Найдавнішою частиною ірландського епосу є уладський цикл. Він склався на півночі Ірландії, в області Ольстер (стара назва - Улад)

Зріле Середньовіччя — період літератури розвинутого феодалізму (від 9-10 століття до 15 століття).

Раннє Середньовіччя

Перша сторінка з «Беовульфа»

Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені поетичними пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів («Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Хоча хронологічно ці пам'ятки у деяких випадках належать до значно пізнішого часу, за своїм характером вони відносяться ще до першого періоду. Збереженню ранньої творчості названих народів сприяло те, що віддалене від Риму місцеве християнське духовенство більш терпляче ставилось до національних язичницьких переказів. Більш того, саме монахи, єдині носії грамотності у той час, записували і зберігали цю літературу.

Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком.

Окремо існувала література латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний).

Зріле Середньовіччя

У цю добу література стає більш диференційованою, що ускладнює її порівняльно-історичний опис. Оскільки національні літератури ще не сформовані, межі між ними практично відсутні, то розподіл літератури цього періоду здійснюється за вищезгаданими жанровими і типологічними ознаками.

Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних потоків, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література (класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці напрями не були ізольовані, між ними завжди зберігався зв'язок і виникали складні проміжні утворення. Хоч вони й мали протилежний характер, їхні закони, форми і шляхи розвитку своєрідні. З 13 століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література.

Героїчний епос – це розповіді про подвиги легендарних предків, про подорожі й незвичайні пригоди, у яких виявляються розум і кмітливість героїв, їх мужність і героїзм. Герої героїчного епосу – для сучасних поколінь приклад служіння батьківщині, народові. Твори народного епосу благотворно впливають на розвиток культури і літератури народів світу. Епос бере початок із фольклору й об'єднує героїчні народні пісні, сказання, поеми. Кожен народ має свій героїчний епос. Греки – «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, німці – «Поему про Беовульфа» та «Пісню про Нібелунгів», українці теж мають подібні твори – історичні думи та пісні, а також пам'ятку давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім».

 

2. Ірландські саги. Загальна характеристика основних циклів. Саги про Кухуліне.

Під кельтським епосом маються на увазі, як правило, ірландські саги або повісті (скели). У Вельсі (Уельсі) - іншій кельтській області - існувала не менш розвинена література ніж в Ірландії. Проте збереглась лише багата лірична поезія давньовалійських бардів, починаючи з ІV століття. Від валійського епосу майже нічого не залишилось.

Кельти, витиснуті потім на Британські острови, відігравали значну роль у створенні світової літератури. Кельти - одне з відгалужень племені галлів, потім вони заснували Ірландію. Це не менш войовничі, ніж германці, племена. Але при цьому в них розвинена літературна традиція, вона збереглася через периферійне положення. Кельтський епос дійшов до нас у достатній кількості. Він представлений так званими сагами.

Сага - усякий прозаїчний оповідний твір, усний або письмови й, реалістичний або фантастичний, історичний або неісторичний.

Своєрідність: архаїчний епос древніх ірландців складається в прозі, це одиничний випадок.

З 5 століття (приблизно тоді ірландці були хрещені) по 10 вони були відносно самостійними. В 12 столітті відбулося завоювання Ірландії англо-норманами. Але і їм там жити не хотілося, тому до 16 століття Ірландією фактично ніхто не керував. Держава й державність розвиваються повільно, затрималися риси родового ладу найдавніших часів: матріархат, народні збори, кровна помста, культ племінних богів і кровне споріднення. Сім'ї-клани-племена увесь час воювали і кочували. Скотарство накладає свій відбиток на епос.

Майже всі саги оповідають про викрадення худоби. Головний епос: "Викрадення бика з Куалнге". Це величезна епопея - компіляція з багатьох саг.

Норови були дикими. До 697 року жінки нарівні із чоловіками брали участь у битвах. Потім з'явився указ про відлучення їх від церкви у випадку битви. Тоді стали використовувати лютих псів, привчених вигризати людині горло.

Існувало три групи осіб, які створювали літературу. Друїди - спочатку були суддями, творцями, хоронителями міфічних і героїчних переказів. Потім вони поділилися своїми функціями з філідами. Споконвічно це були історики - хоронителі історій сімей, родів, займалися топографією, законовіданням і пророкуваннями. Барди - ліричні поети. Значення слова не змінилося. Легендарний бард Оссейн, син одного з військових вождів, більше відомий нам як Оссіан - і воїн, і поет. Його творчість до нас не дійшла, але в 18 столітті Джеймс Макферсон нібито знайшов пергамент із піснями Оссіана, переклав. Виявилося, що це була його підробка.

Реально до нас дійшли два величезні рукописи. Найдавніша - "Книга бурої корови" кінець 11 - початок 12 століття. Друга - Лейнстерська книга, середина 12 століття (більше 100 саг).

Для саг характерне сполучення барвистої, казкової фантастики з реалістичними деталями. Поряд з людьми діють сіди - у західноєвропейському варіанті - феї.

Цикли: два більших розділи - героїчні й фантастичні саги. Героїчні діляться на Уладський цикл (сучасний Ольстер). Сполучна фігура - король Конхобар. Імовірно, він створив державу Уладів. Він перетворюється в епічного короля. Це еталон, що не розвивається й не змінюється. Це етичний, моральний, героїчний зразок. Його племінник - Кухулін, один з улюблених героїв, тому що він боровся за незалежність батьківщини. Кухулін - напівміфічний персонаж, тому що його батько - бог світла. У нього є якості і людини, і казкової істоти. У битві його тіло виростає в три рази, одне око йде в череп, друге у центр чола, волосся наливається кров'ю, майже може літати. Ім'я своє він одержує не відразу. Ім'я тоді треба було заслужити. При народженні давали прізвисько, у Кухуліна - Сентанта. В 7 років зробив подвиг. Дядько Конхобар поїхав до коваля Кулана, у якого був злий пес. Хлопчикові стало нудно, він пішов до коваля,і убив цього пса. Кулан змусив Кухуліна служити йому три роки.

З Уладом постійно воює королева Медб. Один раз вона із чоловіком стала рахувати багатства. У неї на одного бика менше, хоче купити в уладів, інакше – силою (а бик незвичайний). Гінці необережні, проговорилися, хоча бика продали. Війна. Магічна хвороба - чоловіки Улади лежать у ліжку й не можуть устати. Не хворий тільки Кухулін. Але він не може всіх перемогти. Придумує хитрість із мостом. У Кухуліна є побратим - Фердіад. Медб вимагає від нього битися. Гине Кухулін теж через пісню, що ганьбить рід.

Другий цикл: фенії. Фенія - військово-релігійна організація, дійшла до нас. Зараз це терористи. Король Фін, син Осейн. У рамках цього епосу з'являються саги про любов. Фін - прототип короля Марка. Саги про чудесні плавання й про любов. Початок любовного лицарського роману. Ірландці - прекрасні мореплавці, говорять, що вони першими досягли Америки. У сучасну літературу приходить мотив благословенних островів, де час летить набагато швидше.

Найдавнішою частиною ірландського епосу є уладський цикл. Він склався на півночі Ірландії, в області Ольстер (стара назва - Улад).

Об’єднує його центральна фігура короля уладів - Конхобара. За переказами він жив у І столітті. Проте головний герой не він, а його племінник - Кухулін. Саги, присвячені йому, прийнято виділяти у окремий підцикл. Якщо їх розмістити у відповідному порядку, можна отримати майже повну біографію цього героя.

Саги про Кухуліна

Група саг про Кухуліна розпочинається сагою про його народження - "Народження Кухуліна" (""). Ця сага виникла у дуже давню епоху, про що свідчить первісність зображуваних у ній звичаїв. Версії, що дійшли до нашого часу, містять пізніші виправлення, за якими можна помітити злиття початково різних уявлень про Кухуліна. За основною версією батько Кухуліна - бог світла Луг, що ввійшов у Дехтіре, сестру Конхобара, з ковтком води. Інший варіант розповідає, що Дехтіре викрав якийсь бог (Луг чи інший), а потім зі своїми помічниками заманив Конхобара (перетворившись на чарівних птахів) у свій магічний дім до моменту народження дитини, щоб передати його земним родичам на виховання. Ще одна уявлення стверджує, що Кухулін - син Дехтіре та улада Суалтама, Луг був лише "духовним батьком" останнього, це, схоже, пізніша раціоналізація. Найдавніша версія, що походить ще з часів матріархату: Кухулін, як і багато інших легендарних героїв, плід інцесту - син Дехтіре від її брата (за одним варіантом - батька) Конхобара.

У сазі "Сватання до Емер" ("") розповідається, як батько дівчини, з якою Кухулін вирішив одружитись, поставив перед тим ряд складних завдань, маючи надію, що Кухулін загине. Проте він вийшов переможцем з усіх випробувань і одружився з дівчиною. Під час цього небезпечного сватання Кухулін побував у Шотландії, де одна жінка-воїн навчила його своєму мистецтву. Там він мав стосунки з іншою жінкою-воїном, що народила йому сина Конлайха. Коли Конлайх виріс, він вирушив у Ірландію розшукувати батька. Вони зустрілись, не впізнали один одного, і батько вбив сина у двобої. Це поширений сюжет і в інших епосах (німецька "Пісня про Гільдебрандта", наприклад). Ця сага дає картину традиційного "військового навчання" Кухуліна. Образи жінок-воїнів, що його вчать, походять ще з доби матріархату. Стиль цієї саги місцями вже збивається на казковий, наприклад, левоподібний звір, у якому впізнається казковий мотив "тварини-помічника".

У сімнадцятирічному віці Кухулін вчинив свій найбільший подвиг. Це описується в найбільшій сазі ірландського епосу "Викрадення бика з Куалнге" (""). Королева Коннахту (область, що завжди ворогувала з Уладом) забажала будь-якою ціною добути красивого бика, що належав одному уладу. Той не хотів продавати свого бика, тому королева спорядила велетенське військо і напала на Улад. Вона обрала для цього час, коли всі улади були охоплені магічною хворобою, що раз в рік робила безсилими всіх, окрім Кухуліна. Він був вільним від цієї хвороби через своє божественне походження (див. "Недуг уладів"). Вимушений сам охороняти батьківщину, Кухулін сховався біля броду, через який мало проходити вороже військо. Він розставив таблички з закляттями, що зобов’язували ворогів переходити брід по одному і по черзі вступав з ними у двобій. Він перемагав у цих поєдинках протягом трьох зимових місяців, доки улади не вилікувались і не прийшли йому на допомогу.

Сага "Хвороба Кухуліна" ("") займає дуже важливе місце в циклі, бо збагачує поетичну біографію героя двома важливими рисами. Для епічного героя найвищим подвигом є проникнення у потойбічний світ та витримання з честю випробувань, що випадуть на його долю. Подібно Гільгамешу та Одіссею (і багатьом іншим героям) Кухулін теж відвідує потойбічний світ. Проте, на відміну від них, він отримує туди запрошення від самих божественних істот, що не можуть обійтись без допомоги земного героя. Кухулін б’ється з безсмертними і перемагає їх. Також цей героїчний мотив пов’язаний тут з мотивами палкого кохання, улюблена в ірландському епосі тема - кохання між смертним та сідою.

З усіх саг про Кухуліна, сага "Смерть Кухуліна" ("Aided Conn Culainn") особлива. Як за героїчним пафосом, так і за силою враження. Трагізм тут подвійний - Кухулін гине частково від покладених на нього заборон - "гейсів", які він вимушений порушити, а частково від власної благородності. Своїми подвигами Кухулін нажив багато ворогів, які, зрештою, вирішують його знищити спільними зусиллями. Очолює це коннахтська королева Медб. Вона обирає момент, коли всі улади хворі на магічну хворобу, і не в змозі битися. Таким чином Кухулін в якості захисника країни мусить прийняти бій з ворогами сам. Улади відчувають, що битва буде для нього останньою, і намагаються його утримати. Проте він не в змозі бачити розорення рідного краю. Після деяких вагань він вирішує покластися на пораду Ніам, дружини Конала. Тоді вороги використовують магію, вони створюють привид Ніам, що переконує його виїхати на війну.

Саги про чарівні плавання

Давні ірландці були сміливими мореплавцями, і є відомості, що ще до скандинавів вони досягли берегів Америки. Враження від незвичайних явищ природи, що їм доводилось спостерігати на островах атлантичного океану змішались з уявленнями про чарівні оселі сидів, куди відкритий доступ лише обраним героям. Саме звідси виникли повісті про фантастичні плавання героїв у "чарівну країну" або "країну блаженства", де живуть прекрасні жінки і де панує вічна молодість. Триста років, що провів там герой, здаються йому трьома днями. І коли він повернеться додому, то, ступивши на землю, перетвориться на порох, про що оповідає сага "Плавання Брана, сина Фебала". У цій сазі кельтські уявлення ускладнені мотивами з християнських сказань про "земний рай", а також, можливо, з античних міфів. Композиція саги досить вільна. У її середину вставлений епізод про морського бога, що передбачає своє майбутнє втілення на землі. Сага досить бліда за сюжетом, її виразність зосереджується у ліричних описах.

У "Плаванні Майль-Дуйна" розроблена та ж тема, що і в "Плаванні Брана", тільки більш загально. Її склад досить різнорідного походження. Композиція вільна: епізоди то контрастують один з одним, то доповнюють один одного, вони сповнені повторів. Проте у цій наївній незв’язності оповіді є свій смисл - вона надзвичайно точно передає почуття безпомічності мандрівників, яких доля носить океаном.

3. Давньогерманський героїчний епос. "Пісня про Хільдебранта".

Другою групою літературних пам'яток є усна народна творчість на мовах місцевих народностей. Особливості їхнього виникнення: більшість розвивається на периферії Європи, у місцях майже не торкнутих римськими легіонерами. Ті віддалені куточки, куди не прагнула християнська церква - поганий клімат, погані умови: Великобританія, Ісландія, Норвегія. У таких областях католицька церква призначала священиків з місцевих жителів, які не стали знищувати культуру свого народу. Про міфологію континентальних германців ми довідаємося опосередковано - через культурні пам'ятники периферії. Жирмунський замовчує про північних германців як про прабатьків культури Європи через політичну ситуацію. Пам'яток культури древніх германців у центрі Європи не збереглося.

Пам'ятки раннього Середньовіччя виникають в основному в епоху переселення народів (5-7 ст.) - трагічний переломний час. Письмово їх створили тільки в 9-11 ст. П'ять-сім століть вони існували в усній традиції. При переказі така пам'ятка змінювалася. І хоча творчість була анонімною, однак автори-переказувачі привносили щось своє. Оригінали й запис мають відмінності. Оригінали створюються в язичеську пору, а запис - у пору християнства, іноді запис міняється силою відповідно до католицької ідеології.

Західна цивілізація зводилася на культурі древніх германців. Давньоримський учений Тацит пише про велику епічну традицію. В епосі зберігається все: історичні, релігійні, світоглядні відомості. Тацит порівнює Геркулеса й скандинавського бога Тора-Донара.

Єдина пам'ятка, що дійшла до нас - "Пісня про Хільдебранта". Написана на давній верхньонімецькій мові, південному діалекті, а не на латині. Знайшли її випадково в монастирі. Там існувала величезна пергаментна книга для запису молитов. На звороті цього пергаменту через економію місця два клірики, очевидно, змагалися в краснописі, переписуючи по сторінці із цього твору. На жаль, їм це набридло, і кінець пісні до нас не дійшов. Наші вчені датують запис цієї пісні 800 роком, місце - монастир біля міста Фульда. Німецькі джерела стверджують, що вона була записана в 730 році, із чого треба, що писемність у древній Німеччині з'явилася вже в 8 столітті.

Пісня невелика, здавалося б, незначна за змістом. Але в ній відбиваються величезні соціальні зміни - перехід від родових взаємин до феодальних. Цей процес ішов болісно. Ця пісня закінчує собою величезний шар міфів древніх германців - про нібелунгів. До нас дійшло закінчення. Германці - войовниче плем'я, на територію майбутньої Італії прийшли як загарбники. Але вони хотіли виправдати це, тому сказано, що Теодоріха (у поемі - Дитріха Бернського) вигнали, а потім він повернувся мстити.

Сюжет: король Теодоріх-Дитріх Бернський повертається у свою вотчину, звідки його замолоду вигнав могутніший тоді Одоакр. 30 років Дитріх жив в Атілли, проводиря гунів. В епоху переселення народів гуни пронеслися Європою. В 437 вони вирішили піти на Рим, по шляху зносять із землі місто Вормс (Бургундсько-Германське королівство). Самі вони із Приуралля. Дійшли до Риму, але отримали відсіч. 453 - Атілла вмирає. Його дуже боялися. Король остготів Ерманаріх помирає навіть від того, що довідується, начебто є мала ймовірність того, що гуни можуть пройти крізь його країну.

Дитріх повертається додому. У вигнанні з ним був його наставник - Хільдебрант. Він нагадує Іллю Муромця: запальний, відкритий, довірливий. Епізод двобою із власним сином також є в руських билинах. Фінал теж повинен би був бути однаковий.

Підходять до кордону, Хадубрант не пускає їх. Повинен бути двобій, кожний повинен розповісти про свій рід. Хільдебрант розуміє, що це його власний син, це показують ще й волосяні браслети на його руках. Хадубрант не вірить йому, думає, що це хитрість, починає ображати його. Звичайно середньовічна пісня кінчається тим, що перемагає батько. Але отут рукопис переривається. У варіанті запису 15 століття все закінчується мирно.

Таким чином, показано, що феодальна мораль превалює над родовою.

Жанр короткої, героїчної, епічної пісні найпоширеніший у ранньому Середньовіччі. Виникає відразу після історичної події. Творці - дружинне середовище, у якій виділявся особливий виконавець. Пісні відрізняє епізодичність. Вони оповідають тільки про один епізод з життя героя. Тут Хільдебрант виступає тільки як воїн. Але образ героя не став менш привабливим, тому що інші пісні просто не дійшли до нас.

Невеликий обсяг, складаються з досить довгих рядків - віршів. Ці рядки розділяються паузою на два піввірші. Тут немає звичної рими, усе зв'язано алітерацією, дуже мало зображувально-виразних засобів. Автори відбирають тільки найбільш яскраві деталі й моменти. Перевага дієслів, великий динамізм.

«Пісня про Беовульфа». Важливою формою англосаксонської поезії була епічна пісня, в якій розповідалося про один, найбільш важливий епізод з життя героя, доля якого в цілому була відома слухачам. Від найдавніших гімнів епічна пісня успадкувала піднесення, захоплення, прагнення нагромаджувати синоніми й описові вирази.

У поезії УІ—VH ст. одним із улюблених героїв такої пісні став Беовульф, син Ектеова. Припускали, що в основу сказання про нього покладено міф про божество Беове, яке перемогло морського велетня Гренделя і загинуло в поєдинку з вогнедишним драконом. Міф цей існував у англів і саксів ще на їхній материковій батьківщині, оскільки їм доводилося боротися з морями, що затоплювали береги країни. Поема дійшла до нас в єдиному рукописі на початку X ст., який зберігся в Британському музеї в Лондоні. Поема створена в 1705 році. У 1713-му вона постраждала від пожежі, а вперше була видана датчанином Торленіним у 1815 році. Перше англійське видання відноситься до 1833 року. Епічну пісню виконував скоп — професійний дружинник. До нього ставилися як до своєрідного хранителя історичних розповідей роду, племені, князів, дружин, мудрого порадника, вихователя воїнів у дусі хоробрості та доблесті.

Співак любив подорожувати. Однак він не лише мандрував від одного англосаксонського короля до іншого, але й сміливо перепливав моря, щоб при дворах німецьких володарів отримувати подарунки і збирати сюжети для пісень.

Поема велика за обсягом (3183 вірші), складається із вступу і двох частин, які поєднаних лише особистістю головного героя Беовульфа. Кожна з них розповідає в основному про його подвиги, хоча в поемі були і вставні епізоди.

Вступом до твору послужила розповідь про легендарного родоначальника датських королів Скільда Скефінга, який ще малим приплив до берегів Данії в човні, повному скарбів, а коли підріс, став королем і довго та щасливо керував країною.

Один із нащадків Скільда — король Xротгар, син Xеальфдена, мав успіх у війнах, тому й став багатим. Він задумав побудувати велику й пишну палату для бенкетів на честь свого війська. Побудована вона була на диво всьому світу і названа Палео- рот» (Палата оленів). Але недовго лунав там веселий гомін тих, пісні та звуки арф. Неподалік від палати, у болоті, було лігво чудовиська Гренделя. Одного разу вночі воно підкралося до дивовижної палати, в якій після бенкету розмістилася на відпочинок дружина короля, і схопило 30 воїнів, затягло їх до свого лігва, пожираючи. Потім чудовисько стало з’являтися кожної ночі за своєю кривавою здобиччю.

Мучився і страждав король Xротгар: він не міг зарадити біді. Палата його опустіла, бенкети припинилися, всіх охопив великий сум.

Чутки про це лихо досягли землі геатів (скандинавське плем’я, яке мешкало в південних областях Швеції). Почув про те і хоробрий воїн короля Xікелага Бео- вульф, наказав зібрати корабель і поспішив на допомогу Xротгару. Разом з ним вирушили 14 найхоробріших воїнів короля.

Король Xротгар зустрів їх з пошаною, влаштувавши на їхню честь святковий обід. Після бенкету Беовульф з товаришами — геатами залишився в палаті, а датчани розійшлися по домівках.

Уночі з’явився зі свого болота Грендель, швидко вибив замки на дверях, підкрався до геатів, схопив одного, подробив кості й став пити його кров. Не встиг він простягнути руку, щоб іншого, як могутня рука Беовульфа зупинила його. Між ними почалася боротьба. Вся палата захиталася. Грендель, зібравши всі сили, рвонувся, жили на плечі його порвалися, кістки повискакували з суглобин рука його до плеча залишилися в руках Беовульфа.

Смертельно поранене чудовисько поповзло у своє болото. Xротгар влаштував на честь переможців бенкет і підніс Беовульфу багаті подарунки: шолом, броню, прапор, древко якого було з чистого золота, коштовний меч та семеро коней з дорогими сідлами. Королева піднесла йому кубок з вітанням, на обидві руки одягла обручі з крученого золота, обручки на пальці, на плечі — верхній одяг, а на шию — коштовне намисто, найважче у світі. Бенкет продовжувався весело й шумно, з гучними піснями, які прославляли подвиги героїв. Але вночі знову затріщали двері Xеорота і в залу ввалилося нове чудовисько, яке нагадувало жінку — це була мати Гренделя, яка прийшла помститися за смерть свого сина. Але датчанам і геатам вдалося прогнати чудовисько.

Беовульф не ночував з товаришами, для нього були відведені покої датського короля. Зранку богатир відправився на пошуки чудовиська. Сліди привели героя до болота, яке так і кишіло гадюками і чудовиськами. Беовульф спускався на дно болота цілий день, відбиваючись від потвор. На дні прірви він побачив матір Гренделя, напав на неї, наносячи удар за ударом, але не перемогти. Тоді Беовульф зірвав зі стіни величезний меч і вбив її, тим же мечем відрубав голову мертвого Гренделя. Xотів забрати меч з собою, але той, як лід, розтанув до самої рукоятки в його руках.

Була велика радість, коли Беовульф повернуся до палати короля. Знову бенкет, подарунки, якими наділив король героїв, проводжаючи їх на батьківщину. Беовульф прибув до Xігелака. На цьому завершується перша частина поеми.

У другій частині твору Беовульф зображений уже людиною похилого віку. Після смерті короля Xігелака та його сина він правив геатами впродовж 50 зим. На його землі з’явився жахливий дракон і став спустошувати все вогнем за те, що у нього була вкрадена чаша зі скарбами, які він охороняв. Старий Беовульф вирішив знищити дракона в поєдинку. Чудовисько він убив, але й сам був смертельно поранений. Беовульф наказав винести з печери скарби, щоб помилуватися ними перед смертю, встановив розклад на свої похорони і помер. Вірні геати на китовому мисі склали вогнище, поклали обладунки й тіло Беовульфа. Палало вогнище, голосила вдова, плакали воїни. Над останками Беовульфа був насипаний великий могильний пагорб, навколо якого 12 могутніх богатирів співали славу загиблому вожаку.

 

 

3. Германський героїчний епос. Відображення його в древньонімецькій та англосаксонській літературі

На початку нашої ери у германців панував ще первіснообщинний лад. Вони заселяли велику територію між Рейном і Ельбою та між Північним морем і Середнім Дунаєм. Праці Юлія Цезаря, Таціта та інші античні джерела свідчать, що германці займались скотарством, мисливством, знали вони і землеробство, часто здійснювали набіги на володіння Римської імперії. Жили германці родовими общинами, верховна влада належала народному зібранню. З часом родовий лад перетворився в лад «військової демократії» (Ф. Енгельс). Ватажком племені був вождь, який опирався на військову дружину. Князь та дружина збагачувались за рахунок нападів на сусідні племена, а також перебуваючи на службі в римських військах. Пізніше влада стала спадковою, а з королівських дружин згодом склалось феодальне дворянство.

За свідченням Таціта, германці мали свою міфологію - пісні про походження богів та людей, бойові пісні, присвячені богу війни, подвигам героя та ін. Відомо також, що германці знали рунічну писемність. Рунами, які нагадували грецькі та латинські літери, вони робили короткі записи на камінні, деревах, зброї тощо (певно, рунам надавали також магічного значення). Жодних документів, творів, записаних рунами, не збереглося.

В епоху великого переселення народів (IV- VI ст.) германці розмітались майже по всій Західній Європі. Доля їх склалась по-різному. Одні загинули у війнах з різними племенами і народами, другі асимілювалися з місцевим населенням. З племен, що залишились на території сучасної Німеччини, склалась німецька нація. Особливості історичного розвитку германських племен відбилися в народно-героїчному епосі, в якому виділяють два періоди (1). Перший період пов'язаний з добою великого переселення народів, з розпадом у германців патріархально-родового ладу і широкою переселенською і військово-колоніальною експансією. У той час на руїнах Римської імперії створювались нові варварські держави. «Це був своєрідний «героїчний вік», який став «епічним часом» в епосі германських народів» (2). Другий період представлений німецьким епосом епохи розквіту феодалізму (3).

Збереглась незначна кількість пам'яток древньогерманського [23] епосу. Це, наприклад, уривок «Пісні про Хільдебранта» (VIII ст.), поема «Беовульф» (близько 700 p.), уривки епосу про Вальтера Аквітанського («Вальдере», X-XI ст.) та про битву в замку Фінна («Фіннсбург»).

Древньогерманська епічна традиція збереглася також і набула самостійного розвитку в Скандінавських країнах, особливо в Ісландії (збірник «Едда» та ін.). При відновленні сюжетів давніх епічних сказань (древньогерманських і скандінавських) додатковим джерелом є ісландські саги про давні часи (прозові перекази), а також латинські хроніки середньовічних істориків (гота Іордана, франка Григорія Турського, лангобарда Павла Діакона, саксонця Відукінда і особливо датчанина Саксона Граматика), які в своїх творах переказували героїчні пісні та сказання (1).

Усі пам'ятки германського епосу, які збереглися, тією чи іншою мірою пов'язані з подіями епохи великого переселення народів. Однак у результаті різних причин історична основа в них дуже видозмінена. Це пояснюється тим, що на тій стадії, коли виникав епос германців, в їх свідомості дійсний факт і вимисел ще не відокремлювалися. Крім того, в усній пісенній творчості історичні події, факти, особи поетично переосмислювалися і героїзувалися. Опираючись на історичні події, епос створював свою поетичну історію, яка «народній пам'яті сприймалась як достовірна картина героїчного минулого. Слід також брати до уваги, що пам'ятки ці виникли в добу язичництва, а письмову форму набули вже після прийняття християнства, а отже, при запису підлягали обробці вже в дусі християнської ідеології.

Так, сюжетна основа багатьох пам'яток народів германського походження пов'язана з подіями V ст. Відомо, що в 437 р. гунни зруйнували державу бургундів на Рейні, і тоді ж загинув їхній король Гундікарій з усім королівським родом. Але в епосі Гунтер (Гундікарій) та його родичі, військо зустріли смерть при інших обставинах - король гуннів Аттіла (в дійсності він не брав участі в битві 437 p.), зізвав усіх бургундів до себе для того, щоб присвоїти їхні скарби. Кровопролитні зіткнення германців з гуннами послужили історичною основою того, що в епосі взагалі часто фігурує ім'я короля Аттіли (Етцеля), в скандінавських пам'ятках - Атні. Цікаво, що в піснях «Едди» Атні виступає як жорстокий і підступний правитель, а в німецькому [24] епосі - як добрий і справедливий. Певно, король гуннів не раз був союзником германців у набігах на Римську імперію. Відомо також, що Аттіла помер у 453 р. на ложі своєї дружини - германської полонянки Ільдіко (скорочено від Хільда, в епосі - Крімхільда). Цей факт теж знайде широке відображення в епосі. До історичних сказань про загибель бургундів та про смерть Аттіли дуже рано приєднується франкське сказання про Зігфріда, який не має історичного прототипу, і, напевно, є породженням казок про богатирів. Цей епічний матеріал покладений в основу багатьох пам'яток різних часів та жанрів*.

* Найбільш відомими з них є «Едда», «Едда» Сноррі, «Сага про Волсунгів», «Пісня про Нібелунгів» та ін.

У древньогерманському епосі відтворено буття вищого ступеня варварства: бойові виїзди, битви, чвари між родичами, здобування скарбів, викрадення нареченої тощо. В епосі оспівуються сила героя, його хоробрість, рішучість, його бойова зброя. Значна увага приділяється темі родової помсти, згідно з законами якої члени роду зобов'язані були мстити за вбивство і кривди, які завдали їхнім родичам. Значне місце в епосі відводиться скарбам, коштовностям, які були символом влади, могутності, щасливої вдачі. Однак в уявленні германців золото було і причиною трагічної долі, розбрату, кривавих чвар і смерті.

Творцем й виконавцем пісні був дружинний співець, наділений поетичним даром воїн. Свою пісню він виконував звичайно під час бенкету в колі вождя і дружинників. Обмеженість у часі змушувала співця вибирати найбільш ефектний епізод якоїсь події, оспівувати якусь особу. Характерними ознаками пісні є завершеність епічного сюжету, лаконізм, емоційна піднесеність. У пісні невелика кількість дійових осіб, значну частину займає драматичний діалог. Для германської пісні властивий тонічний алітераційний вірш, обумовлений особливостями наголосу в германських мовах. Розповідалась вона речитативом під акомпанемент арфи.

З часом дружинний співець став професіональним співцем, поетом. В західних германців він називався скопом, на скандінавській півночі - скальдом. Співці вшановувалися почестями і щедро винагороджувалися правителями. Пісні дружинних співців швидко ставали надбанням народу і продовжували жити в усній традиції, що дозволяє по праву відносити їх до народної творчості.

Єдиним збереженим зразком героїчної пісні континентальних германців є уривок з «Пісні про [25] Хільдебранта», записаний на сторінках латинського богословського рукопису кінця VIII-IX ст. У ньому розповідається про двобій батька з сином. Це закінчений епізод, але передбачається, що слухачам з інших поетичних джерел відомо те, що передувало цій події і що відбудеться після неї. В основі пісні лежить трансформована в народній пам'яті історична подія. Відомо, що в 476 р. начальник варварської дружини германець Одоакр скинув останнього римського імператора і захопив владу. Але в 493 р. його переміг король остготів Теодоріх (в німецькому героїчному епосі - Дітріх Бернський). В «Пісні» ці події і відношення між персонажами перекручені, в ній розповідається, що якраз Отахр (Одоакр) вигнав короля Дітріха; разом із ним з Італії тікає і Хільдебрант - начальник його дружини, залишивши в рідному краї жінку і малого сина Хадубранта.

Тридцять років провів Хільдебрант на службі у короля гуннів Аттіли і тепер повертається на батьківщину на чолі війська. На кордоні він зустрічається з сином*, який виїхав з своєю дружиною назустріч ворогам. Старий Хільдебрант знає, що перед ним його син, і намагається уникнути кровопролиття. Але Хадубрант, прагнучи подвигів і слави, рветься до бою. Він не визнає у старому гунні батька (давно чув про його смерть) і називає Хільдебранта боягузом, що було для воїна найгіршою образою і робило зіткнення неминучим. Драматизм цієї історії посилюється конфліктом між обов'язком воїна і батьківським почуттям.

Горе мені, всевладний боже! (сказав Хільдебрант) горе іде!

І у скількох небезпеках смерть мене не спіткала!

Нині ж власний син мене звалить сокирою,

Вб'є своєю рукою, або сам я його вбивцею стану.

Хільдебрант приймає виклик сина. На цьому текст уривається. Звичайно такий двобій закінчується перемогою батька або примиренням.

Пісня відтворює суворий дух і суперечливу мораль того часу: поряд із відданістю правителю, особистою відвагою, гордістю героям властиві хитрість, підступність. «Пісня про Хільдебранта» набула напевно широкої популярності, про що свідчать пізніші обробки цього сюжету.

Англосаксонська «Поема про Беовульфа». У середині V ст. германські племена англів, саксів, ютів вторглися на Британські острови і в запеклій боротьбі з місцевими кельтами (яка тривала близько [26] двох століть) захопили більшу частину їх території. З V по X ст. в англосаксів відбулися важливі зміни суспільно-політичного і культурного характеру.

Розклад родового ладу і поглиблення процесів феодалізації привели до класового розшарування англосаксонського середовища. Посилення централізації королівської влади і відносно рання християнізація сприяли зміцненню державної єдності. Збережені пам'ятки рунічної писемності (та інші джерела) свідчать про багатство пісенної традиції англосаксів: піснями супроводжувались трудові процеси, весільні обряди і похорони; пісні виконувались під час військових походів. Гласомани (спів-ці-музиканти народного типу) і скопи (професійні дружинні співці) користувались в них великою повагою.

Найбільш ранньою пам'яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема про Беовульфа». Рукопис відноситься приблизно до 1000 p., але аналіз тексту показує, що дана редакція склалась на рубежі VII-VIII ст. Поема налічує 3000 віршів, розпадається на дві частини. Починається вона вступом, в якому розповідається про легендарного родоначальника датських королів Скільда Скефінга. його правнук - король Данії Хротгар побудував для своїх дружинників розкішну палату «Хеорот» (що означає «Оленяча палата»), названу так через те, що її крівлю прикрашали позолочені роги оленя. Та недовго розважались дружинники короля. Кожної ночі почало з'являтися люте чудовисько Грендель, яке пожирало воїнів. На допомогу датчанам прийшов хоробрий витязь Беовульф з племені геатів. Він смертельно поранив Гренделя, за що його мати мститься дружинникам. Тоді Беовульф спускається у страшенну морську глибину, житло Гренделів, і чудодійним мечем розправляється з кровожерливою матір'ю поверженого чудовиська. Нагороджений вдячними датчанами, Беовульф повертається на батьківщину і здійснює ще немало подвигів. 50 років він щасливо править геатами. Але на його землі нападає вогненний дракон. Старий король вбиває його і сам гине від отруйного зуба дракона. Над прахом Беовульфа насипають високий могильний пагорб, разом з ним закопують і коштовності з печери дракона. Дванадцять кращих воїнів віддають останні почесті доблесному і мудрому вождю.

Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи (це епічний прийом «поширення»): [27] детальне змалювання боїв, розповіді героя про свої подвиги, авторські ремінісценції тощо. «Беовульф» насичений фольклорно-казковими і міфологічними образами і мотивами (дивовижне дитинство Скільда, надприродна сила Беовульфа, бої героїв з велетнями, чудовиськами, драконом та ін.). Але ці казкові мотиви і образи перероблені вже відповідно до принципів героїчного епосу. Фантастичні подвиги Беовульфа розгортаються на історично достовірному фоні буття германських племен, подвиги і героїчна смерть героя зв'язані з захистом народу, з племінними, загальнонародними інтересами.

«Беовульфу» присвячена величезна кількість наукових досліджень, однак загальноприйнятої концепції нема. До цього часу ведуться дискусії про процес становлення поеми, місце її виникнення, авторство. Висловлена була навіть думка, що «Беовульф» є скандінавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Це, очевидно, зумовлене тим, що відображений у поемі історичний матеріал пов'язаний з історією скандінавських племен - данів, шведів, геатів. Немало місця в ній відведено розповіді і про датських королів, імена деяких з них по звучанню схожі з іменами, зафіксованими в хроніках Григорія Турського і Саксона Граматика. Але ця концепція прийнята не була. Редакція, яку донесли до нас століття, за сюжетом і поетичною формою - пам'ятка англосакської словесності. Вважають, що джерела «Беовульфа» сягають загальногерманських язичницьких часів. Стародавні пісні і сказання (які могли бути першоосновою «Беовульфа») засвоєні англосаксами ще до переселення на Британські острови. Цей епічний фонд пройшов поетапну обробку і в умовах англосаксонського воєнно-аристократичного середовища значно відійшов від першооснови.

Не встановилась єдина думка і щодо авторства. Поема є продуктом імпровізації співця? Чи книжним епосом, результатом усвідомленої поетичної творчості? Питання ускладнюється тим, що рукопис поеми відноситься до епохи переходу усної творчості до письмової літератури, коли народні сказителі і професійні поети користувались одними і тими ж прийомами оповіді. На сучасному етапі дослідження вважають, що автор «Поеми про Беовульфа» був, очевидно, кліриком, який добре знав латинську поезію, язичницькі сказання, а також був знайомий з творами античних авторів, особливо з «Енеїдою» Вергілія. Літературна довершеність [28] поеми свідчить про його професійну майстерність. Релігійно-ідеологічна атмосфера поеми суперечлива. В VII-VIII ст. англосаксонське суспільство вже було християнським, однак воно не відмовилось і від язичницьких уявлень. З одного боку, «Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події мотивуються його втручанням, виявляється знайомство автора з біблійними сюжетами, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні язичницькі уявлення і вірування. В тексті часто трапляються посилання на долю, віра в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна. Поема відбиває також підвищений інтерес людей того часу до слави, здобичі, до нагород. У ній розповідається, як правителі обдаровують своїх дружинників і скопа перстенями, дорогою зброєю. В уяві оповідача і слухачів золото, скарби наділені владою і роковою силою, стають причиною чвар і ворожнечі. Це все ще германські уявлення дохристиянського періоду. Таким чином, у поемі спостерігається нашарування християнського світогляду на язичницькі уявлення.

Спроби встановити історичний прототип Беовульфа виявились безрезультатними. Очевидно, це збірний образ ідеального воїна і правителя. Характерною рисою епоса якраз і є зображення маловідомої історичної, а то і зовсім вигаданої особи, що дає великий простір для вираження через цей образ народних дум та сподівань.