Церква в ім'я Святої Живоначальної Трійці була побудована посередині площі фортеці Св. Єлисавети у 1755 році за указом Правительствуючого Сенату державним коштом з рахунку Нової Сербії. Вона призначалася для потреб гарнізону і жителів форштадта (передмість). З початком своєї дії церква отримала статус кафедральної, тобто головної в місті.
Будівля храму була дерев'яною, одноярусною і мала вигляд невеликого прямокутного будинку з двома маленькими банями на даху.
Церква мала один престол і дерев'яну дзвіницю. Першим настоятелем Свято-Троїцької церкви був священик Новослобідського козачого полку протоієрей Іоанн Орловський, призначений на цю посаду митрополитом Київським Тимофієм у 1755 році. Причет церкви складався з трьох священників (у тому числі одного вікарія), двох дяків, чотирьох дячків, двох паламарів, псаломщика та проскурниці.
Настоятель Свято-Троїцької церкви одночасно очолював Єлисаветградську протопопію і отримував чималеньку для того часу платню в 300 рублів на рік, користувався спеціально побудованим дерев'яним будинком, а також достатньою кількістю землі під город.
За поданням у 1755 році управляючого будівництвом фортеці та нових поселень генерал-майора І. Ф. Глєбова, а також клопотанням соборного протопопа І.Орловського, який їздив з цим до Петербургу, Правительствуючий Сенат замовив петербурзькому архітектору О.Ф. Вісту проект кам'яної трипрестольної Свято-Троїцької церкви з боковими вівтарями святих праведних Захарія і Єлизавети та первоверховних апостолів Петра і Павла замість дерев’яної церкви у фортеці св. Єлисавети.
На будівництво храму за розпорядженням імператриці Катерини II було відпущено 10 000 рублів, але ці гроші не були витрачені у зв'язку з тим, що його виконання припинилося указом з Новоросійської губернської канцелярії в 1766 році до особливої резолюції, якої так і не надійшло.
Невідома доля креслень храму, які архітектор повинен був зробити і подати в Сенат негайно. У завдання крім конструктивних креслень входили розробка інтер'єрів і зовнішнього оздоблення, а також розрахунок кошторису. Можливо, виконавець і розпочав роботу, та з певних обставин мусив її припинити.
Олександр Францевич Віст (1722-1780) був сенатським архітектором, автором павільону Петрівського ботику (1761-1762) у Петропавлівській фортеці та Андріївського собору на Василівському острові. Можливо, в петербурзькому Андріївському соборі він втілив незавершений задум Єлисаветградського Свято-Троїцького собору, використовуючи зроблені начерки, тільки змінивши масштаб і деталі.
У1765 році протоієрей Іоанн Орловський за якимись обставинами був звільнений, після чого посада Єлисаветградського протопопа тривалий час була вакантною. На це місце пропонувалося призначити і Новомиргородського протопопа Петра Булича, і Бориспільського священика Назарія Яворського, і колишнього протопопа Української лінії Симеона Суліму. Та тільки 1 січня 1773 року протопопом Єлисаветградської провінції був затверджений настоятель Єлисаветградської Свято-Троїцької церкви священик Павло Базилевич з призначенням щорічної платні у 120 рублів і відведенням землі у 180 десятин.
До 1775 року всі церкви Єлисаветграда (крім фортечної Свято-Троїцької та кладовищенської Петро-Павлівської, яка відома з 1773 р.),Успенська (відома з 1773 р.), Знам'янська (відома з 1759 р.), Володимирська (відома з 1759 р.) - вважалися форштадтськими, тобто передміськими, бо ще не існувало Єлисаветградського повіту з його цивільним управлінням, а канцелярія Єлисаветградської провінції знаходилася у фортеці Святої Єлисавети.
У 1800 році відбулося освячення нової будівлі єлисаветградської церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Старенька і маленька дерев'яна церква у фортеці дуже програвала в порівнянні з новим кам'яним п'ятипрестольним храмом, побудованим коштом багатого козачого полковника Івана Красноглазова, тому наступного 1800 року - Успенська церква стала кафедральною, а Свято-Троїцька втратила свою зверхність.
У 1813 році Свято-Троїцька церква за цілковитою руйнацією була закрита. У 1816-1817 роках її повністю розібрали і перенесли у містечко Рівне, де з цього матеріалу побудували Миколаївську церкву.
Деякий час на місці колишньої церкви, посередині фортеці, зберігався її престол, біля якого міським управлінням у 1889 році була побудована кам'яна каплиця для винесення померлих у міській лікарні небіжчиків. Будівництво каплиці обійшлося у 2072 рублі.
Визначною прикметою Свято-Троїцького храму було поховання біля нього вихователя імператора Павла І - С. А. Порошина. Семен Андрійович Порошин (1741-1769) був однією з найосвіченіших особистостей свого часу - перекладач, літератор, математик. У 1768 р. він отримав призначення очолити Старо-Оскольський піхотний полк та по дорозі на місце бойових дій розпочатої війни з Туреччиною захворів і помер у Єлисаветграді.
На жаль, з ліквідацією храму зникла і його могила. Єлисаветградська Свято-Троїцька церква була духовним центром міста в найскладніший період його формування, свідком і сучасником багатьох вирішальних подій історії Єлисаветграда.
На місці Троїцького храму у фортеці планувалося побудувати новий, трипристольний, з присвятою одного з придєлів святій покровительці фортеці Єлизаветі. Однак планам цим не судилося втілитися в життя (хоча гроші за наказом імператриці Катерини були виділені), і у фортеці побудували лише кам’яну каплицю, у яку виносили небіжчиків, що помирали у фортечній лікарні. Сьогодні ми можемо лише приблизно визначити місцезнаходження храму.
Зараз на фортечних валах стоїть пам'ятний хрест. Кожного року, 1 липня за новим стилем, біля нього збираються православні міста, адже це - день початку будівництва фортеці. Біля хреста служаться молебні, виступають відомі в місті краєзнавці, проводяться екскурсії.
Література
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі. - Історико-публіцистичний нарис. -Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004.- С. 84
Матівос Ю. Поклик рідної землі: Історико-публіцистичний нарис з прологом та епілогом / Ю. Матівос // Вечірня газета. - 2009. - 4 вересня. - С. 7.; 11 вересня. - С. 8.; 18 вересня. - С. 8
Шляховий К. Перша церква Єлисаветграда.- Благовіст.- 2002.- №2.- С.4
Єлисаветградські ярмарки
Указом Сенату 16 жовтня 1762 року переселенцям-розкольникам з Польщі, що оселилися біля стін фортеці ще у 1755 році, було надано право займатися торгівлею і називатися купцями. Вони й стали засновниками купецтва в Новоросійському краї.
В указі було також сказано, що опікуватися справами купецтва має канцелярія фортеці св. Єлизавети і всіляко сприяти розвитку торгівлі в нашому краї.
За часів царювання Катерини II багато єлисаветградських купців вели значну торгівлю з іншими містами і, навіть, країнами. Завдяки цьому в ті часи часто зустрічається ім’я єлисаветградського купця Івана Масленникова, першого переробника цукрової тростини на цукор в Україні. Він першим в Україні і другим в Російській імперії побудував цукровий завод. Купець наймав морські судна, щоб відправляти свою продукцію за кордон та Самена Сеньковського, який відправив перший рейс з пшеницею та шкірами до Туреччини восени 1768 року. А додому судно повернулося завантажене заморським крамом: прикрасами з дорогих виробів, прянощами, ласощами, фруктами, кавою. Сеньковський заклав основи міжнародної торгівлі.
Тому й не дивно, що в Єлисаветграді постійно проводилися ярмарки. У 1763 році за наказом губернатора Новоросійської губернії генерала О. І. Мельгунова був заснований ярмарок, що проходив 24 листопада - в день Св. Великомучениці Катерини. З 80-х років XVIII століття у Єлисаветграді вже існували чотири річних ярмарки, які мали велике значення в економічному житті краю. На них торгували безмитно чотири-п'ять днів.
Перший ярмарок - Середньопістний (на четвертому тижні Великого посту). Торгували здебільшого худобою, кіньми, шкірами, салом. Товару завозилось на суму близько 200 тис. рублів. Шкіру і сало потім відправляли в Одесу і Крилов, а звідти, з відкриттям навігації, - у Варшаву.
Цікаво відмітити, що в Єлисаветграді проходили спеціалізовані ярмарки – кінні. Традиції конярства в нашому місті зародилися перших днів його існування. А оскільки основне населення краю було кінним, то і попит на коней був великим.
Перший кінний ярмарок відбувся весною 1788 року. Місцем проведення його була визначена територія у східній частині Єлисаветграда, неподалік залізниці. Тепер це район вулиці Полтавської. Площу назвали Кінною. Найближча вулиця біля неї теж одержала таку саму назву. Звичайно, якщо є коні, повинен бути і корм для них. Тому в місті існував базар, на якому продавали, в основному, сіно. Він розміщувався. між теперішніми вулицями Верхньопермською та Куроп’ятникова, від обласного суду до готелю «Турист». Цю площу так і назвали – Сінною. Від неї у південному напрямку паралельно Пермській лежить вулиця, яка теж колись мала назву Сінна. Саме цією вулицею можна було виїхати на Бобринецьке шосе, а звідти через міст на Умансько-Кримський тракт.
Другий - Георгіївський (23 квітня, у день Георгія Побідоносця, дати подаються у старому стилі. - Ред.). Він був одним з найбільших в Україні у XIX столітті. Предмети торгівлі: хліб у зерні й борошні, худоба на випас, вівці та вовна, коні, дьоготь, шкіряні, мануфактурні та бакалійні товари, посуд, будівельний ліс та вироби з дерева. На цей ярмарок привозились також різноманітні товари з Москви, Московської і Володимирської губерній, Бердичева і Вільного. Московські купці продавали товари оптом купцям Херсонської, Катеринославської, Таврійської, Кам'янець-Подільської і Київської губерній, а також Бессарабії. Приїздити московські торговці на Георгіївський ярмарок почали з 1839 року завдяки купцю Василю Абашеву, який першим відкрив у Єлисаветграді на Георгіївському ярмарку оптову торгівлю мануфактурними товарами, а також за сприяння голови міської думи полковника Поппе. З того часу Георгіївський ярмарок з кожним роком набував усе більшого розвитку. Так, у 1843 році на ньому було вже більше 40 лавок з мануфактурними товарами на суму до п'яти мільйонів рублів, а в 1844 році - 57.
Ціни на ярмарку були такі: першосортне свіже м'ясо - яловичина та свинина коштували до 20 копійок за кілограм, добрі хромові чоботи - 2-3 карбованці. У той же час платня у різних категорій працівників складала: у викладачів земського училища та державних гімназій - 120-140 карбованців на місць, у робітників приватних підприємств - до 30 карбованців. Було з чим ходити на ярмарок.
Про розмах торгівлі у Єлисаветграді свідчать і такі цифри. У традиційних торгових центрах Росії - Нижньому Новгороді та Тулі, приміром, на початку ХІХ ст. налічувалося відповідно близько 600 та 400 торговельних лавок. У Єлизаветграді їх було понад 700, причому до 200 з них - муровані. До того ж діяли спецярмарки - кінні та зерновий, найбільші у країні. Коней, худоби, овець продавалося на великі суми, ці тварини та ще вовну полюбляли покупці із Відня, Варшави, Петербурга. "Географія" єлисаветградського купецтва була надзвичайно широка, а самі купці користувалися шаною і повагою, бо багато з них були меценатами, благодійниками.
Купець 1-ї гільдії Василь Абашев був удостоєний золотої медалі з Аннинською стрічкою для носіння на шиї, Дмитро Купченко - ордена св. Володимира. Купці нашого міста вписали яскраві сторінки в історію Одеси. Багато з них переселилися до цього приморського міста, яке з відкриттям у ньому порту, перехопило торгову пальму першості у свого сусіда. Деякі колишні купці з берегів Інгулу одержали в місті над Чорним морем наділи під забудову житла і лавок. Першим міським головою Одеси у січні 1796 року був обраний єлизаветградський купець Андрій Желєзцов. Його приятель Євтій Кленов був бургомістром одеського магістрату.
Георгіївський ярмарок приносив міській казні на початку 60-х років XIX століття, коли було закінчено будівництво шести корпусів міських лавок для московських торговців, близько 20 000 рублів сріблом.
Третій ярмарок - Петропавлівський (29 червня, у день апостолів Петра і Павла). На ньому переважно продавали вовну, худобу, яку потім відправляли у Варшаву і Австрію. Товарообіг становив 300 тис. рублів сріблом. Ще у 1754 році, відразу після закладення фортеці Св. Єлисавети, 29 червня приїздили сюди для торгівлі худобою і кіньми турки, кримські татари і запорожці, що спростовує легенди про Дике поле.
Четвертий ярмарок - Семенівський (1 вересня, у день Семена Стовпника). На ньому здійснювався остаточний продаж випасної худоби. Непродану худобу та вівці відправляли на бійню, щоб мати сало та шкури, які потім ішли в Одесу і Варшаву. Товарообіг цього ярмарку сягав 400 тисяч рублів сріблом.
Крім чотирьох головних ярмарків, у 1846 році було відкрито ще один - Спиридонівський. Але строк було вибрано невдалий - 12 грудня, тому на нього з'їхалося мало торговців. Тож у 1880 році його перенесли на 15 жовтня і назвали Єфимівським. Незважаючи на перенесений строк, на цей ярмарок заїзду також майже не було. Наприкінці XIX століття він перестав існувати.
Взагалі, на кінець XIX століття рівень ярмаркової торгівлі у Єлисаветграді падає. Свою роль у цьому відіграв розвиток залізничного транспорту, а також становлення великих міст-портів, промислових і залізничних центрів. А Єлисаветград на той час запишався тихим провінційним містом.
Література
Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897;1992.- С.125
Матівос Ю.М Кінні ярмарки Єлисаветграда // Кіровоградська правда.- 2000.- 15 серпня.- С.3
Матівос Ю. М. Місто на сивому Інгулі: До 250-річчя від дня заснування: Історико-публіцистичний нарис / Ю.М. Матівос. - Кіровоград: ТОВ "Діаграма", 2004. - 252 с.
Михайликова Л. Єлисаветградські ярмарки // Народне слово.- 2004.- 27 травня. – С.3
Френчко Л. Что и где продавали в Елисаветграде / Л. Френчко // Ведомости Плюс. - 2005. - 7 января. - С. 5
