1-?
2 -?
3. Схарактеризуйте витоки античної цивілізації (спираючись на художні тексти) – запитання занудне, але неважке. Опираємося на твори Гомера.
Античність у перекладі «давнина». Але цьому «стародавньому» передувало ще щось стародавнє. Античність розпочинається з 8 ст. до РХ. До 8 ст. до РХ була Крито-мікейська цивілізація. До 20 ст. ця цивілізація не була відкрита і тому не була описана. Її центр – о. Крит, м. Мікени. Ця цивілізація була палацово-фортечною. На терені Греції цей палац оточували високі мури. Там проживали аристократи (вони ж воїни), жерці (себто священнослужителі), землероби і ремісники. Основні знаряддя виробництва були з бронзи, але культура була досить розвиненою.
Греки називали себе ахейцями. Приблизно з 12 ст. до РХ з півночі прийшли інші грекомовні народи, котрі називали себе дорійцями. Вони володіли залізною зброєю і вбили усіх чоловіків, котрі мали бронзову зброю, зруйнували фортецю та мури. Відбувається поступова асиміляція автохтонного населення. Під асиміляцією розуміється знищення чоловічої статті на певній території та одруження з жінками переможених. Отже, з півночі прийшли грекомовні народи. Греки називали себе ахейцями.
З 12-8 ст. – темні століття. Себто ніякої культури, ніякого розвитку. Вже значно пізніше почала розвиватися давньогрецька культура, але і «Іліада» і «Одіссея» розповідають про події Крито-Мікенської доби. Тобто про ті події, котрі відбувалися до 8 ст. Гомер, власне, написав про Троянську війну вже після 4 ст. Згодом у 18 ст. до РХ прийшла нова цивілізація. Особливістю історичного розвитку Давньої Греції було її заселення спорідненими племенами, що розмовляли різними діалектами грецької мови. Усі вони брали участь у створенні єдиної для всіх олімпійської релігії, сповідували її і, зрештою, об’єднувалися спільною еллінською культурою.
Антична цивілізація (далі - АЦ) починається у 8 ст. до РХ і завершується у 4 ст. після РХ. Ідеологічною основою для неї є політеїзм (віра в багатьох богів) або міфологія. АЦ тривала 12 століть. На зміну їй приходить християнська цивілізація, котра поділяється на східну і західну. Тобто на зміну політеїзму прийшов монотеїзм (віра в одного Бога). Ахейці перетворилися на дорян, але все одно залишилися греками. Ядром АЦ є грецька цивілізація (ну, в принципі, це під запитанням, так що краще промовчіть). Римляни називали греків «еллінами». Греки називають себе так і досі. Грубо кажучи, греки жили усюди, але водночас, не мали централізованої держави. Вони мали спільних богів, звичаї, їжу, проте не мали держави. А жили греки на теренах сучасної Греції, Туреччини,
пд. Італії, о. Сицилія і т.д.
__________________________
Витоки античної цивілізації (доба пізньої бронзи). На теренах давньої Греції існувала Крито-Мікенська (мінойська) цивілізація – приблизно з 3 т. до н. е. – 2 т. до н. е. Приблизно в 2000 р. до н. е. з півночі прийшли дикі грекомовні племена. Греки називали себе ахейцями. Вони створили спільну цивілізацію. Зброя і знаряддя праці були бронзові. Остання велика подія цієї доби – Троянська війна (прибл. 12 ст. до н.е.). Приблизно з 12ст. прийшли інші грекомовні народи – дорійці, які володіли залізною зброєю. Вони зруйнували Крито-Мікенську цивілізацію. Настали «темні віки» про які мало відомо. Стара цивілізація загинула, а на зміну їй прийшла нова (прибл. 8 ст. до н.е.)
«Античний» означає «давній». У працях істориків античним світом традиційно називають суспільства стародавніх Греції та Риму з IX ст.. до н. е. до V ст. н. е. У наш час поняття античності включає також крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.). Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.
Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та Ін., підтримувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, немало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обожнення царської влади, безумовна влада авторитета, підкореність особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська культура, звернена до людини і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.
Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н. е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.
Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилась в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неперехідне значення античної доби для людства, його культурного поступу.
4. Опишіть часові та просторові обрії античної цивілізації. Продемонструйте це на прикладі специфіки художніх текстів – фактично, це те ж саме, що й два попередніх запитання. Просто включаємо свою сіру речовину і заставляємо нейронів працювати на користь організму.
Зародження цивілізації: приблизно 9 ст. до н.е.
Сюди прийшли грецькі народи, які володіли залізною зброєю, зруйнували культуру бронзової доби і замість того постала нова культура – культура залізної доби. З 12-9 ст. до н.е.- «темні віки» або «темні століття».
Ідеологічна основа культури – політелізм (багатобожжя). Ознака античної культури – це антропоморфність богів (схожість з людьми).
Криза культури розпочалася 7 квітня 30-го року н.е – коли розіп’яли Ісуса Христа. Як наслідок через 34 р. в конфлікт з політелізмом виступає політеїзм(гоніння на християн).Останні гоніння на початку 4 ст. н.е. 313р.- християнська церква легалізується, 319р-забороняються всі інші культи, окрім християнського. Перехід продовжується ще приблизно 3 ст. Основна ознака – монотеїзм.
Просторові обрії: Зароджується антична цивілізація на території Давньої Греції (суч. Греція, Зах. Туреччина).З 8-7ст до н.е. розпочинається масова експансія давніх греків на інші території міста-колонії вздовж усього Середземного моря,Чорного моря і проток Дарданелли, на тер. Суч України – м. Ольвія(суч. Миколаївська обл.). Грецькі колонії на о.Сицилія за культурним значенням конкурувала з грецькою.
Греки називали себе – еллінами, а країні – Еллада.
330-312р.р. до н.е.- відбувалося завоювання Александра Македонського, тоді формується культура еллінізму. Грекомовна культура: тер. Сучасного Єгипту, суч. Палестина,Ливан,Сирія, Ірак, Іран, Туреччина. Домінувала грецька к-ра,мова; а в м.Олександрія- єгипетська. Існування продовжується до загибелі Клеопатри. Домінування греків до завоювання мусульманами (до 8 ст. н.е.)
___________________
Антична цивілізація існувала з 18 ст. до н.е. по 14 ст. н.е. Зароджується антична цивілізація на території Давньої Греції (суч. Греція, Зах. Туреччина). З 8-7ст до н.е. розпочинається масова експансія давніх греків на інші території міста-колонії вздовж усього Середземного моря,Чорного моря і проток Дарданелли. На теренах Давньої Греції прийшли грецькі народи(дорійці), які володіли залізною зброєю, та зруйнували культуру бронзової доби. Настали темні віки, адже все було зруйновано. Взагалі антична цивілізація поділяється на 3 доби: архаїчна, класична та елліністична. За архаїчної доби формується епос та лірика. Центром культури за класичної доби були Афіни. В Афінах виникає трагедія і комедія, записуються вперше поеми Гомера. Основною ознакою античної цивілізації був політеїзм, тобто багатобожжя. 330-312р.р. до н.е.- відбувалося завоювання Греції Олександром Македонським, тоді формується культура еллінізму, тобто розпочинається елліністична доба. Після смерті О. Великого імперія розділяється на декілька держав. Олександрія Єгипеткська була культурним центром. Грецька держава була децентралізовано. Римська імперія поділялася на сх.(латиномовну) та зх.(грецька). У 313 р. н.е розпочалася християнська епоха. Тоді Медіоланським едиктом було введено повну релігійну свободу для християнства. Тобто політеїзм замінюється монотеїзмом. Цим завершується антична цивілізація.
5. Схарактеризуйте давньогрецький і римський варіанти античності. Продемонструйте це на прикладі аналізу художніх текстів – запам*ятайте одне – ці дві культури, як одне ціле, але римська гірше, звісно. І вуаля – у вас 5!
Давньоримська й давньогрецька цивілізації дуже подібні одна до одної. У деяких випадках їхні культури навіть можна розглядати як одну загальну греко-римську культуру. Грецька культура вплинула на розвиток римської за рахунок того, що вона розвивалася в більш ранній період часу, а римська культура успадковувала її риси, вона була їх логічним продовженням і, звичайно, додавала до неї безліч нових ознак і особливостей.. При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. Особливе значення має антична філософія. У Стародавній Греції зароджується філософія як наукова теорія, розвивається система понять, ставляться і отримують своє оригінальне розв'язання основні філософські проблеми. Однією з найважливіших рис давньогрецької філософії є космологізм – розробка питань про походження Всесвіту, про природу людини. На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Культура Давньої Греції та Давнього Риму стали основою європейської цивілізації. Звичайно, грецька й римська культури дуже схожі, але Давньогрецька відрізняється агоністичністю (змагальністю); колективізмом; антропоцентризмом (гуманізмом) – висуванням людини на перший план; завершеністю усіх жанрів культури; відкритістю культури для інших країн і культур. Давньоримській характерні патріотизм і почуття боргу; слабший, ніж у Греції, розвиток культури мови й ораторського мистецтва.Мистецтво Давнього Риму, як і Давньої Греції, розвивалося в рамках рабовласницького суспільства. Але є й відмінність: у Давній Греції – бачення реальності в її єдності крізь призму міфів; головна тема мистецтва – образ людини. У Давньому Римі – продовження традицій грецького мистецтва, перевага символіки й алегорії, аналіз явищ, розчленування цілого на частини й їх детальне зображення, більш чітке, ніж у греків, сприйняття й опис явищ, утрата відчуття цінності світобудови. Римська цивілізація – імперська, децентралізована.
6. Розкрийте особливості релігійної ситуації у Даній Греції (спираючись на художні тексти) – знову поринаємо у спогади нашої almamater і згадуємо Релігієзнавство зі шкільної програми.
Давньогрецька релігія (Ελληνικήθρησκεία) - політеїстична релігія, що панувала в Стародавній Греціїпочинаючи з мікенського періоду.
Грецька релігія не мала єдиної церкви і догматики, а складалася з культів різних божеств. Вони, на думку греків, не були всемогутні, але протегували одній або кільком стихіям, сферам людської діяльності або географічним областям. Часто ці уявлення варіювалися від регіону до регіону: наприклад, Артеміда могла шануватися як покровителька дів або породіль. Іноді божества забезпечувалися епітетами: Зевс Ксенія (покровитель мандрівників), Зевс Ктесий (покровитель власності) і т. д. Богам відповідали священні тварини (пережиток тотемізму). Боги підпорядковувалися долю і могли навіть боротися один з одним. Були випадки посмертного обожнення (Геракл). Міфологія була надзвичайно розвинута.
Греки вірили в існування загробного світу. Деякі філософи (Піфагор, Платон) визнавали переселення душ, але ця ідея не отримала широкого розповсюдження.
Місцях поклоніння богам служили вівтарі, на яких стояли ідоли. Їм жертвували їжа, напої і речі. Поширені були жертвоприношення тварин, включаючи жорстокі гекатомби. З безкровних жертв популярні були лібація(узливання напоїв, наприклад, на симпосии) і Фармак (люди або тварини, яких виганяли з поселення під час лих). Великі вівтарі й статуї знаходилися в кумирню, при деяких з них були оракули. Існували й священні камені (пережиток фетишизму).
Греки любили релігійні церемонії. До найбільших фестивалям ставилися Панафинеи і Олімпійські ігри. Крім них, релігійне забарвлення мали приватні свята (наприклад, після досягнення певного віку) і містерії, найважливішими з яких були Елевсінські таїнства.
Хоча суворої догматики в еллінської релігії не було, деякі тексти були оточені ореолом шанування: " Теогонія "Гесіода, твори Гомера і Піндара.
Незважаючи на те, що грецькі боги часто здійснювали непристойні діяння, у їх шанувальників були уявлення про моральність. Важливими чеснотами вважалися поміркованість, справедливість, мужність, розсудливість. Специфічним терміном грецької етики був хюбріс - злочинна гординя, опір божественної волі.
Вона була політеїстичною, відгомони її та еллінських міфів увійшли до культури всіх європейських народів. Релігійні уявлення і релігійний побут давніх греків перебували в тісному зв'язку з усім їхнім історичним життям. Різноманітність релігійних уявлень знаходила вираження і в різноманітності культів. У різних регіонах особливо вшановувались певні божества. Наприклад, Зевс — у Додоні (місто на північному заході Греції) та Олімпії, Аполлон — у Дельфах та на острові Делос, Афіна — в Афінах, Гера — на острові Самос. Існували й шанобливі всіма греками святині на зразок Дельфійського і Додонського оракулів або острів Делос, де згідно давньогрецьких міфів, народилися боги Аполлон і Артеміда. Релігійні обряди в Греції були вкрай прості і могли виконуватися будь-якою людиною. Фактично вони зводилися до жертвоприношень і молитов, що відбувалися, здебільшого, у храмах. Із 7 століття до н. е. набули поширеня богослужіння, доступні лише для втаємничених — містерії (в Елефсіні на честь Деметри, орфічні на честь Діоніса і т. д.). Прадавній стан грецької релігії відомий з табличок крито-мікенської
культури, заснованої на культі богині Землі. Для цього періоду характерна невелика кількість богів, до того ж більшість з них носять іншомовні імена. Втім, вже відомі Зевс, Афіна, Діоніс та деякі інші боги. Їх ієрархія також могла відрізнятися від пізніше встановленої. Релігійний світогляд правдавніх греків ахейського періоду відтворений у «Теогонії» Гесіода, написаній у 6 столітті до н. е., коли греки вже заселяли Елладу і значною мірою асимілювали поширену там розвинену крито-мікенську культуру. На базі цієї культури і створюється давньогрецький пантеон богів. Спочатку існував лише вічний і безмежний темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Боги, що з'явилися з Хаосу — Гея (Земля), Нікта (Нюкта) (Ніч), Тартар (Безодня), Ереб (Морок), Ерос (Любов), боги, що з'явилися від Геї — Уран (Небо) і Понт (внутрішнє Море). Боги мали образ тих природних стихій, які вони втілювали. Згідно з Гесіодом, решта богів походять від Урана. Уран-Небо, з'єднавшись з Геєю-Землею, породив циклопів і титанів. Після того, як Уран відмовився випустити світло на Землю, його повалив один з синів, Кронос.
Кронос — повелитель Часу. Розділивши Небо і Землю, він встановив перший принцип Всесвіту. Проте, не бажаючи бути поваленим власним сином (як йому було пророчено), він почав пожирати своїх дітей — символізуючи цим смерть — час, відміряний людині строк. Один лише Зевс зміг уникнути смерті. Він виріс у печері гори Іда на острові Крит. Змужнівши, він переміг Кроноса і змусив його випустити дітей, яких той проковтнув. Народна етимологія зблизила ім'я Кронос з найменуванням часу — Хроносом.
Зевс не був богом Світла чи богом Природи, у прадавній грецькій релігії він просто верховне божество. Він не був покровителем якого-небудь міста чи місцевості, і правив усіма з вершини священної гори Олімп. Його дружина Гера була покровителькою шлюбу, що не заважало Зевсові мати дітей від інших богинь і земних жінок: від титаніди Лето народилися Аполлон (бог мистецтва, музики і священних культів) та Артеміда (богиня полювання), від Деметри — Персефона. Леді, дружині спартанського царя Тіндарея, Зевс з'явився в подобі лебедя, Європі (доньці фінікійського царя) — у подобі бика, Данаї (аргосській царівні, ув'язненій батьком у підземному мідному будинку) — золотим дощем.
Іншими дітьми Кроноса були — Посейдон, володар моря, що отримав у спадок морські простори, та Гадес (Аїд), правлячий мертвими у підземному царстві. Серед дітей Кроноса виділяється також його син від німфи Філіри — мудрий кентавр Хірон. Одного дня бог підземного царства Аїд викрав Персефону. У пошуках своєї доньки мати, Деметра, залишила свої обов'язки богині родючості. На землі почався голод. Тоді Зевс звелів, аби взимку Персефона перебувала у підземному царстві, але навесні поверталася назад — подібно до рослин, які проростають навесні. Богинею краси була Афродіта. Існують різні версії легенд про її походження.
_________________
Політеїзм. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки в Древній Греції. Кожне місто мало бога — заступника. Афіна вважалася покровительницею Афін. Олімпія була центром поклоніння Зевсу, якому і присвячувалися тут спортивні Олімпійські змагання. Місце головного святилища Аполлона — Дельфи, де знаходився найвідоміший дельфійський оракул, як вважали греки тут знаходився відмічений особливим каменем центр Землі.
Із 7 століття до н. е. набули поширення богослужіння, доступні лише для втаємничених — містерії. Міст – це людина, яка посвячена в містерію. Есіхл був містом Деметрії.
Оскільки всі громадські акти супроводжувалися релігійними церемоніями, він був обов'язковим для усіх громадян. Виконавцями культу були як жреці, так і офіційні державні особи. Жертвоприношення— форма шанування богів у Древній Греції. Усі жертовні тварини повинні були бути бездоганні, без найменших
недоліків. Жреці перед початком священнодійства облачалися в білі одяги й омивали руки в солоній воді. Обряд проходив у повному мовчанні, при музичному супроводі флейтистів. Частина заколотої тварини спалювалася на вівтарі, частина діставалася жрецям, а інше з’їдалось на урочистому бенкеті, що відбувався після богослужінь. Після жертвопринесення жрець вимовляв молитву до богів, що за ним повторювали всі учасники церемонії.
Опишіть специфіку релігійної ситуації в Римі та Римській імперії (при оперті на художні тексти) – знову поринаємо у спогади про нашу almamater і згадуємо Релігієзнавство зі шкільної програми.
Давньоримська релігія — одна з політеїстичних систем рабовласницького суспільства з пережитками релігійних уявлень епохи родового ладу. Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для давньоримської релігії характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства.
Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму.
Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів.
До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької міфології.
З утворенням класів і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов’язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців.
Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами.
Характерною ознакою римських релігійних вірувань є конкретність мислення. Найдрібніші форми буття підлягали сонму богів, які були навіть організаторами робіт та упорядниками сімейних і суспільних відносин. Наприклад, одна богиня допомагала рубати дерева, інша доглядала, щоб підрубані дерева падали, далі повалене дерево потрапляло у розпорядження третьої тощо. За словами Анатоля Франса, боги римського Пантеону були схожі на муніципальних службовців. Згодом прадавні вірування латинян поступаються елліністичній, греко-римській релігії. Проте міфи, що складалися за архаїчної доби, ще довго впливали на духовне життя римлян.
Римська міфологія докорінно різниться від грецької. Тверезі римляни, фантазія яких не створила народного епосу на зразок “Іліади “ та “Одіссеї “, не знали міфології. Їхні боги безживні. Це білі постаті без родоводу, без тих подружніх, батьківських і синівських зв’язків, які об’єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь. Про них не складали ніяких легенд. Цей брак легенд, що свідчить про конкретне мислення, стародавні люди вважали достоїнством римлян, які мали славу найрелігійнішого народу. Греків дивувала ця релігія без міфів, які зачіпали честь і достоїнство богів.
У первісній римській релігії відбилася простота працьовитих селян і пастухів, зайнятих тільки щоденними справами свого скромного життя. Схиливши голову над нивою, яку виорювало його дерев’яне рало, і над луками, де паслися його стада, стародавній римлянин не відчував бажання зводити свій погляд до зірок: він не поклонявся ні сонцю, ні місяцю, ані тим небесним явищам, що своїми таємницями збуджували уяву інших народів. З нього досить було таємниць у найбуденніших справах і в найближчому оточенні. Якби хтось обійшов усю стародавню Італію, то побачив би людей, які моляться в гаях, уквітчані жертовники на полях, гроти, прикрашені зеленню, дерева, обвішані рогами й шкурами тварин, камені, окроплені маслиновою олією. Усюди ввижалося якесь божество, і недарма один з латинських письменників сказав, що в цій країні легше зустріти бога, ніж людину.
За переконанням римлянина, людське життя у всіх, навіть найменших проявах було під владою і опікою різноманітних богів, тому людина на кожному кроці відчувала залежність від якоїсь вищої сили. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутніші, було безліч менших богів, духів, які опікувались окремими життєвими чи господарськими справами. Обмежена сфера їхнього впливу поширювалася тільки на певні моменти в обробітку землі, рості хлібів, вирощуванні худоби, бджільництві, житті людини.
Давньори́мська релі́гія — одна з політеїстичних систем рабовласницького
суспільства з пережитками релігійних уявлень епохи родового ладу.
Основною ланкою господарювання римської громади було хліборобство. Тому для давньоримської релігії характерна віра в духів — покровителів природи, сільського життя і хліборобства. Патріархальність життя зумовила також особливу шану та обожнювання душ предків як покровителів домашнього вогнища — ларів, пенатів та ін. У культі дерев, землі, каміння, деяких тварин відбито риси фетишизму й тотемізму. Поступово з маси дрібних божків, які уособлювали сили природи і вважалися покровителями тих чи тих явищ дійсності, релігійна свідомість стародавніх римлян стала виділяти окремих головних богів. До цього періоду належить і виникнення численних міфів про богів. Римська міфологія зазнала величезного впливу грецької міфології. З утворенням класів і держави боги давньоримської релігії (їх було близько 30) стали загальнодержавними, не пов'язаними з певною територією. Оформлення пантеону було насамперед справою вельможних та жерців. Поряд з такими богами, як Юпітер і Марс, що ставали дедалі могутнішими, існувало безліч менших богів, духів, котрі опікувалися окремими життєвими чи господарськими справами. Народні маси нерідко поклонялись богам не тільки не популярним у вищих верствах, а навіть таким богам, якими вельможні гордували. В епоху імперії улюбленим богом рабів був Сільван. Найвищим серед державних богів, «батьком богів», що уособлював могутність Риму, вважався Юпітер. У Римі для всіх громадян був установлений обов'язковий культ так званої трійці (Юпітера, Юнони й Мінерви). У римському релігійному культі суворо зберігалися старовинні традиції, що сягали родового ладу. Між богом і людиною ніколи не доходило до фамільярності Одіссей, який сперечався з Афіною, Діомед, який боровся з Афродітою, усі сварки й любовні інтриги грецьких героїв з Олімпом були для римлянина незрозумілі. Досконало розроблена система жертвоприношень та обрядів становила все релігійне життя римлян. З-поміж жерців виділялася колегія понтифіків, яку очолював «великий понтифік» (Pontifex Maximus). Унаслідок постійних контактів з іншими народами римська релігія зазнала великого впливу чужоземних вірувань. Наприклад, Юнона й Мінерва були етруського походження. Від етрусків запозичено численні релігійні обряди й організацію жрецьких колегій. Під впливом греків відбулося майже цілковите ототожнення римських богів з грецькими. У римлян був звичай після завоювання якогось міста переселяти до своєї столиці богів переможених, щоб викликати до себе їхню прихильність і вберегтися від їхнього гніву. Ось як, наприклад, римляни закликали до себе карфагенських богів. Жрець проголошував урочисте заклинання: «Боже чи богине, що поширюєте опіку над народом і державою карфагенян, ви, що є покровителями цього міста, до вас звертаюся з молитвами, вам віддаю шану, у вас милості прошу, щоб покинули народ і державу карфагенян, щоб покинули їхні храми, щоб від них пішли. Перейдіть до мене, у Рим. Нехай наше місто і храми будуть вам приємніші. Будьте ласкаві й прихильні до мене, і до народу римського, і до наших воїнів так, як ми цього хочемо і як це розуміємо. Якщо зробите так, обіцяю, що вам спорудять храми і справлятимуть на вашу честь ігри». Перетворення Риму на середземноморську державу спричинило чималий вплив східних культур. З Малої Азії в II ст. до н. е до Риму проник культ богині Кібели. В добу імперії дуже поширився культ єгипетської Ісіди, фрігійського Аттіса, сірійської Атаргатіс, кападокійської Беллони, іранського Мітри. Для релігійного життя періоду пізньої імперії характерний синкретизм. У Римі розмаїті обряди, вірування, боги поступово зливалися. Усунення богів значною мірою залежало від надання однакових функцій різним божествам. Певного бога вважали всемогутнім, йому давали атрибути всіх інших. Це було наслідком підриву політеїстичної системи давньоримської релігії і переходу римлян до монотеїзму.
______________
Рим успадкував стародавню релігію царської епохи. Але ця релігія не могла встояти перед впливом еллінської культури і вже в 3 ст. до н. е. почалася її еллінізація, в римській релігії з'явилися грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс і Кора — стали римськими: Церерою, Лібером і Ліберою, Меркурій — Гермесом, культ бога — цілителя Ескулапа — культом Асклелія тошо.
Згодом, до початку 2 ст. до н. е., остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера і Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Церцери. Всі вони мали відповідних "візаві" в грецькому пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Риму, де відбувалися збори римлян і всі державні події, — Форумі — були встановлені статуї богів. Всі релігійні справи вирішував сенат. До початку нової ери Римська держава, безперечно, була світовою державою. Завойовані народи зберігали свою релігію, римляни до неї ставилися терпляче, але все ж у їх очах це була культура варварів. Релігія набирає вкрай політизованого вигляду. Безумовно, в першу чергу вона обслуговує духовно, задовольняє релігійні потреби громадян відповідно до їх запитів. Разом з тим, вона стає зброєю боротьби за владу. І це яскраво виявилося на заключному етапі існування Римської імперії. Той, хто приходив до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення влади за собою. Наприклад, Цезар Август був головним понтифіком, тобто верховним жерцем одного бога, Римської імперії. Римляни вірили, що кожний день пов'язаний з певним божеством-понеділок-день місяця, вівторок-день Марса.
________________
Архаїчна римська релігія, по крайній мірі за відношенням до богів, була створена не з записаних оповідань, а скоріше на основі комплексних взаємовідносин між людьми та богами. У багатьох аспектах вона була близька до грецької, аж до прямого запозичення окремих міфів. На відміну від грецької міфології, боги не були персоніфіковані. Вірили також у божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові та безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді. Їм приносили жертви, присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення надавалося різного роду ворожінням (за польотом птахів, за нутрощами тварин і т.д.)
Під впливом італійських племен у римському пантеоні з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, богині Юнона і Мінерва. Деякі боги шанувалися головним чином представниками одного стану або професії (торговці шанували Меркурія, ремісники — Мінерву).
Із зростанням контактів з греками, старі римські боги почали ототожнюватися з грецькими. Римські боги також набули атрибутів та міфології цих грецьких богів. За імперської доби римляни увібрали міфологію завойованих народів, що призвело до того, що храми римських божеств стояли поруч із храмами іноземних богів. Таким чином, проникли до Риму і східні культи — Ісіди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога.
7. Розкрийте тему «Міф та міфологія як підвалини античної ментальності й античної літератури» (на конкретних прикладах) – згадуємо книгу «Історія інтерпретації і розмежування понять» і переконуємо екзаменатора, що ми вкрай розумні.
Міфи починають виникати на зорі існування людського суспільства у всіх без винятку племен. Цей час збігається з початком розвитку первісно-родового суспільства, коли людині були зрозумілі лише общинно-сімейні відносини. Навіть і зараз у окремих сучасних племен,в силу різних історичних обставин відсталих у культурному розвитку міфи продовжують лишатися важливим чинником їхнього життя і визначають ставлення людей до навколишнього світу.
Є два магістральні погляди на природу та характер міфу: культурно-історичний та ідеалістичний. Згідно з першим міф виник тому, що люди, що люди в сиву давнину не могли пояснити явища Природи, відтак «офантазувати», наділяли її вигаданими формами. Отже,міф зрештою віддзеркалює реальний побут прадавньої людини. Ідеалісти по-своєму спростовують культурно-історичний погляд на міф. Передусім,на їх думку, людський розум не може сповна пізнати дійсність – природну і божу. Таким чином, у матеріалістів міф є віддзеркаленням людського побуту, у ідеалістів – одкровенням, законом вищого Розуму, Духу, Бога.
У процесі історичного розвитку людського суспільства ці божества обростають обрядами, культовими дійствами з принесенням жертв, якими нібито можна було задобрити ці божества, просити в них заступництва. (Це також пояснює появу богів – кожен античний бог уособлює в собі певну силу, яка на той час здавалася незрозумілою чи яку не могли пояснити люди. Так,наприклад, Зевс – цар і бог людей, шанувався як символ природи;Посейдона – володар моря; Деметра – богиня родючості, хліборобства та шлюбу,Афродіта – богиня вроди та кохання та багато інших. Специфікою богів є також їхня схожість до людей, а саме родинні зв’язки та стосунки. (можливо це забезпечувало краще розуміння) Давньогрецький міф у зародку містив у собі пізнішу філософію, поезію, науку, психологію…,і сприймався він у ті часи не як казка,а як Закон, найвища мудрість, і ставлення до нього було дуже серйозним.
Miф — це вигадана розповідь, яка передає уявлення наших предків про всесвіт, природу, богів, демонів тощо. Міфи є одним з найдавніших видів фольклору. Вони були поетичними, образними, яскравими i зрозумілими. Їх століттями переказували від покоління до покоління, завдяки чому вони збереглися в пам'яті наших предків. МІФ— вигадане оповідання, в якому явища природи або історичні події зображуються й з'ясовуються в персоніфікованій формі. Міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід'ємна частина роду. Міф – це колективна свідомість. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. __________________
Уже давньогрецька міфологія дійшла до нас здебільшого не в науково надійних описах чи записах, а в її літературному, історичному, філософському переосмисленні, у творчості Гомера, Гесіода, Піндара, Есхіла, Евріпіда, Каллімаха, Ликофрона, Вергілія та ін. Коли в добу Європейського Відродження зріс інтерес до античної спадщини, імена давньогрецьких богів і героїв та розповіді про них стали поширеними в Європі саме завдяки літературним пам’яткам. Трактування цих пам’яток мало здебільшого популярний та пізнавальний характер. Таким воно збереглося донині [2], бо мало хто бере в основу вивчення античної міфології дослідження А.Ф.Лосєва, який до письменницьких трактувань міфів додав античні та пізніші міфографи, античні словники, коментарі схоластів до міфологічної літератури тощо [3].
Давньогрецька література, філософія, історія уже не застали міфологію як цілісну систему, вони мали справу з стадією розпаду міфології, її трансфрмації в інші мистецькі і наукові системи і в першу чергу в фольклор, а через нього - в літературу. Масштабне і функціонально строкате проникнення рудиментів міфології у фольклор і в літературу на стадії розпаду міфології як світоглядної системи, потягло за собою таку ж строкатість трактувань взаємин цих двох стадіально різних систем.
8 -?
9 -?
10. Визначте, чим була елліністична цивілізація у культурній площині. Продемонструйте це на прикладі специфіки художніх текстів – говоримо всіляку маячню з розумним обличчям і чекаємо фрази «Ну добре, давай заліковку».
Протягом історичного розвитку стародавні Греція і Рим, при всій різноманітності суспільних відносин та державного устрою в кожній із цих країн, створили багатющу, велику і неповторну культурну спадщину. В історії світової культури вона визначається як антична, греко-римська культура. Культури Греції та Риму - це дві взаємопов*язані, хоч і не тотожні частини одного цілого.
Роль античної спадщини в розвитку європейської культури неможливо переоцінити. Недаремно античну культуру називають колискою європейської цивілізації. Після періоду середньовічного небуття значної частини античних цінностей вона немов чарівний птах фенікс оживає в переосмисленому вигляді у творах митців Відродження. На основі античної традиції в європейській практиці утверджується гуманістичний світогляд, цінності земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини. Саме поєднання гуманізму, допитливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античного світу одним з провідних духовних надбань людства.
Антична спадщина і традиції, їх гуманістичний зміст становили основу передусім культури і мистецтва Візантії та Близького Сходу. Так, в епоху еллінізму в Олександрії склався просвітницький центр, у якому перехрещувалися шляхи грецької і давньосхідної культурних традицій, розвивалися природничі і гуманітарні науки, філософські школи, розквітало високе мистецтво.
Грецька культура сприймалася в наступні століття як неповторний феномен, історичне чудо. Вона створила таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бурхарт мав підстави скати: "Ми бачимо очима греків і розмовляємо зворотами їхньої мови". Саме в Стародавній Греції склалися і утвердились такі фундаментальні соціально-політичні поняття, як громадянська свобода і громадянський обов язок, людяність, гармонійність розвитку особистості, усвідомлення співвідношення особистого і суспільного.
Грецьке мистецтво і культура - пам ятки архітектури, скульптури, живопису, література, філософія, театр, музика, художні ремесла – стали невід ємною частиною світосприйняття і життєдіяльності світового соціуму. Ось чому античне мистецтво є для нас класикою. Воно вічне, не підвладне часові, тому що втілює загальнолюдські цінності. І є людина, яка здатна сприймати прекрасне.
Античність, її культура і мистецтво - вічне, невичерпне джерело ідей, думок, художніх відкриттів. З нього людство в усі часи черпало натхнення до творіння прекрасного. Без цієї невмирущої спадщини неможливо уявити шляхи соціального і духовного прогресу людства, його майбутнє.
______________________
Елліністичний період історії Греції тривав від смерті Олександра Македонського в 323 р. до н. е.. до приєднання Пелопоннеської півострова і грецьких островів до Риму в 146 р. до н. е. Під час періоду еллінізму значення власне Греції у грецькій цивілізації різко впало. Великими центрами елліністичної культури були Олександрія і Антіохія. В цей період відбувся перерозподіл і злиття економічних регіонів, що раніше перебували в рамках різних державних та етнічних утворень. У власність держав переходили нові багатства. Інтенсивна колонізація східних земель супроводжувалася містобудуванням за грецьким зразком. У кожному місті зводилися храми, театри, палестри, гімназії, стадіони. Розширювалася і оживала торгівля з новими країнами, в зв'язку з чим активізувалося кораблебудування. Олександр Македонський прагнув згладити етнічні особливості, влаштовував свято масового заручення знатних македонян з персіянками, сама армія Олександра представляла собою багатоетнічне ціле, організоване не за національною ознакою. Активно йшло будівництво храмів богам різних народів. Стали культивуватися нові політичні ідеали і принципи - з'явився культ царя. Відбулося збагачення всіх складових духовного життя народів, що входили в нові державні утворення, розширилися культурні горизонти. Інтенсивно йшло взаємне проникнення двох потужних культурних хвиль: європейської (грецької) і східної. Зосередження в руках греків виробництва папірусу, а потім і пергаменту, сприяло організації майстерень по переписці книг, трактатів, літературних творів. Це дозволило їм випускати книги в невідомих раніше масштабах. Стала збагачуватися художня культура елліністичних столиць. Правителі залучали в свої міста художню інтелігенцію і вчених. Відкривалися державні бібліотеки в Пергамі, на Родосі, в Смирні, Антіохії, Олександрії. Особливістю літератури цього періоду вважається зростання інтересу до "технологічної" стороні творчості, захоплення зовнішніми прийомами, наслідуванням рідкісним, вишуканим манерам. Серед літераторів цього часу: Менандр, Теокріт Сіракузького - творець літературного жанру пастушої ідилії. Художники цієї пори більше уваги приділяли витонченості пропорцій, психологічної розробки образу, вишуканості форм.
11. Розкрийте специфіку культу героїв у давніх греків (за конкретними художніми творами) – голлівудська посмішка, веселе обличчя і знання міфології вам неодмінно допоможуть.
Культи героїв. Надзвичайно поширеними в Греції були культи численних героїв — напівбогів, легендарних полководців, засновників міст, їх вважали посередниками між богами і людьми. Деякі з них у давні часи самі були богами. Греки вірили, що герої, які часто несли в собі риси казковості, впливали навіть на долю людей, захищали і рятували їх від злих сил — жорстоких розбійників, ненажерливих потвор.
Так, Тесей убиває Періфета, Скірона, Сініса, Керкіона, Прокруста- розбійника, Мінотавра в Лабіринті, а герой Персей, знищивши морське страховисько, врятовує красуню Андромеду. Вважалося, що відсутність пошани до героїв з боку мешканців якогось міста або невідправлення відповідного культу могли викликати їх гнів і помсту, наслідки яких важко було передбачити.
Найвизначнішим героєм Греції був Геракл, син Зевса і земної жінки Алкмени, що здійснив дванадцять знаменитих подвигів.
Він знищив лютого Немейського лева, жахливу Лернейську гідру, стімфалійських птахів з мідними пазурами і дзьобами, отруєним пір'ям- стрілами, вполював Ерімантського вепря, Кірінейську золоторогу лань, подолав Критського бика, здобув пояс цариці амазонок Іпполіти, очистив Авгієві стайні, переміг царя Діомеда і викрав Геріонових корів, а потім золоті яблука німф Гесперід і, насамкінець, здійснив найважчий свій подвиг — здолав і вивів на поверхню пекельного пса Кербера. Після смерті став олімпійським божеством.
Популярними героями були згадувані Тесей, легендарний афінський цар, і Персей, син Зевса й аргоської жінки Данаї, який здійснив ряд по-двигів. Про подорож героя Ясона з товаришами до берегів далекої Колхіди за золотим руном з багатьма пригодами оповідає чималий міфологічний цикл про аргонавтів.
Проте найзначнішим таким циклом, у якому діє величезна кількість уславлених героїв — Ахілл, Діомед, Одіссей, Гектор, Менелай, Аякси, Агамемнон, Паріс та ін., — став Троянський цикл міфів. Він становить розпо-відь не тільки про Троянську війну, але й про події, що їй передували. Крім цих двох, по-справжньому героїчних циклів, існував ще Фіванський міфологічний цикл, що розповідає про трагічну долю нещасного і багато-страждального героя Едіпа і чотирьох його дітей — Антігону та Ісмену, Полініка та Етеокла.
Та хоча процес міфотворчості давно завершився, а самі легенди й міфи набрали сталої форми, деякі зміни в них усе ж відбулися. «Винними» у цьому стали трагічні поети, які, відповідно до своїх творчих задумів, сміливо йшли на зміну окремих епізодів того чи іншого міфу або, можливо, використовували маловідомі якісь варіанти, що з'являлися в інших районах Греції. Отже, міфи набували нових ознак і нюансів, а герої міфів удруге народжувалися у творах античних письменників, змінюючи з волі автора свої риси та якості.
Немає сумніву, що титан Прометей (бог старшого покоління) так і залишився б одним із маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім інших рис, зробив ідейним борцем проти Зевсової деспотії, носієм усього світлого й прогресивного («Прометей закутий»). І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася в багатьох присвячених йому творах (як не згадати тут шевченківського Прометея!), то цим ми завдячуємо тільки Есхілові. Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства, гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї.
__________________
Див. попереднє запитання.
12. Визначте, на які періоди можна поділити давньогрецьку літературу (з прикладами творчості конкретних письменників) – відкриваємо будь-який підручник або хоча б робимо вигляд, що десь в глибині душі ми здогадуємося про його існування.
1. Архаїчний період (7 століття до нашої ери - 5 вік до нашої ери). Характерно: гострота в соціальному відношенні, тому що йде руйнування родової громади й становлення полісів. У громаді на чолі стояв цар, потім родова знать, у полісі походження не мало значення. Ніцше називає цей період трагічним.
Розвивається усна народна творчість. З'являються епічні, архаїчні, героїчні поеми, з яких до нас дійшли тільки гомерівські-«Іліада» та «Одісея».
2. Класичний (аттичний) період. У цей час центр культурного життя перебуває в Афінах. Після Греко-перської війни почався розвиток Афін, які незабаром стало прикладом для всієї Греції. Розвивається театр драматургії, вважається, що театр завжди розвивається в трагічну епоху. Спочатку з'являється трагедія,(Есхіл «Орестея», Софокл «Цар Едіп», «Антігона», Евріпід «Медея», «Іпполіт») потім комедія.(Арістофан «Жаби», «Хмари», «Лісістрата») Розвивається лірика й ораторське мистецтво, риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза («Крітон», «Федон»). Спочатку з'являється історична проза (Геродот, Фукідіт, Ксенофонд), потім філософська. (Платон «Аплогогія Сократа», Арістотель «Поетика»)
3. Елліністичний період (з 4 століття до нашої ери по 1 століття до нашої ери). У цей період Греція завойовується спочатку Філіпом, потім Олександром Македонським. Полісна система віджила себе. В Олександра є велика ідея - нести грецьку культуру варварам. Потім Олександр розуміє, що грецька культура – не єдина конкурентноздатна у світі. Еллінізм - симбіоз грецької й інших культур. Культурний центр переноситься в Єгипет, в Олександрію. Там виникає гуманітарна наука.
Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики, наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється новоаттична комедія (Менандр «Відлюдник») про родину, про дім.
4. Період грецької літератури епохи римського панування (1 століття до нашої ери - 476 рік нашої ери).
Загарбання римлянами низки Еллінських держав призвело до економічної розрухи низького зниження їх культури, проте римляни цікавились грецькою культурою. Еллада для Риму – історико-культурний музей. Почався широкий процес злиття грецької та римської культур. Освічена частина римлян добре володіла грецькою мовою, а греки знали латину. Розвивається жанр роману, зокрема такі його різновиди як Авантюрний роман випробувань (Харітон «Херей і Калліроя») та Роман-ідилія або пасторальний роман. (Лонг «Дафніс і Хлоя»).
_____________________
Взаємний зв'язок між літературою і потребами суспільства був в античному світі завжди надзвичайно тісний. Отже, для того, щоб зрозуміти причини появи тих чи інших літературних жанрів у різні періоди розвитку грецького суспільства, слід визначити найголовніші етапи становлення літератури.
Найчастіше вирізняють чотири головні епохи розвитку давньогрецької літератури:
- Література архаїчної Греції (до 7 ст. до н.е.)
- Долітературний період - міфи
- Гомерівський період – Іліада, Одіссея
-Класична література Греції
- Після гомерівський період – Сапфо «До Афродіти», Анакреонт «Дай мені Гомера ліру», Архілох, Алкей «Послання Пітаку», «Пісні заколоту»
- Аттичний період – Есхіл «Орестея», Софокл «Антігона», «Цар Едіп», Евріпід «Медея»
-Література лоби еллінізму (кінець 4-2 ст. до н.е.) – Менандр «Відлюдник»
-Література епохи римського панування. (середина 2 ст. до н.е. – 4 ст. н.е.) – Лонг, Харитон «Херей і Калліроя»
Визначте, на які періоди можна поділити римську літературу (з прикладами творчості конкретних письменників) - відкриваємо будь-який підручник або хоча б робимо вигляд, що десь в глибині душі ми здогадуємося про його існування.
Так само як і грецьку літературу, римську літературу необхідно ділити на періоди
1.Література епохи республіки:
А. Долітературний період (до середини IIIст. До н.е)
Тут, мабуть, були представлені всі звичайні жанри усної народної творчості.)
Б. період ранньої римської літератури (до середини II ст.. до н.е)
Тіт Макцій Плавт, Публій Теренцій Афр.
В. література періоду громадянських воєн
Характеризується великою кількістю повстань рабів. Гостра політична боротьба в середині країни. Часта зміна правителів. Представники: Гай Валерій Катулл любовна лірика «Вірші до Лесбії»
2.Література Епохи Імперії:
А. Література ранньої Імперії (або «віку Августа», до 30-40х років. Н.е) Встановлення принципату Октавіана Августа та ряд його реформ. Уславлення Августа стало найвищім завданням літератури. На його честь писали: Вергілій («Буколіки», «Георгіки», «Енеїда»), Горацій («Сатири», «Ода до Мецената». В цей період популярний жанр Елегії: Овідій(«Любовні Елегії»)
Б. Література пізнішої Імперії (до кінця 5 століття н.е) Падіння династії Юліїв – Клавдіїв. Рим з часів Августа стає головним культурним центром. Імператори підтримують публічні виступи і змагання ораторів і поетів. Стверджується декламоційно риторичний стиль (чітко сформульовані моральні настанови і приємні до слуху метафори.) Вони відрізнялися від суворих філософських роздумів Цицерона.(література цього періоду – «Метаморфози» Апулея та «Сатирикон» Петронія).
______________
1)л-ра епохи Республіки
1.долітературний період(до сер 3 ст до н е)
до нас дійшло дуже мало зразків л-ри.в той час розвивалася усна народна творчість: ліричні вірші,культові гімни,трудові,обрядові,побутові,весільні,поховальні,а також різні жартівливо-пародійні(фесценіни) пісні.
2.рання римська л-ра(до сер 2 ст до н е)
зявляються перші римські письменники: Плавт, Теренцій
3.період громадянських воєн (до 31 р до н е)
через політичну боротьбу розвиток л-ри уповільнився. творили: Ціцерон, Гай Луцілій, Лукрецій, Катулл «До Мецената», «До Мельпомени»
2)л-ра епохи імперії
1.л-ра ранньої імперії або*вік Августа* (до 30-40 рр н е)
головним завданням було уславлення Августа. письменники:вергілій *енеїда*,горацій *оди*,овідій *любовні елегії*
2.л-ра пізнішої імперії (до кінця 5 ст н е)
Сенека - багато трагедій,Апулей *метаморфози,або золотий осел*
14. Розкрийте проблему: чому гомерівський епос можна вважати підмурком грецької та всієї античної культури – згадуємо все, що стосується Гомера, включаючи «гомерівське питання».
Мистецтво Гомера складне і незвичайне, як життя, яке він зображує. Він височить в античній літературі подібно до величної гірської вершини. І для того, щоб вичерпно пізнати її — ту рослинність, що вкриває її, тваринний світ, що населяє її, сховані у її надрах мінерали й викопні поклади, — цю вершину слід ретельно вивчати. Гомер вклав у свої поеми величезну ерудицію, енциклопедичні знання про свою епоху, глибокі й цінні спостереження, врешті весь колосальний талант художника. Тому, уважно читаючи його творіння, в них можна відкривати дедалі нові й нові дані, факти, свідчення та деталі, що складають величезну панораму гомерівської доби. А вплив Гомера на розвиток дальшої грецької літератури переоцінити взагалі неможливо. Першою відчула на собі вплив гомерівських поем грецька трагедія, що запозичила в них зачин дії. Адже кожна трагедія розпочинається з якогось гостродраматичного моменту міфологічного сюжету, який негайно вводить читача в центр подій. У «Прометеї прикутому» Есхіла це покарання бога-титана, в «Антігоні» Софокла — розповідь Антігони про смерть двох братів і суворий закон Креонта, в «Медеї» Евріпіда — розмова між годувальницею і ви-хователем дітей Медеї про зраду Ясона тощо. Усі ці події чи діалоги відразу визначають граничне напруження і швидкий розвиток подальших драматичних подій.
Трагічний ореол навколо персонажа (в трагедії) часом створюється тими ж засобами, що і в гомерівських поемах. Наприклад, трагічність образу Ахілла посилює його знання про свою неминучу загибель у Троянській війні, драматизм образу Едіпа — наперед визначена страшна доля і марні зусилля втекти від неї. Прийом «пізнавання», чудово розроблений Гомером в «Одіссеї», пізніше стане улюбленим як для трагічних, так і для комедійних авторів.
Особливий вплив гомерівські поеми справили на римську літературу. Багато елементів з них використали у своїх епічних поемах Енній та Невій. Надзвичайно виразно це виявилося у творчості найвизначнішого римського поета Вергілія. Найбільша його поема «Енеща» цілком спирається на твори Гомера і в дечому навіть копіює їх і повторює. Вергілій, який хотів стати «римським Гомером», запозичує для своєї поеми композицію «Іліади» та «Одіссеї» (перші шість пісень повторюють події «Одіссеї», шість наступних — «Іліади»), відповідно будує систему образів героїв, використовує майже всі художні засоби Гомера. Навіть у нові часи Гомера (інколи через більш відомого Вергілія) намагалися наслідувати багато поетів різних країн (Т. Тассо, П. Ронсар, Вольтер, Гете, Ф. Шіллер, М. Херасков, В. Тредьяковський та ін.).
У період античності епізоди гомерівського епосу та їхні герої були широко відображені в мистецтві грецьких і римських художників і скульпторів. Базовий розпис здебільшого втілював гомерівські сюжети. У пізніші часи художники охоче використовували найдраматичніші епізоди поем для своїх полотен, зверталися до них і композитори.
______________
Першою відчула на собі вплив гомерівських поем грецька трагедія, що запозичила і них зачин дії. Адже кожна трагедія розпочинається з якогось гостро драматичного моменту мфіологічного сюжету, який негайно вводить читата в центр подій. У «Прометеї закутому» Есхіла це покарання бога-титана, в «Антігоні» Софокла – розповідь Антігони про смерть двох братів і суворий закон Креонта, в «Медеї» Евріпіда – розмова між годувальницею і вихователем дітей Медеї про зраду Ясона. Усі ці події чи діалоги відразу визначають граничне напруження і швидкий розвток подальших драматичних подій.
Особливий вплив гомерівські поеми справили на римську літературу. Багато елементів з них використовували у своїх епічних поемах Енній та Невій. Надзвичайно виразно це виявилося у творчості найвизначнішого римського поета Вергілія. Найбільга його поема «Енеїда» цілком спирається на твори Гомера і в дечому навіть копієює їх і повтрює. Вергілій, який хотів стати «римським Гомером», запозичує для своєї поеми композицію «Іліади» та «Одіссеї»(перші 6 пісень повторюють події «Одіссеї», 6 наступних – «Іліади»), відповідно будує систему образів героїв, використовує майже всі худлжні засоби Гомера. Навіть у нові час Гомера намагалися наслідувати багато поетів різних країн(Ф.Шіллер, Гете, Вольтер).
15. Розкрийте культурно-історичну ґенезу давньогрецької трагедії – згадуємо про кумедне слово «трагодія» і танцюючих козлів.
Назва “трагедія” походить від двох гр.слів – трагос (цап, козел) і оде (пісня), назва свідчить про тісний зв’язок трагедії з дифірамбічним хором, у якому брали участь ряджені в козині шкури, що грали роль сатирів. Як відомо, термін «трагедія» має міфологічні витоки і пов'язаний з культом бога Діоніса (Бахуса, Вакха), який поєднував протилежні функції:
родючості землі, виноградарства, символ високих урожаїв і функцію
смерті, виступав як володар душ мертвих. Бог Діоніс як носій землеробського культу протиставлявся богу Аполлону як виразнику психології родової аристократії. На честь бога Діоніса влаштовувалися щорічні релігійно-культові свята –
діонісії, наприкінці яких у жертву богу приносили козла – символ
козлоногого сатира – супутника бога Діоніса. Так виникло поняття
«трагедія» передсмертний крик козла.
Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480-х роках до н.е. Появі комедії сприяли ігрища на честь Діоніса. Арістотель стверджував, що вона виникла від “фалічних пісень” – пісень, що співали земляни на честь Діоніса під час сільських свят. Ще одним джерелом комедії могли стати народні жартівливі сценки фарсового характеру: вони висміювали псевдолікарів, дурнуватих багатіїв, чужинців-шахраїв, обдурених дружинами чоловіків тощо.
_________________
Подібно до того, як епос з його величними образами і формами поступився місцем ліриці, так і лірика змушена була відступити після появи драматичних жанрів, зокрема давньогрецької трагедії. В нових умовах становлення демократії лірика вже не могла відповісти на запити епохи, певною мірою вона себе вичерпала. Потрібні були нові види мистецтва, які б за своїм характером більше відповідали щойно встановленій молодій державній формі, допомагали б її зміцненню і, головне, могли б виховувати у громадян почуття патріотизму і відповідальності за свою державу. Ними й стали драматичні жанри, передусім трагедія.
Кілька джерел привели до появи драматичної дії, яку назвали трагедією. Найголовнішими джерелами трагедії можна назвати:
Народні свята на честь бога родючості й виноградарства Діоніса. Оргіастичний характер. Сатири(одягнені у козині шкури)+фавни. Бог нестриманої пристрасті. На схилах Акрополя будують театр Діоніса у 560 р. до н.е. Не дійшло жодної сатирівської драми. Головну роль відігравали гімни на честь Діоніса – дифірамби.
Народні свята на честь богині родючості й хліборобства Деметри. Культ щорічно відзначався у м. Елевсин. Елевсинські містерії.
Культ героїв. Святкування їхніх культів передбачало виконання якихось ритуальних сцен і танців.
Культ померлих. Відправа якого супроводжувалася тренами(заупокійними плачами), що перейшли в трагедію.
Процес формування трагедії був досить довгим, розпочався приблизно в 7 ст. до н.е. Грецька трагедія еволюціонує від абсолютно правильного відтворення міфів до повної зміни. За добу Шекспіра традиційна трагедія перестає існувати.
Подібно до того, як епос з його величними образами і формами поступився місцем ліриці, так і лірика змушена була відступити після появи драматичних жанрів. В нових умовах становлення демократії лірика вже не могла відповісти на запити епохи, певною мірою вона себе вичерпала. Потрібні були нові види мистецтва, які б за своїм характером більше відповідали щойно встановленій молодій державній формі, допомагали б її зміцненню і, головне, могли б виховувати у громадян почуття патріотизму і відповідальності за свою державу. Ними й стали драматичні жанри.
Малі Діонісії означали початок весни. Свято запліднення полів.«Комодія» - сільська пісня. Арістофан Ахарняни». Зображується це свято. Походження комедії – фалічні пісні. Співають у містах. Започатковано комедійні вистави в театрі Діоніса в Афінах.
Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480-ч роках до н.е. Появі комедії сприяли кілька факторів і джерел. Першим можна вважати народні свята на честь бога Діоніса. Фалічні пісні – це пісні, що їх заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса, коли вже починалася нестрмно весела й буйна карнавальна чатсина урочистостей. Їх виконувала процесія селян, які вже добре почастувалися вином. Вони несли кошики з первістками сільськогосподарських плодів, деякі з них тримали в руках великі зображення символів плодючості – фали(дітородні органи), які символізували животворні сили природи, що пробуджувалися навесні. Учасники процесії часто мастили собі обличчя виноградом, одягали шкури тварин та, імітуючи їхні рухи, жестами вітали прихід весни й перші теплі промені сонця. Усе це супроводжувалося співом розгульних, часто сороміцьких пісень, непристойність яких була зумовлена традиціями самого обряду. Ця збуджена й галаслива юрба ряджених йшла по полях, заходила в селища, де її зустрічали натовпи святкуючи, частина яких також приєднувалася до процесії. З рядів ряджених лунали іронічні чи сатиричні вигуки, непристойності, когось називали на імя і соромили чи висміювали. Фалафори(носії зображення фалів) мали право вибігати з рядів, лаяти чи сварити когось із присутніх глядачів.
Подібний веселий натовп гуляк називався по-грецьки «комосом», а пісня – «оде». Звідси виникло слово «комодіа», наше – «комедія».
17. Сформулюйте основні думки Ф. Ніцше щодо аполлонівського та діонісійського початків у трагедії – згадуємо веселий семінар з Анною Констянтинівною, коли ніхто не знайшов відповідь на це запитання і всі отримали -2.
Фрідріх Ніцше народився у 1844 р. у Німеччині. У 1871 він написав, а в 1872 р. опублікував свою першу велику наукову працю «Народження трагедії з духу музики».
Аполлон(Феб, Делій, Піфій) – божество сонячного світла. У грецькій міфології один із 12 олімпійських богів. З 5 ст. до н.е. його культ поширений у Римі. Бог світла. Тому його культ пов'язаний з пророцтвами, котрі проливають світло на волю богів. Бог гармонії. Відтак – пов'язаний з мистецтвом музики. На бенкетах богів на Олімпі він супроводжував грою на кітарі спів Муз. Звідсіля – один із основних атрибутів Аполонна – кітра або ліра, що символізує його роль покровителя мистецтв. Виступає в якості організатора соціально-політичного життя й моральних норм. Отже, аполоннівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням і розумом.
Діоніс(Вакх, Бромій, Дифірамб) – бог рослинності, родючості, покровитель виноградства та виноробства. Пов'язаний із підземним світом, тому міг набути подобу змія. Ритуали-свята на честь Діоніса були також ритуалами на честь померлих. Саме імя Діоніс фракійського походження. Фракійською мовою воно значило «син бога». Інше імя бога Вакх теж походить з Фракії. Тому вважається вірогідним такий варіант, що його культ прийшов до Греції із Фракії. Одначе, з іншого боку, культ Діоніса археологи та історики знаходять у памятках Крито-Мікенської цивілізації.Основою характеристикою культу Діоніса був екстаз, тобто нестяма, несамовитість, у котру впадали під час вино пиття та безумного танцю. В оргіях мешканців Аттики на честь Діоніса брали участь лише жінки. Вони впадали у стан священної істерії, трансу. Бігали по горах, лісах, полях. Їм здавалося, що вони бачать, ніби із землі течуть ріки, наповненні медом, молоком, вином. Могли розірвати на шматки будь-яку тварину, що потрапить їм на очі, потім їсти сире м'ясо, бо воно символізує плоть Діоніса, і від цього вони набираються більшої сили.
Діонісійський першопочаток - з інстинктивним піднесенням, істиною, осягненою в містеріях, а якщо з красою, то дикою і неприборканою.
________________
Аполлон у грецькій міфології один з олімпійських богів. З 5ст. до н.е. його культ поширений в Римі. Аполлон – бог світла та гармонії. Його культ пов'язаний з пророцтвами, котрі проливають світло на волю богів та з мистецтвом музики. Основні атрибути Аполлона – кітара або ліра, що символізує його роль покровителя мистецтва.(він супроводжував спів Муз цим інструментом) Аполлон виступає також в якості організатора соціально-політичних та моральних норм. Аполлонівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням та розумом.
Діоніс – бог рослинності, родючості, покровитель виноградарства та виноробства, також він пов'язаний з підземним світом. Культ Діоніса виник за крито-мікенської доби в критян, потім поширився в ахейців, однак був майже забутий. Знову відродився приблизно у 7ст.до н.е. Основною характеристикою культу був екстаз, тобто нестяма, несамовитість, у котру впадали під час винопиття та безумного танцю. (також.. в оргіях мешканців Аттики на честь Діоніса, які відбувалися раз на 2 роки на горі Парнас, брали участь лише жінки. Вони впадали в стан священної істерії, трансу. Бігали по горах, лісах, полях і могли розірвати на шматки будь-яку тварину, і з’їсти її м'ясо, бо це символізувало Діоніса. Водночас Парнас був одним з місць перебування Аполлона та муз, святилищем поезії).
18. Сформулюйте значення творчості Есхіла для поступу трагедії як жанру – просто розповідаєте про Есхіла, як класного чувака, який перший почав писати трагедії.
Есхіл (525 – 456 рр. до н.е.) — поет становлення афінської рабовласницької демократії. Грецькі вчені почали називати Есхіла «батьком трагедії». Любов до батьківщини — одна з постійних тем у творах Есхіла. Внесок Есхіла до трагедійного дійства був надзвичайно великий. Він створює трагічну трилогію, що незабаром стає традиційною для змагань драматичних поетів. Великим поштовхом для швидкого розвитку трагедії стало введення Есхілом другого актора. Він увів формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався і штучними деталями чи ефектними прийомами — на сцені неодноразово з'являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно згадували про злочин.
Есхілові належала низка технічних удосконалень у театрі та драматичному мистецтві. Він першим почав виробляти пофарбовані маски, надаючи їм певні траг
