Кирило. Вірменський ресторанчик

Світлана Горбань

Наталя Лапіна

Надія:

Сплутані пазли

Роман-інтерв’ю

 

Автори. Вступ

 

Про що цей роман?

Про життя і про смерть, про янголів і чортів — у людській подобі, про щастя і горе, про кохання і зраду, про помсту і прощення, про музикантів, бізнесменів і лікарів, про батьків, тіток і бабусь, про монахинь, волоцюг і крадіїв... Про людей.

Романи, як і шлюби, народжуються на небесах. Ми знаємо, ми певні: якби не написали його, хтось інший зробив би це обов'язково, бо події вже відбулися, залишилося створити хроніку. Страшний нічний дзвінок, туга за юнацьким максималізмом, відчуття випадковості та крихкості нашого життя – все це мусило переплавитися в слова-ліки, інакше просто не можна.

Хто здатний пояснити це дивовижне ремесло, коли знайомі особи перетворюються на героїв оповіді, а вигадані персонажі зненацька стають людьми з плоті та крові? Приходять, сідають навпроти й починають безладно розповідати про свої пригоди, проблеми й радості. І, пишучи роман, ми знову переживемо все разом із ними. Це не буде ані документальною прозою, ані звичайною белетристикою, тут усе, до останньої літери,— правда; все, до останньої крапки,— вигадка.

В інтерв'ю питання – лише поштовх, найголовніше – відповіді. Кожен хоче бути почутим, наші герої – не виняток.

 

Кирило. Боска на трасі

 

— Ні,— відказав він суворо,— у мене ні до того, ні після того не виникало бажання когось підвозити. Я не таксист.

 

Якби безтолкова бабця не дивилась на мене блискучими від сліз очима та не промовила сакраментальне: «Я молитимусь за тебе, щоб у тебе все було гаразд»,— а я б легковажно не відповів: «У мене і так все о’кей»,— я проїхав би повз неї.

Тоді, після моїх слів, бабусю наче підмінили, вона гнівно обпекла мене поглядом своїх далекозорих старечих очей і сердито та владно сказала:

— Та де ж там о’кей? Де воно, оте о’кей? Скоро вже посивієш — і ні діточок, ані жінки! Нікого не любиш! І тебе ніхто не любить... Занадто розумні поставали, пурхаєте по світах, як ті метелики! — і наче після страшного вироку, одразу пом’якшала й додала майже ніжно: — Я за тебе молитимусь. Хай Господь пошле тобі кохання, хай пом’якшить твоє серце. Щоб я могла спокійно померти. Ти пожалій когось, допоможи, і Бог тебе, непутящого, пожаліє.

Я вже сидів за кермом, а вона, жалюгідна й зворушлива у своїй старосвітській хустині та старому кримпленовому пальтечку, все напучувала:

— Та дивись же мені, дзвони! — з недовірою поглянула на давно вже подарований їй мобільник, який вона досі використовувала замість стаціонарного телефону, тримаючи на поличці. Тепер він звисав із бабиної шиї в новенькій лискучій сумочці: я не забув її подарувати, як минулого разу, коли занадто поспішав.

А стара додала урочисто та значимо:

— І восени — щоб приїхав.

— Не хвилюйся, бабуню, як завжди, з дороги зателефоную,— й натиснув на педаль газу.

Ця дурнувата й вередлива старенька — єдина моя кревна родичка, і я досі не зміг умовити її жити зі мною — селянські звички намертво вчепилися в неї, не діють навіть аргументи про необхідність повноцінних гарячих сніданків для мого слабкого шлунку.

Від’їжджав я з важким серцем: бабці йшов уже сімдесят восьмий рік. І мешкала вона сама...

Коли я вибрався з містечка, сонце пряжило немилосердно, обрій — чистий-чистісінький, радувало забуте за зиму тепло, але вже за якихось сто кілометрів небо посіріло, захмарилось. Захиталися від сильного вітру придорожні дерева. Стало зимно настільки, що я ввімкнув пічку. За кілька хвилин довелося включити й «двірники» — почав ліпити справжній зимовий лапатий сніг.

Укотре порадів, що вибрав саме цю машину. Мій позашляховик легко скакав буграми та впадинами, наче танцював під «Весняний карнавал» Поля Моріа, який струменів із магнітофона, а я майже не колихався в зручному кріслі, навіть швидкості не відчував. Хай живуть і процвітають працелюбні японці: вони таки вміють шліфувати свої діаманти на радість нам, споживачам!

Райцентрівська дорога уперлася бруківкою в шосе, і на асфальті я додав швидкості.

І тут за рогом побачив його.

Хлопчина сидів на рюкзаку, згорнувшись клубком, наче їжачок. У благенькому джинсовому костюмчику, коротко стрижена голова по самісінькі вуха схована за піднятим коміром. Він так змерз, що покинув і «голосувати»,— мабуть, не хотів, піднімаючи руку, впускати за пазуху крижаний вітер, беріг останню краплю тепла.

Його скоцюблений силует стрімко зменшувався в дзеркалі заднього огляду.

І тут у кабіну наче увірвався вуличний вітер, мокрий сніг заліпив обличчя, мороз зробив металевими і одяг, і руки. Ця мара тривала тільки мить, але її вистачило, щоб я різко зупинився й дав задній хід.

Хлопчисько у дзеркалі тепер стрімко наближався до мене. Якби я був не таким спостережливим, то прийняв би його за студента, проте селюки, що вибилися до міста, зазвичай аж згинаються від сумок із продуктами. Люблячі батьки, маючи в перспективі вищу освіту для своєї дитини, нічого не жаліють для її шлунка, їм невтямки, яка це насправді чудова закуска. І диво, якщо її вистачить життєрадісній компанії в гуртожитку хоча б на два дні. Я й сам колись так їздив...

Тепер вам зрозуміло, чому я сам зупинився біля нього, сам, наче таксист-професіонал, розчахнув дверцята новенької машини й привітно запропонував:

— Сідай.

Він повільно, мов неохоче, повернув голову в мій бік — і виявився дуже худенькою, коротко підстриженою дівчиною, абсолютно нічим не примітною, хіба що невеликий синець на вилиці привертав увагу. Явно не фотомодель. Десь в іншому місці я б її просто не помітив.

Зате, розгледівши бруд на її грубих чоловічих черевиках і те, що старий джинсовий костюмчик не підозрював про існування прального порошку, пожалів свої нові чохли й килимки під ногами, які навіть не накрив гумою, нахваляючись красою салону перед бабусею. Але було запізно грюкати дверцятами перед її носом, бо дівчина уважно, майже гіпнотично, на мене подивилась, підвелася з рюкзака, легко його підхопила й невимушено плюхнулася поруч зі мною. Свою дорожню торбину вмостила під ногами. Добре, хоч не на блискучому задньому сидінні.

Сніг почав танули й крапати з її короткого волосся на новенькі чохли.

Я їхав і злився на своє несподіване благодійництво. Взагалі-то я ніколи пасажирів не беру, а надто — такого бомжацького вигляду. Пригод мені ще в армії на все життя вистачило... А все бабця — пожалій, пожалій... Ну от, узяв на свою голову. Бабуня таких «босками» називає, босячками в смислі, як протилежність порядним дівчатам. А ця ще й дуже на неповнолітню скидалася. І хто цю дитину відпустив у мандри саму та ще й погано зодягнену в таку холоднечу? Мабуть, із неблагополучної родини... Батьки — алкаші, не інакше.

Щоправда, вчора було по-літньому тепло, і ми дуже вдало встигли висадити в землю всю картоплю. У бабуні пунктик щодо гулящої землі, яка аж стогне — так чекає на сівачів... Морока зі старою. Початок квітня, сонце пече, а за нами, майже лежачи на спільному паркані, єхидно спостерігає Петрович, дядько злий і невживчивий.

— Чи не зарано картопельку почали садити, сусідко? По радіо на завтра ще сніг обіцяють.

— Та не рано, не рано, ти про себе турбуйся. Я сама знаю, коли садити, коли копати,— сердито відмовляє бабця, не дивлячись у його бік і далі ритмічно кидаючи картоплини — по дві в лунку. Вона знає, що через мою зайнятість на роботі наступного візиту ще довго не дочекаєшся.

— Ну, саджайте, саджайте...— Петрович оглядає принишклі околиці малесенького російського містечка, куди чорти занесли мою бабусю під старість. Одержала спадок: міцний цегляний будинок, старий, проте дуже врожайний садок, майже півгектара городу. Садиба в неї тепер — нівроку.

Я був заїкнувся, що Європа давно механізувала всі сільськогосподарські процеси, це ж не рентабельно — горбатитись над лопатою. Бабуся спокійно парирувала:

— У нас не Європа.

— Та я тобі цієї картоплі восени КамАЗ прижену,— я ледь розігнув спину. Так, це вам не тренажерний зал! Я швидко втомився, тому й не сперечався щодо цікавого питаннячка: Європа ми — чи ні.

Баба подивилась на мене, як на ідіота, прибитого мішком цієї-таки картоплі:

— Мені й своєї вистачить.

...Машина енергійно пожирала дорогу. Я непомітно попестив пальцями кермо. Мій довгоочікуваний «Mitsubishi Pajero». Купив його три місяці тому, а міг би й на п’ять років раніше, якби один пройдисвіт не киданув, постачальник хрінів, ще й у компаньйони нібито набивався. Ну, і сам я, звісно, лохом був, досвіду ж ніякого, він це за кілометр бачив. А все неправильне бабусине виховання. Доброта, довіра... Це ж аксіома: жодне добре діло не залишиться без покарання.

Я тоді фірму не втратив та на плаву залишився тільки завдяки другові. Прийшов до банку по кредит — ані поручителя, ані застави, кругом самі мінуси, за таких обставин зазвичай розмова коротка — повертай голоблі. А він пішов на посадове порушення, але гроші дав. Тільки зблід трохи, куточки губ ворухнулися нервово, але звелів твердо, по-військовому:

— Оформлюйте.

Потім каже: «Розпишись»,— а в самого і голос, і губи тремтять. А відмовити не зміг, пам’ятав, що я в Афгані для нього зробив.

Я сиджу, в підлогу втупився, такою свинею почуваюсь... Я його від кулі в Афгані затулив, а зараз і сам підставляю. Знав же, що на злочин його штовхаю, а ситуація така, що допомоги більше нізвідки не діждуся, тоді — кранти. Підвів голову, бачу — сіпається у нього куточок рота. І зрозумів: не було в мене брата, а тепер є.

Він тоді все на кін поставив: роботу, повагу, чесне ім’я, добробут родини, а я — лише свої безмірні амбіції. Зате тепер у мене такий компаньйон, що будь-хто позаздрить. Я в ньому як у собі впевнений. Завжди мріяв такого колегу мати...

А підібране на дорозі дівча між тим поводилось так незалежно, ніби не я її взяв до себе, а вона мене підвозить: безцеремонно вимкнула радіо, вставила в магнітолу свій диск. Салоном полинув гітарний дзвін і, треба визнати, досить стерпні вірші якогось доморощеного барда. Мене розпирало від обурення, хоч би сказала: «Може, послухаємо...» — а то — вимкнула моє, слухає, що самій заманулося. Терпіти не можу безцеремонність!

Я трохи позлився й уже збирався сказати щось гостре, а то й мораль прочитати. Є у мене така гидка звичка, через це й секретарки часто змінюються, і Євген весь час торочить, що з людьми треба м’якіше. Ага, щоб їм зручніше було на голові твоїй умощуватись. Отже, я хотів їй щось «гарненьке» видати, поглянув на неї — і репліка розтанула в моєму горлі. Вона плакала.

Вперше бачив, аби хтось так плакав: лице застигло в незворушній масці, а сльози струмочками крапають на синю брудну куртку. І — жодного звуку, ані схлипу, ані зітхання. Вона плакала мовчки, по-дитячому, беззахисно.

Бог із нею, хай слухає, що хоче.

Тут саме прокинувся мій телефон. Улюблена мелодія сповістила, що на роботі без мене запарка, Жені на місці немає, а рішення треба ухвалювати негайно, і Леопольдівна знову не може впоратися. Ще б пак! Врешті-решт налагодили ми збут. Тепер не час дрімати. Знайшов покупців-гуртовиків, то бережи їх, як свого ока. Треба розширювати виробництво, нових працівників підшукувати. Розумних. Леопольдівна — жінка досвідчена, проте відповідальності як вогню боїться — дуже дорожить своїм місцем, пенсіонерка. Порадив Євгену приставити до неї отого новенького, Васю Мудрого, він старанний, може, спрацюються. Вона — тітка глупувата, але винятково хитра. І навчитися від неї є чого, вона в цій системі ще з радянських часів, навіть зв’язки деякі залишилися. Стара — не діамант, звичайно, то принаймні гарне скло. Ми не в Японії, тут ідеальних виконавців катма. Тверезі та енергійні на вулицях штабелями не лежать.

Добре, хоч до дрес-коду привчили співробітників, тепер і за Батьківщину не соромно, коли поляки на фірму приїздять. А то вони спочатку думали, що в мене повія на телефоні замість секретарки. Наші дурепи що в «ящику» побачать, те й мавпують, уважають, ніби то нечувана краса — на роботі голого пупка всім демонструвати. Відучив. У нас офіс, а не бордель.

Передзвонив Жені, від ланчу бідолаху відірвав, він додому ніби на каву заїхав, а насправді — свій лазарет провідати. Знову діти хворіють. Вони їх навіть до садочка не віддавали, як усі нормальні батьки, жінка над ними цілодобово труситься, та все дарма — з хвороб не вилазять.

Переговоривши з Євгеном, поглянув скоса й на свою пасажирку. Сльози досі скрапували на її брудну куртку, але потік уже трохи послабився.

— Заспокойтеся, все владнається,— оце тільки й сказав, я не вмію соплі витирати, нікому. І не хочу, щоб мені втирали.

Дівчина мовчки кивнула, я підсунув їй пачку паперових хусточок. Вона почала промокати ними обличчя, акуратно сякатися, тихенько схлипувати — словом, заспокоюватись.

Вона довго мовчала, проте потік слів усе ж таки прорвав греблю. Одразу видно було, що їй кортіло виговоритися, байдуже — перед ким. Випадковий попутник — найкращий варіант: доки поруч, виникає почуття позірної близькості, а за якусь годину розстанешся і, за теорією вірогідності, ніколи вже не зустрінеш.

Вона зігрілась, витерла сльози і, намагаючись пояснити щось насамперед собі, почала:

— Тільки двері захлопнула — там замок на пружині, тіпа англійського — так і подумала: що я накоїла? Все, вороття немає, ключа немає, все. Всі сплять як мерці — вчора перебрали, алкаші нещасні. Головою розумію, що чиню правильно, інакше не можна, а серце на частини рветься. Він же, коли п’яний, зовсім не усвідомлює, що робить. Потім іще й жартує: біс поплутав. Погляньте,— вона торкнулась пальцем ранки збоку від лівого ока, трохи нижче чола, що ледь прозирала з ореолу синця,— ще кілька міліметрів убік — і я труп. А опісля, протверезівши, руками вимахував би — що трапилося? Хто вбив? Де злочинець?

Вона раптом перервала свій полум’яний монолог й зітхнула відлунням недавніх сліз. Уже спокійніше додала:

— Завтра мені обов’язково потрібно бути в Черкасах. Обов’язково...

Саме в цей момент я намірявся обігнати велику вантажівку з предовгим причепом, нахабний далекобійник їхав посеред дороги й не думав хоч трохи взяти вбік. Майже машинально я недбало бовкнув:

— Саме туди я і їду.

— Оце, що називається, пощастило! — щиро, по-дитячому зраділа вона.— Тепер точно встигну,— і додала забобонно: — Якщо все успішно буде...

Я байдуже стенув плечем. Дорога пристойна, машина нова, доїдемо... З Божою поміччю, як каже моя бабуся.

Але ж цікаво, що в Росії, хоч і недалеко від українського кордону, я отак випадково зустрів землячку. Чого тільки в світі не трапляється...

Дівча принишкло. Значить, вона посварилась із кимсь... Буває. Може, ще розкаже про це. Її базікання не дратувало мене. Хай собі балакає, набридне чи коники викидати почне — висаджу.

Обабіч дороги сильно гойдались од вітру розкидисті дерева з великими, наче баскетбольні м’ячі, кущиками омели в кронах. Старі хворі дерева. З часом їх поспилюють, насадять нових, молоденьких, від яких іще нескоро діждешся тіні, такої необхідної влітку.

Керування автомобілем аж ніяк не напружувало мене, і в голову почали лізти буденні думки, згадались проблеми останнього місяця, ми і досі ще не всі владнали. Проте я волів би в дорозі ще хоч трохи відпочити від цього. Поль Моріа в такому разі — найкращий варіант. Але з магнітофона линув невигадливий бардівський спів:

Очі твої — блакитне небо,

височінь його та розмах.

Щасливим літав би —

та я чоловік, а не птах.

Я бачу тебе, як картину біблійну...

Ці пісні, якісь підкреслено непрофесійні, хоча й досить щирі, аж ніяк не додавали мені настрою. Я визначив для себе їхню головну ознаку як безпорадність і розгубленість у глобальному масштабі. Слабкість не подобається мені навіть у яскравій упаковці таланту й потуг на оригінальність.

Кілометрів зо тридцять дівчина мовчки слухала того барда. Але раптом, немов уголос продовжуючи свої думки, сказала:

— Я ж тоді нічого не розуміла. Господи, яка ж я була тупа! Мама зранку прокинулась і каже: «Мені сьогодні вже ліпше, нічого не болить»,— і усміхається. А я зраділа, думаю: одужає, лікарі помилились. Звідки ж я могла знати, що коли вже нічого не болить, то це означає — все, останні хвилини, кінець? І коли в лікарняному ліжкові, як молитву, щодня повторюють: «Я не хочу його бачити, я його ненавиджу, я не хочу навіть чути про нього»,— то треба бігти по батька, ридати, умовляти, але привести його до мами.

Раптом жорстко додала:

— Мій батько — покидьок.

Присягаюсь, так і сказала. Розмовляла вона дуже пристойно і грамотно, культурно свої думки висловлювала, і раптом — такий дисонанс. Мене збентежила її категоричність. Мої батьки загинули, коли мені було сім років, над їхньою пам’яттю завжди світився трохи не героїчний ореол мучеників, бабця розповідала про них лише хороше, щоб я мав чим пишатися.

— Яка погань! Лікарі кажуть: у вашої жінки немає шансів на одужання, ніяка хіміотерапія вже не врятує, ну так, затримає трохи хворобу. А він зчиняє процес. Розлучається! Негайно! Він, бачте, покохав, уперше по-справжньому! В сорок років.

Вона немов похиталась на гойдалці:

— Полюбив — розлюбив, полюбив — розлюбив,— смішно розтягувала закінчення слів «и-и-ив», та раптом злісно припечатала: — Негідник!

І без паузи провадила, уп’явшись поглядом у брудну стрічку асфальту перед нами:

— Ще до маминої лікарні сидимо вранці, снідаємо. А він газетою від нас відмежувався й мовчить. Наче за Гімалайською стіною! Так дратується, так сердиться, ніби це ми у чомусь винні. Мама боялась йому слово впоперек сказати. За кожне звичайне питання — така злива роздратування та злості! Ніби ми винні! А вона — ох, не чіпай, він так утомлюється, він стільки працює. А причина ж найбанальніша — у сорок років він, виявляється, покохав по-справжньому.

Вона вже не могла зупинитися, говорила й говорила. Мені це нагадувало радіопередачу, я став зацікавлено дослухатися до її чистого голосу, тихого й дзвінкого водночас, він майже заворожував:

— Лікарі думали маму виписувати, а куди ж іти — в нашому домі його нова, тобто молода дружина вже оселилась. Мама так хотіла додому! Вона весь час повторювала: вдома й стіни лікують. А він, покидьок, відправив нас до санаторію. У мене навчання накрилося. Півроку в лікарні від мами не відходила — яке вже там училище... І до санаторію з нею поїхала — не самій же їй там конати. Мамуся померла, а він мені й каже: «Я розлучився не з тобою, а з твоєю матір’ю, ти можеш жити з нами». А я не могла жити з ними! Стою перед ним і дивитись на нього не можу. Так ненавиджу, що бачити його не можу! Стою, й очі опустила. Дивитись на нього огидно, на старого закоханого дурня. Мама його так любила! Після першої хіміотерапії, коли волосся все висипалося, вона весь час переживала: батько прийде, а я в такому вигляді. Так маму шкода стало, я пішла й також відрізала своє волосся. За компанію. Прийшла, а мама мене обнімає та плаче: навіщо? Такі гарні коси були... Нічого страшного, кажу, навіть модно. Після поховання прийшла я додому, ні батька, ні тієї вдома не було. Поскладала свої речі, які необхідні,— та й геть від них. Гадала, училище гуртожиток надасть, а мене, виявляється, вже виключили. Головами співчутливо покивали. Кажуть: якщо хочеш, з вересня поновишся, а зараз уже запізно, все одне іспитів не складеш. Бачу: й справді, не складу. Й опинилась я у справжнісінькому вакуумі, у такий бруд могла би впасти, але, Богу дякувати, тут з’явився Сашко, він урятував мене. Розумієте, він не такий як усі, він — поет, геній... І п’яничка рідкісний...

Вона замовкла.

У мовчанні ми проїхали кілометрів із десять, поки дівча знову заговорило.

Так я дізнався, як цей геній несподівано влетів у її життя, півроку промайнули, наче в казці. Цей волоцюга навчив її блукати колишнім Союзом, не обтяжуючи себе нічим, крім його геніальних пісень, що сипалися з нього, наче листя восени, й дозволяли трошки підзаробляти. Жили впроголодь: то густо, то пусто. Вона любила його, а він — себе. Коли було особливо холодно, зупинялися в монастирях, але з першими теплими променями летіли далі. Свобода пристрасті й жага життя. Поступово ейфорія закоханості минула, у цих геніїв таке щодня трапляється... Ця розумниця кинула його сьогодні вранці, про що він іще не здогадується, але вона вже неймовірно шкодує, що вчинила так необачно. Коротше кажучи — дитячий садок, підготовча група. Нещасна стрижена дитина з негарним синцем на вилиці.

Ми наближалися до кордону, залишалося хвилин п’ять, не більше. Спочатку вона почала озиратися, стурбовано крутити головою, потім попросила зупинитися.

— Навіщо?

— Треба.

Я загальмував.

Сніг майже припинився, але холоднеча була, як узимку. Пахнýло морозом, коли вона відчинила двері й, підхопивши свій рюкзачишко, легко випурхнула з машини. В салон залетіли кілька крихітних сніжинок. А на ній — благенька джинсова курточка.

— Ти куди, навіжена? Застудишся! Тобі запалення легенів хочеться? Їдьмо далі зі мною.

Вона трохи зам’ялася:

— Не можу я з тобою їхати, немає у мене ніяких документів, навіть паспорта немає. Не хвилюйся, і спасибі за компанію, кордон переходитиму самотужки.

Яка мені різниця: застудиться ця дурепа чи ні? Але вітер заносив сніжинки через відчинені двері, й моя рука сама простягнулася до шкіряної куртки, що лежала на задньому сидінні, та кинула їй:

— Одягайся, змерзнеш...— хотілося додати бабчине «пустоголова», але утримався.

Умовляти не довелося. Встромлюючи руки в рукави, вона по-діловому запитала:

— Де зустрінемось, знаєш? Другий поворот від кордону, за годину там на тебе чекатиму,— ще й усміхнулась жартівливо: — Місце зустрічі змінити не можна!

Застебнула блискавку на куртці, підхопила рюкзак на плече та звично й упевнено рушила в бік лісу, а я подався далі: мої документи завжди в порядку, я вже потроху звик до цієї комедії з кордоном і прикордонниками. Іноді пропустять, лише наспіх глянувши в твій паспорт, а іноді... Тьху! тьху! — щоб проїхати без затримки. Не переношу черг. Та й дівчині на морозі чекати не годиться.

Уже здалеку збагнув, що черга до митного контролю — чималенька, а пацани у формі дуже скрупульозно все перевіряють, навіть по шинах стукають. Спочатку почекав, а потім мусив трохи забашляти, хоча й ненавиджу це робити. Але спливла майже година, як ми розсталися, й дівчина вже мала чекати на мене й мерзнути, я поспішав. Не літо ж іще... Та й куртка мала неабияку цінність: я придбав її в Римі, і вона мені дуже подобалась, але, найголовніше, в нагрудній кишені залишились деякі документи й банківські картки, я про них не згадав, віддаючи дівчині, зовсім незнайомій, майже волоцюжці, якесь затемнення найшло, не інакше. Біс поплутав...

Ну, слава Богу, нарешті їду далі... Перша розвилка, друга — і враз обдало холодком: на узбіччі мене ніхто не виглядав, траса була порожньою.

Я вимкнув мотор і почав чекати. І що довше там стояв, то дурнішим себе вважав. Треба бути йолопом, щоб так... по-дурному... Та ти йолоп і є, Кирюхо, причому конкретний!

Випадково підібрав якусь хвойду, послухав її теревені про важкі життєві випробування — й розчулився. А розповідала як — проникливо та гладенько! Акторка! І сценарій — те, що треба: кожен пожаліє сирітку... Кирило, обвела тебе круг пальця дорожня пройдисвітка, як останнього лоха. Гіпноз, та й годі: я, поважний поміркований чоловік, який ніколи не підбирає на дорозі нікого, сам зупиняюсь, відчиняю двері, запрошую: сідай! — сам пропоную свою улюблену шкіряну куртку: не застудись, люба... Словом, підвели, як дурного під міст.

Увімкнув музику. Задзвеніли гітарні струни. Вона залишила диск у машині, а торбу свою прихопила — не збиралась повертатися. Спробував читати давно придбаний журнал, на який досі не вистачало часу, валявся тут кілька тижнів. Але не зміг зосередитись. Отже, мене знову киданули. Знову... Мабуть, мені вже треба в мозки додаткову клепку вправити.

Зателефонував кільком працівникам своєї фірми, навіть Віолеті Леопольдівні. Попросив Євгена негайно зв’язатися з банком й заблокувати мої картки. Потім міркував про поновлення документів... Просто тупо дивився перед собою, на ріденький лісочок обабіч дороги... Роздумував, чому логотип «Mitsubishi» на кермі завжди нагадує мені не діамант, як тими японцями задумано, а невигадливий листочок нашої рідної конюшини.

Виліз на свіже повітря, обійшов кругом авто, помилувався ним. Пробачив собі дурість і перестав лютувати.

Пісні, записані на її диску, закінчились, я поїхав далі. Добрий урок дала і недорого взяла. Мій горбоконик застоявся, і я підбавив газу. Ледь не пролетів повз наступний поворот. І різко загальмував.

Вона! Стоїть собі в моїй шкірянці, весело розбазікує з якимись пристойно упакованими мужиками. Поруч, на узбіччі, бувалий у бувальцях «Мерс».

Побачивши мого «Pajero», вона привітно помахала рукою, мовби побоюючись, щоб я не проїхав повз неї. Ласкаво дорікнула:

— Де ти пропав? Я вже хвилюватися почала.

— Невеличкі проблемки на кордоні,— процідив я крізь зуби.— Сідай.

— Ну все, я поїхала. Щасливо, хлопці. Дякую за компанію.

Чорнявий коротун театральним жестом притис її руку до серця, із почуттям продекламував:

— Гора з горою не сходиться, а людина з людиною... Сподіваюсь на зустріч! Бувають же такі зустрічі,— по-собачому зазирнув у її обличчя.

— Ну, звісно, бувають,— милостиво погодилася вона. Неспішно (от кокетка малолітня!) забрала руку.

Сіла поруч, захлопнула двері, через скло помахала долонькою. Звернулась до мене:

— Такі хлопці хороші! Хотіли вже тебе розшукувати, а ти тут і під’їхав.

Зняла мою куртку, у тісняві з трудом витягнувши руки з рукавів. І раптом сповістила:

— Я зголодніла.

І я також одразу відчув вовчий голод, наче мій шлунок на її слова прокинувся й нагадав про свої потреби.

 

Кирило. Вірменський ресторанчик

— Так,— погодився він по-східному привітно, красиво жестикулюючи м’язистими руками.— Так, це правда. Але що зробиш, відвідувачі не однакові. Всі різні, і ставлення — також різне. По-іншому й не буває.

 

Отже, вона була голодна. Я теж. У багажнику лежав кошик зі смачними пиріжками та іншими домашніми наїдками, бабуся в дорогу дала. Ми добряче наїлися й поїхали далі.

Я знову ввімкнув оркестр Поля Моріа, моя попутниця пожвавішала й почала говорити про французьку естраду, про мало відомих мені Іва Монтана та Едит Піаф. Виявилося, що й зневаженого на початку нашої спільної подорожі Поля Моріа вона теж любила й поважала. Знала вона про музику багато й розповідала майстерно.

...Уже смеркалося, коли я знову запропонував перекусити. Вона, глянувши у вікно, сказала:

— Незабаром буде один кабачок. Досить миленький, ліпше там.

Ми вже під’їжджали до міста, коли вона нарешті вказала на фешенебельний ресторан, розміщений у пригороді й розрахований на клієнтів з тугими гаманцями. Я мигцем глянув на її брудну котонову куртку, заношені діряві джинси — так, прикид був явно не вечірній, та й на мені — не смокінг. У гаманці — також негусто, а картки я кілька годин тому заблокував у пориві розумної передбачливості. Ситуація вимальовувалась цікавенька...

Заїхали на зручну стоянку, оточену світильниками-кульками на вигадливих бронзових стовпчиках. Та й сам ресторан вигляд мав нівроку: оздоблений неполірованим гранітом, арочні вікна закуті решітками, що імітували східні завіси. Коротше, палац а ля султан Брунею, зменшений варіант.

Вона граційно й невимушено випурхнула з машини і попрямувала до дверей, де грізно бовванів знудьгований охоронець, заклад був досить-таки пристойним. Цей українського розливу Шварценегер у сліпучо-білій сорочці вишукано загородив прохід і глумливо протягнув:

— Вибачте, але всі столики вже зайняті.

Моя попутниця зміряла його зарозумілим поглядом, і не встиг я сказати «Поїхали, не зв’язуйся», як почув:

— Я до Ашота.

— Хазяїн зайнятий,—відрізав охоронець і додав по-холуйському нахабно: —Звільнить прохід.

— Я бачу, тобі тут не дуже подобається працювати, нуднувато, так? —я не очікував, що в її голосі може бути стільки металу.—Не погіршуй свого становища, дзвони Ашоту.

Це вже був наказ.

Хлопець витяг із нагрудної кишені піджака телефон, на мить забарився:

— Хазяїне, якась підозріла парочка рветься, кажуть, до вас...

Тут вона різко висмикнула в нього мобільник, і поки наш Шварц приходив до тями, швидко проговорила:

— Ашоте! Це я!

Ці три слова мали магічну дію. За кілька секунд у дверях показався хазяїн, товстий вірмен у чорному костюмі, з метеликом замість краватки, котився до нас колобком, розгорнувши руки для обіймів.

— Моя дівчинко! Моя королево! — він пригорнув її до себе і завмер із таким щасливим виразом обличчя, немов ця маленька замазура становила єдиний зміст його буття. Охоронець цнотливо відвернувся, делікатність була йому притаманна.

За хвилину кумедна скульптура «Зустріч» — Ашот був на півголови нижчий за неї —заворушилася, вірменин підняв її руки й по черзі поцілував у долоні. Щасливо усміхаючись, прошепотів зі східним акцентом:

— Я гадав, що ніколи тебе не побачу...

— Не треба так трагічно, Ашотику,—дівчина дивилася спокійно й ласкаво. Його поведінка зовсім не дратувала її. Вони й далі стояли, тримаючись за руки.

— Твій батько повсюди шукає тебе.

Тінь промайнула в її очах. Промовила сухо:

— Якби хотів — знайшов би.

— Ходімо, ходімо скоріше,—спохопився Ашот,—ти ж голодна!

— І не тільки я.

Ашот знехотя випустив її руки та всім корпусом обернувся до мене:

— Дорогий гостю, проходь,—у голосі пролунала непідроблена привітність.

Збитий із пантелику Шварценегер посторонився, і ми пройшли до залу. Щільно запнуті темно-червоними шторами вікна і приглушене світло створювали затишну, майже домашню атмосферу. Меблі, одяг офіціантів, посуд — у всьому гарний смак і вірменський колорит. У кутку невеличкий оркестр грав ненав’язливу кавказьку мелодію.

Ашот сам відсунув стілець для моєї супутниці, її затрапезний вигляд не обходив його, потім відійшов та розпорядився, і метикуваті офіціанти швидко накрили столик, збентеживши мене великою кількістю страв. Із меню в руках я вирішив підрахувати, у що може вилитися така щедрість і чи вистачить у мене готівки, тому що планував ще й машину заправити. Може, ліпше одразу потелефонувати Женьці...

— Чогось не хватає? — сполошився Ашот.

— Дякую, всього вистачає. Навіть надміру. Полк голодних нагодувати можна,—заспокоїв я.

Тоді він здогадався:

— Ні про що не думайте! Я з дорогих гостей грошей не беру! А Надя — найдорожча з дорогих.

Так я вперше почув ім’я моєї випадкової попутниці.

Оточивши її найвишуканішими наїдками, Ашот розташувався поруч і став милуватися, як вона їсть. Так дивляться матері на своїх малолітніх дітей. Його м’ясисте великоносе обличчя лучилося щирою любов’ю.

— Надю, моя дівчинко. Який я радий і щасливий!

Їла вона з апетитом, але не жадібно. Поводилась, як звикла завсідниця дорогих ресторанів, невимушено користувалась приборами. І взагалі вигляд мала скромний та аристократичний. Я теж, жуючи, дивився на неї, і раптом упіймав себе на відчутті, що мені неприємне поводження цього вірменського колобка, його поцілунки, обійми, його закохане споглядання за Надією. Але це були не ревнощі, та й яке я мав право її ревнувати, це була заздрість до Ашота, до його щастя, до його радості, до його щирості й безпосередності у вияві почуттів. Водоспад пристрастей — та й годі.

Перейшли до десерту, й Ашот серйозно звернувся до Наді:

— Півроку тому мені сказали, що ти загинула... Десь під Ярославлем. Але я не повірив, ні, не повірив. Але навіщо так жорстоко брехати? І кому це було потрібно?

— Ніхто не брехав, самі помилялися. Я дійсно їхала в машині, що потрапила в аварію. Я спала на заднім сидінні, й мені пощастило, не прийшов мій час. А водій загинув. Шкода. До речі, якби не спала, залишилася б без ніг...—вона осіклася: на Ашота було страшно дивитися, таке страждання заподіяла йому остання фраза.— Заспокойся, я тут — ціла й неушкоджена. Їм твої шашлики й радію життю. Спасибі, все було дуже смачно. Ну, що мені зробити, щоб ти заспокоївся?

— Ти знаєш — що...

Надія та Ашот підвелися й пішли в бік естради. Я подумав, що вони збираються танцювати, що було б досить комічним, зважаючи на різницю в зрості. Але вони попрямували до рояля, і Надійка взяла декілька енергійних акордів. Оркестранти перестали грати, здивовано кліпаючи на хазяїна. Відвідувачі, що потихеньку наповнювали зал, зацікавлено поглядали на коротко стрижену дівчину, яка впевнено сіла за інструмент, а потім... Я в музиці не великий фахівець, але що Надія грала збіса гарно — це факт. І всі в залі теж підпали під магію її таланту, Ашот і поготів: він стояв, спираючись на рояль, та насолоджувався її грою так само по-дитячому безпосередньо, як і виявляв свою любов до Наді, немов у залі вони були самі.

Зігравши дві п’єси, вона зупинилась, поклала руки на коліна; вакуумом запала тиша — ніхто не стукав посудом, не розмовляв — і раптом зал вибухнув оплесками. Це було несподівано та приємно. Я також від душі аплодував. І бажав продовження фортепіанного вечора. Але Надія та її лицар вже поверталися до мене.

Сіли за столик. Я усміхнувся й відважив простацький комплімент, мовляв, чудова гра, я у захваті. Це було правдою. Я й не підозрював у маленькій замазурі такого таланту. Тепер став придивлятися до неї уважніше. Чим іще може здивувати мене ця дівчина?