Термінологічний словник курсу

 

Білінгвізм - реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, — білінгв, а сукупність відповідних умінь — білінгвізм (двомовність).

 

Гуманітарні науки - рупа академічних дисциплін, об'єднаних прагненням до вивчення таких аспектів людського буття та якісних підходів, які взагалі не припускають єдиної парадигми, що визначає абияку наукову дисципліну. Гуманітарні науки зазвичай відрізняють від соціальних і природних наук і включають до них такі предмети як мова, література, музика, філософія, виконавські види мистецтва, релігія й образотворче мистецтво. Інші суміжні дисципліни, що час від часу включаються в гуманітарні науки: археологія, краєзнавство, культурологія й історія, хоч вони частіше розцінюються як соціальні науки.

Основні напрямки:

· Класика — класична античність

· Філософія

· Мови

· Література

· Релігія

· Теологія

· Релігієзнавство

· Мистецтво

· Музика

· Танці

· Образотворче мистецтво

· Живопис

· Мистецтвознавство

· Історія

· Історія гуманітарних наук

· Археологія

· Етнографія

· Краєзнавство

· Культурологія

· Міфологія

 

 

Діахронія - мовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).

 

Етнолінгвістика (грецьк. ethnos — плем'я, народ і лат. lingua — мова) — це розділ мовознавства, що досліджує зв'язки між мовними та культурними явищами, тобто це напрям лінгвістичних досліджень, який вивчає мову у її відношенні до культури, взаємодію етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні та еволюції мови. Етнолінгвістика вивчає не лише мову (хоча саме вона є головним виразником і зберігачем культурної інформації в часі), а й інші форми та субстанції, у яких виражає себе колективна свідомість, народний менталітет, «картина світу», що склалися в певному етносі чи соціумі загалом, тобто вся народна культура, усі її види, форми, жанри — вербальні (лексика та фразеологія, пареміологія, фольклор), акціональні (обряди), ментальні (звичаї, вірування). Етнолінгвістика виникла в межах антропології (від грецьк. Ánthropos — людина) — наука, яка досліджує культуру, використовуючи етнографічні, лінгвістичні, археологічні та ін. методи.

 

Загальне мовознавство - наука про мову в усій складності її прояву; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників. Мовознавство — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки. А загальне мовознавство обирає об'єктом свого дослідження не окрему мову чи групу мов, а взагалі мову людини, історію мови. А історичне вивчення людської мови передбачає порівняльне дослідження окремих мов...

 

Індивідуальна двомовність - вживання індивідом декількох мов, кожна з яких обирається відповідно до певної мовленнєвої ситуації,

конкретне (часткове) мовознавство вивчає окремі мови або групи мов.

 

Мовознавство - наука про мову в усій складності її прояву; природну людську мову взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників. Мовознавство — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки. Як окрема дисципліна мовознавство оформилася в середині 19 століття. Мовознавство — наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники.

Національна двомовність - вживання декількох мов у певній суспільній спільнот,

об’єкт науки – обєкт дослідження.

 

Полілінгвізм (мультилінгвізм) – володіння і поперемінне користування одною і тією же особоюабо коллективом кількома різними мовами.

 

Природничі науки - галузі науки, що вивчають явища навколишнього світу в живій та неживій природі. До природничих наук не належать дослідження людськогосуспільства, мов і мистецтв, які заведено об'єднyвати під назвою гуманітарні науки. Також не належать до природничих наук точні науки: математика й інформатика, хоча методи й результати цих областей досліджень широко використовуються природознавством. На базис природничих наук спираються прикладні науки.

До природничих наук зараховують:

· астрономію — науку про Всесвіт,

• фізику — науку про склад і структуру матерії, а також про основні явища в неживій природі,
• хімію — науку про будову й перетворення речовин,
• біологію — науку про живу природу,
• науки про Землю — географію, геофізику й геологію,
• медицину — науку про людське тіло та його хвороби.

 

Психолінгвістика - це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда. Мета психолінгвістики − опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.

 

Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.

 

Соціолінгвістика — наукова дисципліна, що розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, що ними займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо..

 

Діалектика (грец. διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — метод філософії, що досліджує категорії розвитку. Слово «діалектика» походить із Стародавньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого, й дав назву діалектичному методу у філософії. У різні часи й епохи виникали різні форми діалектичної думки.

 

Дослідні методи - основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії.,

1. зіставний метод - Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.,

2. історичний метод - спосіб дослідження, що дає змогу шляхом порівняння встановити схожість і відмінність між історичними явищами, що вивчаються. Різновид історичного методу. Сформувався в ХІХ столітті в мовознавстві, етнографії. В соціології застосування порівняльно-історичного методу пов'язане з ідеями О. Конта,Г. Спенсера, Е. Дюркгейма. За характером схожості порівняння поділяються на історико-генетичні (схожість за походженням), історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і на порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ.

3. науковий світогляд - є теоретичною формою відношення до світу, в ньому світ розглядається об’єктивно, таким, яким він є незалежно від людини. Людина розглядається в ньому тільки як частина світу - природи чи суспільства. Теоретичне відношення до світу дозволило людині поставити
закони природи собі на службу і створити комфортний світ цивілізації.
Проте визначення людини, як тільки частини світу дається взнаки не лише в світоглядному, а й практичному аспекті діяльності науки, що тісно пов’язані. Прикладом може служити сучасні недовіра та песимізм по відношенню до науки та науково-технічного прогресу, оскільки виявилось, що наукові відкриття не завжди є благом для людини. Теперішні екологічні проблеми, загроза ядерних аварій та вибухів, що ставлять під загрозу саме життя людства, є наслідком дегуманізації науки, усунення нею людини, як центральної ланки системи світу. Ця особливість науки властива її з моменту зародження, про що свідчить відома фраза "батьки" європейської науки Арістотеля "Платон мені друг та істина дорожча".
Таким чином наука не спроможна подолати світоглядну дисгармонію - досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію виконують
мистецтво, релігія та філософія.,

 

Метафізика - філософія буття, роздуми про граничні і надчуттєві принципи і засади буття. Термін метафізика походить від сполучення грецьких μετά (metá) (після) і φυσικά (фізика). Тобто метафізика — це те, що йде після фізики. Так назвали учні Арістотеля його твори, що не потрапили до твору "Фізика". Термін метафізика часто використовується і філософії, однак, різні філосософи вкладають у нього різне значення, розширюючи або звужуючи область його застовування. При різному трактуванні терміну змінюється ставлення до нього. Тому значення терміну дуже сильно залежить від контексту:

· Метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу);

· Метафізика — це синонім філософії;

· Метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;

· Метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

· Метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Геґель.

 

Метод (від грец. μέθοδος — «шлях через») (рос. метод, англ. method, нім. Methode f) – систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити для виконання певної задачі, досягнення мети. Поняття тотожне алгоритму діяльності чи технологічного процесу. Слово "метод" з'явилося в англійській мові в 1541 році з французької і латини.

 

Методологія - термін, що в залежності від контексту може сприйматися в різних значеннях: або як сукупність прийомівдослідження, що застосовуються в певній науці, або як вчення про методи пізнання й перетворення дійсності. Розробка проблем методології науки виникає в зв'язку з необхідністю усвідомлення наукою своєї власної природи, принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні. Особливого значення проблеми методології науки набувають у зв'язку з сучасним бурхливим розвитком науки, з тенденцією до вищого рівня узагальнення, коли стає дедалі складніше простежити безпосередній зв'язок між емпіричними фактами та їхнім теоретичним осмисленням. Виникає необхідність осмислити як метод дослідження, так і основоположення та закономірності розвитку теорій, що відображається в прагненні до створення метатеорій (особливо в логіці й математиці).

О писовий метод. Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні,орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

П орівняльно-історичний метод - спосіб дослідження, що дає змогу шляхом порівняння встановити схожість і відмінність між історичними явищами, що вивчаються. Різновид історичного методу. Сформувався в ХІХ столітті в мовознавстві, етнографії. В соціології застосування порівняльно-історичного методу пов'язане з ідеями О. Конта,Г. Спенсера, Е. Дюркгейма. За характером схожості порівняння поділяються на історико-генетичні (схожість за походженням), історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і на порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ.

Філософські методи - засоби до яких належать закони і категорії матеріалістичної діалектики, які і виступають методологічною основою пізнання загальних закономірностей виникнення, розвитку та сучасного функціонування державно-правових явищ.

До законів діалектики відносяться:

§ Закон боротьби протилежностей - це засіб дослідження закономірностей виникнення і розвитку державно-правових явищ при аналізі протилежностей. Наприклад, аналіз правомірної поведінки і правопорушення в межах правової поведінки.

§ Закон накопичення певної кількості і перехід до нової якості - це спосіб дослідження державно-правових явищ, що дає змогу проаналізувати певну кількість знань про державу і право та виробити нові висновки і рекомендації.

§ Закон заперечення заперечення - це спосіб дослідження держави і права, що передбачає формулювання нових знань на підставі заперечення попередніх та існуючих.

 

 

Д ихотомія мови - послідовне ділення цілого на дві частини, потім кожної частини знову на дві і т. д.,

 

Комунікативна лінгвістика - розділ мовознавства, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з урахуванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.). Предметом комунікативної лінгвістики є вивчення мови в реальних процесах спілкування. Мова система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування.

 

Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання. За ДСТУ 2392-94 мова — cистема знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.^[1] Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством аболінгвістикою.

 

Мовлення - спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення по радіо чи телебаченню.

 

Прагматика - (грец. pragma: справа, дія) — розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем, відмінний від семантики, яка вивчає відношення означника до означуваного, та синтактики, що досліджує зв'язки між знаками. Прагматика стала методом філософії мови, відмежовується від широкого розуміння тексту, тлумачить його як механізм спілкування та риторичного структурування у відповідному, зокрема художньому, контексті.

 

З вук -коливальний рух частинок пружного середовища, що поширюється у вигляді хвиль у газі, рідині чи твердому тілі. Більшість явищ у природі супроводжуються характерними звуками, які сприймаються та розпізнаються вухом людини і тварин і служать для орієнтування та спілкування. Розділ науки, що вивчає звуки, називається акустикою.

 

Ієрархія мовних рівнів

Найчастіше виділяють 4 основних рівні мовної структури: фонологічний (одиниця — фонема), морфоло­гічний (одиниця — морфема), лексичний (оди­ниця — лексема) та синтаксичний (одиниця — речення). Названі рівні мають ієрархічні відно­шення: одиниці кожного попереднього рівня є будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня. Такий погляд на рівні мовної структури уперше сформульова­ний французьким мовознавцем Емілем Бенвеністом, проте багатьма вченими заперечується на тій підставі, що фонеми не є носіями значення, а всі інші одиниці мають свою семантику, тобто фонеми складають план вираження і не є знаками, а морфеми, лексеми та речення є одиницями плану змісту і мають знакову природу. Однак ієрархічний погляд на рівні мовної структури зовсім не означає, що одиниця вищого рівня є простою сумою одиниць нижчого рівня. На кожному рівні з'являється і щось своє, якісно нове, що й ви­правдовує існування цього рівня. Для прикладу, сло­во так само не є лише сумою морфем, як мор­фема не є лише сумою фонем. На морфологічному рівні з'являється семантика (відсутня на фонологічному рів­ні), на лексичному — номінативність, на син­таксичному — комунікативність; при цьому те, що з'явилося, зберігається й на наступних рівнях. Порівняйте наявність номінативності в назві-реченні «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Проблема рівнів мовної структури ускладнюється тим, що кожен рівень реалізується на трьох щаблях абстракт­ності. Це:

§ найабстрактніший інваріантний, інакше — емічний щабель, на якому, власне, й існують самі по собі фонеми, морфеми, лексе­ми та речення;

§ проміжний варіантний ща­бель, на якому представлені алофони, аломорфи (морфи), алолекси та висловлення (кожна фонема реалізується на даному щаблі як су­купність алофонів, кожна морфема — як сукуп­ність аломорфів тощо);

§ найконкретніший екземплярний щабель, на якому представлені «екземпляри» — конкр. випадки вживання конкретних мовних одиниць.

Наприклад, на інваріант­ному щаблі маємо лексему голова, що виражає сему (компонент значення) «чільна частина». На варіантному щаблі ця лексема представле­на групою алолексів, куди входять 9 значень, властивих їй у сучасній українській мові («частина тіла, в якій міститься мозок», «особа, що керує збо­рами», «керівник установи» та ін.), і 14 слово­форм, притаманних його словозміні. На екземплярному щаблі слово голова реалізується в актах мовлення в нескінченній кількості ви­падків у будь-якій із своїх словоформ та в будь-якому із значень, набуваючи ще й нових відтінкових, контекстуальних значень.

Текстуальний рівень

Лінгвістика тексту дедалі настійніше висуває тезу про існування п'ятого, ієрархічно най­вищого рівня мовної структури — текстуального (текстового). Одиниця цього рівня — текст (наприклад, «Заповіт» Тараса Шевченка). Три його щаблі: 1. канонічний текст; 2. варіанти тексту, що збереглись або й ні, але були в автора в процесі створення текс­ту; 3. письмове та усне поширення тексту. Синтагматичний ряд, в якому є одиниця текстового рів­ня — збірка, зібрання творів (для «Заповіту» це«Кобзар»).

Проміжні рівні мовної структури. Виділяють і проміжні рівні мовної структури — морфонологіч­ний (між фонологічним та морфологічним), словотвірний (між морфологічним та лексичним), фразеологічний (між лексичним та син­таксичним), їх функціонування є типово міжрівневим: процес відбувається на одному рівні, а його наслідки входять до іншого рівня. Наприклад, акт словотворення спирається на одиниці морфологічного рівня, а результати цього акту — слова — є оди­ницями лексичного рівня. Питання про рівень, про­міжний між синтаксичним і текстовим, поки що не з'ясоване.

Лексема - (від грец. λέξις — слово, мовний зворот) — слово як самостійна смислова одиниця, що розглядається в мовознавстві в усій сукупності своїх форм і значень. У мовах програмування — лексема є мінімальна одиниця мови, що має значення.

 

Морфема - найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем. Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфологія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Поняття «морфологія» лінгвісти трактують по-різному. Відповідно до однієї з найвідоміших концепцій морфологія поширюється на структуру гра­матичних одиниць, що не виходять за межі слова, на відміну від синтаксису. Традиційний поділ граматики на морфологію і синтаксис деякі мовознавці заперечують. Зокрема, Фердинанд де Соссюр вважає, що з лінгвістичного по­гляду морфологія позбавлена свого реального об'єкта вивчення і не може становити відмінної від синтаксису дисципліни. Існує також надто ши­роке розуміння морфології, за яким вона є наукою про форми, які стосуються не тільки внутрішньо слів, засобів вираження у їх зовнішньому вияві, а й будь-яких елементів, зокрема позаслівних засобів типу порядку слів, інтонації, службових слів. У зв'язку з цим ряд дослідників пропонує роз­різняти флективну морфологію і нефлективну (синтаксичну, аналітичну).

 

Означення - роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосується символів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.

 

Означуване -роз'яснення чи витлумачення значення (сенсу) терміну чи поняття. Слід зауважити, що означення завжди стосується символів, оскільки тільки символи мають сенс що його покликане роз'яснити означення. Наприклад, ми можемо дати означення слову «стіл», оскільки це слово має сенс, однак, хоча ми можемо зробити, зламати чи сидіти на столі, ми не можемо дати означення конкретній речі-столу. Термін, якому дається означення називають означуваним (лат. definiendum, часом використовують позначення Dfd), а символ чи групу символів, що повинна роз'яснити його значення, називають означуючим (лат. definiens, часом використовують позначення Dfn). «Означуюче» не є значенням «означуваного», а, відповідно до означення, має те ж значення. Метою введення означення певному терміну може бути необхідність розширення поняттєвого словника, усунення двозначності, необхідність уточнення терміну, чи теоретичне роз'яснення.

 

Парадигма -дав.-гр. παράδειγμα, paradeigma - приклад, зразок) - багатозначний термін, який залежно від контексту може означати:

• Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого;
• У сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.
• Cистема форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття "дисциплінарної матриці", синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної матриці містить:

 

• символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни;
• метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;
• цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.
• Поняття парадигми у пізніх роботах Куна пов'язане в більшому ступені з характеристикою інтеґральних соціально-психологічних аспектів наукового співтовариства. Разом із тим, у рамках сучасної філософії науки поняття парадигми виявилося більш продуктивним під час опису еталонних теоретико-методологічних основ наукового пошуку.

 

Парадигматичні відношення - визначаються як відношення між словами на основі спільності або протилежності їх значень. В межах таких звязків між словами можна виділити:

 

• відношення смислової подібності — синонімія;
• відношення смислового протиставлення — антонімія;
• відношення смислового включення — гіпонімія;
• відношення супідрядності і партитивності

Найбільшими парадигматичними обєднаннями є лексико-семантичні поля.

 

План вираження - лінгвістичний термін, що вживається в глоссематіке, але використовуваний мовознавцями ін. шкіл для позначення певним чином організованої області матеріальних засобів, службовців для передачі мовних повідомлень. Протівополагаєтся плану вмісту, під яким розуміється «світ думки», що втілюється в мові, тобто організована певним чином область всього того, що може бути предметом мовного повідомлення. Глоссематіка виділяє в кожному з планів форму і субстанцію, членуючи мову на 4 сфери (стратума): форма вираження, субстанція вираження, форма вмісту, субстанція вмісту. Форма обох планів специфічна для кожної мови і не залежить від тієї субстанції, в якій вона виявляється. Субстанція кожного з планів визначається через поняття форми (мережі стосунків між елементами даного плану) і матеріалу (деякій нерозчленованої, але такої, що піддається розчленовуванню аморфної маси звуків і т.п. і ідей) і трактується як матеріал, розчленований за допомогою форми. Зазвичай термін «П. в.» застосовується до області звукових явищ, т.к. для концепцій, відмінних від глоссематіки, основним об'єктом лінгвістики є усний різновид природної мови. Навпаки, в глоссематічеськой теорії підкреслюється равноправность фонетичною, графічною (для письмової мови) або будь-який іншій субстанції вирази, в якій може маніфестувати форма вираження, залишаючись тотожною самій собі. Однією з основних ідей глоссематіки є теза про ізоморфізмі мовних планів. В той же час затверджується їх неконформальность, що виражається в тому, що і в тому і в іншому мовних планах поряд з що означають і означаємимі виділяються їх елементи, не співвідношувані однозначним чином з суттю протилежного плану (т.з. фігури вираження і вмісту). Саме це визначає доцільність розчленовування природної мови на П. ст і план вмісту, тоді як для ін. семіотичних систем, в інвентар яких не входять незнакові одиниці, подібне розчленовування не є необхідним.

 

Речення - граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, яка становить окрему, відносно незалежну думку; це значеннєве, граматичне і інтонаційне ціле, що виражає якусь думку в відношенні її до дійсності (предикативність, створена категоріями модальності, часу й особи) одним словом чи сполукою слів. В українській мові основою типового речення є підмет у його зв'язку з присудком (Учень читає, так зване непоширене речення), навколо яких згуртовуються у поширеному реченні його другорядні члени: означення й прикладки в групі підмета, та додатки і обставини в групі присудка (Білявий учень-шестикласник уважно читає при столі книжку). На вираз синтаксичних і значеннєвих стосунків слова речення перебувають поміж собою у зовнішньо-формальних зв'язках підрядності (за традицією шкільної граматики, так звані погодження, — узгодження, керування, прилягання й тяжіння) або сурядності (поміж однорідними членами речення: Учні й студенти читають і вчаться). Окремі слова й словосполучення можуть інтонаційно до певної міри виділятися зі складу речення як його супровідні та постпозитивні уточнювальні члени (звертання, відокремлені члени речення — прикметниковий, дієприкметниковий і дієприслівниковий звороти, вставні і вставлені та модальні слова). Внутрішні відношення поміж членами речення підрядного зв'язку поділяють на: апозитивні (між іменником і прикладкою), предикативні (між підметом і присудком), об'єктивні (між присудком і додатком), атрибутивні (між іменником і його означенням) та обставинні (між присудком тощо і обставинами). Де граматичний центр речення складений з одного головного члена речення, співвідносного з підметом чи присудком, там речення одночленне — безприсудкове чи безпідметове: номінативне або називне (Ніч), безособове (Світає. Його шкода. Бути бурі. Ліс вітром повалило), узагальненоособове (Всієї роботи не переробиш) чи неозначено-особове (Просять не курити). Як еквіваленти речення можуть виступати однослівні й кількаслівні вислови, модальні слова й частки, що функціонують як речення на тлі певного контексту або обстанови (— Невже? — Егеж. — Ого!). Вони, як і неповні та недокінчені речення та приєднувальні конструкції, характеризують зокрема діалогічну й розмовну мову, як також побудовані на ній (або на оповіді персонажа) жанри красного письменства. Два й більше речень можуть поєднуватися зв'язком сурядна yмовлена різними властивостями мовленнєвих явищ. У своїй основі суб'єкт — предикандум, єдиний предикандум одномісного предиката або один з предикандумів багатомісного предиката. Специфічною для суб'єкта є функція теми, яка зводить єдиний предикандум одномісного предиката й один з предикандумів багатомісного предиката в ранг головного члена речення разом з присудком (предикатом). Проблемним є також визначення обставин як членів речення. Це стосується обставин типу «весело», «холодно», «яскравіше». Визначаючи предикати, вони актуалізують їх значення, вказуючи на властиву їм ознаку. С. Д. Кацнельсон називає ці лексеми не обставинами, а атрибутами, констатуючи, що "такі атрибути не завжди співвіднесені з предметним іменем, але й тоді, коли предмет — не ім'я наявне, вони відносяться до них через предикат. Обставини відрізняються від інших членів речення тим, що до складу речення вони входять на правах «вкраплення». Прямого відношення до внутрішньої структури речення вони не мають і від валентності предикати не залежать. Виконуючи певну функцію, вони характеризують все речення, а не окремий його член.

 

Синтагматичні відношення - лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення всередині однієї синтагми.

 

Синтаксис - (також синтакса, складня, грец. σύνταξις — «розкладання по полицях») — розділ граматики, що вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці, роль і значення частин мови та граматичних форм у реченні в синхронному й діахронному (історичному) перекрої.

 

Фонема - найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

 

 

Значення кореня. Словотворчі афікси утворюють нові слова (напр., пись-м-ен-ник), словозмінні — виражають відношення слова до інших слів (напр., вогн-і гор-ять, музик-а гра-є).

Афікс є засобом вираження лексичних значень і відно­шень між словами у слово­сполученні та реченні.

§ Не­продуктивний афікс — та­кий, що рідко бере участь у творенні слів або не вико­ристовується в сучасній мові зовсім. Напр.: паст-ух, да-м.

§ Продуктивний афікс — та­кий, що широко викорис­товується для творення но­вих слів і форм. Напр.: говори-ти, здобув-ач.

 

АЛОМОРФ (від грец. аккос, — інший і морф)
- морф певної (кореневої, префіксальної,
суфіксальної, флексійної) морфеми, зовн.
несхожість якого порівняно з ін. морфами тієї
самої морфеми зумовлена фонем, складом
сусідніх морфів і, отже, тільки його позицією у
слові. А. морфеми характеризуються
сукупністю трьох ознак: 1) спільністю значення; 2) формальною (фонематичною) близькістю, тобто
частково тотожним складом фонем і їхнім
порядком; 3) можливістю взаємозаміни лише в
певних позиціях, тобто в контексті взаємови-
ключення. У мові більшість морфем
функціонує як ряд А. Аломорфія коренів та служб,
афікс, морфем, тобто їхня здатність виступати
у вигляді різних А., має ряд схожих і відмінних
рис. Більше половини коренів
характеризується аломорфією. Ряди А. налічують від двох
(бик/бич, воск/вощ, мок/моч) до восьми
(йм/йом/єм/їм/нім/йня/ня/ нуль кореня)
членів: виймати, підйом, приємний, виїмка,
знімати, прийняти, зняти. Довгі ряди А. властиві
переважно давнім кореням: бред/брід/брод/
бродж, вес/вед/ві/вод/водж, вер/верт/верч/во-
рот/ворот’, лег/леж/ліг/лог/ляг/ляж, мог/міг/
мож/міч/мощ, п/пин/п’я, холо/холод/холодж.
У служб, морфем аломорфія обмежується
короткими рядами з двох-трьох А; ач/ац — читач,
читацький, ак/ач/ац – дивак, дивачка, дивацтво.
На відміну від А. варіанти тієї самої морфеми
тотожні за значенням, позиційним розподілом
і здатні змінювати один одного у будь-якій
позиції: (у) син-ім, синь-ому.

 

АФІКСАЦІЯ, ї, ж., лінгв. Спосіб творення слів за допомогою афіксів.

 

Внутрішня флексія, вираз граматичних значень за допомогою зміни складу кореня.Наприклад, рос. "збирати" - "зібрати", нім. ziehen ("тягнуть") - zogen ("тягли"), англ.foot ("нога") - feet ("ноги").

Кожна частина мови відрізняється також специфічними для неї дериваційними морфемами, які вживаються для творення похідних слів.

значеннєві одиниці: виражають певне значення

Корінь слова - це головна частина слова, спільна для всіх споріднених слів (сад - сад ок - сад івник).

Звуковий склад кореня, як правило, однаковий, але іноді внаслідок чергування звуків він частково змінюється (вол я віл ьний, ход ви хід).

Корінь є носієм речового значення слова, що відображає щось в об'єктивній реальності. Він обов'язково присутній у кожному слові. У споріднених словах корінь об'єднує їх понятійним змістом, хоч вони можуть належати до різних частин мови.

Значення кореня в гнізді споріднених слів уточнюється і конкретизується за допомогою словотворчих суфіксів і префіксів, які без кореня вживатися не можуть.

Iнтерфiкс — структурна частина слова, яка не має значення, виражається одним або кількома звуками, перебуває між морфемами і використовується для їхнього з'єднання, наприклад, меч|о|носець, дв|ох|тисячний.

 

Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.

Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

§ Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).

§ Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.

§ Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.

§ Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

§ Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.

На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика, 2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань, як розповідь, питання, спонукання.

Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний а бо спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і сила і темп вимови.

Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним, висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на нього в розповідній інтонації. Для запитання відчутними є особливості зміни ЧОТ на початку і в кінці вислову, швидкість спаду ЧОТ та інтенсивності. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит, альтернативне питання, риторичне питання.

Інтонаційний контур спонукального речення визначається висхідно-спадним, рідше — спадним характером руху ЧОТ. Такий тип речення теж неоднозначний — може бути наказ, вимога, пропозиція, прохання, порада тощо.

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем.

Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Морфонема - основна одиниця морфонології. Являє собою клас фонем (рідше -сполучень фонем), що чергуються в алломорфов під впливом граматичногооточення даної морфеми, наприклад рус. нос'-ить - нош-у. Графічно морфонема(термін утворений Н. С. Трубецьким шляхом гаплологія з морфо-фонема) зазвичайпозначається у вигляді дробу і полягає у фігурні дужки. Число морфонем відповідає кількості рядів морфонологіческая чергувань.

 

На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).