Виборче законодавство Австрійської імперії та українське суспільство 19 ст

Виборче законодавство встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення. Нижня палата – палата послів складалася з депутатів, яких обирали за куріальною (становою) виборчою системою.. Селяни ж були позбавлені можливості впливати на політичне життя в країні. Куріальна система, високий виборчий ценз обмежували їх участь у виборах. Представництво послів у австрійському парламенті від різних народів теж було непропорційним. Для обговорення завдань загальнодержавного значення були створені так звані Делегації, до яких входили представники австрійського та угорського парламентів. Від окремих коронних країв в Делегації направлялася точно визначена кількість представників: від Чехії – 10; Галичини – 7; Буковини – 1; з інших країв від 1 до 4 представників. Від Галичини до Делегації обиралося 6 поляків і лише один українець. При виборах у Галицький сейм представники великої земельної власності та платники високих податків, українці могли пройти лише в четвертій в 48 повітах Східної Галичини. Внаслідок двоступеневих виборів у селянській курії та виборчих зловживань галицької адміністрації, українських послів в сеймі ніколи не було більше як 10-15 осіб, у тому числі урядових кандидатів. В усіх інших українських повітах обиралися польські посли. За національною ознакою сейм носив польський характер, а за соціальною був польсько-шляхетським.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. таких родин.. Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою.

Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

12.Політичне становище українських земель у складі Російської і Австрійської імперії (перш. пол. XIX ст.)

У складі Російської імперії.

Лівобережна Україна. Кінець XVIII-початок ХІХ ст. – це період "тихої революції", що відбувався в усіх сферах соціально-економічного і політичного життя українського суспільства.. Слід зазначити, що Лівобережна Україна – Малоросія наприкінці XVIII-початку ХІХ ст. виступає як найбільш розвинена в соціально-економічному і політико-адміністративному вимірах з усіх українських територій.

Саме тут, завдяки існуванню досить стратифікованої і самобутньої соціальної структури (наявність козацького стану), певної активності суспільної еліти найдовше зберігалися історичні традиції та усталені форми традиційного українського суспільства. З огляду на ці передумови на теренах Лівобережної України і почалася "тиха революція" кінця XVIII-початку ХІХ ст., пов'язана зі зміною традиційного соціально-економічного устрою з новим укладом: елементами індустріального суспільства. Цей процес в українських землях Лівобережжя мав свою специфіку. Він проходив в умовах бездержавного статусу українського суспільства, заходами політики централізації та уніфікації з боку російського уряду.

"Тиха революція", пов'язана зі зміною засад існування традиційного українського суспільства, мала свої особливості. Реформи, були ініційовані центральним урядом, але здійснювалися вони здебільшого руками української соціальної еліти – шляхти, згодом – дворянства. Правобережна Україна. За царювання Олександра І відбувається процес "реполонізації" краю, насамперед, у культурній сфері. Усі заходи здійснювалися руками натхненника "української політики" Олександра І, князя А.Чарторийського Сутність "української політики" А.Чарторийського полягала в укоріненні польського духу, польської культури, шляхом утворення розвиненої системи шкільництва та освіти в правобережних губерніях. У 1803 р. був утворений Віленський учбовий округ, попечителем якого став А.Чарторийський.

У 1805 р. відкрився ліцей у м.Кременці на Волині, який перетворився на потужний освітньо-культурний центр усього Правобережжя.

Водночас були розроблені положення секвестру1 та конфіскації маєтків учасників повстання. У 1834 р. були утворені губернські спеціальні комісії для перевірки дворянського походження середньої та дрібної шляхти на підставі розгляду актових і метричних книг. Учасники повстання підлягали переселенню на Кавказ.

За часів генерал-губернаторства Д.Бібікова (1837-1852) була розроблена стратегія русифікації "Південно-Західного краю". Після повстання посилився процес наступу з боку російського уряду на залишки автономії в галузі економіки, судочинства, церковного життя. У краї вводилося російське землеволодіння.

У складі Австрійської імперії.

Реформи австрійського уряду кінця XVIII-поч. ХІХ ст. сприяли налагодженню соціально-економічного життя Галичини, Разом з тим запроваджені австрійською бюрократією реформи в Галичині були непослідовні, мали обмежений характер. Задекларовані імператорськими патентами на практиці вони гальмувалися і не всюди впроваджувалися у життя. Леопольд ІІ, наступник Йосифа ІІ, скасував патент, який заміняв панщину грошовим еквівалентом. За часів Франца ІІ почався відхід від усіх суспільних надбань попередніх правлінь. Просвітницький характер реформ означав курс на бюрократично-адміністративну централізацію, впровадження в адміністративних установах і діловодних документах німецької мови. Об'єктивно просвітницька ідеологія і практика зі своїми космополітичними, централізаторськими настановами була спрямована проти національних звичаїв, культурних традицій і мов.