Присвячую кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки. Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе.

Залишилося тільки спакуватися. Це було одне з тих численнії треба, які ліричного героя так втомили, які нагадували йому "мне гоголового звіра". Увільнитися від цього можна лише на деякий чаї бо, як говорить герой, "я не можу розминутися з людиною, я не можу бути самотнім". Його втомили люди зі своєю метушнею, галасом, захотілося спокою.

Він тікає від "залізної руки города" і не може втекти. Але ось уже зелене безмежжя природи. Кує зозуля.

Навіщо людині тиша? Щоб почути й побачити щось головніше, важливе у житті, яке не осягнеш у щоденній метушні. Герой у темнім кімнаті. Йому здається, що навіть меблі, предмети зазіхають на цю тишу. У його серце просяться люди, які складали туди, "як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра". Болю так багато, що ліричний герой уже не сприймає його, він утомився.

Зозуля б'є молоточком у кришталевий великий дзвін. Три вівчарки зчинили ґвалт. Герой відпускає з ланцюга одну, і та мчить геть, бо їй воля дорожча, ніж задоволена злість.

Дні ліричного героя протікають серед степу, серед нив. Киплять від гарячого вітру "срібноволосі вівса".

Поступово той мир і спокій, що панували навколо, входять в душу ліричного героя, наповнюють її.

Герой щасливий, що зустрічається із сонцем, звертається до нього, як до живої істоти. Разом з вівчарками блукає полями й пускає "свою душу під чорний пар".

"В городах земля одягнена в камінь і залізо — і недоступна". Тут же герой став близько біля неї. Пив молоко — і відчував, що в нього вливається "екстракт луки". Особливий тут і хліб. Ліричний герой відчуває себе багатим, хоч нічого не має. Уся земля — його.

Жайворонок грав на струнах небесної арфи симфонію поля. Серед безлюддя й тиші протікали дні іntermezzo ліричного героя.

Та ось він зустрічає на ниві "простого мужика", слухає страшні речі про голодне, страшне життя багатодітної родини, про безправність, коли становий приходить і щотижня б'є селянина в лице, коли хати почорніли, а "брудні, негарні дівчата йдуть із важкої роботи". Людське горе вливається в душу героя, і він готовий його сприйняти.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Психологічна новела М. Коцюбинського "Intermezzo" дуже близька за жанровими ознаками до "поезії в прозі", має автобіографічний характер. Ліричний герой, утомлений від метушні, галасу в місті, від сприйняття людського горя, втомився і поїхав відпочити в с. Кононівку. Спочатку не міг заспокоїтися, відійти від картин і думок, його переповнювали. Потім краса природи, тиша розвіяли втому й підготували до сприйняття людського горя, викликали бажання ось йому зарадити.

Авторові вдалося психологічно переконливо розкрити внутрішній стан людини за допомогою імпресіоністичної поетики: пейзажів, звукових образів, світлотіні, внутрішніх монологів, контрастів і ускладнених метафор та символів.

 

 

Коцюбинський Михайло — повість Тіні забутих предків (більш стислий переказ)

Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Він часто плакав, погано ріс і дивився на неньку таким глибоким, розумним зором, що та аж тривожилася — чи не підмінила його нечиста сила.

Підрісши, Іванко біг у гори, в ліс, де йому було затишно, добре. У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), лісовиків, веселого чугайстра (міфічну лісову істоту).

Незабаром хлопця послали пасти корів. Там він навчився грати На сопілці і все намагався піймати чарівну, невловиму мелодію, яка йому увесь час чулася.

У хаті часто були неспокій і горе. Брата Олексу роздушило дерево в лісі, а родич Василь, файний веселий хлопець, загинув у бійці з ворожим родом.

На храмові свята Палійчуки, вдягнувши найкращий одяг, сідали на коней і їхали до церкви. Одного разу вони зустрілися з ворожим родом Гутенюків. Почалася бійка. Іванові теж хотілося з кимось битися. Він побачив дівчинку, що тряслася зі страху біля воза, І вдарив її. Дівча побігло, хлопець за нею. Зірвав стрічки й кинув у річку. Тоді дівчинка подивилася спідлоба й сказала, що в неї є ще кращі кісники. Потім подумала, дістала довгу цукерку, розділила її навпіл і пригостила Іванка. Хлопець був вражений. Вони почали розмовляти, і погляд "чорних матових очей" Марічки "м'яко поринав у Іванове серце".

На другий день після бійки помер батько, старий Палійчук. У родині настали тяжкі часи. З думки Івана не йшла Марічка. І він, пасучи корову, якось побачив її. З того часу почалися їхні таємні зустрічі.

Так росли вони серед потоків і лісів, чисті та наївні. Але дитинство минуло, Іван "був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка", Марічка теж стала дівкою на виданні. Зустрічалися вони тепер лиш< в неділю або на свята десь у лісі, щоб їхні родичі не знали. Марічка любила, як Іванко грав на флоярі. Вона ж відповідала йому співанка ми, яких знала безліч і складала сама.

Марічка питала, чи будуть вони в парі, адже їхні сім'ї ніколи цього не дозволять. Іван відповідав, що й питати не стане. Що б там не було, а Марічка мусить бути його.

Але ґаздівство (господарство) Івана занепадало, треба було йти в найми. Юнак потішав дівчину, казав, щоб співала, а він почує ті співанки.

Теплим весняним ранком Іван піднявся на полонину, де разом з іншими пастухами повинен був доглядати худобу, що її зганяли на літо з різних сіл. Кожен мав свої обов'язки — один підтримував вогнище, інші пасли, доїли овець, а ватаг "священнодіяв" над головками овечого сиру.

Дні за днями проходили в щоденній праці. Іван часто згадував Марічку, її пісні.

Коли захворів Микола, який доглядав за вогнищем, Іванові доручили пильнувати ватри. Уночі юнакові снилися погані сни, в яких він ніяк не міг зустрітися з коханою.

Одного разу Іванові почувся голос Марічки так, ніби вона його кликала. Він побіг на голос і зупинився перед прірвою.

Працював Іван на полонині, аж поки хазяї не розібрали худобу на зиму.

Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. Несподівано почалася на Черемоші повінь. Вода підхопила дів чину, понесла, кинула на водопад. Люди це бачили, чули крики, але врятувати не могли.

Іван не повірив, пішов шукати Марічку берегом, але не знайшов Став блукати лісами, не тямлячи себе з туги. З'явився у селі тільки через шість років — худий, зчорнілий і постарілий, але спокійний, через рік умовили його одружитися, бо треба ж було ґаздувати (хазяйнувати). Жінка Палагна була з багатого роду, горда й пихата. Але господиня була добра, допомагала чоловікові у щоденних турботах. Іван весь час проводив біля худоби, думав тільки про неї і дбав, лише інколи згадував Марічку, і тоді пропадав. Жінка сердилася, чоловік відчував провину лише перед худобою. На Свят-вечір готували, за традицією, дванадцять страв, пригощали спочатку худобу, потім відганяли ворожі сили. Коли сідали вечеряти, Іванові здавалося, що за плечима стоїть Марічка й плаче.

На Теплого Юрія Палагна вирішила поворожити. Пішла голою на царинку, стала ворожити й раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Це був сусіда, мольфар Юра — чарівник і планетник. Спочатку не могла й поворухнутись, а потім відчула злість, що пропало ворожіння.

Палагна боялася мольфара і разом із тим цікавилася ним, бо він вдавався їй набагато кращим за чоловіка, котрий тільки журився, худнув і байдужів до всього.

Одного разу Палагна, наглядаючи корів у лісі, побачила, що насувається хмара з градом. Потім помітила чоловіка, що дерся на скелю. Це був Юра. Він став, підняв до хмари ціпок і почав її проганяти. Хмара послухалася й пішла геть, а Палагна прибігла до чарівника з радістю й стала його "любаскою".

Усі говорили про Палагну та Юру, але Іван був до того байдужий. Жінка розцвітала та веселилася, а він нидів і сохнув. Одного разу він побачив, як Юра разом із Палатою ворожать проти нього. І пішов, не знаючи куди. Блукав горами, долами. Нарешті побачив, що сидить над рікою, яка забрала в нього Марічку.

Одного разу Іван прокинувся від того, що його будила Марічка й гукала за собою. Він пішов за нею, знаючи, що то не його дівчина, а нявка (лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі). Дівчина нагадала йому усі їхні зустрічі, забави, співанки, гарячі обійми й розлуку.

Дійшла до галявинки. Марічка здригнулася і щезла. Іван розпалив ватру, і до нього, замість дівчини, прийшов чугайстир, добрий лісовий дух, який боронив людей від нявок. Де їх зустрічав, одразу роздирав. Іван злякався, що він розірве й Марічку-нявку, що була тут десь поблизу, тому став розмовляти з чугайстром, навіть пішов на його прохання у танок. Чугайстир, утомившись, пішов, а Іван знову захотів побачити Марічку. Почувши її голос, побіг і віки у провалля.

Ледь живого на другий день його знайшли пастухи.

Сумна трембіта сповістила про смерть. Палагна, як годилося, добре плакала та голосила. А людей збиралося все більше. Потім почувся шум, штовханина. Чи не багато вже суму мала душа? Залунав жіночий сміх і розпочалися забави, аж на грудях у померлого забряжчали мідні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Твір М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" називають ще чарівною казкою про любов, а героїв Івана та Марічку —українськими Ромео та Джульєттою, в образах яких утілено романтичну ідею незнищенності кохання. Утворі використано багатий фольклор Гуцульщини, показані звичаї, обряди й традиції українців-гуцулів, прекрасну, дику й часом жорстоку природу Карпатських гір. Багатий духовний світ героїв протиставлений досить жорстоким реаліям світу.

 

 

Ольга Кобилянська

 

Кобилянська Ольга — повість Земля (дуже стисло)

Велике село Д. на Буковині. Горстка хаток притулилася до величного панського лісу. Інші розташувалися серед поля.

Заможна селянка Докія занепокоєна долею своєї єдиної доньки Парасинки. Мати вже почуває себе вкрай погано, батько ж — страшний пиятик, він винесе все добро, проп’є у шинку. Парасинку треба конче цієї осені засватати, щоб вона та її добро знаходилися під захистом чоловіка. Добре було б віддати її за Михайла, землі якого граничать з Докіїними, але Михайла мають забрати до армії. Тому треба шукати іншого, хоч Михайло дуже подобається Докії і своєю вдачею, і вродою, і заможністю. Врешті вибір зупиняється на постаті Тодорики. Доньці він не подобається, але мати умовляє, говорячи, що Тодорика не п’є, тому буде хорошим чоловіком.

На весіллі Парасинки Докія та Івоніка горюють. Жінка засмучена, що має віддавати зовсім молоду дочку за нелюба. Івоніка говорить, що хотів би одружити їхніх дітей, але армія стала на заваді йото щастю. Все життя разом з жінкою він гарував, наймаючись до найтяжчої роботи при будівництві, потім стягав копійку за копійкою, щоб купити землю, придбати добро для дітей. Вони завжди обмежували себе в їжі, не купували нового одягу. Живуть так і тепер, хоча вже вдосталь усього мають. Михайло вдався працьовитим, слухняним та ласкавим хлопцем. Дбає він про все у господарстві. Івоніка віддав би все, щоб виручити його з війська, але пан запевняє, що все дарма. Молодший син, Сава, зовсім не такий: лінивий та лихий вдався, на нього батько не покладає ніякої надії.

Сава кохається зі своєю двоюрідною сестрою, лихою злодійкуватою Рахірою. Більше за все він любить полювати, вбиваючи всяку пташку без потреби. Старшого брата він не поважає, вважаючи його занадто м’якосердим.

Марійка сумує, що має розлучатися зі старшим сином. Молодший зовсім не поважає батьків, за нього матері соромно перед людьми. "Краще б забрали Саву", — у розпуці думає Марійка.

Михайло закохався у бідну сироту, наймичку Анну. Після повернення з армії він хоче одружитися з нею.

Михайла забирають до війська. Це трагедія не тільки для сім’ї, але й для самого хлопця. Людина з ніжною душею, він не може пристосуватися до муштри, не звик виконувати наказів, не вміє стріляти.

Від моральних та фізичних страждань Михайло захворів і потрапив до шпиталю. Він збирається стати навіть дезертиром, аби більше не мучитися. Батько, що відвідує сина, бачить, що життя йому тут не буде.

Батьки чекають приходу Михайла у відпустку. Сава продовжує зустрічатися з Рахірою, вона научає його не слухатися батька та матері. Івоніка загрожує позбавити сина спадщини, якщо він не відступиться від Рахіри.

Анна працює у попа, щоб заробити грошей для себе й коханого. До того ж у них з Михайлом має народитися дитина. Відкритися батькам Михайло хоче під час відпустки. Мати Анни, незадоволена тим, що дочка не віддає їй всього заробленого, виганяє дочку з дому. Докія приймає дівчину до себе в хату.

Михайло, що прийшов у відпустку, радіє поверненню до землі, майбутньому щастю з коханою. Батько йде до міста купувати синові подарунок на іменини, мати готує частування. Раптом старий Онуфрій Лопата приносить звістку, що Михайло лежить застрелений у лісі.

Горе страшним крилом накриває родину. Неясно, хто ж міг убити такого м’якого та доброго хлопця. Багато хто здогадується про це. Під час похорону Анна кидається на Саву з прокльонами, але Марія виганяє її з хати. Точних доказів немає, тільки здогадки. Нарешті встановлюють, що куля Савина.

Михайла поховали.

Суд відпускає Саву за недостатністю доказів. Та батьки не можуть його простити, землі не дають. У Анни народжуються близнята, яких Марія не приймає. Скоро діти померли. Після тяжкої хвороби Анна повертається в село і виходить заміж за брата Докії, Петра, у неї народжується син, якого вона хоче вивчити та будь-що відірвати від такої жорстокої землі.

Для Марійки та Івоніки життя тепер втратило сенс.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Земля стає для селянина першим і останнім мірилом сенсу його буття, бажаним щастям, метою, врешті — тим, заради чого людина йде на смерть і на вбивство. Люди витрачають все своє життя тільки на те, щоб придбати землю, утримати. її, покращити.

Земля, зароблена батьками, не дістається жодному з синів. Один лежить у ній, інший, братовбивця, позбавлений її батьками. Самі ж батьки більше не мають кому передати все, заради чого страждали. Вони самі неначе померли.

Анна, що хоче вивчити свого сина, несвідомо бажає розширити межі його світогляду, щоб, втративши щось одне, він не втратив усе інше.

 

 

Леся Українка(Лариса Косач)

 

Українка Леся — Лісова пісня (дуже стисло)

Драма-феєрія в 3-х діях

Пролог

Старий ліс на Волині, дика і таємнича місцина. Початок весни. З лісу вибігає "Той, що греблі рве". Вік перемовляється з потерчатами та Русалкою, яка нагадує йому про своє кохання, дорікає зрадою. Водяник сварить Русалку, що вона водиться з облудливим чужинцем. Він тільки зводить Русалок.

ДІЯ ПЕРША

У тій самій місцевості дядько Лев та його небіж Лукаш збираються будувати хату. Лев — старий чоловік, добрий. Лукаш ще молодий парубок. Старий розповідає хлопцеві, що треба уважно ставитися до лісових жителів. Лісовик говорить Русалці про те, що Лев не скривдить їх.

Лукаш робить з очерету сопілку, на голос якої приходить Мавка, яка перед тим розмовляла з Лісовиком. Лісовик попереджав дівчину, щоб оминала людей, бо від них тільки лихо.

Коли Лукаш збирається ножем надрізати березу, Мавка зупиняє його і просить не кривдити своєї сестриці. Лукаш дивується, що зустрів у лісі таку незвичайно пишну та вродливу панну, запитує, хто вона така. Вона називається Мавкою лісовою.

Дівчина подобається Лукашеві своєю мінливою вродою, ласкавою мовою, чутливістю до музики й краси. Він розповідає, що люди паруються між собою, коли кохають.

Говорить хлопець Мавці й про те, що вони збираються будувати в лісі хату.

Мавка й Лукаш закохуються одне в одного.

ДІЯ ДРУГА

Пізнє літо, на галявині вже побудовано хату, посаджено город. Мати сварить Лукаша, що він даремно витрачає час, граючи на сопілці. Вона кричить і на Мавку, називаючи її ні до чого не придатною нечупарою. Дорікає їй за одяг, висилає жати. Але Мавка не може жати колосочки, бо вони промовляють до неї.

Лукаш пояснює Мавці, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці закони своїм закоханим серцем, але такі дрібні турботи чужі їй, вона живе всесвітньою красою.

До обійстя приходить вдова Килина. Вона бере у Мавки серп і починає жати. З Лукашем вона жартує, а потім іде до хати. Мати ласкаво приймає її. Лукаш проводжає Килину до села.

Мавка потерпає, та Русалка заспокоює їх, але застерігає від кохання, яке може занапастити вільну душу. Попереджає Мавку й Лісовик. Він просить її згадати про свою волю, красу природи, звільнитись від пут людського кохання.

Мавка збирається знову стати лісовою царівною. Вона вдягається у багряницю, срібний серпанок. До неї починає залицятися Перелесник. Вони починають танцювати. Але з’являється Марище, яке хоче забрати Мавку. Вона кричить, що ще жива.

Лукаш поводиться з Мавкою грубо і кричить матері, що хоче засилати старостів до Килини. З горя Мавка йде до Марища.

ДІЯ ТРЕТЯ

У хмарну осінню ніч біля Лукашевої хати бовваніє постать Мавки. З лісу виходить Лісовик. Він пояснює, що наказав перетворити Лукаша на вовкулаку. Але Мавка надіється перетворити його на людину силою свого кохання. Лукаш лякається Мавки, тікає від неї.

Куць розповідає, що у сім’ї Лукаша порядкують злидні, свекруха з невісткою сваряться.

Мавка перетворюється на суху вербу, з якої хлопчик Килини вирізує сопілку. Сопілка промовляє голосом Мавки: "Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає..."

Килина хоче зрубати вербу, але Перелесник рятує її.

Килина просить чоловіка повернутися на село. Приходить загублена Доля, що вказує на сопілку. Лукаш дав Мавці душу, але позбавив її тіла. Але вона не журиться тілом, її кохання тепер вічне.

Лукаш починає грати. Мавка спалахує давньою красою, і чоловік кидається до неї. Але вона зникає. Починається сніг. Лукаш замерзає з усмішкою на устах.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

У "Лісовій пісні" втілилося народне сприйняття навколишнього світу, давнє міфологічне мислення українців.

Гостро постає проблема відносин людини і природи, які дуже часто не є гармонійними. Людина звикла ставитися до природи, як до засобу, що робить її життя зручнішим. Використовуючи природні дари, людина не помічає своїх шкідливих дій.

Мавка є втіленням не тільки краси і беззахисності природи, але й духовної краси людини, що не може бути знищена в повсякденних дрібних турботах. Вона вічно відроджується.

 

 

Contra spem spero!

Українка Леся

Поширити Розповісти Цвірінькнути Вподобат

СОNТRА SРЕМ SРЕRО!*

* Без надії сподіваюсь! (Лат.)

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

[2 травня 1890 р.]

 

 

Василь Стефаник

 

Стефаник Василь — новела Камінний Хрест (скорочено)

(1871 — 1936)

І

"Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну..." Отак разом із конем і підпрягався до будь—якої роботи. Іван Дідух працював багато, не менше, ніж його кінь. Але коня жалів більш, ніж себе.

Десять років відслужив Іван у цісарській армії. А "як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти". Конем підвозив гній під горб, а сам уже виносив його нагору. Так його колись і "підвіяв" вітер. Від того Іван зігнувся, тому й кликали його в селі Переломаним. "Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі". Були в Івана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще "курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній". Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це незвичкою. "Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою".

II

"Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися". Зібрав Іван ціле село і прощався з усіма, дивлячись на знайомі обличчя, ніби хотів навік запам'ятати. Так дивиться на воду камінь, який "долішня хвиля викарбутить... із води", "як на утрачене щастя".

Іван бажав здоров'я односельцям, звертаючись до кожного, з ким поряд жив і працював, з ким хрестив дітей, з ким парубкував.

Згадував про те, що сподівався зібрати гостей на синове весілля, але доводиться їхати з рідного краю. І для кожного гостя Іван знаходить тепле слово.

"Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Лай вам боже здоров'є, діду Міхайле...

— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласковсвоєв наново ґаздов стати!

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадують си.... Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану— ко пережийте, та й вібачєйте, що—м на старість данець нагадав". Гримає лише на дружину: "Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати?" Але за сердитими словами Івана криється туга, і він говорить: "Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!"

Ill

Пригощаючи гостей, Іван розповідає, як вони дійшли—таки згоди щодо від'їзду. Сини його були письменні, то й дістали якогось листа та мапу [географічну карту]. Відтоді в хаті тільки й чути було про Канаду: "Сини не хоте бути наймитами після моє голови та й кажуть: "Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]". Іван розуміє синів, які мріють нормально жити, але йому жаль цієї землі, щедро политої його потом. Односельці намагаються якось розрадити його: "За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє не годні". Ніби й саранчі нема, але й пшениці

нема, "а податки накипають". Але в Івана свою думка. З болем говорить він про те, що молодь відвертається від землі, нехтує працею на ній: "Атож бог не гніваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торгівля] пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани [крутії], що землев не згоріли".

Підійшла старенька дружина Івана, Катерина, і звернувся до людей та до неї чоловік: "Бог знає, як з нами далі буде... а я хочу з тобов перед цими людьми віпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть". Ці його слова вразили присутніх пронизливою щирістю і урочистістю. Іван продовжував: "А то ті, небого, в далеку могилу везу..." "Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з—поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив".

IV

Іван звертається до людей з двома проханнями: перше — найняти службу у церкві, як сповістять сини, що старі померли: "Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховав дідів грейцір".

Друге прохання Івану ніби й незручно виголошувати, але разом із тим він відчуває, що не може не сказати про це. Поставив Іван на тім горбу, який увесь вік обробляв, кам'яний хрест: "Такий тєжкий, що гроб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів—єм кілько памнєтки по собі лишити". Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що "коли—м міг, та й би—м го в пазуху сховав, та й взєв з собою у світ. Банно ми за найменшов крішкову селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную [банувати — жалкувати, шкодувати за чимось]". Бо на тім горбі лишив Іван багато сили, здоров'я і праці. Це для нього святе місце. Коли він говорив, сльоза котилася по щоці: "Та я вас просю, ґазди, або ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали".

Усі присутні бачили, як важливо це для нього, бо дивився на всіх, "як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу". І відповів Івану за всіх кум Михайло: "Ми васусе будемо нагадувати, раз назавше. Були—сте порєдний чоловік, не лізли—сте натарапом [нахабно] на нізкого, нікому—сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали [порунтати — рушити, взяти, вкрасти]".

V

Гості сіли до столу і, добре пригостившись, почали розмовляти, кожен про своє. Ніхто нікого не слухав, але мусили ті слова бути сказані, хоч би й на вітер. Один вихвалявся кіньми, інший уголос міркував: "Били та катували наших

татів, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти..." Усякої бесіди було багато, але "вона розліталася в найріжніщі сторони, як надгнилі дерева в старім лісі". Серед цього гамору співали Іван та Михайло, "то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували". Той спів був дивним, брав за серце. "Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості".

VI

Син нагадав батькові, що вже б пора виходити, щоб устигнути до потягу. А Іван глянув на сина так, що той зблід і подався назад. Посидів старий якийсь час, поклавши голову в долоні, потім рішуче встав та й пішов до хати збиратися, бо вже й справді треба було виходити. "Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач". А Іван, ухопивши дружину, пустився з нею до танцю. Страшний то був танок: "Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.

Вбігли сини і силоміць винесли обоїх з хати". Але Іван ще і на подвір'ї продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за поріг та голосила: "Ото—сми ті віходила, ото—сми ті вігризла оцими ногами!

І все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила".

VII

"Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроводжували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.

Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:

— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє..."

 

Микола Вороний

 

БЛАКИТНА ПАННА

Має крилами Весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар,
Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить
Майорить,
Довгождана, нездоланна...
Ось вона - Блакитна Панна!..
Гори, гай, луги, поля -
Вся земля
Їй виспівує: "Осанна!"

А вона, як мрія сну
Чарівна,
Сяє вродою святою,
Неземною чистотою,
Сміючись на пелюстках,
На квітках
Променистою росою.

І уже в душі моїй
В сяйві мрій
В'ються хмелем арабески,
Миготять камеї, фрески,
Гомонять-бринять пісні
Голосні
І сплітаються в гротески.

1912

Олександр Олесь(Кандиба)

Олександр Олесь, (справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба). Український поет, драматург, прозаїк, перекладач. З 1919р. в еміграції. Головною темою його збірок стає туга за Україною. Помер у Празі в липні 1944 p., отримавши звістку про те, що нацисти закатували в концтаборі Заксенхаузен його сина -письменника Олега Ольжича.

Основні твори: «З журбою радість обнялась» (1907), «Княжа Україна»(1920), драматична поема «Ніч на полонині», драматичний етюд «По дорозі в Казку».
Він поєднав у собі риси полум’яного співця Тіртея і ніжного лицаря краси Аполлона, головне своє завдання вбачав у тому, щоб грати на золотій арфі пісні щастя, свободи, любові, очищати людські душі від намулу і виводити рідний народ із долин на вершини добра, справедливості, свободи, людської гармонії. (Р. Радишевський)

 

Аналіз твору “Чари ночі”

Літературний рід: лірика.
Жанр: вірш-романс (популярна народна пісня).
Вид лірики: інтимна.
Провідний мотив: краса життя, краса кохання – над усе.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб із пірихієм, що утворює особливу ритміку.
Вид римування: перехресне.
Рима: чергування чоловічої і жіночої рими, що увиразнює звукову тональність вірша.
Поезія стала улюбленою народною піснею «Сміються, плачуть солов’ї…». Вона сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Святковий бенкет весни, коли «уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок Воркоче»,природно відтінює «летючу мить життя» людини, нагадує, що життя – тільки «єдина мить».
Поезія сповнена вітаїстичних, тобто життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття і людини.
Для вирішення ідейно-художнього задуму автор вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Лірична оповідь у поезії складається з трьох суб’єктів: власне автора, ліричного героя і «ти», тобто адресата, умовного співрозмовника.
Ця поезія – заклик не забувати, що життя – мить, яка так швидко спливає, тому треба насолодитися кожним прожитим днем, кожною хвилиною:

Лови летючу мить життя!..
Гори! Життя – єдина мить,
для смерті ж – вічність ціла

“Чари ночі”

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…”
.......................
.......................

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!”

 

Аналіз вірша «О слово рідне! Орле скутий!»

Літературний рід: лірика.
Жанр: вірш-медитація.,
Поезія-медитація – це вірші-роздуми на філософську та житейську теми. Це поетичні роздуми про швидкоплинність життя, нездійсненність мрій та бажань ліричного героя, невідворотність смерті.
Вид лірики: патріотична.
Провідний мотив: поет щиро захоплюється рідним словом, гнівно картає колонізаторів, які його нищать, та своїх безбатченків, котрі його зневажають.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб.
Вид римування: кільцеве.
Рима: чергування чоловічої і жіночої рими, що увиразнює звукову тональність вірша.
Символи у вірші — меч (войовнича грань рідного слова), сонце (миролюбна, окрилена, творча грань рідного слова), слово (усе рідне, найдорожче), Самсон (віра в духовне визволення народу-богатиря).
Олександр Олесь у цій поезії виголосив справжній гімн українському слову, нагадуючи всім, що діти не повинні забувати мову батьків. У будь-якому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане «дощами судними» для її ворогів.
Ідея вірша висловлена в міфологічно-біблійних символах:
О слово! Будь мечем моїм!

Поезія вибудована як монолог-звертання ліричного героя до-рідного слова. Три частини композиції виконують роль тези, антитези.і синтезу.

«О слово рідне! Орле скутий!»

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

 

Володимир виннниченко

Винниченко Володимир — Момент (Із оповідань тюремної Шехерезади)

Було це навесні. Герой-оповідач їхав зі своїм другом-контрабандистом до кордону. Йому треба було обов'язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. Там уже сиділа на соломі гарна панна. Вона засміялася і запросила його сідати.

Зайшов Семен і сказав, що треба тікати вже зараз, бо до нього йдуть з обшуком — стражники розшукують якусь панночку. їм дали сільський одяг і спрямували до лісу, де був кордон. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, відповіла, що убити себе зуміє.

Йшли полем, відпочивали, дивилися один на одного. Ховалися в житі, як проїжджала підвода. Він запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Потім раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб'ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: "Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя".

Жито скінчилось. Почався ліс. Вони перебиралися від дерева до дерева то повзучи, то перебігаючи. Сідали відпочивати, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає.

Йому так хотілося пригорнути її до себе, але вона відсторонилася. Тільки спитала, чи буде згадувати, як її уб'ють. Він сказав, що її не вб'ють, і сам у це повірив.

Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи. Серце застукало швидше. Муся, "з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута... здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким".

Оповідач сказав, що вони кинуться через межу разом, не озираючись на крики й постріли. Побігли. Почулися вибухи, гуки. Летіли, аж вітер у вухах. А в грудях було "щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік".

Зупинилися далеко від кордону, кинулися одне до одного, даючи волю почуттям. Потім довго і втомлено сиділи мовчки. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й сказала, що тепер вони попрощаються, і він ніколи її не шукатиме. Щастя може тривати лише момент, а далі вже йде буденщина, банальність. Розум героя-оповідача дивувався, протестував, а уста мовчали. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

У новелі "Момент" поєдналися реалістичне змалювання дійсності і філософський підтекст про плинність життя, про щастя людини, про мить як частинку вічності. Образ Панни в новелі — це втілення ідеї вічної жіночності, краси й загадкової незбагненності, твір написаний в імпресіоністичному дусі.

 

 

Павло Тичина

Арфами, арфами

Тичина Павло

Поширити Розповісти Цвірінькнути Вподобати

..
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,-
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
1914

 

ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ.

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій",— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911

 

О панно Інно

Тичина Павло

..
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915

Максим Рильський

"Молюсь і вірю. Вітер грає..."

Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б'ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.

Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.

 

Микола Хвильовий(Фітільов)

Хвильовий Микола — Я (Романтика) (дуже стисло)

 

"Цвітові яблуні"

<...> "З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає.. Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до одрогів, і гасне день; біжить у дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. <...>

Герой згадує свою матір, спокійні ранки дитинства, слова матері про те, що її "м’ятежний син" зовсім замучив себе. Але поступово відходить буремна юність, і мати приходить тільки в згадках. І пророчить вона грозу.

"Атака за атакою". Бої прокочуються Україною кривавими валами, гинуть люди.

А в цей час у "фантастичному палаці" засідає чека. Безперестанку дзвонить телефон, зі стін дивляться похмурі портрети.

Герой почуває себе зовсім чужим серед цих розкошів, почуває себе бандитом, але водночас і людиною.

"Я чекіст, але я і людина".

У палаці засідає "новий синедріон, це чорний трибунал комуни", у палаці оселилася смерть. Тут вирішується доля людей, тут на вагах життя і смерті зважується все.

І ось лунає короткий присуд: "розстрілять!".

Поруч із героєм доктор Тагабат, вартовий із "дегенеративною будівлею черепа" та сумний Андрюша, що потрапив сюди проти своєї волі. Це вони стали вершителями доль.

Неначе в страшній казці герой спостерігає події навколо себе. Все сприймається як сон, а не як реальна дійсність. За допомогою звукових і слухових образів досягається враження потойбічності: вуха неначе ватою, рухи повільні, з’являється відчуття, що ти не можеш нічого зробити, що ти не в змозі рухатись.

<… "Я здавлюю голову.

...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюсь на східний волохатий силует.

…Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. В дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма!

Я йду в кімнату, знімаю маузера і запалюю свічу.

Але мати не спала.

Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.

І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

Я:

— Ах, я так стомився, мамо!

Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становить біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо".<...>

Немов до останньої надії залишитися людиною, звертається герой до образу своєї матері. Він хоче приховати від страшного навколишнього світу цей шматочок своєї душі.

Алє світ поширює свою владу над ним. Наче у якомусь страшному кошмарі він спочатку присуджує до розстрілу шістьох заарештованих, потім ще двох: чоловіка і жінку, які винні тільки в тому, що займалися теософією і вірили у прихід Месії. А над усім цим лунає сміх доктора Тагабата, страшного чоловіка із дуже високим чолом і розумними очима. Герой відчуває його владу над собою, свій страх перед Тагабатом. Доктор — втілення тієї сили, яка кидає мільйони людей у бій, примушує їх проливати кров, боятися найкращого у собі. Але водночас втіленням такої сили є і дегенерат вартовий, якого саме безкінечна віра в ідеали революції зробила напівлюдиною.

<...> "Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат". <...>

І ось до чорного трибуналу комуни приводять нову партію засуджених. Це черниці, серед яких герой раптом помічає постать своєї матері.

— Мамо! — кидається він до неї, але за спиною лунає презирливий сміх доктора Тагабата.

Душа революціонера розривається на дві частини. Він не може зректися своїх переконань, свого обов’язку перед революцією, але не може і знищити цю останню дорогу для нього людину — матір, яку він порівнює із Марією. Напруження збільшується. У тумані проходить певний час. Війська червоних відступають, чорний трибунал уже має збиратися в дорогу, герой закінчує усі свої справи, але весь час він думає тільки про одне: десь у підвалі серед черниць знаходиться його мати. Що йому робити? Це питання уже начебто давно вирішене за нього іншими. Тому намагання соромливого комунара Андрюші заговорити з ним і вмовити відпустити свою матір викликають тільки істеричне бажання сміятися.

Подальший опис подій ще більше нагадує страшний сон, у якому твоїми діями управляє хтось інший.

В останньому пориві герой заявляє Тагабатові, що має розстріляти останню партію полонених. Але раптом у якомусь нападі безсилля падає на канапу. Очі Тагабата дивляться на нього.

Конвой веде партію полонених до бору, щоб розстріляти. Серед натовпу йде і мати — Марія, втілення всього світлого, що тільки є у житті, втілення материнської любові.

Реальні події чергуються з галюцинаціями. Час одночасно плине і стоїть на місці. Простір то стискається, то розтягується. Це також нагадує ірреальну площину сну.

У місті йде перестрілка, треба поспішати. В останню мить навіть страшний доктор Тагабат не витримує напруження і говорить: "Ваша мати там! Робіть, що хочете!". Але шляху назад немає. Напруження має бути зняте за допомогою жахливого вчинку.

Мати відділяється від натовпу, і герой начебто йде і не йде до неї. У його свідомості одночасно існує два почуття: він не може вбити свою матір — він мусить це зробити.

<...> "Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос похилилась вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся. Тільки темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотали орудія". <...>

Герой ще робить спробу повернутися до іншої реальності, повертається до матері, але вона лежить мертва. Він відчуває, що загубив щось. Але що? Себе?

А десь удалині горять вогні загірної комуни.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Твір "Я (Романтика)" Миколи Хвильового дуже складний і багатоплановий. Так само як і його особистість, як сам час, у яким жив автор.

Найбільша увага Хвильового зосереджена на переживанні страшної роздвоєності особистості, що стала на шлях боротьби, але намагається залишитися людиною ("Я чекіст, але я і людина"). Чи може мета виправдати засоби, якими вона досягається? Чи можна переступити через загальнолюдські цінності заради світлої мрії? Чи змиє "загірна комуна" страшні плями крові з рук своїх бійців?

Заплатити доводиться найдорожчим — своїм "я". Мабуть, відповіддю на це питання стає образ дегенерата-вартового. Це він пішов до останнього у своєму служінні ідеї, але перестав бути людиною.

Той же, хто має у своїй душі хоч один світлий куточок, мусить знищити його у собі або вмерти.

Обсяг цієї проблеми не обмежується тільки конкретною історичною ситуацією. Вона набагато глибша, і стоїть перед людством протягом усього його існування.

Юрій Яновський

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

Подвійне коло(Скорочено)

 

У першій новелі «Подвійне коло» розкрито складне життя роду Половців, які жорстоко і непримиренно роз'єднані подіями громадянської війни. У кривавому бою сходяться брати.

«Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко». Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Чи ворухнеться у серцях братів щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрія, що йому згадується. У них спільне життя, спільні спогади, спільні батьки... Хіба цього замало? Андрій нагадує Оверкові батькові слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи зглянувся брат на брата? Ні. З погордою(відповів брат братові: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Нічого,— втішається Оверко,— рід переведеться, держава стоятиме». І вбиває брата, не слухаючи ані його благань, ані його проклять.

А в степу, десь далеко, біля моря стоїть їхній батько і з теплотою згадує синів. Не знає він, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрій, а в смертельному двобої зійшлися інші його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, що хотів був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але і в Панаса свої міркування: «...ріду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» «Проклинаю тебе»,— гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромігся, — обом братам яму викопав. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ на вгавав». То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тією гіркою могилою, бо не було справжніх сліз у людей.

Аж тут де не взявся загін інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. І ролі помінялися знов. Знову перед Іваном стоять полонені брати

Панас та Сашко, а Іван їм промовляє, що «скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних». Він виголошує славу Радянській владі і Червоній Армії, він вважає, що правда тільки на його боці. «Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав як зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство і дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря». Згадав тоді Панас батькові слова про згоду, та пізно й марно. Сильніша виявилась «правда» Івана. «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Панас проклинає брата і, вихопивши браунінга з—під френча, пускає собі в рот кулю. Так Іван Половець втратив трьох братів. «Одного роду,— сказав(комісар)Герт,— та не одногозтобою класу». Такий категоричний підсумок ніби обрубує усякі роздуми над подіями. А замислитися є над чим. Ю. Яновський емоційно переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому гуманістична ідея цієї новели. Ціна великих соціалістичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нації?

 

 

Шаланда в морі» скорочено

Віє степом вітер—трамонтан. От і зараз «Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були гарні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки…» Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, «одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, яку пісні». Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: «Ой, подми, вітре—трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».

Здавалось, цілі віки минули, віки чекання, поки з’явилася шаланда в морі, що ледве виднілася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з’являлася і знову впірнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У ній був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега, на якому зібралася вся артіль, з селища прибігли діти. Вони переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. І от нарешті шаланда наблизилася, і Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею і на поверхні показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. І от на берег нарешті вилізли стомлені люди і серед них — чужа людина, що була на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. «Товариші,— сказав Чубенко через силу,— я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми». І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам’яніла. Там загинув її чоловік. Думки її поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен з них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха. «Тільки Іван працює на заводі і робить революцію…» А інші? Що сталося з ними, чи живі вони?

Самотньо стояла жінка наодинці зі своїми думами. Та ось їй здалося, що шаланда ніби наблизилась до берега. Жінка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб’є до берега, то треба витягти її. Без неї риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по коліна зайшла у воду і тільки тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. «Ну що ж,— подумала вона,— буде хоч над чим потужити». Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі. Та нараз вона почула голос, стомлений голос її чоловіка…

Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя».

Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони — родина.

 

 

Володимир Сосюра

Володимир Сосюра

***

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

 

Валер’ян Підмогильний

Підмогильний Валер'ян — Місто (скорочено)

Частина перша

Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко, односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.

Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію, оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання, його не чекав, незважаючи на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його все більше й більше. Нарешті блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйці по господарству. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він зможе купити собі пристойний одяг.

Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту, стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом візників і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і нікчемним.

Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти всім разом на літературну вечірку.

Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу.

І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. "Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади". Потім повинен був ще "вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї". Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім'я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір знаменитому критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із ним навіть розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він грубо взяв дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім.

Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою.

Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав ще оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив.

Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим зовсім пішов з дому.

Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато. Тоді він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути відповідний одяг. Тепер, коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї "мусіньки" в кімнатку, яку за пропонував Борис.

На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували.

Частина друга

Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро, вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері перекушував так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові по поличках, як колись книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість.

Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім'ям.

Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.

Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку й розпусника.

Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степ