Політика Російської та Австрійської імперій як фактор посилення суперечливих національно-політичних тенденцій в українських землях

Специфіка національно-політичних процесів в українських землях у першій половині ХІХ ст. витікала з того факту, що українські етнічні землі не становили єдиної державної цілісності. Перебуваючи у складі Російської імперії (Лівобережжя, Правобережжя, Південь) та Австрійської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття) населення різних географічних регіонів України зазнавало відповідного впливу специфічної державної політики.

У Російській імперії:

Наприкінці ХVІІІ ст. Лівобережна, Правобережна та Південна Україна підпали під владу Російської імперії та інтегрувалися до її складу. Відповідно, у першій половини ХІХ ст., зазнала трансформації й національна структура українського суспільства.

Зазначена політика була послідовною і мала виразні прояви. Ще від часів запровадження Малоросійської колегії (1764) Катерини ІІ надала Малоросійському генерал-губернаторові Петру Румянцеву настанову про уніфікацію особливостей українських земель подібно Фінляндії, Естляндії, Курляндії, Ліфляндії та. ін.

Імперська політична лінія виявилась у запровадженні російської мови в якості офіційної у нових місцевих державних установах в Україні з кінця 18 ст. (у намісництвах та губерніях).

Книговидавнича діяльність здійснювалася виключно російською мовою.

Російськомовну форму і виразний загальноімперський контент мала й масова періодична преса, появу якої в усіх українських губерніях відносять до першого десятиліття ХІХ ст.

Відбувалося впровадження російських національних програм у освітній процес.

На потреби імперського виховання було залучено потужний ресурс православної церкви. Зокрема – впровадження російської мови замість української у церковному вжитку: офіційному церковному діловодстві, проповідях, духовній літературі. Реформа системи церковної освіти, так само, як і світської, передбачала адміністративне замкнення на всеросійський центр і російське національне наповнення навчальних програм.

Пригадаємо (з Оглядової лекціі_1:

Висновок: імперські адміністративні, судові, військові реформи знищили ознаки української автономії та інтегрували українське суспільство до всеросійського організму.

1. Були скасовані Вищі органи влади української автономної держави

2. Ліквідовано місцевий державний апарат.

3. Зруйновано традиційну систему міського врядування

4. Зламано самобутню систему судочинства

5. Знищена специфічна військова організація гетьманщини.

6. Зруйнована традиційна соціальна структура.

Імперська інтеграція пронизала адміністративну вісь влади і різко змінила територіальний устрій, що був основою державного та господарчого ладу.

По-перше: імперська влада проігнорувала українські традиції устрою територій у державному будівництві.

По-друге – відбулася переорієнтація місцевої влади з історичних регіональних центрів на імперську столицю.

По-третє, відбулося укрупнення, централізація державної влади.

По-четверте – інтеграція охопила станову структуру, що була основою суспільної організації.

Отже, наступ російського царизму на українські землі, що продовжився у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. характеризувався прогресуючим обмеженням прав і традицій, посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства і створенням нової всеросійської імперської єдності).

Якщо одна частина цього суспільства беззастережно корилася вказівкам нової російської влади, то серед іншої ця політика викликала зростаючий спротив.

Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини у 60-80-х роках ХVІІІ ст. викликала протест серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул неохоче визнавались Санкт-Петербургом.

Захищаючи свої станові права та привілеї, козацька старшина та шляхта водночас відстоювали автономні права України.

Стимулом цього спротиву були економічні та соціальні процеси в Україні, які всеросійський центр скеровував в імперське русло. Їх орієнтували на забезпечення інтересів Петербургу. Це була орієнтація на сприйняття російських стандартів, зокрема при – формування соціальної структури, характерної для російського суспільства (без козацької верстви, перетворення верхівки козацтва та шляхетства на російське дворянство). Така структура, зі збереженням станових відносин, закладала основи відповідних соціально-економічних процесів, які формували основу всеросійської консолідації. А це у свою чергу, посилювало спротив в українському етнічному середовищі. Яскравим проявом спротиву цій національній політиці був рух шукання козаччини, як спроба повернення до своїх національних форм соціальної організації. Він вилився у різноманітні форми – від мирних клопотань (подання петицій до губернських канцелярій і Сенату на доказ свого козацького стану) до масової непокори нищенню традиційного українського стану козацтва. Виразним, радикальним проявом цього руху було Турбаївське повстання 1789–1793 рр. (Градизького повіту Катеринославського намісництва (нині Глобинський р-н Полтавської обл.). 1788 р. Сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76 турбаївськими родинами (у селі проживало близько 2 тис. чол.), які ще у 1738 р. були переведені у козаки миргородським полковником Василем Капністом. Селяни вирішили добитись волі власними силами і негайно відмовилися працювати на панщині, перестали коритися поміщикам Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком. вдалися до жорстоких каральних дій. У червні 1793 р. у село ввели урядові війська та жорстоко розправилися з повсталими.

Особливо національний спротив імперській політиці посилювався під час складних економічних і політичних обставин: посилення кріпосницького тиску, військового часу тощо.

Так наприклад, під час військової кампанії 1812 р. в Україні було сформовано 15 козацьких полків на Лівобережжі та 4 на Правобережжі, по 1200 вояків у кожному. У 1816 р. українські ополченські полки були розформовані. Надії членів цих формувань здобути особисту свободу розвіялись. Спроби козаків захистити свій статус були жорстоко придушені каральними російськими військами. У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала спротив.

За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей. Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817–1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі «Любов до істини», яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, предводитель дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень.

На відміну від Лівовобережної України, на Правобережжі тривалий час не проводилось заходів, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Царський уряд визнавав порядки, які існували ще за часів Речі Посполитої і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти.

Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у ХVІІ–ХVІІІ ст. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. Тому у першій третині XIX ст. Правобережна Україна була тереном активізації польського руху.

Українське населення Правобережжя не підтримало Польського повстання 1830–1831 рр. проти самодержавства. Повстання придушили. Козацькі полки, сформовані для розгрому повстанців, було перетворено на регулярні війська, інші переведено на Кавказ. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей. У 1839 р. на Правобережжі скасували церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих примусово перевели у православ’я. Репресіям піддали польську шляхту.

Правобережна Україна протягом 1830–1840-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні права українського народу на вільний самостійний розвиток.

У складі Австрійської імперії спостерігаємо аналогічні національно-політичні тенденції з боку офіційної влади та реакцію на них. Перші ж спроби австрійської адміністрації були спрямовані на оптимізацію за власним взірцем адміністративного устрою українських земель задля ефективності їхнього інтегрування до складу імперії. Втілювалися плани використання західноукраїнських земель в якості сировинного придатку Австрійської імперії. Проявом цього стала організація системи шляхів у Галичині, спрямованих на ефективний вивіз природних і виробничих ресурсів краю.

Разом із тим, австрійський уряд у порівнянні з російським демонстрував більш гнучку національну політику. Вона враховувала, з одного боку – попередні історичні реалії, тобто – домінування польської етнічної групи у якості політичної еліти на місцевому рівні, використання поляків у державних установах. З іншого боку, Відень намагався позбавити поляків цієї монополії і поступово забезпечити доступ українцям до місцевої адміністрації та використання національного чинника – національних мов, української мови на місцевому рівні, зокрема – у системі шкільної освіти. Це спостерігаємо у першій половині ХІХ ст. на Галичині та Буковині.

Національні процеси в обох імперіях розвивалися під сильним впливом соціального антагонізму. Консервуючим чинником антагонізму виступала державна влада. Тривале збереження кріпосницької системи підігрівало національні антагонізми. В українському Лівобережжі воно формувало антагонізм по відношенні до російської влади та етнічних носіїв імперського порядку, міф про свою національну ідилію у старі часи.

У складі австрійської імперії національне невдоволення українців політично скеровувалося австрійською владою на колишніх господарів – поляків та євреїв. Розв’язання (навіть часткове) цього гострого соціального питання (ліквідація кріпацтва) додавало кредиту довіри державній владі (як, наприклад, це було з відміною панщини в Галичині під час революції 1848 р.). З іншого боку – непослідовність вирішення цього питання владою формувала серед частини українського суспільства більш радикальні почуття протесту проти влади і почуття національної єдності, консолідації, потреби боротьби за свої не тільки за свої соціальні, а й національні, політичні права.

Таким чином, російська імперська та австрійська влада проводила в українських землях свою імперську національну політику. Тим самим вона сприяла, з одного боку – консолідації усіх сил на ґрунті ідеї російської/австрійської державності та російської/австрійської імперської спільності. Це посилювало суперечності в українському національному середовищі, роздвоювало це середовище.

Його частина, невдоволена імперській інтеграції, чинила їй спротив, що проявлялося у різних формах національної організації. Починався процес формування української політичної нації.