре писав Едду. Третій - в одному з діалектів Едда означає прабаба. Пісні Едди дуже невеликі, зосереджені на одному епізоді. Асоціації з іншими піснями. Багато перерахувань.

Пісні про богів і про героїв містять великий матеріал з міфології. У стародавніх греків міфи життєстверджуючі. У скандинавів все печально. Боги небезсмертні. Боги загинуть, захищаючи цей світ. Боги не поблажливі, як у греків. У древніх германців вони тільки ледь кращі, ніж люди, існують разом з ними, тому що тільки так можна відстрочити Рагнарек. Це вічна зима перед кінцем світу.

Головні боги діляться на два табори: аси (верховні), і ванни, більш древні боги природи. Вони в постійній боротьбі, але ідея Рагнарека об'єднала їх. Велетні етуни (турси) більш древні, ніж боги, але вони носії зла. Можливо, саме вони створили світ. Ще є цверги й альби/альви - карлики. Цверги - майстри, зберігають скарби, а альви - більш темні, нейтральні. Аси й ванни дали один одному заручників.

Про створення світу ми довідаємося з першої пісні "Пророцтво пророчиці". Саме тут картина створення світу, золотого віку і його загибелі. Тут же й надія на новий, оновлений світ, де всі примиряться.

Верховний бог - Одін (Вотан). Походить із діалектів. Перша версія походження імені - батько, прабатько, друга – скажений (берсерк, ритуальний сказ). Йому поклонялися воїни, він був бог війни. У нього є дочки - валькірії, крилаті діви, які носяться над воїнами під час битви й підбадьорюють їх.

Пісня про валькірію, яку Вотан послав на битву двох конунгів - літнього, заслуженого, котрому Вотан симпатизував і молодого. Вона віддала перемогу молодому, за це Вотан покарав її - втрата пам'яті, потім її будять, губить свій дар валькірії ("Пісня про Нібелунгів).

Вотан ще й бог-мудрець. За знання й мудрість він віддає око, висить 9 днів на ясені - древі знань. Постійно ходить по світі як мандрівник. Чорний плащ, два вовки й ворона. Підтримує баланс добра й зла. Є в піснях "Старшої Едди" збори життєвої мудрості – "Мова високого".

Тор - бог селян, рудий. У руках молот Мьєлльнір. Бог грози. Цей молот – запорука існування світу. Його наділили людськими рисами. Великий воїн, але може бути наляканий. Намагався виловити з океану Світового Змія.

Локі - бог зла, підступів, вогню. Живе серед асів. Прабатько світового зла. Три дитини: Світовий Змій, велетка Хель, світовий вовк - Фенрір. Спочатку він був чудесним щеням, потім виріс і рвав всі ланцюги. Його піймали хитрістю, але з жертвами.

Богині: Фрігг і Фрейя. Фрейя - заручниця з ванів, богиня краси. З'являється у вигляді гігантської кішки або на кареті, запряженій кішками або пантерами.

Будова світу - світ як система садиб. Ясен – світове древо.

Асгард - житло асів. Там є Вальхалла, чертог Одіна, де він бенкетує разом з воїнами, які виступлять з ним в останній битві. Мідгард - серединний світ, світ людей. Довкола нього Утгард, де зібране все зло. Навколо Утгарду - світовий змій. Мідгард і Асгард з'єднує веселка-міст, по якому може пересуватися тільки Одін. Міфльхайм - царство велетки Хель. Урдр - джерело мудрості. Поруч із ним живуть віщі баби норни. Сполучення між всіма цими світами відбувається за допомогою білки Рататокс.

6. Клерикальна література розвивалась протягом багатьох століть латинською мовою та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов’язана з християнською вірою та церквою, однак у ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство.

Раннє середньовіччя

Тут знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, з одного боку, спирались на досвід античності, залежали від її досягнень і вже вироблених форм, а з другого - намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн язичницькі уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, про безсмертя[1] душі та неминучість розплати за земні гріхи в потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблійські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому.

Особливості клерикальної літератури 1) дидактичність (повчальний моралізований настановний характер);

2) проблематика – пропаганда аскетизму (відмова від земних чуттєвих задоволень), пропаганда опису загробного життя, ствердження верховної влади церкви;

3) звеличення церкви над мирянами.

Жанрм 1) житія святих (головна мета – прославити релігійний погляд);

2) легенди (жанр легенди носить більш народний характер, вільний від жорстокого аскетизму);

3) гімни;

4) видіння загробного життя (видіння потойбічного світу використовують, щоб залякати грішників, Великим грішникам показують видіння пекла. До праведників приходили видіння райського життя);

5) псалми.

1. ОСНОВНІ ФОРМИ І ЖАНРИ КЛЕРИКАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

Література раннього Середньовіччя була представлена клерикальною літературою (від лат. — церковною) та архаїчним епосом.

 

Клерикальна література посідала чільне місце, тому що головну ідеологічну роль у суспільстві відігравала церква. Вона була представлена різними жанрами.

 

Життя святих — короткі розповіді про життя, благочестиві подвиги та страждання людей, канонізованих християнською церквою, іноді їх називали агіографією (від грецьк.: святий і пишу). Джерелом житій стали сказання про християнських мучеників у Римській імперії та тексти Біблії, а також апокрифи (від грецьк.: таємничий, заповітний) — неканонізовані, тобто не визнані церквою релігійні тексти, перекази тощо. Усі вони, як правило, складалися за однією схемою: народження святого в заможній родині (мирська принада — користуватися благами безжурного життя), раннє чернецтво (добровільне позбавлення всіх спокус), мученицькі подвиги, страждання, смерть, дива біля труни святого

 

і, нарешті, похвальне слово на його адресу. Вони відрізнялися лише іменами святих. Слід зазначити, що життєписи святих та мучеників — це не біографія чи оповідь життєвого шляху в звичному для нас розумінні. Тому шукати в них психологічної правдоподібності або вбачати в реальних подробицях якісь заслуги письменницького обдарування було б помилково.

 

Виділяли три основних типи збірок житій: календарні збірки на цілий рік — «мінеї», які містили зібрання великий житій для церковного богослужіння і читання; «сінаксари» зі стислими житіями, розташованими в календарному порядку днів пам’яті святих; патерики.

 

Особливості жанру житія полягали в тому, що герої завжди зображувалися ідеальними християнами — мучениками, які добровільно приймали мученицький вінець. Для розкриття їхнього внутрішнього світу та психологічного стану використовувалося багато образних, ліричних, драматичних монологів, молитов, плачів, роздумів. Оскільки героя зображували в оточенні ореола святості, то використовували релігійну фантастику в описі посмертного дива, похвальні біблійні порівняння, цитати із книг Священного Писання, риторичні запитання та знаки оклику.

 

Житійна література змішувалася з поширеною агіографічною — оповіданнями та повістями про святих, найчастіше апокрифічного, неканонічного характеру.

Упродовж всього феодального періоду житія служили церкві і державній пропаганді. Головна їх функція — дидактична, тобто повчальна.

Патерик — різновид житія, збірка повчальних оповідань про життя християнських самітників і ченців Близького Сходу та Італії III—VII ст., які прославилися своїм благочестям або стражданням за християнську віру. Від житій патерики відрізнялися тим, що в них описувалося не все життя святого — від дитинства до смерті, а лише найбільш повчальні фрагменти. Оповідання із патериків упродовж багатьох століть переписувалися до різних морально-дидактичних збірок. В основі розповідей лежало кілька основних мотивів: опис подвигів аскетичного самовідречення самітників; сказання про потойбічні страждання грішників; розповіді про дивовижне зцілення хворих; повість про тварин, які допомагали самітникам; розповіді про благочестивих дів, боротьбу ченців з диявольськими спокусами, божественну винагороду.

Виділяли Синайський, Єгипетський, Скитський, Римський, Ієрусалимський патерики.

Видіння — бачення ясновидцем того, що відбувається після смерті. Вони і приваблювали, і відстрашували, оскільки могли бути і знаками благодаті, і знаками спокуси. Не випадково Києво-Печерський патерик наводив численні історії про те, як у своїх видіннях ченці бачили «ангелів світла», котрі давали мудрі поради і творили «ніби чудеса», але насправді виявлялися хитрими бісами. Вони наділяли красномовством, знаннями, даром пророцтва, а натомність забирали душу.

Легенда (від. лат. «те, що потрібно прочитати») — різні оповідання релігійного змісту, притчі про тварин, різні культові предмети тощо. Зміст значної частини легенд складався з біблійних сюжетів, взятих із Старого та Нового Заповітів. Мета їх — виховувати у людей християнську мораль.

Сповідь. Ця назва походить від християнського обряду церковного таїнства — сповіді — покаяння, під час якого віруючі відкривали священику свої думки і помисли, ділилися найінтимнішим для очищення душі від гріхів.

Проповіді, гімни, молитви, повчальні поеми на біблейські сюжети служили засобом для пробудження милосердя і співчуття до ближніх.

7. Поезія скальдів. В Норвегії та Ісландії протягом XI-XIII ст. дуже популярною була поезія скальдів - один з найоригінальніших видів творчості в усій світовій літературі. Мистецтво складання віршів було популярним. їх створювали чоловіки і жінки, знатні особи і бонди, імпровізували на бенкетах, на тинзі, в зимові вечори на посиденьках, під час переїздів по морю. Скальди - дружинні співці та придворні поети - користувались великим авторитетом. [38] Вони були довіреними особами правителів, до них звертались за порадою у важливих справах. У бенкетному залі поети займали місце на почесній лаві, одягалися в дорогі й пишні шати. Збереглося біля 350 імен скальдів. Багато їх перебувало на службі у шведських або датських конунгів, частину з них доля закинула в Англію, Іспанію, Візантію, на Русь.

Поезія скальдів була актуальною, зверненою до сучасників. Ісландські скальди прославились як неперевершені майстри складання похвальних пісень - панегіриків, які називались драпами (дослівно - «бойова пісня»). В драпах скальди оспівували бойові подвиги конунга і його дружини, мудрість і силу правителя. Вважалось, що така пісня приносить славу, вдачу. Тому скальдів щедро одарювали і старались привернути до двору. Складали вони також і лайливі пісні про ворогів та недругів. Цих пісень боялися; вірили, що погане слово могло накликати біду. Подяка, визнання, а головне - матеріальна нагорода приймались скальдами як належне. Вважалось, що нагорода, одержана від могутньої і знатної людини, зв'язувала співця зі славою, щастям багатої людини. Тому скальди охоче брали (і навіть вимагали) нагороду за пісню - золоту каблучку, дорогу зброю, кольчугу та ін. Взагалі ставлення скандінавців (як і давніх германців) до золота, коштовного каміння, чужоземних монет, дорогого посуду, зброї було особливим - вони вірили, що подібне багатство живить «душу роду», приносить людині та його роду славу, вдачу. Тому вікінги, оберігаючи свої багатства, часто закопували їх у землю, скидали у трясовину, в морську глибочінь.

Поезія скальдів є усвідомленою творчістю, звідси - пафос самоусвідомлення її творців і навіть почуття переваги над іншими. Вважалось, що поетичний дар - це «дар Одіна». Разом з тим поетична творчість сприймалась як ремесло, як уміння щось добре робити. Цим пояснюється уподібнення процесу творчості до праці, коли треба «стругати», «ткати», «в'язати» тощо.

Поезія скальдів відзначається складністю метричної форми і вишуканістю поетичної мови. Скальди створили складну систему поетичних синонімів- так звані хейті, і метафоричних, умовних поетичних перифраз - кеннінгів, якими замінювались найбільш вживані у віршах поняття. Наприклад, замість слова сонце вживалось його хейті - коло, світило тощо. Пишними та красномовними [39] були кеннінги. Наприклад, замість слова воїн вживали махач меча, дерево битви, кущ шолому; корабель - це кінь моря, олень моря, бик води; жінка - сосна наряду, липа золота та ін. Особливо витіюватими були п'яти-семичисленні кеннінги. Так, один із кеннінгів слова чоловік звучить - марнотратник бурштину холодного лугу кабана Винблінді. Такі вирази вимагають спеціальної розшифровки.

Поезія скальдів була насичена кеннінгами і хейті. Завдяки їм вона ставала пишномовною, таємничою, урочистою, що дуже подобалось сучасникам. Ось уривок з вірша: «Місяць брів одягнутий в біле сосни наряду, блиснув на мене по-соколиному з ясного неба брів, але блиск місяця повік богині золотих перснів з того часу заповідає нещастя мені і богині перснів». Це означає: «жінка в білому кинула на мене соколиний погляд, і від того часу ми обоє нещасливі».

У період розквіту поезії скальдів у ній відбились свободолюбство та героїка епохи вікінгів. Це барвистий світ кораблів, що мчать під червоними вітрилами назустріч славі та багатству; світ конунгів, котрі щедро обдаровують скальдів, дружину. Часто тут прославляють бога Одіна, покровителя поетів. Є тут же місце і для воронів, вовків, вічних супутників смерті.

Поезія скальдів - винятково цінне джерело для розуміння суспільного життя і психології народів скандінавської півночі.

Видатним скальдом був Егіль Скалагримссон (X ст.) - знатний, свавільний та охочий до багатства вікінг. Замолоду він розбійничав на Балтиці, служив воєначальником у англійського короля, ворогував з норвезьким королем Еріком Кривава Сокира і вбив його сина. Випадково потрапивши у руки свого лютого ворога, Егіль відкупився від смерті похвальною піснею «Викуп за голову», яку написав у ніч перед стратою, його бурхливе життя, типове. для епохи вікінгів, описане в родовій «Сазі про Егіля». На схилі літ він жив в Ісландії. Особисте горе, втрата близьких не змінили його характеру - він залишився зухвалим, жадібним до чужого добра, мужнім у боротьбі з незгодами. У знаменитій поминальній пісні «Пам'ять сина», яку Егіль написав, коли втопився його улюблений син Бодвар, старий поет погрожує помстою велетню морів, нарікає на самого Одіна за те, що той забув стару дружбу і відсахнувся від поета. І тепер єдина втіха в його самотності - вміння складати вірші. Знаменитий [40]cкальд дожив до глибокої старості. Перед смертю Егель переховав свої коштовності в болоті, і, щоб ніхто не зрадив таємниці скарбу, вбив рабів, які допомагали йому.

13. Однією зі значних середньовічних пам'яток є поема «Вальтарій», приклад створення книжкового латинського епосу на матеріалі народних сказань. Більшість дослідників вважає, що поема виникла в середині IX ст. і автор її належить до «третього покоління» поетів каролінгського Відродження. Ім'я його, можливо, Геральд (так він називає себе в тексті). Цікавим є генезис цього твору. Поема виникла на основі древньогерманського фольклору доби великого переселення народів, але зміст героїчної пісні (оригінал чи вже латинський запис) був переказаний вергіліанськими віршами. Стилістична гармонія цього твору, в якому з'єдналися такі несумісні зміст і форма, свідчить про поетичну обдарованість невідомого автора.

Зміст поеми такий: заложник короля гуннів Аттіли Вальтер Аквітанський утікає з полону на батьківщину разом з нареченою Хільдегундою. На кордоні, в горах, їх зустрічає король франків Гунтер з дружиною - він вимагає віддати йому скарб Аттіли, який втікачі захопили з собою, а також Хільдегунду. Обурений Вальтер перемагає Гунтера в дванадцяти поєдинках, він змушений битися і з другом дитинства Хагеном, васалом Гунтера. Але все закінчується торжеством миру і дружби. Поема «Вальтарій» (як і «Беовульф») має сліди християнізації (герой хреститься, молиться тощо), але загалом в поемі панує клімат древньогерманського епосу. В ній відтворено дух епохи великого переселення народів: криваві зіткнення з гуннами, жорстокі поєдинки, інтерес до золота, скарбів тощо. Вальтер, [47] як це властиво епічному герою, розраховує тільки на свою фізичну силу і зброю. Герой традиційно хоробрий, стриманий, обережний, не позбавлений благородства (наприклад, Вальтер пропонує Гунтеру мир перед боєм). За змістом поема є видатною пам'яткою германського ранньосередньовічного епосу; цікава вона і в плані дослідження трансформації германських епічних сказань.

Латинські хроніки. Спочатку середньовічна історіографія наслідувала традиції античних авторів, які намагалися не тільки показати хід історії, а й дійти його причин. Але вже у VI ст. помічається перехід до середньовічної хроніки з її механічною констатацією фактів.

 

Найбільш значними історичними працями раннього середньовіччя є «Історія готів» Іордана (VI ст.), «Історія франків» Григорія Турського (VI ст.), «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного (VIII ст.), «Історія датчан» Саксона Граматика (XII ст.) та ін. Оскільки в середні віки не існувало чіткого розмежування між істиною та вимислом, то в історіографії тих часів значне місце посідає легендарний елемент. Розповідаючи про історичне минуле свого народу або про сучасні їм події, середньовічні історики часто переказували героїчні пісні та усні поетичні сказання. Більшість цих творів має літературну цінність. Історичні праці служили сюжетним джерелом для багатьох творів середньовіччя і доби Відродження.

Клерикальна література розвивалась протягом багатьох століть латинською мовою та народними мовами. Своєю тематикою вона тісно пов'язана з християнською вірою та церквою, однак у ній відбились не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі» з їхнім протестом проти феодально-церковного утиску, які проникали до неї через низове духовенство.

Клерикальна література виникла ще в надрах Римської імперії. У ранній християнській літературі знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям. Перші християнські автори, з одного боку, спирались на досвід античності, залежали від її досягнень і вже вироблених форм, а з другого - намагались позбутися цього впливу виробити свою систему поетичних образів і манеру викладу. Перед ними стояло складне завдання: викорінити зі свідомості новонавернених християн язичницькі уявлення й утвердити християнське вчення про створення світу, про безсмертя [48] душі та неминучість розплати за земні гріхи в потойбічному світі. На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли поеми, які розробляли біблійські сюжети. Одночасно з ними складалися житія святих - короткі сказання про мучеників за віру, про монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали себе різноманітним катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, «чудеса» біля гробу святого і, врешті, похвальне слово йому. Найбільш популярним на Заході було «Житіє святого Олексія», в якому найвиразніше проявилася аскетична доктрина. Поступово жанр житій урізноманітнювався, збагачувався новими деталями (включаючи патріотичний і політичний аспекти), захоплював описами далеких подорожей, подвигів, чудес і навіть гумором. Пізніше виникли легенди. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії святих; з часом - пов'язані з релігійним культом притчі про тварин, рослини тощо. Наприклад, притчі про льва, який безжалісно мордував язичників, але віддано служив християнам-пустельникам. З середини XII ст. з'являється велика кількість народних легенд про Богоматір, в яких розповідається про любов і співчуття Мадонни до простих людей. Популярною була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (XIII ст.). Відома в Європі збірка «Золота легенда» Іакова де Ворагіне (XIII ст.) стала джерелом сюжетів для епосу, лірики, драми.

Поширеним жанром були видіння, в яких, звичайно, змальовувався потойбічний світ: блаженне життя благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище за легші провини. Видіння відзначалися повчальністю та злободенністю. «Ясновидець», якому уві сні з'являлись картини загробного життя, зустрічав у раю чи в пеклі своїх сучасників і чув «голос з неба», який провіщав, що чекає кожного за його вчинки. Це вселяло в принижених і знедолених надію, що їхні утискувачі будуть покарані. Видіння дозволяли також пропагувати різні погляди і думки, виступати проти політичних і особистих ворогів. Ця особливість виявилась дуже живучою, вона була засвоєна і вагантами, і представниками куртуазної та міської літератур (наприклад, «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача»), знайшовши довершений вираз у «Божественній комедії» Данте. [49]

Поширеними були також різні твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою: проповіді, повчання, молитви, притчі, байки та ін. Одночасно із епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.

В клерикальній літературі, крім релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині одвічне прагнення до зображення оточуючого світу.

Розглядаючи писемність цього напряму, слід згадати про літературну діяльність Ієроніма і Августина. Ієронім (близько 340-420) добре знав і цінував античність; він перший відкрив для Заходу літературний характер багатьох текстів Біблії; сам був автором популярних житій і легенд, використаних згодом Г. Флобером, А. Франсом, Л. Толстим, М. Лєсковим та ін. Визначним письменником цієї доби дослідники вважають Августина (354-430). Він автор знаменитої «Сповіді», яка викликала багато наслідувань (Абеляр, Данте, Петрарка, Паскаль, Руссо, Л. Толстой).

14. Існує деяка відмінність між лицарською і куртуазною літературою. Куртуазна має соціальне й моральне значення, це придворна, салонна література обраних. А лицарська окреслює коло тем, образів, має певну ідеологічну спрямованість. В 7 столітті на авансцену історії виходить новий шар. До 12 століття головувало чернецтво, а в 12 - лицарство, вони існували паралельно. Лицарство виникає й станово оформляється завдяки хрестовим походам і взагалі протистояння християнського й мусульманського світу. Лицарі покликані охороняти світ від варварів. Походи на схід: ранні за звільнення християнства від ярма мусульман, потім - за відвоювання Гробу Господнього. Кілька лицарських орденів: іоанніти (мальтійці) - червоний плащ із білим хрестом. Тамплієри - чорний плащ із білим хрестом. Німецький орден - орден мечоносців - білий плащ із чорним хрестом. Лицарство - цікава організація. Оформившись станово, вони починають виробляти власну ідеологію, починають претендувати на монопольне володіння так називаною шляхетністю. Васал був хоробрий, вірний, чесний. Лицарі, що були на сході, повернулися здивовані, тому що там древня східна культура. Хрестоносці й східні лицарі ставилися один до одного шанобливо. Це йшло врозріз із ідеями папи Римського. Ідея расового братерства - кодекс шляхетності. Лицар повинен бути ввічливим, вихованим, грамотним. Повинен уміти складати вірші на честь дами. Відбулося зіткнення східної й кельтської фольклорної стихії. Цей симбіоз породжує феномен лицарського роману. Усе везли зі сходу, намагалися влаштувати такий же побут. Охоронницею куртуазного світу стає дама, тому що вона стабільна, не ходить у походи. До етичного ідеалу васала додався естетичний ідеал. Лицарем міг стати не кожен – це елітарна культура. Але ця елітарність створюється не за походженням, а з здатністю до розвитку. Бернард Вентадорський - батько-кухар, мати-служниця. Прізвисько дароване за пісні. Трубадуром був Гераут де Борнель, селянський син. З ним пов’язаний невдалий жарт із Сатаною. Пізніше, у ХХ ст. це Коров’єв з "Майстра і Маргарити".

Центром лицарського світу була дама. Повніше всього лицарська література виражена у ліриці й романі, найраніше вона з'являється на півдні в Провансі й у Лангедоці, там складається стійкий лицарський ідеал. Трубадур (від "знаходити") - шукач рими, слова. За цими формальними пошуками стоять пошуки духовної досконалості. Виникає на межі 11 століття, в кінці 12 століття знищена хрестовими походами.

Куртуазна література занадто серйозна для церкви. Вона пов'язана з уявленнями катарів (середньовічної секти). Вони вважали, що у світі панували дві головні сили - бог і диявол, а людина стоїть між ними. Зіткнення ж – у людських душах. Катари давали людині більше волі й самостійності. Після розгрому секти і її твердинь Лангедок був розорений повністю. Але відразу на півночі Франції традицію підхоплюють трувери, у Німеччині - міннезінгери, а в Італії виникає "поезія нового солодкого стилю".

Трубадури не тільки намітили основні напрямки європейської поезії, не тільки задали для неї форму, донині життєздатну, але і значною мірою визначили навіть моделі любовних переживань, які зберігаються дотепер.

Головною темою стає любов до дами. Її називають куртуазною – прикметами були розробленість, правила. Трубадур (неодружений) закоханий у даму (одружену), що стоїть вище нього на соціальних сходах. Оспівувати даму можна, але вона принципово недоступна. Проте прагнення трубадура (лицаря) нескінченні, це джерело самовдосконалення. Дама стає близькою до Мадонни, вона веде до добра, а церква виявляється ніби ні до чого, що їй зовсім не подобається.

Лицар має із дамою договір. Він міг мати сім'ю, дітей, забезпечував їх, але не був зобов'язаний любити. Закохані лицарі одержували нове ім'я сеньяль, це означало, що вони починають нове життя. Приклад: дон Кіхот - "очам душі моєї вона уявляється інакше". Дама завжди була під вуаллю, краса неважлива, важливі шляхетність, постава, грація. Вірність, доброта, щедрість - це винагороджується красою, молодістю й т.д. Це гра, але гра дуже серйозна (людство вдосконалюється граючи).

В 12 столітті був складений збірник біографій знаменитих трубадурів анонімного автора. Джаофре Рюдель - трубадур, лягає в основу образу "Принцеси мрії". Був дуже родовитий, полюбив графиню Неаполітанську (?) за оповіданнями прочан. Пішов у хрестовий похід, на кораблі занедужав, графиня прийшла до нього, той опритомнів тільки щоб побачити її й умер. Вона постриглася в черниці.

Жанри. Трубадури оспівували любов у куртуазній пісні кансоне. Носить сліди східного запозичення. Південь Провансу - на границі була східна академія образотворчих мистецтв. Кансона копіює східний заджаль. Пісня відсилалася або самій дамі, або своєму заступникові, мелодію теж писав трубадур.

Сірвента - пісня про питання релігії, моралі, політики, достоїнства і недоліки своїх заступників. Відомий автор – Бертран де Борн, що був васалом англійських королів. Вважається, що Бертрану належать кращі сірвенти. Різновид сірвенти - плач по померлій дамі або заступникові.

Тенсона - пісня у формі діалогу. Трубадури сперечаються з різних питань, насамперед, про стиль. "Дебати про темний й ясний стиль" Гераут де Борнель (селянський син) за простоту, Райнбам Оранжський навпаки.

Пастораль. Лицар, що утомився від куртуазної любові, на прогулянці бачить прекрасну пастушку. Пастушка може всерйоз сприйняти його наміри, але частіше кличе "рятуйте!" і лицаря лупцюють.

Альба - лицар зі зброєносцем їде на побачення з коханою. Наступає ранок, зброєносець співає пісню, щоб попередити свого пана. Кохана говорить, що це соловей, але лицар стверджує, що жайворонок – тобто уже ранок. Усе завжди закінчується словами "зоря зійшла". Альба - зоря.

15. Рицарський роман. Батьківщиною рицарського роману є Північна Франція. Тут при феодальних дворах і замках в XII ст. вже панувала витончена куртуазна культура і створювалися літературні центри. В силу історичних обставин саме у цій частині Франції переплелися кельтські, англосаксонські та французькі культурні традиції, що підготувало це середовище до сприйняття фольклору і легенд різних народів і часів. Становлення рицарського роману проходило в руслі загального літературного процесу. Роман зазнав впливу різних літературно-історичних джерел. Він - «сучасник» міської літератури, історіографії, тематично роман багато чим пов'язаний з «жестами» (наприклад, темою воїнської доблесті, морального обов'язку, честі). Разом з тим роман - вже принципово новий жанр зі своїми проблемами і поетикою. Якщо в героїчному епосі герой здійснює подвиги в ім'я племені чи держави, то в романі на першому плані - власні інтереси особистості. Типовим персонажем роману є мандрівний рицар, який іде на подвиги та «авантюри» (пригоди) заради слави, морального вдосконалення та на честь своєї дами. Як і в куртуазній ліриці, велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та деяким іншим.

Творцем роману був поет, у Франції він називався [95] трувером. Звичайно це городянин або клірик, освічена людина. Він перебував на службі при дворі або замку; сеньйор був його покровителем і замовником. Служба ця була почесною, феодали дорожили талановитими поетами і часто переманювали їх один у одного. Велике значення для розвитку роману мало посилення у XII ст. інтересу до античності. Твори Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера та ін. стали сюжетними джерелами та взірцем розповідної техніки, стилістики. Могутній вплив на роман здійснили народні джерела - екзотичний фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і місцевий - кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою. Куртуазний епос насичений описами зачарованих замків, лісів, таємничих островів, чарівних джерел, розповідями про злих і добрих велетнів, всесильних чаклунів, прекрасних фей, зловредних карликів тощо. Незважаючи на вимисел, казковий елемент, символіку та алегорію, роману властивий стійкий інтерес до сучасності. Правда, куртуазні автори ідеалізують придворно-рицарське життя, але все ж у їхніх творах відображені певні сторони буття європейських, а також східних країн. У романі чимало детальних описів (замків, придворних свят, турнірів, битв, багатолюдних полювань, міських ярмарок тощо), тобто проявилось прагнення до конкретизації обстановки. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту, розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів, боротьби страстей. Це зумовило тяжіння до індивідуалізації характеру, спробу створити портрет (поки що жіночий), а також пейзажні зарисовки. Спочатку виникає роман у віршах, потім - у прозі.

Найбільш продуктивним періодом у розвитку французького роману є друга половина XII ст.- початок XIII ст. З Франції роман перекочував в інші країни. Французький рицарський роман за тематикою умовно можна розділити на три цикли: античний, бретонський, візантійський.

Античний цикл. Початковий період у розвитку роману проходить приблизно в 50-ті роки XII ст. В цей час проявляється тенденція ознайомити французьке суспільство з античними легендами і творами античних авторів. Основними пам'ятками раннього періоду є «Роман про Олександра», «Роман про Фіви», «Роман про Трою», а також «Роман про Енея». В кожному з цих творів зроблена спроба [96] пристосувати античний матеріал до духу феодальної епохи і куртуазних смаків, що формувалися. Середньовіччя не відчувало тої історичної дистанції, яка відділяла його він античних часів. Античні події, сказання, твори переосмислювалися крізь призму феодально-рицарської ідеології та буття. Герої і персонажі стародавніх часів у рицарському епосі переносились у феодальне оточення і виступали вже в ролі зразкових рицарів.

«Роман про Олександра». Тема життя і подвигів знаменитого полководця Олександра Македонського ввійшла в літературу вже в древності. В середньовіччі до неї зверталось декілька поетів, кожний з яких вносив у вже складене легендарне життєпи-сання Олександра свої доповнення і трактування. Повністю зберігся пізніший варіант роману (близько 1175 p.). Це широка компеляція Ламбера Ле-Тора і Олександра Паризького. Роман написаний розміром, який пізніше почав називатися «олександрійським віршем» *.

* Олександрійський вірш - це парні римовані дванадцятискладові вірші з цезурою після шостого складу.

«Роман про Олександра» є міфологізованою оповіддю з надзвичайно малою часткою історизму. Олександр зображений як ідеальний рицар, у змалюванні образу якого використані різні казкові прийоми: одне око у нього голубе, як у дракона, друге чорне, як у грифа; фея подарувала йому чарівну одежу - одна сорочка захищала його від холоду і спеки, друга - від ран тощо. Головним призначенням цього роману було задоволення зростаючого зацікавлення і допитливості середньовічної людини. Олександр здійснює свої подвиги не тільки з метою завоювання світу, а й керуючись бажанням пізнати його, його мандри і походи проходять не тільки на землі; прагнення звідати невідоме змушує його в скляній бочці спуститися на дно моря і за допомогою птахів піднятися у піднебесся.

Історичною вигадкою є «Роман про Брута» нормандця Васа. За структурою він ідентичний з «Романом про Олександра». Це історія змужніння і подвигів героя з раннього дитинства до трагічної смерті в результаті зради; римський республіканець зображений у ньому як прародич британців.

Вільним перекладом поеми «Фівеїди» римського письменника Стація є «Роман про Фіви» невідомого автора. Античний сюжет викладений у дусі феодальних уявлень: проти фівів-язичників виступають загони хрестоносців; у свідомості героїв домінують феодальні поняття про чільність сюзерена, про васальний обов'язок і т. і. Від попередніх пам'яток [97] «Роман про Фіви» відрізняється акцентуванням на любовному елементі й трактуванням його в куртуазному стилі.

На основі двох середньовічних переказів Гомера створений надзвичайно великий «Роман про Трою» Бенуа де Сент-Мора. Історію облоги Трої автор починає здалеку і не тільки переказує ряд міфів про Трою, «Іліаду» Гомера, а подає все, що відомо йому про Близький Схід. Роман насичений описами битв, облог, військових рад і переговорів. Любовна тема ще не відіграє тут сюжетоутворюючої ролі. Сент-Мор взагалі скептично ставиться до жіночих чеснот: «навіть найрозумніша з них досить легковажна». Роман Сент-Мора послужив основою для багатьох обробок; з часом він зацікавив Чосера, Боккаччо, Шекспіра та ін.

«Роман про Енея» (близько 1160 р.) анонімного автора виник, напевно, в Нормандії і є переказом «Енеїди» Вергілія. Дослідники вважають «Енея» важливою віхою в розвитку куртуазної літератури, що знаменує перехід від історичного до любовного роману. Дійсно, в романі розповідається не тільки про Енея-вождя та його народ - велика увага приділяється і любовним проблемам. У трактуванні цього питання відчувається вплив творчості Овідія, інтерес до якого у Франції сильно зріс у другій половині XII ст. Автор запозичив у Овідія його ідею кохання-хвороби, фатуму і широко розгортає їх у творі. Так, Дідона відчуває нездоланний потяг до Енея, який невмолимо веде її до загибелі. Страждає і царівна Лавінія. її любов до Енея розгортається в велику повість, яка дає авторові можливість заглибитися в любовні «метаморфози» і викласти тонкощі куртуазного кохання. Любовні муки не обійшли й Енея; його почуття до юної Лавінії здатні обновити душу цього суворого і бувалого мужа. Роман відрізняється від інших творів цього циклу фабульною чіткістю, концентрацією дії навколо одного героя, а також новаторськими стильовими засобами при описі душевних переживань. Високий рівень художньої майстерності французького поета зробив «Енея» взірцем для наступних романістів.

Вважається, що ці ранні твори мають перехідний характер від жести до нового жанру - роману, період зрілості якого починається з 60-х років XII ст.

16. Бретонський цикл. Сюжети творів бретонського циклу пов'язані з бретонськими (кельтськими) фольклорними джерелами. Кельтські перекази багаті не тільки мальовничою фантастикою, а й любовними [98] мотивами, що сприяло засвоєнню їх куртуазними авторами. Звичайно, матеріал цей переосмислювався в дусі ідеології тих часів. З величезної кількості бретонських повістей за ідейно-тематичною ознакою виділяють: 1) бретонські ле, 2) романи про Трістана та Ізольду, 3) артурівські романи, 4) романи про святий Грааль.

Бретонські ле - це невеличкі віршовані новели любовного змісту (від 200 до 1000 рядків). Характерними рисами ле є лаконізм, велика зконцентрованість змісту, фантастика. На першому плані у них завжди гостро конфліктна ситуація - нещасливе або трагічне кохання. Закохана пара звичайно протиставляється суспільству, його нормам і законам (любов замужньої жінки, сімейна заборона, любов героя до феї і т. ін.). За основу бретонських ле брались кельтські сюжети з їх казковою фантастикою. Поступово ле звільнювались від фантастичного елемента, незмінно зберігаючи при цьому мотив нещасливого кохання. Ця загостреність любовної ситуації в ле, гра глибоких непідвладних волі героїв пристрастей вплинули у свій час на куртуазний роман. Справжнім майстром цього жанру була талановита поетеса, яка назвала себе Марією Французькою (друга половина XII ст.). Походила вона, напевно, з Нормандії і належала до аристократичного кола. Для своїх зворушливих любовних сюжетів вона використовувала бретонські народні пісні та перекази, але, опрацьовуючи народні сюжети, поетеса вносила в них риси сучасного їй рицарського побуту та світосприйняття. Дванадцять ле Марії Французької однакові за змістом і стилем. Не куртуазну любов та служіння дамі, а ніжне, щире кохання, взаємний потяг двох чистих сердець оспівує французька поетеса. її поезія проникнута співчуттям до простих людей, особливо до закоханих пар, яких переслідує суспільство чи сім'я. Вона однією з перших звернулася до обробки кельтського матеріалу про кохання Трістана та Ізольди (ле «Про козолист»). Бретонська основа відчутна і в новелі «Ланвіль». Це розповідь про одного з рицарів легендарного короля Артура, який став обранцем феї. На вимогу королеви Генієври, закоханої в рицаря, він змушений був зізнатися, що кохає іншу, яка є прекраснішою за королеву. Порушення таємниці кохання призводить (за кельтськими повір'ями) до розриву між закоханими. Але почуття Ланвіля настільки міцні, що він назавжди покинув суспільство і помчав за своєю коханою в зачарований край. [99]

Ліризм, свіжість, високу поетичність цих малих повістей дуже цінував Гете, який назвав збірку Марії Французької «перлиною середньовічної поезії». Бретонські ле були популярними майже століття і як жанр влились у куртуазний роман у другій половині XIII ст.

Романи про Трістана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви. Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччя, а вивчення їх з часом перетворилося в цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів, 3 того, що збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює своєю наївністю, роман Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва твори виникли близько 1170 р. і збереглися в уривках. Близько 1230 р. з'являється перша французька прозова обробка цього роману, у якій уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв'язує сюжет про Трістана та Ізольду з циклом артурівських романів.

Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому досить архаїчно. Батько Трістана, король Ріва-лен, загинув, захищаючи свої володіння від давнього ворога - феодала-сусіда. Мати померла з горя. Ко-ролевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його дядько Марк. Трістан - зразковий рицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він одружився і дав їм законного спадкоємця, інакше вони піднімуть повстання. У розповідь щоразу вплітаються фантастичні казкові мотиви. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії, куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі). Однак здобути прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера, який вселяв жах у всю країну. Мати Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда [100] і Трістан у спеку випадково випили це чарівне вино, і любов заполонила їх назавжди. Вона принесла' їм безмежне щастя, але й стала причиною їхньої смерті, бо то «було не вино, а пристрасть, жагуча радість і безмежна туга, загибель». Ставши дружиною короля, Ізольда не може не зустрічатися з коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Та для неї він тільки брат. Ні краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового' серця образ Ізольди Золотоволосої. Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від короля в Бретань до Трістана. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Злотоволоса. їх поховали по обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на Ізольдину могилу. Тричі зрубували Кущ, і тричі виростав він. як символ непорушності їхнього кохання, сильнішого від смерті.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з феодально-церковними законами і звичаями. Згідно з офіційною мораллю, воно є злочинним і заслуговує покарання. Юні закохані також пройняті свідомістю священності і непорушності шлюбу. Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не в силах пережити розлуки. їхня вічна доля - пристрасний потяг і одночасно втеча один від одного і знову всевладна любов, яка вселяє в них відчайдушну сміливість і готовність будь-якими шляхами досягнути щастя. Але «незаконність» їх відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їх стосунків невблаганно веде героїв до трагічного кінця.

Певна психологічна глибина і витонченість властиві образу Трістана. Він не може жити без Ізольди, але він у відчаї й від того, що їм доводиться обманювати короля Марка, з яким у Трістана склалися дружні стосунки. Король для нього не лише [101] родич, а й друг, наставник, його сеньйор, і рицарська честь вимагає від Трістана васальної вірності. Доброта і готовність Марка простити юну пару тільки поглиблюють почуття провини і моральні страждання Трістана.

Важкі випробування лягли й на плечі юної королеви. Жінка у феодальному суспільстві навіть з таким високим і блискучим становищем, як у Ізольди, не мала таких прав, як чоловік. За подружню зраду жінка розплачувалася честю, свободою, а інколи - життям. Ось чому Ізольда бореться за своє людське і жіноче щастя всіма доступними їй засобами. Вона постає перед нами не тільки чистою і прекрасною у своєму коханні і безмірній вірності Трістанові, а й хитрою, невдячною і навіть жорстокою.

Сам король Марк - також жертва феодально-рицарських умовностей. Стара людина, він з волі своїх васалів одружився і повинен тепер переслідувати молоду дружину і племінника, до якого прив'язався усім серцем. Під натиском баронів він погоджується спалити Ізольду або віддати її натовпу прокажених. Однак шляхетність і великодушність перемагають у ньому. Король жаліє Трістана та Ізольду. Так, знайшовши їх у лісі (коли Трістан та Ізольда спали), він не скористався їхньою беззахисністю і покинув притулок закоханих, його таємна скорбота і постійне бажання чесних відносин з дружиною і племінником, якого він полюбив як сина, викликають співчуття і повагу до цієї старої самотньої людини, яка в силу обставин опинилася у фальшивому становищі.

Одруження Трістана у далекій Бретані - крок відчаю, болісна спроба забути Ізольду, вирватися з кола їхніх складних відносин і повернути свою рицарську честь. Але все марно. Трістан та Ізольда не можуть забути один одного. Фольклорний мотив всевладдя чарівного зілля тут легко сприймається як невблаганне протиріччя життя, невмолимість обставин, складність людської душі. Одруження Трістана лише збільшило душевні муки закоханих і втягнуло в стихію страждання нові жертви. Ізольда Білорука, яка так ніжно і самовіддано любить Трістана, не зазнала подружніх радостей. її брат Каердін, вірні Горвеналь і Бранжієна також не можуть бути спокійними. Але цільність почуттів Трістана та Ізольди викликає повагу і співчуття, тому не тільки їхні друзі, а й багато людей різних станів, особливо простих людей, допомагають закоханим [102] під час поневірянь. Таким чином, у романі міститься об'єктивна критика феодального суспільства, звучить протест проти жорстоких шлюбних установ і прославляється земна любов, яка долає всі перешкоди, звеличує людину і торжествує навіть над смертю.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (яка була слабо розроблена у середньовічній літературі) - роман приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів *. Привертають увагу також картини тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, «божих судів» та ін. У всьому романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це проявляється, зокрема, в географії твору (події розгортаються на «кельтській» території - Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька Бретань), в старовинному улаштуванні будинків, де, наприклад, струмок протікає через кімнату та ін. Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами, морські плавання навмання та ін.

* Дослідники вважають, що у кельтських джерелах роману про Трістана та Ізольду переважає не мотив «кохання - смерть», а мотив «полювання за людиною». Безвихідна ситуація, в якій опинилася юна пара, переступивши загальноприйняті закони, вже прирікла їх на загибель. У кельтських сказаннях вся увага зосереджена на зовнішній стороні - поневіряннях героїв, спробах врятувати своє життя від неминучої загибелі.

Прозовий роман про Трістана та Ізольду зберігся в кількох десятках рукописів. Французькі романи (особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома англійською, іспанською, італійською, норвезькою та деякими слов'янськими мовами. Найбільш значним з них є німецький віршований роман Готфрида Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше роман був надрукований наприкінці XV ст.

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього роману Р. Вагнер створив відому музичну драму «Трістан та Ізольда», Леся Українка написала прекрасну поему «Ізольда Білорука». Російський та український переклади створювались на основі двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX ст. П. Шампіоном і Ж. Бедьє. Перший використав рукопис XV ст., другий переробив роман Тома за допомогою тексту Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж. Бедьє українською мовою переклав М. Рильський.

Артурівські романи. Протягом століть надзвичайно популярними були так звані артурівські романи (або романи Круглого Столу), пов'язані з іменем легендарного героя кельтських переказів. Сказання [103] про короля Артура зародились у





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-07-29; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 793 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Что разум человека может постигнуть и во что он может поверить, того он способен достичь © Наполеон Хилл
==> читать все изречения...

980 - | 892 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.