Лекции.Орг
 

Категории:


Универсальный восьмиосный полувагона: Передний упор отлит в одно целое с ударной розеткой. Концевая балка 2 сварная, коробчатого сечения. Она состоит из...


Архитектурное бюро: Доминантами формообразования служат здесь в равной мере как контекст...


Макетные упражнения: Макет выполняется в масштабе 1:50, 1:100, 1:200 на подрамнике...

Історико-географічне районування України та етногрупи українського народу



Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи. Перший охоплює 6—10 ст. і пов'язаний із етноплемінними утвореннями, що виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами, тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду стає етнонім «русь (русичі, руські люди)».

Другий етап тривав у 11—14 ст. з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала Київщина, що зароджувалася на етнічному ґрунті Русі, а відтак і Галичина, Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина, Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Здобуття окремими територіальними утвореннями статусу землі фіксувалося офіційними документами — грамотами, що означало їх відносну самостійність. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, спричинившись до поступової трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Про етнокультурну своєрідність етнічної землі писав відомий етнограф 19 ст. Микола Симашкевич: «Мешканці, що її населяли, вважалися нібито окремою нацією і тому мали свої особливі закони та звичаї, свої, так би мовити, національні права й переваги, своїх особливих правителей, котрі титулувалися князями, господарями та дідичами землі».

Самостійність земель була відносною, оскільки Київ регулював у них політичне управління, нерідко з цією метою змінюючи в них правителів. Щодо економічних зв'язків, то вони ніколи не обмежувалися кордонами землі, а виходили далеко за межі не тільки свого краю, а й Київської Русі. Показовими в цьому плані є «торжища» на київському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців як всіх східнослов'янських земель, так і земель скандинавських, візантійських, германських тощо.

Поширення міжземельних економічних зв'язків позитивно позначалося на формуванні схожих етнокультурних рис населення Руси-України, незважаючи на досить усталену локальну, власне земляцьку своєрідність етнічності. Головним проявом етнокультурної інтеграції було поширення спільного етноніма — русичі та етнополітоніма — Русь (Київська Русь). Отже, структура етнічності другого етапу, хоч і мала розмаїту варіативність, відзначалася й багатьма спільними ознаками.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі — 15—19 ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Румунією, Росією, а згодом, у 16—18 ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Південного Сходу та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів: угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Прослідковується така закономірність формування історично-етнографічних регіонів під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими виявлялися етноізоляційні бар'єри, чим тривалішими вони були, тим розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим більше несхожою виявлялася культура, привнесена на український ґрунт, тим виразнішою ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської етнічності. Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних діалектів та антропологічних груп.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.

Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах, згодом набували схожих культурних рис з іншими племенами цієї природної зони. Така етнокультурна трансформація з часом визначила зональність регіональної культури, що залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або міжетнічних спілкувань.

Звичайно, природно-географічні умови мали суттєвий вплив на етніку, зокрема на традиційно-побутову культуру, етнічний характер, ментальність, заняття людей, обумовлюючи таким чином додаткову систему своєрідної локальності культури. Нерідко траплялося так, що населення краю, мешкаючи тривалий час за однакових історичних умов, суттєво різнилося за природними умовами. І навпаки, проживаючи в схожих природних умовах, відрізнялося за історично-культурними ознаками.

Усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що формувалося історично та під впливом природних чинників, можна подати у вигляді такої системи різнорівневих етнотериторіальних одиниць:

Ø Природно-історичні області;

Ø Історично-етнографічні регіони;

Ø Історичні зони;

Ø Етнографічні райони.

Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісостеп (Рівнину) та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Наприклад, Полісся — на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне (Чернігівське); Карпати — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на Східний (Донбас), Центральний (Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Головною складовою історично-етнографічних регіонів є колишня земля, що з часом набувала значення історичної області. Вона окреслює зональний тип регіональної культури, котрий вирізняється своєрідністю, зберігаючись у пам'яті людей як символ етнічної історії. Часто історична зона фіксує етапи розселення давнього населення або стадїі освоєння нових земель, нарешті, вона є пам'яттю про ті землі, що були виокремлені від материнського українського етнічного масиву. Серед найдавніших земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля, Наддністрянщина, Попруття, Подесняння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина, Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським людом, найбільш відомі «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія, Слов’яносербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний етнічний масив України, — Кубанщина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська земля.

Усі названі складові системи історично-етнографічних регіональних утворень — поліетнічні, включають у переважно українську основу іншоетнічні субстрати. Виняток становлять етнографічні утворення, що формувалися лише на українському етнічному ґрунті як прояв певних історичних процесів: або як результат трансформації давніх племен, або як наслідок впливу культури сусідніх держав на певні українські землі. Такі утворення — етнографічні групи — мають своєрідні риси в традиційно-побутовій культурі; вони відзначаються двома рівнями етнічної самосвідомості — на рівні етнографічної групи і на загальноукраїнському рівні — та притаманними діалектами.

На українському етнічному ґрунті нині збереглося п'ять етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини.

 

8. Утворення української нації.

Відмирання виробничих відносин, пов'язаних з позаекономічним примусом і прив'язаністю до землі як основного засобу виробництва, перетворювало два основних стани суспільства — землевласників-поміщиків і землекористувачів-кріпаків —у класові спільності. Звичайно, повинності та привілеї, на яких трималося середньовічне суспільство, після ліквідації кріпацтва не зникли зовсім, але вони втратили станотворчі властивості.

Розвиток товарно-грошових відносин розмивав середньовічні стани й поглиблював соціальну диференціацію населення. На одному полюсі зосереджувались власники з капіталом, спроможні пристосовуватися до ринкових умов, на іншому — пролетаризовані прошарки. їх поповнювали зубожілі селяни й міщани. Це перетворення станів у класи було малопомітним, але невідворотним. Навіть найпривілейованіший і економічно потужний дворянський стан набував ознак класу, хоч досить успішно виборював застарілі феодальні права, які для селянства оберталися повинностями.

Зміни в соціальній структурі суспільства під впливом ринку були рушійною силою у перетворенні середньовічних народностей на новочасні етнічні спільності — нації. Руйнування зашкарублих станових перегородок, які здавалися непохитними попереднім поколінням, висувало на перший план чинник етнічної спорідненості. Прихильність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій стала живильним середовищем для формування ідеї національної свідомості. Ця ідея робилася могутнім єднальним фактором, бо обертала розпорошених і поділених станами людей спільного етнічного походження в націю.

Утворення націй відбувалося легше або важче, залежно від того, яке становище займала в державі етнічна спільність. Бездержавна українська нація формувалася повільно. На тій частині України, що входила до складу Російської імперії, її цінності не розвивались і навіть не визнавалися, тож мусили утверджуватись у постійній боротьбі з іншою мовою і культурою, репрезентованими імперською владою. Вважаючи (і не безпідставно), що піднесення національної свідомості українців призведе до поширення сепаратистських настроїв, царські чиновники придушували не лише політичні форми національного руху, а й культурницькі, як вияви «мазепинства».

І в Росії, і в Австро-Угорщині (1867 р. держава Габсбургів стала дуалістичною: угорську аристократію було зрівняно в правах з австрійською) українська нація формувалася в основному як селянська, її панівні верстви, як правило, складалися не з українців, а з представників інших національностей. Серед великих землевласників правобережних губерній переважали поляки, а на Лівобережжі серед купців 1-ї і 2-ї гільдій — росіяни. Нова буржуазія південних губерній, які розвивалися найдинамічніше, за своїм складом була багатонаціональною.

Однак в умовах ринкових відносин, коли швидко почали збагачуватися підприємливі люди із різних верств суспільства, національний склад буржуазії поступово змінювався на користь українців. Так, за даними першого в історії Росії перепису населення (1897), в 9 українських губерніях понад 100 тис. україномовних осіб (не враховуючи членів їхніх сімей) жили на прибутки від капітал)', нерухомого майна або підприємницької діяльності. На західноукраїнських землях, де внаслідок повільного економічного розвитку буржуазний прошарок був досить тонкий, до нього, як і в попередні століття, належали в основному не українці.

3/4 населення українських земель становили неписьменні, що обмежувало творчий потенціал бездержавної української нації.

На східних і західних землях напр. XIX ст. українці не перевищували '/з міського населення. У великих містах, де існували вищі навчальні заклади, питома вага українців узагалі була незначною (у Києві — 22 %, а в Одесі — лише 6 %), тому для них здобути пристойну освіту залишалося проблемою. Якщо, долаючи навіть усі перепони, вони й пробивалися до університетів, то потрапляли в чужомовне середовище — російське, польське чи німецьке.

Державна служба або церковна кар'єра для освіченої людини також була пов'язана з чужомовним оточенням. Тож не дивина, що за цих обставин лише незначна кількість українських інтелігентів зберігала прихильність до батьківської мови і культури. Але такі люди були. Деякі з них стали борцями проти імперського гноблення, очолили національно-визвольний рух в Україні.

 





Дата добавления: 2016-07-29; просмотров: 1095 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.004 с.