Стислий переказ, виклад змісту. Поширити Розповісти Цвірінькнути Вподобати

Поширити Розповісти Цвірінькнути Вподобати

Комедія

Перша дія

Розмова Рини Мазайло з її подругою Улею, з якої з’ясовується, що у родині Мазайла відбуваються сварки через "сторичне питання". Мокій Мазайло дуже захоплюється українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови. Крім того, написало листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди.

З’являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано. Але Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно!

Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія у себе і відвернула його від української мови. Уля сумнівається в своїх силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві.

Мати і дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище.

Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно".

Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю.

Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити.

Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона перероблює И прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє.

Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських слів, про важливість збереження частоти мови. Уля уважно його слухає.

Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з подругою у кіно.

Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: "Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди".

Мати і дочка сваряться.

Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся у загсі, просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов...

Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються скликати родичів на сімейну раду, а поки що і про майбутні зміни до публікації "виправлених" прізвищ.

— Прощай Мазайло, здрастуй...

Мокій закінчує:

— Мазайло-Квач, наприклад.

Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища.

Уля повідомляє Рину, що вони йдуть у кіно.

Друга дія

Складається з дев’яти сцен. Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія. Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище.

До Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни. Мока обурений.

Вчителька даремне намагається навчити Мину правильної російської вимови — у того нічого не виходить.

Дивіться також

· Маклена Ґраса (скорочено)

· Мина Мазайло (скорочено)

Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія.

Приїжджає і брат Мини дядько Тарас.

Третя дія

Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-комсомольців. З-за дверей чути крики.

Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою.

Дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений.

3, 4

Дискусія з приводу українізації триває.

Четверта дія

Четверта дія складається з шістнадцяти сцен. Уля розказує Рині,

як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити.

Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни. їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість "ґ" Мина все одно вимовляє "к". Газету вставляють у раму.

Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає Мокій.

Приходить привітати Мину вчителька російської мови.

З’являються комсомольці разом з Улею. їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один з них читає: "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...". " Усі розгубилися, Мина закляк. Уля говорить Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Сюжет п’єси нескладний: службовець Мина Мазайло хоче зробити кар’єру за допомогою зміни прізвища, його підтримують дружина, дочка Рина і сестра дружини тьотя Мотя. Опирається нововведенням син Мини Мокій, який любить українську мову і культуру. З цього приводу у родині постійно розгоряються дискусії.

П’єса "Мина Мазайло" — це класичний зразок політичної комедії. Герої стоять на абсолютно різних політичних позиціях: Мина Мазайло намагається за допомогою зміни українського прізвища на російське зробити кар’єру, Мокій захоплюється ідеєю українізації і цілком віддається їй, дядько Тарас вважає, що українізація — "це спосіб виявити нас, українців", тьотя Мотя — прихильниця "єдиної і неподільної". Але істина знаходиться десь посередині.

М. Куліш влучно характеризує кожного зі своїх героїв завдяки яскравим особливостям мови кожного з них. Персонажі показані у найсуттєвіших своїх рисах і залишаються у пам’яті, наче маски старого українського вертепного театру. Драматург засуджує міщанську тупість, обмеженість, шовінізм.

 

Богдан Ігор-Антонич

Різдво

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

 

Олександр Довженко

Довженко Олександр — Зачарована Десна (дуже стисло) (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Поширити Розповісти Цвірінькнути Вподобати

Кіноповість "Зачарована Десна" не має чіткого сюжету. Вона складається з окремих спогадів, що нагадують новели, які розповідають про буденне життя людей-хліборобів, про їхню важку і важливу працю. На початку твору автор зазначає, що до роботи над "Зачарованою Десною" його змусила взятися туга за рідною землею (про яку він не раз писав у своєму щоденнику).

Одне за одним виринають із його спогадів мати, що вміла виростити кожну рослину з любов’ю, схожий на Бога дід Семен, який читав церковні книги, прабаба Марусина, що понад усе любила проклинати всіх і вся.

Дитиною Сашко любив фантазувати. Він яскраво уявляє все, про що тільки почує від інших людей чи пізнається з книжок.

Ще один спогад — смерть в один день одразу чотирьох братів. Горе батька, який втратив синів. Батько був людиною красивою і працелюбною, вмів пожартувати, влучно сказати слово, нікого не боявся. У часи фашистської неволі, коли схожий був на старця, все одно залишався чистим і красивим душею.

Наступний епізод — народження маленької сестрички і смерть прабаби. Рання весна коло Десни, краса природи. На Десні повінь, і батько з Сашком саме на Великдень човнами рятують людей.

Згадка про те, що рідне село було спалене німцями, наповнена гірким почуттям втрати свого наївного дитячого світу.

Яскравими барвами зображено косовицю, на яку Сашко їде разом з дорослими. Селяни починають битися під час розподілу копиць. Дід показує завзятий войовничий норов.

Наступна картина — колядування перед Новим роком. Весь світ здається незвичайною казкою.

Далі О. Довженко згадує, як його виряджали до школи, як він соромився учителя і той назвав його "неразвитым".

<...> "Було в минулому житті моїх батьків багато неустройства, плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці і сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали талант до неї, таж, певно, не знайшли одне одного і не доглянули, і гнів і ненависть, що були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця..." <…>

 

 

Довженко Олександр — Україна в огні (дуже стисло) (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Поширити Розповісти Цвірінькнути Вподобати

Умовно твір поділяється на три частини. Перша — відступ Червоної Армії, друга — німецька окупація та партизанський рух, третя — наступ.

Починається кіноповість досить мирною картиною: родина колгоспника Запорожця — батько Лаврін, мати, п’ятеро синів та дочка Олеся — святкують материн п’ятдесятип’ятирічний ювілей. Щаслива родина зібралася разом.

Але картина раптово змінюється. Прийшла війна" і заплакана мати вже виряджає своїх синів на війну. Війська відступають, за ними йдуть біженці. Гине один з синів Запорожців — Савка.

Олеся, що боїться приходу ворогів, вирішує віддати свою дівочу честь одному з солдатів-співвітчизників. До її хати потрапляє танкіст Василь Кравчина. Єдина їхня ніч поєднує молодих людей назавжди. Після війни вони обіцяють одне одному знову зустрітись.

Село Тополівка потрапляє в окупацію. Заправляють тут полковник німецької розвідки Ернст фон Краузе та його син лейтенант Людвіг фон Краузе. Старостою погоджується бути Лаврін Запорожець, який таким чином намагається допомагати підпільникам. Він старається врятувати від вивезення до Німеччини дівчат свого села, серед яких знаходиться й Олеся. Партизани теж не рятують полонянок, і ті потрапляють у ще гіршу неволю.

Лаврін потрапляє до партизанського загону. Як старосту його хочуть покарати, але син Роман рятує батька. Потрапивши у полон до німців, Запорожець тікає разом з іншими в’язнями, вбивши Людвіга Краузе. Роздратований фон Краузе помстився за смерть свого сина, розстрілявши поліцаїв та попаливши партизанські хати.

Пройшовши через страшні випробування і страждання у фашистській неволі, Олеся Запорожець повертається в рідну Україну. Тут вона дочекалася свого коханого, якого бачила лише один раз. Капітан Кравчина повертається в Тополівку як визволитель-переможець.

Вранці наступного дня Олеся знову проводжала свого коханого на війну. Навколо стояло спалене село, попереду було багато страждань...

 

Андрій Малишко

Пісня про рушник (скорочено)

Рідна мати моя, ти ночей недоспала.
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Пісня про рушник" на слова А. Малишка та музику П. Майбороди звучить і донині на всіх континентах Землі, тому що почуття, висловлені в ній, близькі, дорогі кожній людині. Це любов до матері, вдячність їй за недоспані ночі, за постійну турботу, за незрадливу усмішку, за те, що зростила й вивела у широкий світ.
Матері намагаються вкласти в душу дитини все найкраще, вберегти від лихого своєю молитвою. Тому такі щирі, теплі, задушевні слова й вилилися із серця поета, знайшли відгук у серцях мільйонів.

 

Василь Симоненко

 

Лебеді материнства (скорочено)

 

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибу казка сивими очима.
Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати.
Не пущу тебе колиску синову гойдати.
Припливайте до колиски, лебеді, як мрії.
Опустіться, тихі Зорі, синові під вії.
Темряву тривожили криками півні.
Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,
Лоскотали марево золотим сузір’ям.
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.
Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі.
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Чарівні, неповторні роки дитинства, коли стоїть над ліжечком мама й оберігає дитину від усіх бур та тривог світу. Тоді життя — казка з чарівними рожевими лебедями. Але діти виростають, ідуть у широкий світ, де їх чекають і кохання, і розчарування, і небезпеки. Як далеко б не були від рідного дому сини й дочки, за ними завжди "будуть мандрувати очі материнські і білява хата", як добрі янголи-охоронці. Тому все можна вибрати — друга, дружину, однодумця, не можна вибирати лише рідну матір та Батьківщину.
Поезія щира, задушевна, мелодійна, недаремно вона покладена на музику. І відображає глибокі патріотичні почуття, в яких любов до матері й до Батьківщини зливаються в одне ціле.

 

 

Олесь Гончар

За мить до щастя (скорочено)

 

Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку-водо-возку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. У кожного — своя, а в когось просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Літо горить, пашіє, хмелить хлопця. З радості він гогокає на все горло. У голову лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися.

На жнив'яному полі біля невивершеного полукіпка раптом щось майнуло, як живе полум'я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком. Червона кофтина палахкотить на ній. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Блищать загорілі ноги. Жінка п'є з глека воду й весело всміхається до водовоза, ніби під'юджує, припрошує до себе. З'являються ще двоє чи троє дівчат і давай жартувати, піддражнювати солдата, спокушати натяками. А він дивиться лише на ту одну, яка не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах.

Сашко кидає віжки, встає з воза і прямує до жниць. Ті з вереском розбігаються, лише та, в червоній кофтині, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й ніжності. "Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим". Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі, Лариса. Золоту соломинку знічев'я крутила в руках. Діденко обережно забрав її, потім узяв її маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, ніби все життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? "І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її". Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, "віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги".

Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу."До них наближалася смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка. Це був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл.

Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк.

Симпатії вартових, звичайно ж, були на боці ув'язненого. Передавали йому й цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді про його Ларисочку І вже спільно відтворювали легенду її життя: віддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав'язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила цього білявого артилериста. "Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)".

Мріяв про весілля. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками.

Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали винуватцеві найвищої кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду.

Діденка засудили до розстрілу. На варту заступили молоді, і до ув'язненого нікого не допускали. Приходила Лариса, але їй теж не дозволили наблизитися. Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує.

За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

В оповіданні О. Гончара "За мить до щастя" художньо осмислюється краса і сила кохання, подається узагальнений образ миті життя, філософія героя говорить про те, що людське щастя відносне й короткочасне. Можливо, людина й живе на землі заради цієї прекрасної миті, хоч і платить часто дуже високу ціну.

 

 

Григір Тютюнник

Три зозулі з поклоном

Любові Всевишній присвячується Герой-оповідач виходить з-поза клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачить, — хату Карпа Яркового. Перед нею рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни. На ґанку стоїть Марфа Яркова і проводжає юнака очима. Вона без хустки, видно пишне сиве волосся. Колись її коси сяяли золотом проти сонця, тепер не сяють.

Хлопець підходить ближче й чемно вітається з тіткою. Марфа ворушить губами й проводжає його поглядом далі, поки не ввійшов у великі сосни, ті, що його тато садив.

Дома хлопець цілує матір, розповідає куці студентські новини й питає, чому це тітка Марфа так на нього дивиться.

Мати зітхає й говорить, що тітка любила його тата, а він на нього дуже схожий.

Марфа (тоді її за маленький зріст звали "маленькою Марфою") серцем чула, коли від тата надходив лист. Вона відчувала його здалеку, прямовувала до пошти, чекала, втікши з поля від косаря. Коли виходив однорукий поштар дядько Левко, Марфа підхоплювалася і тихо питала, зазираючи у вічі, чи є від Мишка писемце. Поштар говорив, що немає, вона не вірила. Тоді дядько Левко здавався й відповідав, що є, але не їй, а Софії. Марфа просила дати їй листа хоч у руках потримати. Поштар відмовлявся, бо це заборонено, потім усе ж віддавав та наказував, щоб нікому не казала, бо його з роботи виженуть.

Дівчина хапає листа, притискає до грудей, цілує і довго з ним мліє. Потім віддає, дістає дядькові карбованця, щоб випив за здоров'я Мишка, й птахою мчить на роботу, а вітер ніяк не висушить сльози в її очах.

Хлопець питає у матері, хто їй про це розказав — чи не дядько Левко? Мати відповіла, що сама це бачила й чула, бо тікала з роботи слідом за Марфою, яка вгадувала, коли буде лист від тата. Сип запитав:

"— І ви на неї сердилися?

— У горі, синку, ні на кого серця нема. Саме горе".

Мишкові було тридцять три роки, а Марфі — дев'ятнадцять. Два роки прожила вона зі своїм Карпом і нажилася за сто. Тато ж героя-оповідача якось і не старів. "Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне".

А востаннє, як мама бачила тата (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки сумно голубили.

Карпо і Марфа ходили до них на посиденьки. Розмовляли, співали втрьох. А Карпо в цей час то у вуса дмухав, то галушки наминав, тільки сопів. Товстопикий був, товстоногий і рудий. Марфа проти нього — як перепілочка. Гляне, бувало, як її чоловік над галушками сопе — і сльози в очах. Гляне на тата, а той затулить долонею надбрів'я і співає. Софія говорить йому, щоб хоч раз на Марфу глянув, бо вона так до нього й світиться. А Михайло відповідав: "Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться".

Останній лист від тата

Батько писав, що глянув якось на себе в уламок дзеркальця — увесь сивий. Думав, що іній. Часто сниться йому робота — наче робить вікна, двері, столи. І тепер вирізає хлопцям на дозвіллі ложки. А цю ніч снилася йому його сосна, річки синє крило.-Далі просить, щоб дружина не судила його гірко, бо відчуває, що десь витає біля нього нещасна Марфина душа. То ж хай Соня піде й скаже Марфі, що послав він їй три зозулі з поклоном, як казав сліпий бандурист на Зіньківському ярмарку. От тільки не знає, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. "Сибір несходиму" було нерішуче закреслено густим чорнилом, а потім написано знову. І хай Соня попросить Марфу, щоб покликала та свою душу назад, і тоді хоч на хвильку прийде забуття. Закінчувався лист таким: "Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму..."

Давно все це минуло, а герой-оповідач і досі думає, як вони відчували одне одного — Марфа і тато. А ще міркує — чому не одружилися, коли отак одне одного чули? У відповідь шумить велика "татова сосна": "Тоді б не було тебе..."

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Вічна тема "любовного трикутника" у Гр. Тютюнника інтерпретується по-новому. Образ любові тут — як втілення високої християнської цінності, яка підносить людину над буденністю, очищає її душу. Ніхто з героїв твору не поборов свого страждання, не втішив душевного болю. І читач разом із автором доходить висновку: любов людині дається якоюсь вищою силою, незалежно від її волі, бажання, моралі. Тому має право на існування, не може осуджуватися. Кохання у творі оточене неземним ореолом, далеким від звичного, побутового розуміння. І це підкреслюється епіграфом: "Любові Всевишній присвячується". Незвичайна і композиція твору — відбувається зміщення часових площин, а лист є "новелою в новелі". Усі ці чинники роблять твір художньо довершеним, перлиною української новелістики.

 

Василь Стус