Трудове право як одна з основних галузей системи вітчизняного права характеризується самостійним предметом і методом, добре розвиненою нормативною базою на чолі з Кодексом законів про працю. Крім трудового права, що є головною галуззю у регулюванні трудових і тісно пов'язаних з ними відносин, відносини застосування праці частково регулюються й іншими галузями, у тому числі конституційним, цивільним, господарським, адміністративним, кримінально-виконавчим, цивільним процесуальним, міжнародним приватним правом, правом соціального забезпечення тощо.
Конституційне право є основною галуззю, що регламентує права і обов'язки людини, у тому числі й у соціально-економічній сфері. Реалізація таких найважливіших конституційних прав, як право на працю, право на відпочинок, право на страйк із метою захисту соціальних і економічних інтересів, на здорові й безпечні умови праці, на достатній рівень життя неможлива без взаємодії конституційних положень і механізмів їхньої реалізації, встановлених трудовим правом. Наприклад, здійснення права на працю забезпечується забороною необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу (ст.22 Кодексу законів про працю), а конституційне положення про гарантії від незаконного звільнення реалізується через вичерпний перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи власника, встановлений у законодавстві про працю.
Найбільший зв'язок у трудового права – із правом цивільним, оскільки трудове право виділилося з нього, і в цивільному праві залишилися деякі види договорів, пов'язаних із працею (договори підряду, побутового підряду, доручення). Але на відміну від цивільного права, що регулює майнові відносини, й, отже, результат праці, трудове право регулює не тільки й не стільки результат, скільки процес праці. Трудове право регулює не упредметнену, а живу працю, і багато в чому це пояснюється неможливістю відокремити здатність до праці як об'єкта, що володіє певними майновими характеристиками, від його носія – людини. Ні здатність до праці, ні сама праця, ні робоча сила не можуть бути товаром, оскільки вони не мають головної товарної ознаки – можливості відділятися від власника і бути самостійним предметом обігу. Відрізняється трудове право від цивільного і за методом правового регулювання. Для трудового права характерне сполучення договірного й законодавчого регулювання, участь самих суб'єктів трудових відносин у встановленні умов праці за допомогою локальної нормотворчості, підпорядкування однієї сторони трудових відносин – працівника, іншій – роботодавцеві. У цивільному праві діє не імперативний, а диспозитивний метод, заснований на договірному способі регулювання відносин і юридичній рівності сторін.
з адміністративним правом у трудового права багато спільного у сфері регулювання відносин державних службовців, атестованих співробітників органів внутрішніх справ та інших працівників, чия праця (служба) регламентується актами як адміністративного, так і трудового законодавства. Трудовим законодавством регулюється та частина відносин, що близька до соціального захисту й охорони трудових прав та законних інтересів суб'єктів адміністративно-правових відносин. З іншого боку, у структурі предмета трудового права можна спостерігати організаційно-правові відносини у праці, оскільки в регулюванні процесу праці, де діє єдиноначальність в управлінні виробництвом, використовується метод владного підкорення, властивий адміністративно-правовому регулюванню.
Взаємодія трудового й кримінально-виконавчого права проявляється у регулюванні праці при відбуванні кримінального покарання, особливо пов'язаного з позбавленням волі. Так, згідно зі ст. 50 Виправно-трудового кодексу України тривалість робочого дня, підсумований облік робочого часу, звільнення від робіт у святкові дні, охорона праці й техніка безпеки у виправно-трудових установах, тривалість праці й надання щотижневих днів відпочинку у виховно-трудових установах регулюються законодавством про працю. Разом із тим, праця засуджених до позбавлення волі не входить у повному обсязі у сферу дії трудового права, оскільки вона не є найманою, договірною працею, і обов'язковий для сфери трудового права принцип свободи трудового договору на неї не поширюється.
Предмет трудового права.
Предмет трудового права як галузі права становлять трудові відносини – суспільні відносини, що виникають безпосередньо при застосуванні праці найманих працівників у виробничій чи іншій діяльності, а також інші, тісно пов'язані з ними, суспільні відносини.
Крім поділу на трудові та тісно з ними пов'язані суспільні відносини, що становлять предмет трудового права, можна класифікувати:
1) залежно від властивостей і характеру праці, а також ступеня реалізації інтересу працівників на:
– відносини, що виникають у результаті реалізації здатності до праці (із працевлаштування, власне трудові відносини, відносини із професійної підготовки й підвищення кваліфікації);
– відносини, що забезпечують охорону й розвиток трудової діяльності працівників (між профспілковим органом і роботодавцем з участі в управлінні підприємствами, установами, організаціями і встановлення умов праці, з нагляду й контролю за дотриманням законодавства про працю і правил з охорони праці);
– відносини, що виникають у результаті неналежного виконання трудових обов'язків (при притягненні до дисциплінарної відповідальності; із відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником власнику підприємства, установи, організації; відносини із відшкодування підприємством шкоди, заподіяної працівникові);
– процесуальні відносини у сфері трудового права.
2) залежно від суб'єктного складу та способу регулювання на:
– індивідуальні;
– колективні.
У свою чергу, колективні відносини включають: відносини соціального партнерства, з участі трудових колективів у встановленні колективних умов праці, з участі трудових колективів в управлінні організаціями, із колективних переговорів, з укладення та виконання колективного договору й угод на галузевому, регіональному та національному рівнях, із діяльності профспілок як представників трудових колективів у соціально-трудових відносинах і з застосування трудового законодавства, з вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів.
Метод трудового права.
Під методом правового регулювання в теорії права розуміється сукупність прийомів, способів впливу норм права на суспільні відносини, що становлять предмет галузі (диспозитивний та/або імперативний.
Метод правового регулювання суспільних відносин, що становлять предмет трудового права, базується на таких принципах: рівність сторін трудового договору; підпорядкування загальним умовам виробництва; участь працівників у регулюванні відносин, що виникають у процесі трудової діяльності.
Метод виражає правове положення суб'єктів трудових правовідносин, порядок встановлення прав та обов'язків суб'єктів, спосіб захисту трудових прав і забезпечення виконання обов'язків.
Метод трудового права носить комплексний характер, оскільки в одних інститутах (колективний договір, трудовий договір) діють переважно диспозитивні засади, іншим (дисципліна праці, матеріальна відповідальність, охорона праці) більше властивий імперативний метод.
Відносно статусу суб'єктів господарської діяльності, які використовують найману працю, встановлено, що забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання є одним із загальних принципів господарювання в Україні (ст. 6 ГКУ). По відношенню до працівників в основі єдності правового регулювання лежить принцип рівності суб'єктів прав, закріплений у ст. 22 КЗпП: відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.
До об'єктивних факторів належать: особливості галузей економіки (наприклад, металургійна, хімічна, гірничодобувна галузі), умови праці (важкі, шкідливі, на висоті та ін.), природнокліматичні умови (сезонні роботи, роботи в гірських населених пунктах), характер зв'язку між працівником і підприємством (робота за сумісництвом). Суб'єктивні фактори проявляються у статево-вікових і фізіологічних особливостях суб'єктів трудових відносин (діти, жінки, інваліди). Відповідно до ч. 2 ст. 22 КЗпП законодавством України можуть встановлюватися вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника.
