Розкрийте особливості життєвого та творчого шляху Евріпіда – Вікіпедія вам у допомогу: D

Еврипід – поет епохи яскраво вираженої кризи полісів і Пелопоннеської війни.

Ознаки драматургії Еврипіда:

1) публіцистичність;

2) приземлення богів і героїв, боги з його драм постають холодними егоїстами, байдужими до мук і проблем людини;

3) нове джерело трагічного – людське серце, проникнення вглиб людини, показ боротьби пристрастей;

4) звернення до побутових сюжетів, до приватного побуту людей, до сімейних конфліктів. Еврипід стає творцем сімейної драми, у якій сполучає високе й низьке, трагічне й комічне;

5) показ художнього образу у розвитку;

6) відтворення людини такою, якою вона є, а не такою, якою повинна бути.

Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер психологічного аналізу і психологічної драми.

Твори: «Медея», «Алкеста», «Благальниці».
_____________________

Еврипід (Евріпід, грец. Ευριπίδης) (близько 480 до н. е. — 406 до н. е.) — давньогрецький поет-драматург, молодший з трьох великих афінських трагіків поряд із Есхілом та Софоклом.

Згідно з Пароською хронікою Еврипід народився на острові Саламін у 484 році до н. е. За іншою версією поет народився в день Саламінської перемоги (28 вересня 480 року до н. е.), коли на острів висадилися афіняни, під час війни проти персів. Його батько Мнесарх мав невелику земельну власність, але спромігся дати синам освіту. За Арістофаном, його мати — зеленщиця Клейто, але пізніший біограф Філохор заперечує це. Відомо, що він навчався у видатних філософів Протагора й Анаксагора, дружив з Архілаєм, Продиком та Сократом, мав значну бібліотеку. Хлопчиком майбутній поет брав участь у щорічному вшануванні Аполлона в його делоському храмі, що вважалося привілеєм давніх аттічних родів. Як свідчать біографи, замолоду Еврипід здобував перемоги як атлет, захоплювався малюванням.

 

Творчість Еврипіда, який сформувався в роки кризи афінської демократії, розкладу полісної моралі, посилення індивідуалізму, відрізняється різко критичним ставленням до міфології, етичних норм та інших традицій. Це викликало обурення сучасників і, цілком зрозуміло, що навколо нього склалася несприятлива атмосфера (відбита у творах Арістофана), внаслідок чого поет наприкінці життя залишив Афіни. Після нетривалого перебування у фессалійській Магнесії Еврипід поселився в Македонії, де й помер 406 до н. е. Недобрі плітки розповідали і про його смерть: нібито він був розірваний псами, або навіть розтерзаний жінками.

 

Є відомості, що Еврипід почав працювати над трагедіями вже у вісімнадцятирічному віці, але в змаганні драматургів він вперше взяв участь лише в 455 до н. е., коли йому було близько тридцяти років. В цьому змаганні драматург посів третє місце. За все життя йому вдалося здобути лише п'ять перемог (останню — посмертно). Еврипід, на відміну від Есхіла та Софокла, сам на сцені не виступав, а також, порушуючи традиції, не писав музику до своїх творів, доручаючи цю справу музикантам.

 

Незрозумілий сучасниками, Еврипід набув слави великого трагіка, який підготував мистецтво нової драми. Він широко вводить до драматичної дії раціональні інтонації філософського диспуту (в дусі софістів) або судових розглядів, поєднуючи граничний раціоналізм з психологізмом. Еврипіду властиве незвичне для античної трагедії посилення побутового елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові кінцівки драм. Автор нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому в фіналі часто відбувається несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням божества, яке з'являлося на спеціальній театральній машині (еорема). Цей прийом пізніше отримав назву «deus ex machina» («бог з машини»). Творчість Еврипіда по-справжньому оцінили вже після його смерті; до падіння Римської імперії він залишався найвідомішим і найпопулярнішим драматургом античності. Простежується вплив на Менандра, трагедії Сенеки Молодшого та на європейську драматургію. Від трагедій «Медея», «Гіпполіт» та інших веде початок розвиток драми в бік патетичної, пафосної трагедії значних, часом патологічних пристрастей (цю лінію розвивають Сенека, Расін та інші). Від трагедій «Іон», «Єлена» та інших, де вперше з'являються мотиви загубленої й знайденої дитини тощо — веде шлях в сторону побутової драми, просторікуватих персонажів (через побутову комедію Менандра цей напрям веде до Плавта, а через нього до Мольєра). Трагедії Евріпіда час від часу з'являються і в репертуарі сучасного театру.

Еврипідові належать слова «Ніколи не довіряй жінці, навіть якщо вона говорить правду». Однако здравствуйте.

25. Схарактеризуйте особливості психологізму в одній з його трагедій (на вибір) – це найпростіше запитання із цього всього)))

Ну, власне, вибір невеликий. Що Ви хочете обрати? «Медею» чи «Медею»? Розумієте, сьогодні особливий день, тому я пропоную вам «Медею»! Спеціальна пропозиція:D

А втім, приступимо. Як мені здається, першою, основоположною позицією для створення психологізму є конфігурація конфлікту: адже міф є в «Медеї» лише декорацією, на тлі якої грають справжні, живі люди. Конфлікт - побутовий, хоча прекрасно зрозуміло, що це слово не підходить. По суті, в сюжеті трагедії немає нічого надприродного: Ясон зраджує Медею, відрікаючись від дружини і дітей на користь вигідного шлюбу, доводить відчай жінки до межі низьким і цинічною поведінкою. Медея вирішує помститися, і її вибір падає, звичайно ж, на нову обраницю чоловіка і на її батька, який винен у вигнанні жінки з міста. Позбавлена ​​батьківщини, з якою давно порвала заради Ясона, позбавлена ​​всього, чим жила, Медея вбиває і своїх дітей, підкоряючись як розпачу і небажанню залишати їх батькові, якого ненавидить, так і усвідомлення того, що не зможе бути ним, як колись, гідною матір'ю. Психологія людини розкривається у всій своїй повноті саме при спробі вирішення подібних конфліктів; це можна пояснити навіть тим, що загальнолюдський багаж знань у цій сфері є самим об'ємним серед усіх апперціпціологіческіх «колекцій» людства, і автор (навіть з далекої античності!), Описуючи поведінку героїв в подібній ситуації, мимоволі спирається на значний досвід попередніх поколінь і порівнює те, що відбувається в його творі з тим, що було раніше: в міфах, в мистецтві, в його власного життя...Наступним пунктом я хотів би виділити велику кількість монологів. Їх суть незвичайна: Евріпід поєднує сповідальність (ну або сповідь) внутрішнього монологу з яскравістю, жвавістю, якої набуває мова людини, коли він намагається донести свої думки і почуття до співрозмовника

(співрозмовником у трагедії є глядач, якого потрібно переконати в реалістичності того, що відбувається, занурити у світ трагедії).

Монологи, окрім того, вміщують в себе багато прийомів ораторського мистецтва, показуючи потужний розум героїв і всю складність тієї боротьби, яку вони ведуть - один з одним і одночасно - з самими собою. Крім цього, Евріпід дає залишає велику кількість ремарок на сторінках трагедії. Найчастіше вони не тільки докладні, але й психологічні за своєю суттю, як ця, що описує Медею і її дітей:

(Привертає до себе дітей, які веселі,

ще повні спогадів про свою прогулянці.)

Значне майстерність потрібно від юних акторів, щоб зобразити не просто веселощі і радість, але саме радісні спогади про прогулянку!.. І це - без слів... Є ремарки іншого роду: вони короткі, але мають дуже високий вагу для актора.

Наводжу як приклад ремарки, які стосуються Медеї під час її передостаннього розмови з Ясоном (явище десяте), виключаючи звернення:
(починає тихим, майже ніжним голосом і за часами опускаючи очі, але прихована злість скоро починає давати про себе знати, і голос Медеї зливається з прийнятим нею на себе смиренним тоном)
(з штучно пригніченим зітхнувши)
(Пауза. Потім крізь сльози.)
(віднімаючи від очей вуаль)
(сльози)
(передаючи скриньку дядькові, який підійшов до дітей. До того часу він стояв у відкритої правої двері, спостерігаючи за сценою і зрідка обмінюючись з хором враженнями допомогою поглядів і міміки)
(Жестом прощається з дітьми і Ясоном, які йдуть у напрямку палацу, в супроводі дядьки, несучого скриньку.)

Отже, на цьому я завершу огляд прийомів, за рахунок яких Евріпіду вдалося створити настільки психологічністю образи героїв і формат щоденника дозволяє деяку своєрідну «вільність» у викладі своїх думок (були б, головне, ці самі думки в середині божевільної тижня божевільного місяці...), напишу про те, що здалося цікавому при прочитанні твору. Сумно змусив посміхнутися мотив горя від розуму - хотілося сказати: «і у них...».

Процитую міркування Медеї про саму себе:

Ты умников, которых город чтит,

Поставлен хоть на палец выше будешь -

Ты человек опасный. Эту участь

Я тоже испытала. Чересчур

Умна Медея - этим ненавистна

Она одним, другие же, как ты,

Опасною ее считают дерзость.

 

Небезпечною її вважають зухвалість. Інший мотив, який робить античну трагедію настільки близькою нашому серцю - протиставлення особистості і суспільства.
______________________

Евріпід показав страшні наслідки темної пристрасті, що оволоділа людиною. Звичайно, вчинок Медеї не може бути виправданий. Це і акт помсти, і в чомусь акт відчаю. Впав світ, який оточував Медею. Після зіткнення з нечуваною підлістю Ясона в її душі запанували темні руйнівні сили. Евріпід не хотів, звичайно, виправдати Медею. Але він кликав глядача зрозуміти глибинні мотиви її вчинку. Він ставив важку проблему. Вчитуючись у «Медею», бачиш, що цей твір не просто трагедія ревнощів. Це ще і трагедія обманутого довіри. «Медея», як і інші трагедії Евріпіда, показала чудову особливість його творчості - загальнолюдську значимість. Драматург, цей

«філософ сцени», піднімає вічні проблеми людських відносин. У героях далекого минулого, навіть даних в особливому героїко-міфологічному вимірі, вирують ті ж пристрасті, що й у сучасних людей. Ось чому евріпідівської «Медея» багато разів ставилося на сценах світу і хвилювала різні глядацькі покоління.

26. Розкрийте специфіку світогляду Арістофана на прикладі аналізу однієї із його комедій – пропоную вам прочитати про Лісістрату J

Ловіть текст російською мовою про Лісістрату:З

Эта комедия возникла из объединения традиционных народных развлечений, таких, как мимы, импровизированные фарсы и деревенские песни, со старинным культом плодородия в честь Диониса. В старой комедии господствуют непристойность, злободневность, чрезвычайно грубые личные и политические выпады. Комедиографы пользовались ничем не ограниченной свободой слова, и даже выдающиеся деятели не были ограждены от поношений. Вследствие этого, человеку не знакомому с реалиями древних Афин, очень трудно следить за действием и понимать его.

По крайней мере, "Лисистрата" до сих пор снабжает историков первоклассным материалом по событиям той эпохи. И даже в те времена Платон посылал пьесы Аристофана Дионисию (не богу, а сиракузскому тирану, заметим такому же греку), чтобы тот изучал по ним афинскую специфику. Однако конец V в до н э был как раз периодом, когда древняя комедия с ее местечковыми особенностями переходила в т. н. "новую аттическую комедию" с универсалистскими потугами в образах и развитии сюжета. "Лисистрата", оказавшаяся комедией очень злободневной и актуальной, получила распространение по всей Греции, причем в разных городах, естественно, текст менялся в зависимости от местных особенностей.

Этот местечковый характер аристофановых пьес еще более сглаживался при переписке: конец "старой аттической комедии" как раз ознаменовался тем, что пьеса из сугубо театрального явления стала превращаться в чтиво. Известный римский оратор Квинтиллиан использовал отрывки аристофановских пьес для обучения риторике, и именно эти отрывки и сохранились для нас как фрагменты Аристофана на гр языке. Основной же язык, с которого Аристофан проник в современную литературу и театр -- латинский, куда его перетащил, "очистив" от чересчур местного колорита большой его поклонник А. Дивус (издано в Венеции в 1528): поменьше бы нам таких "поклонников" -- улучшил называется.

Таким образом Аристофан обрел мировую славу, о которой и не мечтал. Кто только не пристраивал его в свои ряды. Луначарский в 1917 г, едва большевики проклюнулись у власти, объявил, что античный автор должен занять первое место в шеренге пролетарских поэтов, а в это же время консервативно настроенные немецкие интеллектуалы превозносили грека как противника непродуманных социальных реформ.

Среди всех пьес классика "Лисистрата" остается безусловным лидером. Извечная острота проблемы и вполне понятный способ, который был избран в борьбе за мир, при всех регалиях места и времени делают ее пьесой для всех времен и народов. "Лисистрату" намеревался ставить в своем Веймарском театре Гете, да убоялся ее смелости. А вот Брехт не убоялся, но не успел. Остался лишь драматический, но очень колоритный в брехтовском ключе фрагмент "Аристофан, или Постановка комедии "Лисистрата" в городе Афины", позднее превращенный в полномасштабную пьесу русским драматургом М. Рощиным (1978).
_____________

ЛИСИСТРАТА — героиня комедии Аристофана «Лисистрата» (411 г. до н.э.). Имя Л. буквально переводится как «распускающая войско» или «прекращающая походы». Комедия имела политическое звучание. Она представляет собой отклик на длительную Пелопонесскую войну (431-404 гг.) между крупнейшими государствами тогдашней Греции — Афинами и Спартой, а также на неудачно закончившуюся для афинян сицилийскую военную экспедицию 413 г. до н.э.

Л. — молодая красивая женщина, которая в долгих бессонных ночах пришла к мысли, что «Эллады всей спасенье ныне — в женщинах». Только женщины могут остановить войну. «В руках у женщин городов судьба, — говорит Л. — А нет — погибнут все лакедомоняне». Для достижения благородной цели должны объединиться женщины всей Эллады: «Когда ж всех стран соединятся женщины: корин-фянки, спартанки, беотиянки и мы, — так вместе мы поможем эллинам».

Цель свою Л. собирается достичь простым и доступным для всех женщин способом: объявить своеобразную женскую забастовку, отказывать мужчинам в супружеских ласках до тех пор, пока они не прекратят воевать. По приказу Л. женщины захватывают афинский Акрополь, где хранится государственная казна, расходуемая главным образом на войну. Вот самохарактеристика Л.: «Я женщина и рождена разумною. Меня природа наградила знанием: от старших, от отца немало доброго слыхала я и научилась многому». О политических воззрениях Л. дает представление ее диалог с государственным чиновником — «пробулом». Она считает, что женщины должны активнее участвовать в государственной и общественной жизни, осуждает коррупцию, предпочитает демократические формы правления. Женская забастовка увенчивается успехом, и война во всей Греции прекращается.

 

27. Покажіть утопізм у зображенні Арістофаном ролі жінки та жіноцтва в комедії «Лісістрата» - ех, це приниження жіноцтва у Давній Греції…

В основі сюжету – страйк афінських і спартанських жінок, а також представниць інших полісів, об’єднаних ініціативною і вольовою Лісістратою. Інтимна тема тематика комедії викликає низку еротичних і одверто непристойних сцен, але наявність їх зрештою пояснюється скоріше впливом традиційних фалічних обрядів, з яких виникла сама комедія. Під покровом еротичної гри криються надзвичайно важливі політичні думки, який різко критикую користолюбних політиканів і захищає право народу на самостійне вирішення своєї долі.

Не хочу все розписувати, якщо це запросто можна сказати усно: у Греції жінки були позбавлені будь-яких прав (по крайній мірі, на той час) і чоловіки вважали, що вони ні на що не здатні. Тому ВСЕ, АБСОЛЮТНО ВСЕ є комедійним. Для прикладу, жінка не могла просто так говорити з незнайомим чоловіком на вулиці (так і хочеться сказати – otempora, omores!), ходити в театр, годити до когось в гості самій і бла-бла-бла. Я вже промовчу про те, що Арістофан пише, нібито жінки захопили Акрополь:D

Якось так)) Запам*ятайте – жінки нікчеми, вони ні на що не здатні, взагалі ні на що. І Дабо філософськи на вас подивиться і поставить вам 5 із задуманим та вельми серйозним обличчям:D

28. Опишіть особливості нової аттичної комедії на прикладі твору Менандра «Відлюдник» - можливо, ви настільки здивуєте викладача своїми пізнаннями про аттичну комедію, що він зупинить вас і не дослухає вашу відповідь?:D

Аттична комедія — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого в гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки. Назву отримав від Аттики, осереддям якої були Афіни. Тогочасна літературна критика розрізняла три різновиди А.к., сприйняті пізнішим європейським літературознавством: давній (486-404 до н.е., від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні), середній (404—336 або 323 до н.е., тобто до початку походів Олександра Македонського або до року його смерті), новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III ст. до н.е. Давній А.к. притаманна соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Аристофана, Кратина та ін.), середній — міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін., нова А.к. зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр, Філемон та ін.)... Передумови зародження і розвитку нової аттичної комедії. Особливості нової аттичної комедії: наявність драматичних елементів, психологічна розробка характерів, відмова від казково-міфологічних і політичних сюжетів, родинно-побутова тематика, прагнення до реалістичності зображення. Основною особливістю нової комедії була відсутність хору, котрий був би органічно пов'язаний із розвитком дії,- хор виступав тільки в антрактах.В пролозі новій комедії давалося короткий ізло -ються подій, що повинно було допомогти глядачу розібратися в складності,певної інтризі.

Іншою особливістю нової комедії балу її гуманно-філантропічна направленність. В кращих творах проводилися переді -ші ідеї елліністичної філософіі. Недивлячись на відсутність політо -чеської тематики, у новій комедії одержували відображення такі важливі проблеми, як методи виховання, ставлення до жінки, до представителям різних станів, до чужестранцам.Прічем постійно проповідувались більш м'які, більш гуманні відносини між людьми.

Нова аттична комедія користувалася величезним успіхом у публіці. Гдядачів приваблювало те, як розробляється навіть банальний сюжет або звична маска: пружиною дії стала спритно влаштована інтрига, розвиток якої велося тонко і майстерно.

______________________________
Творчість Менандра як яскрава сторінка в історії розвитку античної комедії: мовою комедій Менандра був аттичний діалект, що виразно тяжіє до розмовної мови освічених кіл Афін. Деякі герої відзначені індивідуальним мовним стилем, у «Щиті» навіть пародіюється дорійський діалект, вкладений у вуста псевдолікаря. Менандр уникає усілякої вульгарності у висловлюваннях, залишаючи елементи грубуватого комізму лише в сценах з кухарями і рабами. Нечасті в нього натяки на сучасні йому особи і події, при наявності розробленої економічної тематики відсутні політичні алюзії, хоча Менандр уміє реалістично відтворити тло як сценічних, так і подій, що відбуваються за сценою. Він чудово відтворює риси побуту, розбирається в суспільних інститутах і законах, що неодноразово обумовлюють дію п'єси («Щиті» і «Сікіонець»).
_________

Процес розвитку драматичного мистецтва в Афінах завершила нова аттична комедія. Вона пішла шляхом, накресленим Евріпідом у трагеді, - шляхом максимального наближення до життя, зображення реально-типових подій та персонажів. Позбавляється одверто комедійних засобів і включає драматичні елементи, ідучи таким чином до побутової драми. Майже цілком відмовляється вік казково-міфологічних і політичних сюжетів. У нових суспільних умовах єдиною темою, яку можна було розробляти, залишалася нейтральна родинно-побутова тема, тому нову комедію часом так і називають – родинно-побутовою. Зникає уїдлива сатира, що замінються доброзичливим викриттям людських вад. Заглиблюється в побутові відносини людини, ідеалізує дійсність. 2 головні теми:тема визволення дівчини з рук лихваря-звідника; тема загубленої або підкинутої, а пізніше знайденої дитини. Закоханий юнак, хвальковитий воїн, старий батько юнака, ливар-звідник, дівчина, в яку він закоханий(гетера), раб юнака, інший раб, служниця, годувальниця.

Глядачів найбільше цікавили схема і розвиток інтриги, а не знайомий сюжет чи образи. Поглиблена психологічна розробка характерів героїв. Намагалася підтримати людину, прагнула вдихнути в неї сили, віру в себе. Стає серйозною, ігнорує елементи грубого комізму, герої поводять себе на сцені значно стриманіше, ніж у ранній комедії. Хор зберігся, але мінімально, у самій дії він участі не брав і з’являвся лише між актами комедії. Менандр, Філіппід, Філемон, Діфіл.
___________________

Творчість Менандра не лише обумовлена, а й значною мірою обумовила ідейно-естетичну парадигму "нової аттичної комедії" - найвищого злету елліністичної літератури. На відміну від "старої аттичної комедії", в якій ставилися передовсім політичні й філософські проблеми, нова аттична комедія розробляла переважно сімейно-побутову, любовну або моралістичну проблематику. У комедіях Менандра відсутні політична злободенність і фантастичні елементи старої комедії, а переважають теми любові і сімейних відносин. Сучасник Александра Македонського і тривалих воєн його спадкоємцями, Менандр не торкається у своїх п'єсах політичних подій епохи; соціальні проблеми розглядаються лише з погляду особистої і сімейної моралі. Уже сама постановка таких питань, як про права дитини, несправедливості різної моралі для чоловіків і жінок, моральності раба, знаменує розпад укладу життя «держави-міста» і наростання індивідуалістичного світовідчування еллінізму. Розробляючи еротичні теми, Менандр широко користується прийомами трагедії Евріпіда, переносячи міфологічні сюжети в сучасне йому середовище. Нова комедія і п'єси Менандра відрізняються від древньої комедії тим, що в них відсутня партія хору і вони обходяться без пісень і танців як частини дії. Немає тут і каламбурів з непристойностями, якими щедро користувалася древня комедія. Одноманітність фабульних елементів (спокушена дівчина, загублені діти, і їх впізнавання батьками тощо) і типових фігур комедії (раб, трутень, гетера та інші) Менандр пожвавлює поглибленою розробкою характерів, що і обумовлюють розвиток дії (на відміну від інших представників «нової» комедії, які розробляли головним чином інтригу), і митецькою технікою діалогу. Антична критика особливо цінувала в комедіях Менандра реалістичне зображення характерів. Відчутний вплив на формування його творчої манери справив Феофраст, який у роботі "Характери" вивів 30 мініатюрних портретів людей. Він продовжував традиції описової етики, розробленої Арістотелем. А в комедіях Менандра знаходимо неначе художнє втілення вчення Арістотеля про необхідність дотримання людьми у їхній поведінці "золотої середини": не слід бути ані занадто відлюдькуватим, ані занадто ревнивим, ані занадто нестриманим тощо.

29. Схарактеризуйте специфіку творчості Архілоха і Сапфо – коротко і сердито.

Життя і поезія Сапфо пронизані любов'ю до власної статі; вона була славнозвісною жрицею даного типу любові. Подібні емоції живились не лише традицією або платонічними потягами. Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між жінками, їй приписують оспівування лесбійської любові. Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці, віршуванню й танцям. У центрі її лірики — теми любові, ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірші відрізняються метричною розмаїтістю, за ім'ям Сапфо отримали назву сапфічна строфа. З часів Сапфо гомосексуальні форми жіночого еротизму стали іменуватися «лесбійськими».

Сапфо — відома поетеса часів античності, що створювала поезії у жанрі меліки (пісенної лірики). Вже в юному віці Сапфо писала оди, гімни, елегії, святкові і застільні пісні. Особливо ніжними і чистими постають весільні гімни Сапфо – епіталами. До нас дійшла їх мізерна частина. Вони сповнені щирим бажанням поетеси побачити молоде подружжя щасливим, деякі епіталами містять жартівливі скарги дівчат, які розлуч. Назавжди зі своєю подругою, гумористичні описи нареченого-велетня тощо.

«Простота мови і чіткість думки в усіх цих фрагментах очевидні; жарти і пафос, звичайні в англійських віршах про любов і нерідко зустрічаються в творах Катула, відсутні повністю. Її образи ясні - горобці, запряжені в колісницю Афродіти, повний місяць у зоряну ніч, єдине червоне яблуко на верхівці дерева - і іноді вона детально зупиняється на них, розвиваючи їх самі по собі. Вона використовує пряму мову, цитуючи справжні чи вигадані діалоги, і тим самим досягає враження безпосередності. Коли мова йде про киплячі в її душі почуття, вона спокійно вибирає слова для їх вираження. У цьому вона спирається передусім на мелодику мови: її вміння підбирати положення голосних і приголосних звуків, яким захоплювався Діонісій Галікарнаський, очевидно майже в будь-якій строфі; музика, під яку вона співала свої вірші, вже не звучить, але, прочитані вголос, вони, як і раніше, зачаровують».Близька до фольклору, лірика Сапфо рідко виходила за межі сугубо жіночих переживань, однак переживання ці були виражені поетесою з надзвичайною простотою і яскравістю. Напружена пристрасність, відверте почуття, були основним достоїнством поезій.Вірші Сапфо, її заклики до любові і жагучі визнання вплинули на творчість Сократа, який величав її своєю «наставницею» у питаннях любові, Платона, який назвав її «десятою музою», Горація, який називав її «мужньою».
_____________________

Архілох: Його філософія відповідала новій суспільній моралі, що відкидала всі традиції й правила аристократії. Так, він не звертав уваги на закиди недоброзичливців, відкрито поривав з деякими традиціями, був завжди у відвертий своїх почуттях. Архілох розробляв багато тем, у т.ч. і тему кохання, був тонким інтимним ліриком. на відміну від Гомера, Архілох уже намагався зобразити не зовнішні вияви почуттів, а прагне відтворити дію почуття ніби «зсередини. Так, почуття закоханого, який не бачить взаємності, Архілох порівнює з мороком, який «густо заволік очі закоханого» і «викрав з його грудей ніжні почуття». Виразність Архілохової стриманої, невимушеної й витонченої мови, ліричних образів, зробила його чи не найвидатнішим поетом античності.

Архілох писав епіграми, елегії, гімни, епіграми, гімни. Але особливо славилися його уїдливі ямби. У віршах Архілоха ми вперше зустрічаємо шестистопний ямб, що згодом став пануючим в грецькій і римській драмі. Архілох створив епод — строфу, що складається з ямбічного і дактилічного вірша (архілохова строфа), добре відому нам по наслідуванню Горація.

Для Архілоха, поета, який знаходився на межі двох світів: старого, героїчного (доби Гомера), і нового, авантюрно-прагматичного, який відірвався від першого, але не повністю сприйняв другий і з цих світів, затемнення сонця стало наче символом «затемнення людської долі», її непередбаченості. Він чи не вперше в світ. Літ. Висловив думку, що людина – лише маленька піщинка у вихору земного життя (лейтмотив літератури бароко а також модернізму).Поет одним із перших у грецькій літературі висуває ідею золотої середини, яка надзвичайно чітко пізніше буде сформульована римським поетом Горацієм. Хоча поет й проповідує помірність і стриманістьу горі й нещасті, але особисті неприємності викликають у нього нестримне шалене озлоблення. Архілох узагалі надзвичайно емоційний.

Творчість Архілоха надзвичайно багата за змістом і формою. Він створив чудову за багатством і чистотою поетичних засобів лірику, сповнену найтонших відтінків. Ним були написані не тільки ямби та елегії, але й епіграми, гімни, пов’язані з сучасністю байки.Виразність Архілохової стриманої, невимушеної й витонченої мови, ліричних образів, зробила його чи не найвидатнішим поетом античності.

Хаосу людського буття, безсиллю людини вплинути на свою долю і навіть осягнути її поет протиставляє одне – мужність, «непохитне серце»

Прикметний цілий ряд поезій Архілоха з філософським звучанням. Він закликає мужньо витримувати удари долі, пам'ятати про ритм людського лиття, де удачі чергуються з лихом і злигоднями. Незаперечна для поета влада богів, проте він бачить і опертя, дане ними в силі духу.Згадані поезії потверджують розмаїття ритмів Архілоха. Відомо, що поет користувався т. зв. «паракаталоге» — типом виконання, середнім поміж співом і читанням, схожим на мелодекламацію чи речитатив. А писав також музичні твори для флейти.Проте найбільше прославився Архілох ямбами, віршами іронічного, полемічного і різко сатиричного змісту. Відомо, що частина цих творів була пов'язана з його невдачею у коханні.В історію європейської поезії Архілох увійшов як перший поет з яскраво вираженою індивідуальністю: щирий, безпосередній, задиркуватий, який не соромиться виражати свої почуття. Він був натурою поривчастою, палкою, мінливою, як і неспокійна, перехідна епоха, в якій йому довелося жити.

30. Розкрийте особливості творчості Сапфо і Анакреонта та їхній вплив на подальший розвиток європейської лірики – згадуємо нашу підготовку до МКР.

Див. попереднє запитання.

Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття. В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладена всіма мовами світу, — поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

 

Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною.
________________________

В Афінах Анакреонт користувався величезною популярністю, наприклад, на Акрополі Анакреонта була встановлена статуя, поруч зі статуєю його друга Ксантиппа. На кількох Теосского монетах Анакреонт представлений з лірою в руках, іноді сидячи, іноді стоячи. У 1835 р. в районі сабінських гір в Італії була знайдена статуя, що зберігається сьогодні в Галереї Боргезе, вважається, що ця статуя зображує Анакреонта.

 

Вірші Анакреонта, написані на іонійському діалекті грецької мови, призначалися для сольного співу чи декламації у супроводі музичного інструменту (ймовірно, ліри, звідси говорять про «ліриці» Анакреонта).

 

Анакреонт - спадкоємець Алкея та Сапфо, а проте тон його текстів більш світський і більш насмішкуватий. Концепція Анакреонта характеризується простотою у сприйнятті світу, іронією по відношенню до самого себе; глибоке почуття і пристрасть у Анакреонта відсутні. Основні мотиви - розмірене, свідомо культивується насолоду радостями життя: любов'ю, вином, бенкетами, свободою думки, емоційний фон - передчуття смерті і тягот старості. Порівняйте сприйняття кохання у поезіях Сапфо i,наприклад, цьому вірші Анакреонта, де ужито відому блискучу алегорію - паралелізм: непокірлива примхлива жінка чи дівчина порівнюється з необ’їждженою кобилицею, що вільно скаче і пасеться на луках, а досвідчений у коханні ліричний герой - із умілим вершником, здатним «приборкувати непокірних» («об’їжджати кобилиць»): «Кобилице фракіянко, чом од мене ты втікаєш, / Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я? / Почекай,тобі вудила я накину и скерую, / Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету. / Нині ти лише по луках вільно скачеш и пасешся, / Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі» (переклад Г.Кочура).

 

У деяких своїх рядках Анакреонт неначе навмисне пародіює Сапфо. Там, де в поетеси наявна пристрасна та щира молитва-благання до богині кохання Афродіти («... Я молю тебе,не смути мені ти / Серця,богине...»), в Анакреонта знаходимо напівжартівливе вишукано-стилізоване звертання до бога виноградарства і виноробства Діоніса.

 

Тож, хоча, здавалося б, він пише про те саме почуття кохання, яке описане і у поезіях Сапфо, вірші цих двох представників монодичної меліки є принципово різними. Адже якщо для поетеси з Лесбосу кохання - це всеохоплююча пристрасть, яка хвилює її до глибини душі, то для Анакреонта стосунки між чоловіком і жінкою сприймаються як одна з розваг, життєвих насолод, що не варта серйозних і глибоких почуттів і переживань.

Жодного натяку на докучливі ревнощі або любовні муки у віршах Анакреонта не знайдеш. Його не лише не ображає, а десь навіть потішає, що «кляте дівча» (яке йому, сивочолому, годиться не знати в які нащадки) осміяло його сивину та «іншому звабно моргає».До того ж у творі є промовисте слово - «знову» («Ерот мене знову поцілив...»), отже для сивого «пустуна» цей випадок із лесбійською юнкою не є чимось винятковим або випадковим. До слова, випадково чи ні це «кляте дівча» з вірша Анакреонта, як і Сапфо, було саме з Лесбосу - цікаве питання для окремої наукової розвідки.

 

В епоху політичних і соціальних переворотів, коли на очах Анакреонта так часто падали одні й піднімалися інші, поет «цінував легкі, швидкоплинні радості, прагнув до цього, зневажав мінливості майбутнього і забував про безповоротний минулому». Культ цього у Анакреонта, тим не менш, пройнятий духом поміркованості, оргіастічность йому чужа; вино «розбавлене водою, щоб пісня за чашею залишалася стрункою». Афіней зауважує, що Анакреонт «був тверезим, коли писав»; сам Анакреонт (а пізніше - наслідує йому Горацій) рішуче відкидає «скіфство» з його буйством; поет оспівує «любов до согласному гімну за повною чашею».Анакреонт зовсім не є прихильником розгульних оргій, вакханалій (від «Вакх» - одного з імен Діоніса). Він полюбляє чіткий лад і порядок навіть у хмільному застіллі. Тож недаремно характерним початком, «заспівом» поезій Анакреонта є звернення до прислуги (хлопця, юнака) з наказом принести вина і води для бенкету. А розваги з жінками він називає поетично - боротьбою з богом кохання Еротом.