Автор. Не хочу сперечатись із Павичем

 

Що я можу сказати? Він — явище. Він — особистість. Ховається за напівпрозорим фігурним склом, що невпізнанно спотворює його обличчя, викривлює всю постать. Притлумлено линуть вкрадливі інтонації.

У просторі і в часі.

І повторює, повторює, і в інтерв’ю, і в «Скляному равликові», ще та ще: «Кожна річ, щоб бути почутою, має бути тричі сказаною».

І в просторі, і в часі.

А внутрішній редактор — велика потвора — кривим ятаганом — надсадно delete’ує: невиправданий повтор.

Ми вже всі втомилися від повторів. Не можна, ну, не можна ж і далі існувати в цьому всесвіті суцільних дежавю. Бо ти знову і знову опиняєшся всередині, в самому серці чийогось марення. Без простору й без часу. Всередині маячні. І всі ці повторення — лише нерозшифровані (й нерозшифровуванні в принципі, за визначенням) гудки в тумані.

Його нитки, які ніколи не лягають гладко, і нерівний, з тріщинками час пророкують нові й нові біди.

Але ж ми живемо в іншій культурі, закоріненій у незбагненний запашний простір без часу.

Ми працюємо інакше. Наші орнаменти — росянисто-веселкові й правильні. Довершені. Потрібно тільки зі смаком поєднати. Щоб милувало око. Уявіть собі слова-мережки... Червоне та чорне (полтавські рушники) переплітається з бісерною яскравістю гуцульських ґерданів (привезених із Трускавця). До синьо-коричневого оздоблення слобожанських сорочок додамо соняшникової достиглості опішнянської кераміки, до кусючої м’якості галичанських ліжників — прохолоди численних мінеральних вод. І красу післядощового Києва, на яку перехоплює подих. І нічого окремо — тільки дрібними шматочками, як у доброму салаті. Врешті-решт ми збовтаємо такий мікс — усі змовкнуть, не знайдуть слів. Здивовані. Приголомшені. Не здатні ні хвалити, ані гудити.

Так і я завмерла колись, навмання розгорнувши «Дамаскіна». Оце так текст! Півцарства за нього! А мені хоча б тільки коня, хай найменшого, але з крилами. Щоб досягти такої примарності.

Література-привід. Реальніша за життя. Надійніша за життя.

Мені вдалось таки обійтися лише двома повторами? Чи вам здається, що все це ви вже чули? То що ж, так і має бути в постмодерному просторі.

 

Надійка. Спогади в дорозі

 

— А ви чули таке прислів’я: немає зорям де подітися — то вони й висипали на небо? Це точнісінько про мене.

 

Шум погоні затих. Ми досі стояли, втиснувшись у стіну й одне в одного. Моє серце, яке перед тим сховалося в п’ятах, гриміло набатом у вухах, ноги ослабли, але я все ж таки хотіла звільнитися від обіймів мого спасителя. Проте ледь заворушилась, як він, майже не рухаючи губами, прошепотів:

— Ц-ц-ц...

І тут я своїм абсолютним музичним слухом також уловила те, що він почув на якусь частку секунди раніше — хтось, обережно ступаючи, вертався з того боку, де зникли покидьки. Треба було ще перечекати, зачаївшись у затінку під’їзду.

У його обіймах було тепло й безпечно, але страх не відступав, і серце вистукувало скажений ритм. А потім праворуч я відчула й калатання його серця після несподіваної баталії, в якій він одержав тимчасову перемогу. Вдихаючи його віддихи, я збагнула, що він непогано провів сьогоднішній вечір: і вино, і пиво, і щось міцніше. Мабуть, це й урятувало мене, тверезим він навряд чи кинувся б захищати незнайому дівчину. Наскочив на чотирьох здорованів і діяв так уміло та спритно, луплячи всім, що траплялося під руку, що ті й отямитися не встигли, як він вирвав мене з їхнього кола й схопив за зап’ясток: «А тєпєрь дєлаєм ногі!» — і ми полетіли в темний прохід між домами.

Кроки прошелестіли зовсім близько. Зупинились. Повернулася банда.

— Нігдє немає,— доповів комусь засапаний голос.

— Куди вони подінуться? Мужик со сторони, інакше не сунувся би. Місцевиє нє посмєлі б, ето точно. Та на нього плювати. Помахали руками — і ладно. А дєвку шукайте, шоб завтра була у міня.

Хлопнули автомобільні двері. Заревів мотор.

Зграя розділилась, тупотіння розійшлося врізнобіч. За хвилину все стихло.

Обійми послабшали, і мій рятівник відсунувся од стіни:

— Ну, все. Тепер звідси випаровуватись треба,— і з жалем подивився на розтрощену гітару, скручені струни — її він використовував як зброю.— Через тебе гітару зламав! Якого ж тобі вдома не сиділося? Чого ти ночами вештаєшся?

Я подивилась на нього: злегка по-жаб’ячому опуклі очі, довге русяве волосся, неохайне й безформне; кругле обличчя — він був досить некрасивий. Але відважний.

— Тобі куди? Давай проведу. Мені з вашого некрополя треба швидше хілять. У вас тут кримінал щокроку. Тобі куди?

— Мені — нікуди.

І я почала напружено розважати: справді, куди мені подітись?

Сьогодні, після маминого похорону, я, наче страус, ховалась від цього питання.

Я потрапила в глухий кут. Батька бачити не могла. Його коханку — теж. Він іще намагався щось сказати, але я не слухала. Місце, яке колись було моєю домівкою, згоріло без сліду, тепер там нехай живуть батько та його пасія, мені там ніколи не залишиться місця, як не стало його для мами... Тітка теж перестала мене розуміти... Я зробилася зайвою в цьому місті...

А хлопець дивився на мене й чекав.

Я оглянула свій одяг — жалюгідні рештки колишньої розкоші. Ці гади позривали всі ґудзики на піджаці та блузці. Мене врятували мої шкіряні штани з дуже міцним ременем, вони затримали цих тварюк. Вони — і мій запеклий, відчайдушний спротив: так по-звірячому опираються, коли вже нічого втрачати. Я випручувалась, кусалась і верещала, наче блискавками небо розколювала.

— То куди мені вас, міс, доправити? Мамуся з татусем не сплять, хвилюються. Мені також варто поспішити: пістолети мої розряджені, а іншої гітари поки що немає...

— Мені нікуди...

— Кінчай жарти, дитинко. Додому, до матусі, витирати соплі й мокнути в ванні..

— Мама померла три дні тому.

— Таким не жартують.

— Мама померла.

І весь відчай, що назбирався в мені за ці страшні півроку та останні три дні полився нестримним потоком сліз. Я й не уявляла, що можу так плакати.

Він знову взяв мене за руку, і ми довго йшли темними вулицями, обхідними шляхами вибиралися з міста, на об’їзну.

Я була йому геть не потрібна, але й покинути мене вночі саму-самісіньку йому не дозволяла совість.

Нарешті сльози припинилася. Він витяг обтріпаний, пожмаканий носовичок, витер мої очі, висякав, як дитину. В його погляді я побачила співчуття:

— Ладно, щось придумаємо...

...Ще й сонце не сходило, а ми вже були за двісті кілометрів від мого колись рідного міста й міцно спали в кабіні далекобійника, в маленькій ніші за його кріслом. Сашкове плече заміняло мені подушку, а він сам — замінив мені все, що до того вважала звичним та близьким.

Я повернулась, щоб зручніше влаштуватись під його боком. Крізь сон він промурмотав із докором:

— Через тебе, малолєтка дурна, гітару розбив...

І, знову засинаючи, додав:

— Гаразд, спи, щось придумаю...