Схарактеризуйте особливості творчості Горація та його значення для розвою європейської ліричної поезії – говоримо спочатку про його життя, потім про творчість

ГОРАЦІЙ (65 p. до н. е., м. Венузія — 8 р. до н. е., Рим) — давньоримський поет.Батько його був вільновідпущеником, мав невеликий маєток. Він дав своєму синові добру освіту. Коли після вбивства Цезаря в Афіни прибув Брут, Горацій перейшов на бік республіканців і отримав у їхньому війську звання військового трибуна. Поразкою Брута під Філіппами (42 р. до н. є.) і розгромом республіканської партії закінчився період юнацьких захоплень Горація: мрії про римську свободу розвіялися, попереду було нове життя. Горацій утік із поля бою, «кинувши щит», і «з підрізаними крилами» повернувся в Рим після оголошення амністіїЗміст од різноманітний: звернення до друзів, кохання, думки про швидкоплинність життя, заклики до громадянського примирення, прославлення Августа. У багатьох одах Горацій використовує різноманітні віршовані розміри, нові для римської ліричної поезії. Поет налаштовує ліру на новий лад і пропагує свою головну вимогу — принцип «золотої середини». Він закликає до вдоволення малим, помірності, яка загартовує людину. Вона ж є запорукою гідної поведінки на війні, запорукою безсмертної римської чесноти. Вимога «золотої середини» — відображення філософії помірних стоїків..Горацій, за його власним зізнанням, писав для знавців, ігноруючи загал і відгукуючись про нього зневажливо. Не широке коло читачів робить Горація суддею своєї творчості, а тих людей — поціновувачів поезії, які гуртувалися навколо Мецената.Оди Горація цілком слушно вважають його найкращими творами. Бездоганність форми при стислій виразності мови — результат ретельної клопіткої праці. Його художні прийоми, вибір лексики залежать від теми та ідеї вірша, від зображуваного предмета. В одах, що славлять Августа, захоплює мудрість правителя; його влада — влада розумна. Могутність Августа порівнюється з могутністю Юпітера, верховного божества.В одах, присвячених коханню, Горацій постає гульвісою, котрий оспівує вино і чуттєві насолоди, не піклуючись про майбутнє, про завтрашній день. У коханні Горацій, незважаючи на багатство жіночих образів, немає пристрасті справжнього почуття.Розмірковуючи про значення своєї творчості для Вічності, про місце поета і поезії в системі людського буття у знаменитій оді«Пам'ятник» Горацій говорить про свої конкретні заслуги, наприклад: ознайомив римлян із грецькою лірикою — мистецтвом Алкея, Сафо, Анакреонта. Так, поет смертний, але його твори — вічні, стверджує Горацій.Творчість Горація суперечлива: прославляючи Августа і Мецената, він намагається залишитися в колі тем приватного життя; тяжіючи до «малих форм», він пише послання.Творчість Горація, поета всеохопного за кількістю зображуваних тем, залишилася не лише рядком в історії золотого віку римської літератури, але й в історії літератур багатьох народів і країн. Дійсно, «краща частина» творів «уникла смерті», тому що, допоки живуть на землі люди, які люблять і читають розумні книги, буде жити й Горацій.
________________

У Римі Горація читали в школах, складали коментарі до його творів, йому наслідували. У III ст. Помпонієм Порфиріоном було складено дуже цінний та цікавий коментар до творів Горація. У Середні віки Горація шанували як мораліста, автора написаних гекзаметром сатир. Йому, "сатирику Горацію", Данте відводить місце в Лімбі слідом за Вергілієм і Гомером. Відродження по справжньому відкрило Горація. Петрарка (1347) придбав рукопис з його творами, і в деяких віршах у нього проявляється явний вплив Горація. Гуманісти вважали Горация цілком своїм, але його високо цінували і єзуїти, тому що вихолощений або християнізований Горацій міг давати позитивний моральний вплив на учнів. Намальована ним картина простого сільського життя була по душі людям подібної з ним долі, що дотримувались близьких смаків, якими були Петрарка, Ронсар, Монтень. Особливо високо цінувався досить умовний у вираженні почуттів 2-й епод. В Англії першим популяризатором Горація став Бен Джонсон, під безсумнівним впливом Горація виникали і деякі сонети Мілтона. Ці поети, а також літератори XVII ст. розуміли Горація краще, ніж більшість його шанувальників у XVIII ст., чиї поверхневі захвати скоріше зашкодили його репутації. У той же час ліричні розміри Горація використовувалися й у латинському віршуванні, особливо вдало це робив німецький гуманіст Конрад Цельтис (1459-1508), що впровадив, крім того, звичай співати оди Горація в школі, що зробилося в XVI ст. загальнопоширеною практикою. Згодом Горація стали перекладати на нові європейські мови, найвдаліше на німецьку. Трактат Мистецтво поезії вплинув на літературну критику. Це з нього запозичалися класичні принципи, посиланнями на нього обґрунтовувалися намагання приборкати надмірності бароко. Однак рухам романтиків було не по дорозі зі співаком розсудливості, урівноваженості і помірності, і з того часу популярність Горація більше не піднімалася на колишню висоту.
_________________________

Сатири починалися з близького копіювання Луцілія. Навіть опис реальної поїздки Горація з Риму в Брундизій був підказаний віршем Луцілія про подорож по Сицилії. Як і той, Горацій майстерно відтворює невпорядкованість живого мовного потоку, непомітно переходить від одного предмета до іншого, украпляє подекуди мальовничі сценки й алюзії, а також обривки діалогу. До Горація поступово приходить усвідомлення того, що цінність і значення сатир Луцілія — у їхній автобіографічності. В ІІ книзі Сатир Горацій невимушено розвиває цю форму одночасно в двох напрямах: до автобіографічності своїх Послань і до викривальної патетики, що ми звикли зв'язувати насамперед з Ювеналом і з жанром сатири як таким. ІІ книга Послань складається з двох великих трактатів, яким надана відповідна форма: одне послання звернене до Октавіана Авґуста, інше — до Юлія Флора. Щодо більш великого (476 рядків) Поетичного мистецтва античний коментатор повідомляє, що в основі цього твору — трактат Неоптолема Пароського (III ст. до н. е.)

 

Горацій — поет думки і разом з тим майстер сильного, стиснутого слова і чіткого, конкретного образу. Усі ці моменти присутні вже в ранній творчості, але поету не завжди вдається створити з них єдине художнє ціле, і образний бік виявляється нерідко лише ілюстрацією для відстороненого міркування. Більшої цілісності Горацій досягає у своїх пізніших творах.

 

Навіть за деякими фрагментами Архілоха, що дійшли до нас, ми можемо зробити висновок, що у своїх Еподах Горацій запозичає в Архілоха якусь ідею, а потім розвиває її згідно зі своїм, як правило більш добродушним, умонастроєм. Також і в Одах він бере в Алкея або в іншого грецького поета ідею, а потім додає їй такий напрям, що жодним образом не міг з'явитися в оригіналі. Якщо казати про формальний бік, для цих ліричних творів характерна винахідлива продуманість аж до найменших деталей, метрична розмаїтість, дбайливість у словах, їхня благозвучність і дивне витончене розташування. Тут використане все краще, що дали латинській мові обороти Ціцеронових промов. Майже усі вірші до когось звернені. Це явно на них позначається: по інтонації все це скоріше напучувальні або підбадьорливі, ніж чисто особисті твори. Багато з них написані з якоїсь нагоди (так, принаймні, у них стверджується). Для співу призначалися не всі оди. Є тут і величні патріотичні гімни (під впливом Піндара), насамперед перші шість в III книзі. Любов не викликає в поета глибоких почуттів, пристрасть виявляє себе тільки в Еподах. В Одах поет, що досяг зрілих років, перетворюється в байдужого глядача людської комедії, готового посміятися як над чужим, так і над своїм невіглаством. Є в Горація і чарівні вірші, присвячені сільському життю.
32. Опишіть особливості філософського змісту та художнього стилю сатир Горація (на прикладі конкретного твору) – говоримо теж саме, що й в 34 запитанні: H2O – просто додай води!:D

Див. пит. №31.

 

 

33. Опишіть специфіку давньогрецької історіографії: ґенезу, розвиток, основні постаті – згадуємо все про міфи, історію та еллінів.

Історіографія з’явилася в період завершення формування рабовласницького суспільства, коли громадська свідомість стала вже досить високою, тобто в 6 ст. до н.е. Постала потреба в творах, які б донесли свідчення про події, що відбувалися, до прийдешніх поколінь.

Узагалі елліни вважали історичними всі міфологічні події. Вони не мали сумнівів у правдивості розповіді Гомера про троянську війну, істинності трагічної долі Едіпа, драматичного походу аргонавтів за золотим руном чи подвигів численних еллінських героїв. Тому міфи вплинули й на перших історіографів, які ще не вміли розрізнити реальність і легенду, правду і вигадку. Грецька історіографія почалася з перекладання в прозу поетичних переказів у порядку хронологічної послідовності і з запису пам'яток окремих міст і народів.

Гекатей Мілетський, Геродот, Фукідід, Ксенофонт стали класиками і найвидатнішими істориками Еллади, тому їхні твори і дійшли до нас. Але крім них був ще ряд значних історіографів, свого часу популярних. Залишилися імена та назви творів істориків Ктесія, Тімея, Іона, Філіста, окремі факти їхніх біографій, численні фрагменти історичних творів. Деякі з них створили фундаментальні праці, дуже цікаві з погляду пізнавальної цінності. Але всі ці письменники з якихось причин були забуті, те ж саме сталося і з їхніми творами.
___________________

Антична історіографія, з точки зору формального визначення, - це сукупність історичних творів грецькою і латинською мовами, що виникли в епоху античності. Верхня межа цієї історіографічної традиції визначається часом дописьменной культури, а нижня - більш аморфна і важко визначається - настанням епохи постримской середньовічної традиції. Хронологічно цей період може бути позначений 1000 р. до н. е.. - 500 р. н. е..

 

На початку свого розвитку історія була, перш за все, жанром художньої прози. Місце її народження - малоазійська Іонія, і зокрема Мілет, видатний центр грецької культури архаїчної епохи. Великі іонійські філософи розглядали світ природи (космос) як єдине ціле, а людське суспільство як його частину. Спочатку вони писали, продовжуючи епічну традицію, в поетичній формі, але незабаром виник новий літературний жанр, який більше відповідав розвитку критичної та наукової думки. У VI ст. до н. е.. було переосмислено багато властиві епосу уявлення про космос, богів, про відомих грекам землях і народах, і з'явилися прозові опису - твори нового типу, що протистоять традиційної поезії та міфології. Інтерес їх авторів був спрямований не тільки на навколишню дійсність, а й на минуле, яке допомагало зрозуміти сьогодення.

Основою для реконструкції минулого служили міфи й епос, при цьому прозаїчна запис традиційних переказів була не тільки їх переказом, а й критикою - відбором і переосмисленням. Так створювалися перші хроніки, етнографічні описи місцевостей і міст. Наскільки можна судити за що дійшли до нас фрагментами цих творів, увага їх авторів було зосереджено на родоводів засновників міст, визначні пам'ятки і звичаї різних народів. Для всіх авторів було характерно наївне уявлення про те, що історичні перекази, старовинні оповіді і міфи відтворюють справжню, тільки кілька прикрашену дійсність і для встановлення істини досить усунути все надприродне і неправдоподібне. Якщо факти здавалися безглуздими, їм намагалися дати інше, більш розумне пояснення. Головним було прагнення «знайти правду» і взяти з перекази те, що можна, так чи інакше, перевірити. Така робота визначалася словом «історія», що мав подвійний сенс: свідчення очевидця і розслідування, розпитуваннями. Авторів таких творів називали логографами (гр. logos - слово, твір). Пізніше цей термін придбав багато значень, але спочатку він вживався для протиставлення прозового слова поетичному. Як літературного жанру оповідання-логос відрізнявся від байки, казки і міфу.

Монументальна праця Геродота присвячена історії греко-перських воєн і описові країн і народів, що воювали з персами, — перший історичний твір стародавнього світу, що дійшов до нас, і одночасно перший в історії античної літератури пам'ятник художньої прози. Геродот уперше співвідніс події грецької історії з більш широкою, всесвітньою перспективою. Спочатку він мав назву «Історія» (гр. дослідження, вишукування); у III ст. до н. е. олександрійські вчені розділили його на 9 книг, давши кожній з них ім'я однієї з дев'яти муз: Кліо, Евтерпа,Талія, Мельпомена, Терпсіхора, Ерато, Полігімнія, Уранія,Калліопа.

«Історія» Фукідіда складається з 8 книг, у них викладено події Пелопоннеської війни з 431 до н. е. по 411 до н. е.. Протягом двадцяти років він займався збиранням матеріалу для своєї історичної праці. Хоча автор приступив до написання Історії на самому початку війни і збирався дійти до 404 до н. е., однак виклад обривається узимку 411 до н. е.

Своєю головною задачею Фукідід зробив відшукання істини, а методи, якими він це робить, дають підставу вважати його попередником сучасної історичної науки. Фукідід надає великого значення критичній перевірці повідомлень, звертає особливу увагу на причини і приводи подій. Раціоналізм Фукідіда виключає безпосереднє втручання божественних сил в історичні події, хоча він не відкидає існування богів. Виклад відрізняється високим ступенем об'єктивності.

Дав опис внутрішнього життя воюючих сторін. Надавав першорядного значення об'єктивним історичним факторам, не тільки політичним, а й економічним.

Вступ до І книги підкреслює важливість обраного предмета в порівнянні з усіма попередніми подіями світової історії. Після короткого, але досить ґрунтовного нарису ранньої історії Греції

Основний історичний твір Ксенофонта — Грецька історія (в семи книгах), написана з проспартанський та антидемократичних позицій, за роками, але не за методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцями при Мантінеї у 362 до н. е. У цьому творі Ксенофонт керується насамперед особистими симпатіями чи антипатіями до історичних осіб, чітко простежується також дидактико-моралізаторська спрямованість твору. Незважаючи на недолік об'єктивності, Грецька історія залишається головним джерелом історичних відомостей про цей період.

 

Висновки

У чому ж полягає своєрідність історичної свідомості епохи античності?

Перш за все, парадоксальним для сучасної людини представляється погляд античних авторів на історичний процес. Свідомість людини новоєвропейської культури сприймає історію окремого індивіда, суспільства або природи як шлях розвитку та зміни, хоча і трактує характер цього динамізму по-різному.

Античне історична свідомість, навпаки, було чуже сприйняття минулого як процесу розвитку. Історія мислилася як сукупність подій і явищ, що передують сучасності в тимчасовій перспективі, однак принципово не відрізняються одне від іншого. Ситуації і події, розділені часом, представлялися подібними один одному, а історія виглядала як ланцюг відтворювалися однотипних подій. Для античного розуміння історії - в рівній мірі і для греків, і для римлян - було характерно ставлення до традиції, спадщини предків як до блага. Будь-які перетворення і новації означали зміна існуючого порядку речей і в цілому наділялися негативним змістом. Завдання історика полягала в тому, щоб зберегти зміст оповідань попередників, залишаючи за собою право виправляти в рамках цієї концепції наступності стиль і манеру їхні листи.

Допустимим нововведенням вважалося висвітлення подій і фактів, які не порушувалися попередниками, головним чином того, що трапилося протягом життя самого історика.
34. Схарактеризуйте Сократа як історичну особистість (за текстами Платона) – опираємося на діалоги «Федон» (розуми про безмертя) та «Крітон» (як друзі, так і не визволивши Сократа, розмовляли з ним на різні теми).

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

 

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

 

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

 

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

 

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

 

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:«Хлібороби та інші робітники дуже далекі від того, щоб знати самих себе...Адже вони знають лише те, що належить тілу і служить йому... А тому, якщо пізнання самого себе є закон розуму, ніхто з цих людей не може бути розумним від знання свого покликання.»[1]

 

 

Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

 

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — майєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета майєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

 

Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

 

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою майєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем.

 

Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

 

Античні філософи до Сократа називаються досократиками.
______________

Ну а для тих, кому ліньки це читати – усі тексти Платона ХУДОЖНІ. Платон записав їх аж через 15 років після смерті свого учителя. Звісно, тексти засновані на реальних подіях. Окрім того, Платон звеличує Сократа, показує його чудовий характер. Але ніхто не знає, як було насправді.

МОРАЛЬ: Сократ мав невідомо який характер, невідомо яку освіту, але Платон описує його, як ідеальну людину. Це і є історична постать Сократа.
35. Визначте специфіку письма Ксенофонта як творця художньої прози в Європі – розповідаємо про його «Грецьку історію» з милою посмішкою.

 

Твори Ксенофонта відрізняються простотою мови і ясністю викладу. Цикл сократичних творів був написаний Ксенофонтом з метою реабілітувати Сократа в суспільній думці і довести, що він був страчений несправедливо. Перед дослідниками завжди поставав питання про вірогідність зображення особи Сократа Ксенофонтом і Платоном. Ксенофонт зобразив Сократа насамперед як учителя моралі, ігноруючи відсторонені філософські міркування (головна відмітна риса двох версій образу Сократа). Твори Ксенофонта є такими ж літературними творами, а не історичними описами, як і діалоги Платона. Ксенофонт багато в чому спирався на літературну традицію «сократичних діалогів», найбільше значення для нього мали діалоги Есхіна, Платона й особливо Антісфена. Останнього він зробив персонажем своїх творів, використовуючи оповідання від першої особи (як було в діалогах Антісфена), а головне, наслідує створеному Антісфеном образу Сократа у своїх Спогадах, описуючи Сократа власником трьох характерних антісфенівських чеснот — «помірності», «витривалості» і «самодостатності».

 

Основний історичний твір — Грецька історія (в семи книгах), написана з проспартанський та антидемократичних позицій, за роками, але не за методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцями при Мантінеї у 362 до н. е. У цьому творі Ксенофонт керується насамперед особистими симпатіями чи антипатіями до історичних осіб, чітко простежується також дидактико-моралізаторська спрямованість твору. Незважаючи на недолік об'єктивності, Грецька історія залишається головним джерелом історичних відомостей про цей період.
________________________

Відомості про життя Ксенофонта можна знайти майже винятково в його власних творах і в пізній біографії, яку склав Діоген Лаертський в II ст. н. е. Хоча більшість дослідників вважає роком народження 430 до н. е., існують непрямі свідчення, які вказують на 444 до н. е. Батьком Ксенофонта був заможний афінянин Грілл, ймовірно з вершницького стану. Оскільки перша половина життя пройшла під час Пелопоннеської війни (431 — 404 до н. е.), то припускають, що по досягненні повноліття він мав брати у ній участь, де, ймовірно, і набув необхідний військовий досвід, який знадобився йому під час походу Кира. Існують перекази, що Ксенофонт брав участь у битві при Делії, а також, що був взятий в полон в якійсь битві з беотійцями і в полоні слухав бесіди софіста Продіка. Але єдиним достовірним свідченням з першої половини життя (до 401 до н. е.) є знайомство з Сократом. Залишилась легенда про їхню першу зустріч. Сократ одного разу зупинив Ксенофонта у вузькому провулку та запитав, де продаються різні харчі. Коли Ксенофонт відповів, Сократ запитав його знову, де люди стають доброчесними. Ксенофонт не знав, що відповісти. Тоді Сократ сказав: «В такому разі, йди зі мною і навчайся».

"Грецька історія”

Основний історичний твір — Грецька історія (в семи книгах), написана з проспартанський та антидемократичних позицій, за роками, але не за методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцями при Мантінеї у 362 до н. е. У цьому творі Ксенофонт керується насамперед особистими симпатіями чи антипатіями до історичних осіб, чітко простежується також дидактико-моралізаторська спрямованість твору. Незважаючи на недолік об'єктивності, Грецька історія залишається головним джерелом історичних відомостей про цей період.

Твори Ксенофонта відрізняються простотою мови і ясністю викладу. Цикл сократичних творів був написаний Ксенофонтом з метою реабілітувати Сократа в суспільній думці і довести, що він був страчений несправедливо. Перед дослідниками завжди поставав питання про вірогідність зображення особи Сократа Ксенофонтом і Платоном. Ксенофонт зобразив Сократа насамперед як учителя моралі, ігноруючи відсторонені філософські міркування (головна відмітна риса двох версій образу Сократа). Твори Ксенофонта є такими ж літературними творами, а не історичними описами, як і діалоги Платона. Ксенофонт багато в чому спирався на літературну традицію «сократичних діалогів», найбільше значення для нього мали діалоги Есхіна, Платона й особливо Антісфена. Останнього він зобив персонажем своїх творів, використовуючи оповідання від першої особи (як було в діалогах Антісфена), а головне, наслідує створеному Антісфеном образу Сократа у своїх Спогадах, описуючи Сократа власником трьох характерних антісфенівських чеснот — «помірності», «витривалості» і «самодостатності».
36. Визначте художню специфіку та жанрово-тематичне розмаїття давньогрецького роману (на конкретних прикладах) – на це запитання я не знайшла конкретної, нормальної відповіді L так що вибачайте, сонечка(((

Спочатку в давньогрецькій літературі будь-яка художня словесність називалася поезією. Однак саме поняття художності у грецькій культурі було нерозривно пов'язано з ритмічністю, і, отже, велика частина літературних творів мала віршовану форму. Пізніше ритмічно організовану мову стали називати віршем, в протиставлення мови, не пов'язаної з ритмом. Давні римляни, продовжувачі грецької культури, стали називати її прозою. У Квінтіліана зустрічається вираз «oratio prosa», у Сенеки — просто «prosa» для позначення вільної мови, не пов'язаної ритмічними повтореннями.

У Стародавній Греції разом із поезією існувала і художня проза: міфи, перекази, казки, комедії. Ці жанри не розглядалися як поетичні, оскільки міф для древніх греків був явищем не художнім, а релігійним, переказ — історичним, казка — побутовим, комедія вважалася дуже приземленою. До нехудожньої прози відносили твори ораторські, політичні, пізніше наукові. Таким чином в античному світі, Стародавньому Римі і потім в середньовічній Європі проза знаходилася на другому плані, представляючи собою літературу побутову або публіцистичну, в протиставлення високохудожньої поезії.

До другої половини середньовіччя становище стало поступово змінюватися. Разом з руйнуванням спочатку античного, а потім і феодального суспільства поступово зменшується кількість написаних поем, трагедій, од. У зв'язку з розвитком торгової буржуазії, її культурним та ідейним зростанням, на основі культури великих міст все більше ростуть і розвиваються прозові жанри. Виникають повість, новела, слідом за ними з'являється роман. Старі поетичні жанри, що грали основну роль у літературі феодалізму і рабовласницького суспільства, поступово втрачають своє основне, провідне значення, хоча аж ніяк не зникають з літератури. Однак нові жанри, які відіграють основну роль спочатку в буржуазних стилях, а потім і у всій літературі капіталістичного суспільства, явно тяжіють до прози. Художня проза починає сперечатися з поезією за ведуче місце, стає поруч з нею, а ще пізніше, у епоху розквіту капіталізму, навіть відтісняє її. До XIX століття письменники-прозаїки, новелісти і романісти, стають найбільш помітними фігурами в художній літературі, даючи суспільству ті великі типові узагальнення, які в епоху торжества поезії дали творці поем і трагедій.

Проза стародавніх греків виникла значно пізніше від поетичних жанрів, здавна пов’язаних з народними обрядами та фольклорними джерелами. Пізніше, з загальним розвитком еллінської культури, коли суспільство не могло задовольнитися міфологічним поясненням навколишнього світу, а поетичні форми вже були неспроможні адекватно висвітлити нові проблеми, з*являються прозові жанри. Їх особливістю було те, що в них мистецтво і наука тісно поєднувались між собою. Прозові жанри органічно входили в широке тоді поняття літератури й самі являли собою високохудожні твори. Подібне поєднання якихось культурних явищ дістало назву синкретизму. Першою формою еллінської прози стала історична оповідь, з якої виокремилися інші жанри – філософія, красномовство, географія тощо.
___________________

Найбільш ранні романи носять псевдоісторичний характер і написані з оглядкою на дидактичну традицію «Кіропедії» Ксенофонта. Виходячи з цього часто робилося припущення, що еволюція грецького роману йшла від оповідань про ідеальний монарху в сторону поступового посилення любовної лінії і витіснення історичної складової. Втім, відома нам версія роману про Олександра створювалася в III столітті, а розважальні твори Дарета і Діктіса з'явилися ще пізніше. Тому згідно з іншою гіпотезою, після роману про Ніну (у якому історична й любовна лінії сблансіровани) жанр розділився на дві паралельні гілки, любовно- авантюрну і авантюрно- історичну.

 

Схарактеризуйте жанрові особливості буколічного роману на прикладі «Пастушої повісті про Дафніса і Хлою» Лонга – робимо вигляд, що ми перечитали «Історію античної літератури» І.М. Тронського:D

Буколіка — жанр античної поезії, і щоб сказати простіше, сонечка, в ньому мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі.

Ловіть російський/російськомовний занудний текст з однієї докторської дисертації (з такими темпами, я скоро і свою дисертацію напишу):D
____________
Буколика (от греч. bukolikos - пастушеский) - общее название двух часто смешиваемых жанров античной "пастушеской поэзии" - эклоги и идиллии; в новоевропейской поэзии то же, что пастораль. Название от заглавия цикла стихов Вергилия.

 

Среди античных «романов» «Дафнис и Хлоя» занимает особое положение. От других произведений этого жанра его отличает прежде всего та обстановка, в которой разворачивается действие самой повести. Недаром его называют «пастушеской повестью» или «буколическим романом».

 

В известной степени Лонг является последователем и подражателем одного из лучших поэтов эллинистической эпохи, Феокрита, жившего в третьем в. до н.э. и создавшего новый жанр буколической поэзии. Заимствуя многое из народного творчества - песен, сказок и мифов, знаменитый буколик воспевал в своих идиллиях труд пастухов и крестьян. Создавая свои изящные произведения для изысканной публики, Феокрит отражал хотя и приукрашенную, но всё же реальную жизнь. Буколическая поэзия, достигшая своего рассвета в эпоху эллинизма и представляющая собой своеобразное смешение эпических и лирических элементов, несомненно оказала своё влияние на Лонга. Но самый жанр буколики с течением времени значительно изменился, и если у Феокрита основным ядром являлись идиллические сцены, изображающие встречи и беседы пастухов, то у Лонга разработка сюжета идёт по иному пути.

 

Используя хорошо знакомый читателям поэтический жанр буколики с несколько манерными описаниями природы и выводя пастухов в качестве героев, Лонг создал свою повесть, написанную изящной ритмической прозой. Жизнь в деревне представленная автором в сильно идеализированном виде, была наиболее подходящей, по его мнению, для раскрытия любовных чувств юной пары.

Сочетание любовной тематики с мотивами приключенческого романа, ставшее почти обязательным для любого прозаического произведения этого времени, присуще также и повести Лонга. Мы находим у него буколическую идиллию, искусно соединённую с изображениями различных событий, происходящих с его героями по определённой, уже разработанной и хорошо известной читателю, схеме. Но в «Дафнисе и Хлое» эта традиционная схема выдержана не так строго и несколько в ином разрезе, чем в большинстве дошедших до нас произведениях подобного типа. Хотя в романе Лонга имеются налицо как бы все основные линии, присущие любовно-приключенческому роману, мы можем видеть интересную картину, как Лонг отступает от установленного стандарта, рассказывая о событиях, игравших важную роль в жизни его юных героев.

 

Первым и самым главным отличием «Дафниса и Хлои» от других античных «романов» является то, что в нём можно отчётливо проследить как бы две основные линии: одна рассказывает о приключения, которые приходится испытать юной паре (где мы наблюдаем наличие определённой схемы), другая повествует о душевных переживаниях Дафниса и Хлои, показывая как постепенно растет и развивается чувство их взаимной любви.

 

В «Дафнисе и Хлое» приключения не играют главной роли. Они вводятся лишь для того, чтобы выявить отношение того, чтобы выявить отношение героев друг к другу и их переживания. Обычно в романах приключенческие эпизоды составляют звенья одной цепи. Он крепко связаны друг с другом, а патетические переживания и выражения страстных чувств героев как бы внезапно врываются в вереницу приключений. У Лонга соотношение этих элементов иное: не связанные между собою внешние события вторгаются по временам в историю любви, задерживая на некоторое время развертывание действий в самой повести.

38. Визначте художню специфіку пригодницько-любовного роману на прикладі «Херея і Каллірої» Харітона - перепрошую, що вам доведеться зараз прочитати кальку з російської та української мов, ну але все ж)))

Грецький роман можна віднести до типу романів випробувань. Це випробування вірності і кохання героїв. З іншого боку випробовується їх шляхетність, сміливість, сила, іноді — розум. Герої витримують ці випробування, молот подій щось розбиває, лише підтверджує стійкість героїв. Роман повторює думку, який прийшов з філософії стоїцизму вже яка з'явилася комедіях: можна змінити умови життя, проте людських якостей забрати неможливо: потрапили в рабство герої роману зберігають внутрішню свободу, розлучені, спокушені, залякані, де вони зрікаються свого кохання.

 

Постулатами сталості і незмінності древні романи від сучасних, оскільки людей новітнього часу цікавлять і захоплюють процес, становлення.

 

Одним із ранніх творів цього жанру є роман Харитона "Херей і Калліроя". Його автор починає розповідь так: " Харитоне афродисиец, переписувач ритора Афинагора, розповім я історію одного кохання, відбулася у Сіракузах " (I 1). Таке початок схоже перше пропозицію історії Геродота, але там автор видається більш об'єктивно: " Ця історична виклад Геродота з Галикарнасса " (I 1). Схоже, й початок твори Фукидида. Можна і більше зв'язку з працями істориків. Персонаж цього роману, батько Каллирои, — це реально існуючий сіракузький стратег Гермократ, в 413 р. до зв. е. розбив великий флот афінян. Цар Артаксеркс II — насправді який керував перський цар. Проте автор особливо морочить собі голову щодо історії: не думає тільки про хронологічному порядку подій столітньої давнини, оскільки мета його інша.

 

Харитон пише типовий елліністичний роман. Красуня Каллироя каже: " І вмирала, і оживала я, і в розбійників, й у вигнанні побувала я, продано була я й у рабство " (III 8). Її зовнішня краса відповідає внутрішньої: продана в рабство, вона забуває про честь і гідність. Раб за своєю природою цього розуміє (VI 5—7). Взагалі Харитін підкреслює, що раб — це не, хто є раб, а той, хто почувається рабом. Потрапити до рабство може кожен (у романі рабами стає здоровішим та Херей, Полихарм, цариця Статира), але людина нерабской душі ніколи рабом. Ставши знову вільної, ознайомившись із Хереем, Каллироя не мстить, не пишається й чує заслужену похвалу: " В усьому надходила ти зі мною чесно. Висловила ти шляхетний свій, гідний твоєї краси характер " (VIII 3). Розум Каллирои гідний його краси: намагається бути обачною, розуміє, наскільки неправдоподібна її історія, а коли може поводитися за власною ініціативою, мудро радить Херею, що та має робити (VIII 2—3). Отже, Каллироя — непросто вродлива лялька. З іншого боку, ми можемо назвати її складної чи суперечливою особистістю. І само собою воно проста, та принципи її моральної життя невигадливі. Лише з примхи Тіхи вона потрапляє у драматичні ситуації. Можливо, кращі сторінки роману — це стосується її сумні розмови із собою, коли, продана в рабство, вона відчуває, що вона сама й страждає від згадки, що коли-небудь дитя вільних батьків, її й Херея, стане рабом (II 8—11). Так Харитоне досить умотивовано передає його виконання вийти заміж за закоханого у ній Діонісія, дуже цікавої персонажа з погляду того времени.

 

Дионисий шляхетний, хоробрий, стриманий, сповнений внутрішньої сили. Проте автор робить його ідеальним героєм: Діонісій не знаходить сил боротися любовно. Застосувати силу проти рабині Каллирои йому огидно, а повернути там вона може себе змусити. Отже, не ідеальний герой, але й лиходій, а простий, непогана людина, котрий має й недостатки.

 

Теме кохання тривалістю у романі приділено велике місце. Харитон не демонструє оригінального її розуміння. Всі дійові особи закохуються з першого погляду і страждають однаково: " вогонь розпалювався у яких дедалі більше " (I 1); " Діонісій пішов себе на віллу, вже палаючи вогнем любові " (II 3); " Діонісій я був поранений, але вихований і зовсім притязавший на доблесть, він намагався приховати свою рану " (II 4); " сатрап Мітрідат тим часом повернулося на Карию себе не тим, яким виїхав він із неї Мілет; повернувся блідим і ослабілим, оскільки ніс він у своєї власної душі мучительно-жгучую рану " (IV 2); " Артаксат одразу ж зрозумів, звідки нанесена царю рана. Були вже й раніше в нього вилучено деякі підозри: дим від вогню помічав і колись " (VI 3). Отже, у тому, як, до речі, та інших грецьких романах, любов змальовується адже й у творах інших жанрів: це иссушающая, виснажує рана, полум'я, болезнь.

 

Интереснее те, що поруч із любов'ю чоловіків і жінок Харитін зображує загальнолюдську любов, про яку говорив і Менандр. Тому нема охоти не погоджуватися з твердженнями шановного М. Бахтіна, що чоловік у грецькому романі — це ізольований приватна людина, яка має міцних зв'язків із своєю державою, своїм містом, свого соціального групою, своїм родом, що це — самотній, що загубився у "чужому світі людина [26, 259]. Людина перетворюється на грецькому романі, справді, нє гражданін держави, громадських інтересів але немає, але в романі Харитона тісно пов'язані між собою, дбають про долі одне одного, співчувають, втішають тощо. п. Автор зображує часи демократії V в. до зв. е., але застосовують до них принципи епохи еллінізму. Сиракузяне кілька разів скликають народні зборів задля рішення державних справ, а, по приводу долі Каллирои і Херея. Крім цього у зборах беруть участь і вони (III 4; VIII 7). Насправді цього, у Греції ніколи було. Сім'ї Херея і Каллирои здавна не ладнають, але люди змушують батьків одружити закоханих дітей. Коли Каллироя втратила почуттів та всі гадали, що вона, " в з ю буд у вчувався плач, і те що нагадувало взяття міста " (I 5). Коли поширилася звістку про пограбування гробниці і зникнення Каллирои " в повітря все збіглися до могилі... в повітря все заходилися оплакувати Каллирою " (III 3). Коли Херей і Каллироя повернулися, " зв а р про буд почав славити передусім богів, ще гаряче завдяки їхнім цей день, як по день перемоги, та був то чоловіки окремо від жінок вихваляти приймалися Херея, а жінки окремо від чоловіків Каллирою, то й інші в м е з т е віддячувати починали хвалу обом " (VIII 7). Херей мав докладно розповісти сиракузянам про все останніми подіями з нею і з його дружиною. Гермократ це пояснив так: " Йдеться твоя адресована от е год е з тонн на у і до батьків, які обох вас однаково люблять " (VIII 7). Проте як співвітчизники горюють через невдач чи радіють щастю чарівної пари. Далеко від батьківщини Каллирое співчувають зовсім не від знайомі люди: " розплакалися і Діонісій, й у повітря все які оточували " (III 5). Коли навіть у негреческом місті Араді Херей знайшов Каллирою, звідусіль що збіглися люди " їх закидали квітами, пов'язували зі спектаклем них вінки, а серед кімнати їм лили провина, і пахощі " (VIII 1).

 

Таким чином, ідея загального гуманізму, взаємного кохання людей, що бачили в Нової комедії, звучить й у грецьких романах. Це був популярні й улюблені твори. Їх читали військові, торговці, заможні ремісники і хлібороби [4, 178—197]. Проза Платона чи Аристотеля була доступна лише освіченим, освіченим людям, тому що за читанні її потрібно було напружувати розум, а романи розуміли всі. Читачів залучали пригодницькі сюжети, просте виклад. Кому були незрозумілими без жодних міркувань, коротко й зрозуміло виражені Харитоном істини: " Жінка стає легко вловимої тоді, коли він починає думати, що до неї закохалися " (I 4); " І щойно з'явилася... турбота, так завмерла... сум " (IV 1). Кому годі було й сподобатися оригінальні порівняння: " Так, подумки перебираючи всіх їх поодинці, як перебирає монети контролер, багатьох забракував він " (I 7); " Тир нагадує собою корабель, кинувши берега якір і протянувший на землю сходні " (VII 2). Кого могла не хвилювати аура мелодрами, яка огортала роман: ідеалізовані герої, жорстокі лиходії, хороший кінець? Тому жанр роману існував у Греції впритул до кінця античності, і потім перейшов у інші эпохи.

39. Схарактеризуйте зміст «Метаморфоз» Апулея як спробу пошуків порятунку від занепаду та бездуховності – просто скажіть свої роздуми щодо роману J

Прагнучи здійснити пізнання до нового, Луцій не замислюючись прагне дістати ці нові відчуття. Шлях обраний для досягнення душевного спокою був вибраний не надто вдало. Перетворившись на осла, починаючи з першої хвилини його життя у новому обліку, він усіма можливостями намагається не втрати себе та не занапастися духом. Зміст переповнений такими подіями, де людина повинна перебороти свої звички. Намагаючись не потерпіти поразки у бою між людиною на світом, герой має боротися, знаходити розумні рішення для вирішення різних не простих ситуацій. Перешкоди, що трапляються на шляху до здійснення мрії, можуть легко зробити так, що той починай втрачати віру в те, що взагалі зможе дістатися до мети, що боги йому не допоможуть. Найяскравішими героями такої ситуації є Луцій та Псіхея. У них найкраще відображенна таой пошук від занепаду та бездуховності.

40. Опишіть спільне та окреме між долею Луція та Псіхеї («Метаморфози» Апулея) – це матеріал для підготовки до останнього семінару, сонечка.

Головне місце відведено розповідям про чаклунство відьми Мерої. Не зважаючи на нещастя Луція у шкурі осла: побої мордування голодом, кари, зграї вовків, скажені собаки; не вгамовується його природна допитливість. Личина віслюка дає йому можливість бути свіяком усіх неподобств, вникнути в потаємні причини вчинків. Луцій щиро співчуває скривдженим, безправним, але підкреслює у рабах лише негативні якості: лінощі, боягузство, зрадливість, злодійкуватість. Апулейвикриває негідний спосіб життя розбещених жерців Кібели з сарказмом та відразою, бо сам шанував Єгипетських богів.

Часто використвує доброзичливу іронію. Пародійна майстерність у промовах героїв – з пафосом, засобами ораторського мистецтва. Ораторами постають навіть розбійники. У романі переплітаються реальне життя з фантастикою, віра в божества і чорнокнижництво, мораль життя та критика його вад. Мова письменника барвиста та різноманітна: від простолюдної до вишуканої. Багато синонімів, що затемнює зміст, архаїчних виразів, грецьких запозичень, приказок, афоризмів. Часом вірші в прозі –мелодійні, витончені.

Велику культурно-історичну цінність мають описи, пов’ящані з релігією та театром.

Апулей. "Метаморфози або Золотий осел" - римський роман, сюжетно пов'язаний з грецькою повістю, з жанром "мілетських оповідань". Релігійно-філософське осмислення життя, моральна ідея роману. Поєднання фантастики, фольклорних сюжетів та реалістичного опису життя провінційного суспільства Риму. Вставні новели. Казка про Амура і Психею. Манерно-риторичний стиль оповіді; стильові елементи народної поезії. Епічний гіперболізм, поетичні формули, повтори. Роль фантастичних мотивів.

 

У творчості Апулея втілені найхарактерніші риси античної літератури ІІ ст. н.е. Він уродженець Африки, роки життя (бл. 125 р. – бл. 180 р.). Учився в Карфагені та Афінах, бував у Римі. Прославився Апулей романом “Метаморфози” або “Осел” (11 книг). За його доби модною стала філософія про переселення душ. Захоплені сучасники називали книжку “Золотим ослом”, і ця назва збереглася.

Це прозовий твір, в якому йдеться про сучасну автору людину. Розповідь від першої особи має наблизити героя до читача. Автор розповідає, що захопився магією, потрапив до однієї жінки-чаклунки, служниця якої покохала його та обіцяла показати, в який спосіб хазяйка перетворюється на пташок.

Побачивши те диво, Луцій бажає випробувати на собі чудове зілля, але коханка переплутала начиння, і невдаха став ослом. Проте не перетворення становлять зміст “Золотого осла”, вони лише обрамовують збірку оповідань – побутових, авантюрних, еротичних.

Пригоди багатого грека Лукія (або Луція), який став ослом, написані в дусі буфонади (буфонада — блазенство, стиль комедії, побудований на прагненні виконавця максимально підкреслити зовнішні характерні ознаки персонажа, схильність до різких перебільшень (гротеску). Для цього виду комедії характерна утрирувано-комічна манера акторської гри, яка дуже часто залучає фізичне насильство або дії. (Наприклад, коли актора б’ють сковородою по голові, або коли він наштовхується на повній швидкості на стіну)). Його б’ють, примушують тягати важкі мішки, він виступає в цирку. Буфонада не позбавлена сатиричних нот. Ніхто не соромиться осла, а Луцій продовжує все розуміти, як людина. Свідок, про якого не підозрюють – такий прийом дає змогу показати життя зі споду.

 

У “Метаморфозах” Апулея поєднуються нестримна фантазія і скрупульозна точність у докладних описах подробиць буденного життя.

Дослідники фіксують елементи містики, зокрема на сторінках останньої книжки. Луцій знову стає людиною за допомогою єгипетської богині Ізіди, культ якої за доби Апулея набуває виняткового поширення.

 

У книжці дванадцять вставних новел, кожна має завершену композицію. Несхожа з іншими новелами поетична казка “Амур і Псіхея”. (Українською мовою казку переклав І.Франко). У казці Апулей поєднує реалістичні картинки, травестію, фантастику. Тут співіснують пародійний і романтичний плани:

 

Твори Апулея мали величезний вплив на подальший розвиток європейського роману. Уміння будувати захоплюючий сюжет, надавати художнім образам переконливості та привабливості, максимально майстерне використання можливостей мови, психологічність зображення персонажів тощо сприяли успішному розвиткові такого жанру нової літератури, як роман.

Роман Апулея написаний своєрідним стилем, у якому примхливо переплітаються реальне життя і фантастика, віра в божества і чорнокнижництво, мораль задоволеної життям людини і критика окремих його вад. Відповідно й мова письменника надзвичайно барвиста та різноманітна.

\Афродіта була розлючена неймовірною красою царівни Псіхеї (у перекл. з грец. — «душа»). За наказом бога Аполлона дівчину відвели на вершину гори та залишили саму. І Зефір своїм м'яким подувом забрав її у чудову долину, в палац Амура, котрий і став її чоловіком. Але він ніколи не з'являвся до неї вдень, а лише вночі. До того ж, вона змушена була пообіцяти йому, що не намагатиметься дізнатися, хто він такий. Але Психея порушила обіцянку та надовго і трагічно втратила його. їй довелося зазнати багато горя, мук, перш ніж вона вистраждала собі прощення і стала безсмертною богинею, визнаною всіма богами дружиною Амура.

Автор розраховував на алегоричне тлумачення цієї новели і розумів біди та радість Психеї як падіння та відродження людської душі. Серйозне та смішне в новелі контрастно поєднане, як і в головному сюжеті. Ненав'язливо, легко та жартівливо повчає свого читача римський автор. Людство оцінило його, і поетична казка про Амура та Психею полонила поетів, художників, скульпторів, які створили чимало чудових творів на цей античний сюжет.

Відразу після появи «Метаморфоз» було звернуто увагу на символічну паралель між долею головного героя Луція і Псіхеї. Вона так само, як і Л., поплатилася за свою цікавість, змушена була пройти через тяжкі випробування і, нарешті, знайшла своє щастя. П. інтерпретували навіть як образ душі Луція, що пройшла шлях від таємних низьких пристрастей до любові, освяченої богами.

____________

Люцій почув історію про Псіхею, підслухавши розповідь одного злочинця чи грабіжника під час святкування. На цей момент він вже перебував в обліку осла, та здатність розуміння людської мови він не втратив. Він був вражений таким розвитком подій, та мабуть і не усвідомив того важливого. Він не усвідомив того, що якщо у цій історії заглибитися трохи далі, він би міг побачити ті страждання та безвихідність положення яке мала Психея, у своєму житті. Вони обидва прагнули знайти порятунок від власного занепаду, та дістатися до поставленої цілі. Для Психеї це означало бути разом з коханим, а для Люція – знову перетворитися на людину, щоб знову бути разом зі своїми близькими. Іншим порівнянням може слугувати перешкоди, що траплялися на їхньо му шляху. У Психеїному випадку це були завдання Венери, які не підлягали до виконання, без допомоги дива. У луцієвому випадку- незмога дібратися до куща з цвітучими трояндами, які врешті решт знали б накладенні на нього чари. І в самому завершенні, обидва герої все ж залишаються щасливими. Псіхея, через кількісні страждання та перешкоди, залишається х амуром на згоду всім, Венера приймає її у своє коло. Луцій, через молитву до богів, отримує шанс повернути людський облік, що йому і вдається зробити у завершенні його історії.

41. Схарактеризуйте змалювання Петронієм й Апулуєм специфічних рис відчуження людини в пізньоримському суспільстві – маячня, яку просто треба запам*ятати.

Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе...Довкола –

Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь:

Живиться всякими лишками...

Горацій – Сатири

 

Відчуження – розрив між людиною та державою.

 

Низький(вульгарний)реалізм

“...вульгарний реалізм – дитина великого рабовласницького міста, котре наповнене біднотою і вимученими рабами, котре перенаселене у багатоповерхових будинках брутальним “міщанством”, котре здавлене на вузьких брудних вулицях ятками, харчевнями, будинками розпусти й обмінниками грошей, котре наповнене грошовим ажіотажем, міста з нечуваною розбещеністю і тупою від пересити розкішшю. Це домінуючий жанр художньої прози Риму”.

Меніппова сатира (меніппея) - це філософсько-сатиричний жанр. У творах вільно поєднуються вірші та проза, високий і низький стилі, відбувається цитування епосу, трагедії і комедії.

У творах відтворюється химерне, одивнене середивище діяльності персонажів (сходження у потойбіччя, політ у небо, інші фантазійно-казкові простори). Також відбувається притаманне сміховій культурі перевертання усталеної шкали цінностей, запровадження вільної від літературної норми сюжетної лінії

Персонажі можуть бути схильними до неадекватної, скандальної, екстравагантної поведінки.

Тексти акцентуються на актуальному житті теперішності, на її протиріччях і контрастах.

Давайте прослідкуємо зображення Петронієм та Апулеєм специфічні риси відчуження людини в пізньоримському суспільстві.

У вивчуваному творі Петронія “Сатирикон” все відбув. у “зниженому” плані. Головне місце належить докладному описові “бенкету Трімальхона“. Автор створив надзвич-но типовий і колоритний образ колишнього раба – вільновідпущеника Трімальхіона, який шляхом спекуляцій і темних витівок та плутнів неймовірно збагачується; власне кажучи на період І ст. н. е. Стару аристократію витіснила нова, а сам Петроній ставиться до тих, хто до них відноситься із презирством аристократа, саркастично висміює, але показує й те позитивне, що в цьому було.

Петроній детально змальовує розкішний палац і влаштований його господарем бенкет, підкреслюючи марнославство, відсутність смаку у господара. Гості ж його такі самі вільновідпущеники, час від часу намагаються показати свою зарозумілість бесідуючи на філософські теми.

“Сатирикон” став досить переконливим свідченням того,що криза релігійних уявлень, яку Август намагався затримати чи навіть зовсім припинити, все більше розвивалася і укорінювалася. Всі персонажі Петронія в богів не вірять і надзвичайно скептично ставляться до них. На аморальність та відсутність релігійних почуттів скаржиться вчитель-волоцюга Евмолп. Усі персонажі роману живуть за принципом “лови мить!”

Роман Апулея “Метаморфози” написаний в ост. Період життя Апулея. В ньому постають різноманітні представники майже всіх верств пізньоримського суспільства, описані, як правило, знееприхованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справжнього драматизму. Загалом автор дуже часто використовує у даному творі свій улюбл. Прийом – іронію, але іронію добозичливу, позбалену злої сатири.

Гол. герой - Луцій – в образі осластає свідком всіляких людських розмов, неподобств, що кояться навкруги, має мож-сть проникнути в потаємні причини вчинків людей. Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить безправне становище рабів, які майже втратили людськ обличчя. Автор у моральному плані підкреслює тільки негативні якості – лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрадливість(навіть відомий своєю відданістю “раб Мірмекс” за кілька золотих монет зраджує свого господаря, стає звідником його дружини з коханцем, а “одверто негідний раб, готовий на всяку брудну справу”, підмовлений злочинною хазяйкою, робить невдалу спробу отруїти хлопчика і робить наклеп на його старшого брата, звинувативши його у вбивстві).
_______________

Відчуження — соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів на самостійну силу, пануючу над ним і ворожу йому.

Роман Апулея “Метаморфози” написаний в останнійперіод життя Апулея. В ньому постають різноманітні представники майже всіх верств пізньоримського суспільства, описані, як правило, з неприхованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справжнього драматизму. Загалом автор дуже часто використовує у даному творі свій улюблений прийом – іронію, але іронію добозичливу, позбалену злої сатири.

Головний герой - Луцій – в образі стає свідком всіляких людських розмов, неподобств, що кояться навкруги, має можливість проникнути в потаємні причини вчинків людей. Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить безправне становище рабів, які майже втратили людськ обличчя. Автор у моральному плані підкреслює тільки негативні якості – лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрадливість(навіть відомий своєю відданістю “раб Мірмекс” за кілька золотих монет зраджує свого господаря, стає звідником його дружини з коханцем, а “одверто негідний раб, готовий на всяку брудну справу”, підмовлений злочинною хазяйкою, робить невдалу спробу отруїти хлопчика і робить наклеп на його старшого брата, звинувативши його у вбивстві).