Соціально-політичні і національні рухи російського та польського народів в Україні

Сильний вплив на формування українського національного руху у ХІХ ст. відіграли соціально-політичні і національні рухи російського та польського народів. Передусім вони проявилися у формі відгуку на декабристський рух та Польське (Листопадове) повстання 1830-1831 рр.

Декабристський рух в Україні

Втрата сподівання на лібералізацію царського самодержавства, скасування кріпацтва, посилення реакції після війни 1812–1814 рр. сприяли зростанню в Росії, а, відповідно, і в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські революціонери-декабристи. Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. Так, у 1816 р. в Петербурзі був створений “Союз порятунку”, у 1818 р. – “Союз благоденства” в Москві. Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно настроєні офіцери. У 1818 р. після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів “Союзу благоденства”.

У 1821 р. декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, було засновано ще дві управи: Кам’янську – на чолі з В. Давидовим та С. Волконським – і Васильківську, очолювану підполковником С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використовували Контрактовий ярмарок. Хоча на нарадах обговорювали питання спільних дій, між цими організаціями помічалося значне розходження: Південне товариство було більш радикальним, ніж Північне, яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії.

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат (Конституцію) “Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царизму. За цією програмою всі народи Росії об’єднуються в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпацтво скасовується. Усі громадяни республіки рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, окремі ділянки можна брати для обробітку. Повна свобода торгівлі і промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському було засновано третю таємну організацію – Товариство Об’єднаних Слов’ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південного товариства. У 1825 р. ці товариства об’єдналися.

У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з полькою позбавляло його прав на престол. Другий брат Микола спочатку відмовився від престолу. Настало “міжцарювання”. Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 р. підняло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання. Населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове.

13 грудня заарештовано П. Пестеля. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, і 28 грудня він підняв Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці було тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола. 900 солдатів здалися без бою.

Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. П’ятьох з них повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. На Кавказ і в Сибір заслано багатьох офіцерів. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

Причин невдачі повстання декабристів в Україні багато, головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для народу.

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

В українському середовищі цей рух формував з одного боку прагнення до наслідування його передових соціальних ідей, з іншого боку – притупляв відчуття української національної самобутності і формування своїх національних завдань.

Польське повстання 1830-1831 рр. У 1830 р. українські землі опинились у вирі подій, пов’язаних із польським національно-визвольним повстанням проти російського панування, яке розпочалось у Королівстві Польському.

Створений у Варшаві внаслідок перемоги повстання Національний уряд висунув програму відродження Речі Посполитої у кордонах 1772 р. На пропозиції поляків розпочати переговори імператор Микола І відповів, що повсталі можуть розглянути лише дві його пропозиції: капітуляція або знищення. Відтак польські повстанці висунули знамените гасло: «За нашу і вашу свободу!». Вони розраховували на об’єднання в боротьбі проти імперського поневолення всіх опозиційних сил із загалу росіян, українців, білорусів, литовців. На Правобережжі вони закликали землевласників принаймні пообіцяти надати селянам землю, щоб залучити їх на свій бік, але більшість польської шляхти відкинула цю пропозицію.

На допомогу повстанцям виступили загони польської шляхти з Правобережжя. Українське селянство вважало їх дії суто «панською справою», і для того, щоб переконати його приєднатися до польських шляхтичів, самих лише гасел було недостатньо.

Російський уряд попервах опинився у досить скрутному становищі, але дуже швидко віднайшов вихід. Головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Ф.Остен-Сакен звернувся до українських селян Правобережжя із закликом не вірити польським агітаторам. Зміст цієї відозви, яку читали в усіх церквах Правобережжя, селяни зрозуміли як можливість вивільнитися з-під панського ярма. Вони нерідко передавали шляхтичів-бунтівників російській владі. Одночасно імперські урядовці використали антипольські настрої серед українців та прагнення їх до відновлення козацтва. З’явився імперський указ про формування полків малоросійського козацтва у Чернігівській та Полтавській губерніях. Охочих записатися до них виявилося багато, оскільки було заявлено, що всі вони назавжди залишаться на козацькій службі. За шість тижнів малоросійський генерал-губернатор Микола Рєпнін (1778–1845) сформував 8 полків по 1 тис. душ у кожному. Однак у придушенні повстання козацькі полки взяти участь не встигли.

Тим часом російські війська у червні 1831 р. придушили виступи збунтованої польської шляхти на Правобережжі, а на початку вересня штурмом оволоділи Варшавою. Сформовані козацькі полки були розпущені. Польська шляхта зазнала репресій.

Не дивлячись на поразку повстання і реакцію на нього царської влади, для частини українського суспільства: нащадків козацької старшини, шляхти – нового дворянства – та серед різночинної інтелігенції приклад повсталих був суттєвим уроком національно-політичного виховання. Під впливом політичної боротьби за визволення Польщі, в українському суспільстві виростали ідеї українського національного визволення.

Збирання спадщини».

Крім автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного руху стали нові міжнародні реалії та світоглядні і політичні теорії.

Українське національне відродження базувалося на традиціях національної державності.

Його соціальною базою було українське село, що зберігало головну етнічну ознаку – мову.

Суттєвий вплив на початок українського національного відродження зробила Велика Французька революція кінця XVIII ст. Вона підняла до рівня суспільних ідеалів гасла: «свобода, рівність, братерство» та ідеї прав народів. Революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Це стимулювало вивчення фольклору, історії, мови, літератури.

Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму, як художньої течії в літературі та мистецтві. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках: етнографічний, літературно-мовний, театрально-драматургічний, історичний.

Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. Перший етап національного українського відродження розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського. Саме з нею найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

У 1819 р. у Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М.Цертелєв. У 1827 р. з’явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Шевченка, Гоголя та ін.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У Харківському університеті, що був відкритий 1805 р., в 1820-1830-х роках діяв літературний гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею гуртка був філолог І.Срезневський. У 1831 р. він видав "Український альманах" – збірник народних пісень і оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838 рр. – шість випусків "Запорожской старины". Срезневський став провідником ідей слов’янської єдності.

Романтичний напрям в українській літературі аж до 30-40-х років XIX ст. співіснував з класицизмом. Це добре помітно на творчості І.Котляревського. Поема "Енеїда"(1798 р.) є зразком літератури класицизму, а п’єса "Наталка Полтавка" – романтизму.

 

Основним соціальним джерелом першої хвилі українського національного відродження стала колишня козацька еліта. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження. Разом з тим вона захищала ідею автономії України. Потреба в документальному підтвердженні прав козацької старшини викликала інтерес до власної історії, стала імпульсом національного відродження.

Найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості стало поширення історичних знань про минуле України.

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладено історію України від найдавніших часів до 1769 р. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Головний зміст книги – боротьба українського народу за звільнення. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

З’являються перші фахові історичні праці – "История Малой России"(1822) Дмитра Бантиш-Каменського, "История Малороссии" Миколи Маркевича.

Поява історичних праць стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.

 

Наведені вище факти про культурної спадщини в Україні наприкінці 18 - у першій половині 19 ст. свідчить, що саме у цей час почала формуватися модерна українська нація. У своєму розвитку вона проходила ті етапи, які визначали відомі історики і політологи: Мірослав Грох, Роман Шпорлюк, Павло Магочий. (Нагадаю: Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання спадщини чи академічний етап (Для під російської України: кінець XVIII – 40-і рр. XIX ст.); 2) українофільський, культурницький етап (40-ті роки XIX ст. – кінець XIX ст.). Тоді виникають і ширяться громадські товариства 3) політичний етап (кінець XIX – 1917 p.).