Надійка. Сміттярське щастя

 

— Розумна людина не може бути щасливою? Хто вам таке сказав? — вона влізла у крісло вся, підібгавши під себе ноги, згорнувшись грайливим їжачком, тому всі її слова звучали, як жартівливе базікання.— Навіщо взагалі ділити нас на розумних та не дуже? Уявіть собі, я не знала, що є справжнє щастя, але бачила щасливих людей.

 

Це було так давно, ми жили ще в старій квартирі, в горезвісній панельній хрущовці з обшкрябаними стінами в коридорах, без ліфта, з розбитими вікнами в під’їзді та рипливими вхідними дверима, що здебільшого криво хилитались на одній завісі.

Двір біля наших п’ятиповерхівок, розхристаний, не огороджений із жодного боку, також міг похвалитися тільки поламаними гойдалками, пісочницею без піску та жалюгідними кущиками глоду. Його здавна прибирало подружжя п’яничок. Зранку вони шкребли тротуар величезними мітлами, які залишали по собі гарні віялоподібні сліди та всю дрібноту — недопалки, сірники, барвисті фантики. Великим візком забирали згорнуте в купки габаритніше сміття — листя, пляшки, гілки, відвозили його до контейнерів великим ручним возиком. Уся їхня робота тривала щонайбільше годину, і вони зникали. Десь пили та їли. А ввечері ми, діти, любили спостерігати одну й ту саму картину: лисий приземкуватий, але ще дужий чоловік напідпитку саджав свою огрядну, давно занепалу й змиршавілу жінку на той-таки візок, яким уранці вивозив сміття, й обоє, задоволені життям по самісінькі вінця, прямували додому, тихенько співаючи поганими голосами популярні пісні. Жінка сиділа на тому візочкові, як королева, закинувши на нього обидві ноги, неповторна й кохана, а чоловік, не поспішаючи, натхненно тягнув свою поклажу, намагаючись об’їжджати вибоїни на дорозі, щоб не дуже її трясло та підкидало.

На диво, з них ніхто ніколи не глузував, навіть діти не дражнилися.

Їхня насолода життям була такою відвертою та природною, зморщені обличчя світилися радістю, і ми не помічали ні їхнього брудного одягу, ні вульгарності п’яних облич, ні абсолютної відсутності голосу та слуху. Нам навіть здавалося, що немає професії, кращої за їхню. Згодом учителі розвіяли цю ілюзію.

Де поділися ті жебракуваті двірники? Пізніше я іноді навідувалась у той район, де ми колись жили, але їх ніколи не зустрічала.

 

Кирило. Легкість буття

 

— На мене чекала Лариса,— неохоче пояснив він. Ніби виправдовувався.

Але ж ніхто ні в чому його не звинувачував...

 

Ми вже їхали містом, коли мій мобільний вибухнув «Турецьким маршем» — телефонувала Лариса. Вона скучила — за чотири дні! — й обіцяла чекати в улюбленому ресторанчику. Після Ашотового частування їсти ще зовсім не хотілося, але й відмовлятися від зустрічі не було причини.

Вечір перетворив сіре безлисте місто на святковий луна-парк. У глибокому фіолетовому просторі весело блимали різнобарвні вогники. Темні будинки — тут і зараз — прикрашалися орнаментом із жовтих квадратиків-вікон.

Залишалося тільки розпрощатися з моєю випадковою пасажиркою, але просто висадити її було нечемно. То куди ж їй треба? Я не встиг і рота розтулити, як Надя запропонувала:

— Загальмуй десь тут. Біля багатоповерхівок.

— І що?

— Не зима, перекантуюсь ніч десь на горищі. Чи у батареї.

— Їдьмо до мене

Ну що я міг сказати ще?

Двічі повторювати запрошення не довелося. Надійка знову звично кинула рюкзак собі під ноги.

* * *

Удвох із Надею ми зайшли до моєї квартири. Я знову побачив безлад, залишений чотири дні тому: брудні тарілки на кухні, розкладені на кріслі штани, тоненький шар пилу на всьому. Але загальна картина досить стерпна. Я люблю порядок, просто тоді часу не було.

Я гостинно (наскільки дозволяла утома) запропонував:

— Розміщуйся,— і простягнув їй рюкзак,— відпочивай. Схочеш перекусити — пошукай щось у холодильнику. Коротше, як удома. Я прийду пізно.

* * *

Бо на мене чекала Лариса. Одна з моїх подружок. Красива жінка з очами кольору доброї кави без молока. Хитре створіння, вона не лізла напролом, як це робить більшість дуреп, а вичікувала в засаді слушного моменту, коли можна буде взяти й голіруч. У неї вистачало здорового глузду ніколи не висувати претензій, ні в чому не дорікати своєму мужчині. Про шлюб і розмови не заводила. Ми були разом уже півроку. Своєрідний рекорд для мене.

Лариса сиділа за столиком. Красива, з гарним макіяжем, наче теледикторка, а не провідний менеджер солідної компанії. Гнучка як пантера, мудра як змія. У модній брунатній сукні, що красиво обтягла її пишні груди й талію-ручку-келишка. Якась золота сіточка на плечах, і сумочка — теж золотиста.

Ефектна жінка чекала на мене. І, бажаючи відсвяткувати моє повернення, вже замовила моє улюблене вино та якісь салати, що з ними тільки у загадки грати: з чого їх зроблено.

Їсти мені не хотілося, я відсьорбував вино та слухав Ларису. Ця жінка навіть пліткувала артистично. Скаржилася на свого шефа, показувала, як він лупає очима й безапеляційно гундосить бездарні розпорядження.

Трохи мляво потанцювали. Словом, вечір як вечір.

Коли я подавав їй пальто, Лариса притислась до мене й тихенько прошепотіла:

— Тепер — до мене?

Мені зовсім не кортіло їхати — з нею — нікуди. Але вона ще не зрозуміла:

— Тоді до тебе?

До мене? Ще ліпше. Щоб пояснювати, звідки в моїй квартирі маленька брудна волоцюжка.

— Не ображайся, дорогенька. Цілий день за кермом. Зморився, як пес. І в бабусі не на курорті був, на картоплі. Хочу відіспатися. Краще я тобі завтра зателефоную.

— Гаразд. Відпочивай, милий.

Кофейні очі наповнилися смутком. Вона взяла мою руку та приклала долонею до своєї щоки, м’якої і теплої. І в цьому жесті було стільки ніжності, покори, відданості, що мені стало ніяково.

Я міцно поцілував Ларису, обняв і притиснув до себе.

— Не ображайся. Я справді дуже втомився. А ще треба звіти передивитись...

Лариса поглянула на мене з легким жалем. Завжди відчуває, коли брешу.

Я провів її до машини, наче швейцар, захлопнув дверцята і збирався вже скласти пальці в кулак для чоловічого прощального жесту, коли вона прудко вискочила з таксі:

— Ой, зовсім забула! Ти ж обіцяв дати свій альбом про Ремарка. У сестрички завтра семінар. Вона щодня перепитувала, коли ти вже повернешся.

Точно. Привіз я колись із Німеччини такий великий глянцевий альбом. Для туристів, шістьма мовами писаний. Дорогенький, але вартий того. Біографія в Ремарка таки цікава. І сестрі її обіцяв. Сумлінній студентці. Гаразд, один-нуль. В чиї ворота — зрозуміло.

Поїхали до мене удвох. Вирішив ні про що не попереджувати — хай буде, що Бог дасть. Вона теревенила про Ремарка. Начитана панна. Я не заважав.

У передпокої я остовпів. На вішалці не було Надійчиної джинсової куртки, на підлозі не стояли її грубі чоловічі черевики. Невиразне відчуття утрати шкрябонуло душу, наче сталося щось непоправне. Ніби щойно витягли гаманець, повний тяжким трудом зароблених монет. Уявляю, яким смішним дурнем я видавався.

Лариса щось зрозуміла, я ж витріщився на порожню вішалку. Не чекаючи на мене, швидко й упевнено попрямувала до спальні. Я печально поплентався за нею.

О радість! Знайдена випадково на дорозі дитина спала на моєму величезному, але єдиному в квартирі дивані. В моїй улюбленій футболці з «Черкаськими мавпами». Я полегшено зітхнув — мені повернули мої гроші — всі до копійки, в моєму же звичному гамані. Крадіжка не відбулася!

Лариса повернулась до залу. Таки ж я в ній не помилявся — розумна жінка, не розбудила невинну дівчинку. Просто уважно поглянула мені в очі:

— Цікаво, як можна пояснити присутність у твоєму домі цієї...— вона добирала слово, пристойне, але образливе,— цієї шлюшки?

Я обрав найкращу позицію:

— Не маю бажання щось тобі пояснювати чи виправдовуватись. Це не в моїх правилах. Тим більше, я вже казав: геть зморився дорогою.

Надійчина присутність сповнила мене комфортним спокоєм, навіть ейфорією.

Тут я почув виляск, і лише за мить потому зрозумів, що це Лариса дала мені ляпас. Обтягнена чорношкірим пальтечком, гнучко крутнулась, по-звірячому граційно обігнувши місце, де я незворушно стовбичив і далі, святкуючи моральну перемогу. Ляпас — її фатальна помилка!

Грюкнули вхідні двері.

Замикаючи їх, я роздумував, що хитра Лариса нарешті продемонструвала своє справжнє обличчя. Спокійною неревнивою вона була, доки не зачіпалися її шкурні розрахунки.

Тут, дуже вчасно, я згадав про привід її візиту до мене. Схопив альбом і вибіг у коридор. Лариса досі чекала ліфта. Неборачка сподівалась почути виправдання й пояснення, може, навіть і вибачення, але я лише простягнув їй глянцевого Ремарка:

— Дарую твоїй студентці.

І повернувся до квартири.

Все, що відбувається,— на краще. Це моє кредо. Дурнем був би, одружившись із такою. Яке вульгарне й нудне животіння чекало би нашу родину! Ціна розриву — один-єдиний ляпас, яке полегшення! Якщо вона завтра подзвонить і почне з’ясовувати стосунки, значить, я маю рацію — нудна до сліз!

Зайшов до кухні — й засміявся, бо мені крапнуло просто на ніс. І лоскотно побігло по підборіддю.

Горіли всі чотири конфорки, а під стелею Надя розвісила весь свій одяг — від джинсів до бюстгальтера. Позачіпляла за ручки шафок, за ніжки перегорнутих стільців пакувальну мотузку (здається, така валялась десь на балконі). Вікно — навстіж.

Але ж і видовище — наче в старовинному фільмі про комуналки.

Вона, мабуть, мріє, що все її шмаття до ранку зобов’язане висохнути. Нехай собі сподівається, але газ я все ж таки вимкнув.

Отже, доки я сидів у ресторані та слухав Ларчине розбазікування, вона трудилась, мов та бджілка.

Я пройшовся кімнатами. Надійка міцно спала. У моїй улюбленій «фанатській» футболці — натягла перше, що потрапило до рук? Вони ж зі своїм невизнаним генієм вищі за дрібниці життя! Дивно, в душі я буркотів, але не злився.

Із зали до спальні потрапляло досить світла. Я розглядав Надю вперше за цілий день, що ми провели разом. Виявляється, вона дуже гарна. З-під ковдри визирають маленькі ступні з красивими пальцями, які в жінок рідко зустрінеш. Волосся дуже коротке, проте густе і, мабуть, повинно трохи кучерявитися. Одна рука під головою, друга — на подушці. Довгі тонкі пальці й вузький зап’ясток із бугорком овальної кістки, на такому повинні мати гарний вигляд дорогі ексклюзивні браслети. Високе чоло, пряменький носик, соковиті губки, акуратні вушка — природа не поскупилася. Надійчиної досконалості не псував навіть синець із ранкою посередині.

Я тихенько роздягнувся та ліг поруч із нею. Не на підлогу ж мені лягати! Надійка заворушилась, буркнула: «Спи, Сашку»,— і знову поринула в глибокий сон.

* * *

Так радісно я прокидався тільки в дитинстві, коли ще була жива мама.

Квартирою літав кавовий аромат. І чогось іще — здобного, смачного, апетитного.

Надійка сиділа на кухні за столом, досі в моїй футболці, й пила каву. І на мене чекав вишуканий домашній сніданок. Уперше за багато років. Яєчня з помідорами, солодким перцем і шматочками яблук, притрушена тертим сиром, смажені скоринки шинки, грінки з маслом. Вона використала майже все, що лишалось у холодильнику. І красиво сервірувала. Не знаю, яка з Наді піаністка, в музиці я не гурман, але щодо кулінарії, то тут вона — справжній талант.

— Слухай,— промурмотав я з повним ротом,— залишайся в мене. Годуватимеш мене сніданками. В жодному ресторані так смачно не готують. Чесно. Навіть у Парижі такого не куштував.

Вона звела на мене насмішкуватий погляд.

— Квартиру за тобою прибирати, шкарпетки прати,— продовжила мою думку з моєю ж інтонацією. Схоже, поспішна пропозиція не припала їй до смаку.

— А це вже ні,— почав я виправляти мимовільну безтактність,— квартиру я завжди прибираю сам. Чудова армійська звичка. Пральна машина є, куплю тобі ще посудомийну. І сам складатиму в неї брудні тарілки. А ти будеш королевою. Тільки годуй мене — і досить,— додав я ніжно. Взяв її руку та притиснув до своєї щоки.

Уперше за весь час доторкнувся до Надії.

І завмер — вчора точнісінько таким рухом Лариса притискала мою руку до своєї щоки. Вона мене кохала. А тепер я... Отже, ролі помінялися. Звісно ж, ми гуляємо з одними дівчатами, але женимось на інших.

Надя плавно звільнила руку, уважно подивилась мені в очі. І ні на краплину не кокетуючи, а просто як факт промовила:

— У такій формі мені ще не освідчувались. Ну ти й даєш. Треба буде запам’ятати. А ще краще — записати, як Сашко завжди каже.

Я хотів спростувати її висновок, але навіщо брехати?

Роздратувався так, що схотів її висміяти — кому ти, волоцюжка, потрібна? Але перед очима постав Ашот. Дивиться на Надію очима хворої собачки, каже зі своєю східною вимовою: «Іди за мене заміж. Навіщо знову їдеш?» Вчора це здалося мені жартом. Зараз же я прикусив язика.

Але ця розумничка вміла і карати, і милувати:

— Кириле, ти такий чуйний хлопець. Ти — друг. Якщо буду тут, обов’язково провідаю тебе. Обіцяю.

Так, Ашота, значить, також провідали.

Я безжально накинувся на яєчню з грінками — аж захрустіло.

Поки я голився, Надя переодяглася в своє. Підхопила на плече рюкзак. Перекотиполе. Звикла ночувати в чужих оселях.

— І куди ж ти тепер?

— На кладовище. Але спочатку хочу купити квіти.

— То поїхали разом, я тебе підвезу.

— Уже майже дев’ята. Ти не запізнюєшся? На роботі не лаятимуть?

— Я не ловчий у бека, я сам бек і син бека,— процитував я з улюбленої колись книги[1], і ми вийшли разом.

* * *

Її матір була похована на старому кладовищі, на центральній алеї, де вже давно нікого не ховали. Майже нікого. Там було пустинно і вогко. О цій порі ще рано починати впорядкування та висадку квітів. Розкидисті дерева голо й сиротливо схилялись над нерівним частоколом металевих огорожок. Надійка здалеку, махнувши букетом, показала мені мамину могилу, і я пішов до машини.

А вона самотньо стояла на вузькій алеї, печально дивилась удалечінь і тримала в руках безглуздо розкішний букет.

Два роки, як не стало її матері.

Коли озирнувся, в око впав і її рюкзак. Звично висів на плечі. Ця дитина знову готова в дорогу. Куди полетить вона потім, ця безталанна перелітна пташка?..

* * *

На роботі на мене навалилося одразу стільки проблем, що Надійка скромно одійшла в далекий куточок свідомості, проте — що досить дивно — нікуди не зникла. Вона незримо була присутня, ширяла біля мене, наче привид. Стояла з великим букетом серед могильних пам’ятників, і в очах — відблиск вічності...

Закінчивши працю, я про всяк випадок заїхав на цвинтар, не знав-бо, де її ще можна шукати. Мені чомусь кортіло побачити цю дівчинку ще раз.

Вона сиділа спиною до мене — настовбурчена, змерзла пташка. Пишний букет прив’яв, ні вази, ані слоїка в неї не було. Зранку ми про це не потурбувалися.

Не окликаючи, я підійшов ближче, зазирнув ув обличчя.

І зрозумів, що її потрібно рятувати.