Постмодернізм у західній та українській літературі

Европейский и американский постмодернизм сложился в конце 60-х –начале 70-х г.г. В отличие от классического модернизма с его культом эстетической новизны и высокой эстетической формы, а также тяготением к системности в мировоззрении, постмодернизм основывается на культивировании художественной цитаты, заимствованного сюжета, языкового упрощенчества, ориентируется на плебейский вкус. Он возник, имея в своей основе философию конца человеческой истории, философию «естественного» человека, поддающегося диктату психофизиологических потребностей. На первых порах постмодернизм имел некоторые позитивные художественные результаты (творчество Гарсиа Маркеса, Умберто Эко, Х.-Л.Борхеса, частично В.Набокова («Лолита»). Позднее он измельчал в содержательном, стилевом и жанровом отношениях. И хотя в основе постмодернистских деклараций лежал протест против чрезмерного идеологизирования общественного сознания, что исторически вполне целесообразно и продуктивно, творческие результаты, особенно в сфере художественной практики, в постмодернизме оказались малозначительными. Ложная теоретическая посылка постмодернистов об умирании художественной классики и одновременное стремление тех же авторов доказать превосходство своего эстетического опыта привели к образованию некоего кентавра, когда части построенного здания постмодернизма (теория и ее воплощение) оказывались мало связанными между собой. Отрицая возможность жизненной гармонии, принимая жизнь как некий общечеловеческий хаос, постмодернисты, по существу, отказались от главных законов искусства, в которых цельность миропорядка и мироздания хотя и не абсолютные, но все же реальные истины. Эстетически гибельным было стремление постмодернистов создать некий художественный гибридный мир, где явления никак не могут быть соединены в реальности. Эстетические компромиссы постмодернистов между «высоким» и «низменным», составлявшие сердцевину их поэтики, привели к разрушению художественной целостности в конкретном произведении. В научной литературе постмодернистская поэтика обозначается термином оксюморон (остроумно-глупое). Среди крупных явлений этого литературного течения выделятся роман А.Битова «Пушкинский дом» (1971г.). Здесь делается попытка восстановить разрушенную тоталитарной системой связь с классической модернистской традицией. Есть в романе моменты, которые напоминают вполне реалистическую традицию. Так, в сцене изображения смерти Сталина звучит тема симуляции всеобщей скорби по тирану. В романе звучит тезис: «нереальность – условие жизни». Такое симулятивное бытие героев – характерная черта постмодернистского текста.

Вторым серьезным художественным произведением является повесть Венедикта Ерофеева «Москва – Петушки» (1969г.). Она и разрушает классическую традицию художественной словесности, и странным образом связана с ней: комедийные споры по вопросам вселенского бытия, бесконечно варьирующиеся мотивы «телесного низа», карнавальная интонация сама становится предметом карнавальной характеристики. Юродивые, парадоксальные проповеди и пророчества, резкая ирония по отношению к подвигу и героизму – наиболее заметное из давно сложившейся традиции трагического юмора. Это показательная черта постмодернизма.

Третье произведение в этом ряду крупных – роман Саши Соколова «Школа для дураков» (1975г.). В этой «трагической и трогательной книге» (слова В.Набокова о романе) постмодернизм выступает в образах многочисленных персонажей, как бы случайно встретившихся друг с другом и оказывающихся в хаотической близости. Отсюда в романе вытекают мотивы абсурда, унижения, тупости в этом скоплении. А в итоге – ощущение миражности существования людей в социальном общежитии.

Постмодернисты, позднее вступившие в литературу, представили упрощенный вариант указанных мотивов в произведениях родоначальников данного течения в России. Напротив, чрезмерно усилен в их книгах пафос таких направлений, которые уже были в России более ста лет назад, например, натурализм. Последний, заявив об отказе от установления «каузальной» (причинной) зависимости человека от социальных обстоятельств полностью сосредоточил свое внимание на трактовке человека как биологического существа. Это особенно заметно в книгах модных ныне постмодернистов: Виктора Ерофеева, В.Сорокина, В.Пелевина, И.Яркевича. Общественно значимым событием стало неприятие многими читателями ненормативной лексики, скабрезных деталей в их повествованиях.

Термін постмодернізм найчастіше пов'язують насамперед з інтелектуальною напругою кінця тисячоліття — не стільки часовим підсумком, як узагальненням європейської культури, що дійшла свого зросту і сили, та не позбулася найболючіших своїх проблем. Основним джерелом постмодернізму в аспекті пізнання виявилася "деструкція", визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії, загострене відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва.

Народившись спочатку як феномен мистецтва й усвідомивши себе як літературну течію, постмодернізм далі був ототожнений з одним із стилістичних напрямків архітектури II половини XX ст., і вже на межі 70-х—80-х років став сприйматися як найбільш адекватне духу часу вираження інтелектуального й емоційного сприйняття епохи. Отже, постмодерністському мисленню притаманні еклектизм, відсутність послідовності, фрагментарність опису, брак єдиної позиції та єдиної концептуальної мови. Знімається власне принцип системності, організованості тексту. Постмодернізм вимагає багатомовності — культурної, стильової, лінгвістичної. А внутрішня суть його полягає у заперечуванні реалістичної розповіді, причиново-наслідкової взаємозалежності сюжетних ліній, психологічної зумовленості. Тобто його аж ніяк не задовольняє все стереотипне, стале, те, що породжує стандартну, завчасно очікувану реакцію.

Однак відзначимо, що при всіх наявних рисах постмодерного твору — фрагментарності, іронічності, вільного поєднання жанрів та стилів, карнавалізації, відсутності можливості пізнання — літературні тексти даного типу мають єдність емоційного тону і загального враження. Це спонукає читача до пошуків не тільки загальної символічної структури твору, але й певного змістового центру, яким може виступати образ, а точніше "маска" автора. У руслі цього напряму в західноєвропейській літературі працюють такі письменники, як Мілорад Павич, Мілан Кундера, Умберто Еко, Мішель Фуко. Джеймс Джойс та багато-багато інших.В українську літературу постмодернізм увійшов упевнено і голосно, викликавши різноманітні судження — від захоплення експериментальними явищами до впевнення в остаточній загибелі літератури. Адептами нового напряму стали Юрій Андрухович, Окса на Забужко, Сергій Жадан, Василь Кожелянко, Богдан Жолдак, Євген Пашковський, В'ячеслав Медведь та інші. В українській літературі своєрідним підґрунтям постмодернізму стали особливості національної духовності, відбиті у фольклорі, передусім гумор та іронія, бурлеск і травестія. Найяскравіше ці риси втілені в творах Юрія Андруховича — Патріарха літературної групи "Бу-Ба-Бу" ("Бурлеск-Балаган-Буфонада"), визнаного адепта українського постмодернізму. Він відомий своїми романами "Рекреації" (1992), "Московіада" (1993) та "Перверзія" (1996), найвизначнішою рисою яких є складна будова та вигадлива система літературних алюзій (натяків, відсилання до певного твору, сюжету чи образу). Сучасний автор, розуміючи всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості (адже головною тезою постмодернізму є впевненість у тому, що все вже було сказане до нас і нічого нового вигадати неможливо), перетворюється на "переосмислювача" відомих цитат, сюжетів, мотивів. У даному разу літературні запозичення є формою іронічного, пародійного діалогу з попередньою культурою.

Наведемо декілька прикладів з роману "Рекреації". Його герої — молоді українські поети, які прямують на всенародне свято у невеличкому прикарпатському містечку. Свято стає для гостей нагодою для випивки, змагань за приз суперпанни, маскараду, фокусів та жонглювання патріотичними фразами. Велике межує із ницим, святість — зі свинством. А фінальна кульмінаційна сцена, що у всіх героїв і читачів викликає жах, виявляється звичайнісіньким жартом. Усіх головних героїв автор наділив "значущими прізвищами", які стають не лише складовою характеристики їх образів, але й елементом ускладненої літературної гри, яку веде автор з читачем. Друзі головного героя — Гриць Штуцера і Юрко Немирич. Ім'я першого викликає асоціації зі Степаном Бандерою, а другий є героєм двох віршів і однієї прозової розповіді Ю. Андруховича "Самійло Немирич, прекрасний розбишака" (автоцитація). Доктор Попель виразно споріднений із Фаустом, а іноді і з Воландом з "Майстра і Маргарити" Булгакова. А прізвище талановитого поета Мартофляка, чоловіка Марти, виникло як контамінація окреслення постаті з "Енеїди" Котляревського — Мартопляса, який з'являється серед грішників у пеклі. Можливо, що є в цьому прізвищі і натяк на ім'я друга Андруховича з літературного гурту "Бу-Ба-Бу" — Неборака. Показовою також є сцена гри у карти з чортом, у якій ставкою є життя гравця-героя, — вона натякає на мотиви творів Гоголя.

Іронія і автотематизм проявляються в романі Андруховича неодноразово, часто вони навмисне перенаголошені (вірш Андруховича, прочитаний Мартофляком, тут же викривається як плагіат; карнавальні сцени, костюми учасників якого — назви для постатей, що виринули з третьої частини "Енеїди" ("Еней у пеклі"), з вертепу, зі сторінок української історії, радянської політичної дійсності та молодіжної субкультури).Постмодернізм(складним багатогранним явищем літератури і мистецтва, що вимагає певного рівня культури і знань, розвиненої улий і естетичного базису. Попри всі негативні точки зору, він засвідчує продовження життя художньої літератури в нових вимірах, стверджуючи наявність культурологічної основи та глибокої інтелектуальної пристрасті в естетичному переосмисленні мистецьких явищ, духовного багатства української та світової культури.