Українське суспільство у першій половині ХІХ ст. було глибоко релігійним. Традиційну частку українського суспільства становило духовенство. Проте його становище зазнавало змін.
Зміни у державно-правовому і суспільному статусі духовенства Східної України. Українська церква від 1686 р. була складовою загальноросійської і з 1721 р. підпорядковувалася Синоду. Священики вважалися державними урядовцями. Вищі чини призначалися Синодом. За Миколи І парафіяльних священиків стали призначати консисторії. Забороняли традиційне для попереднього часу право виборності духовенства віруючими. З 1786 р. на церковні установи і духовенство України поширили дію закону про секуляризацію. Їх позбавили права власності, яку передали у державний фонд. Держава визначила штатну чисельність духовенства при церквах і духовних установах, яку взяла на утримання.
Духовенство отримало державні пільги: звільнення від постоїв військ, від панщини, право на державні нагороди. Разом із тим, його соціально обмежили. Діти духовенства не могли вступати до світських навчальних закладів. Таким чином, духовенство в Україні перетворювалося на замкнену соціальну групу.
Напівпривілейований статус і зрощення з царською бюрократією підривало соціальний авторитет духовенства і православної церкви у цілому. З розвитком промислового виробництва, яке змінювало традиційний хід церковного життя, а також з переселенням на українські землі іноземних колоністів, що сповідували католицьке й протестантські віровчення, поглибилися кризові явища в офіційній церкві, що зобов’язувало її служителів активно боротися проти іновірства.
Наступ на права церкви в Правобережній Україні. Після третього поділу Польщі (1795) почалося силове навернення уніатів до православ'я (перейшло понад 2 300 громад). Після польського повстання 1830-1831 рр. уряд Миколи І взяв курс на русифікацію. Закрили католицькі богословські школи, скасували католицькі свята, священиків призначав губернатор. На власність уніатської церкви поширили дію закону про секуляризацію. Протягом 30-х рр. її передали у державний фонд. 1831 р. Почаївський уніатський монастир передали православним. 1832 р. скасовано чернечий орден Василя Великого, чимало ченців заслано до Сибіру. Три представники уніатської церкви Й.Семашко, В.Лужинський та А.Зубко звернулися до уряду із заявою про перехід до православ'я. Її підписали 21 священик від імені 2,5 млн. уніатів. Проти виступив уніатський митрополит Й.Булгак. Лише після його смерті у 1839 р. був проголошений «акт злуки» уніатів та православних, що означало остаточну ліквідацію уніатської церкви на території Російської імперії.
Церква дедалі перетворювалася на реакційний і консервативний чинник у боротьбі державної влади з поширенням суспільних ідей соціальної справедливості.
Греко-католицька церква - носій національної свідомості. Специфіка суспільного життя західноукраїнських земель полягала в тому, що за короткий час (кін. XVIII – поч. ХІХ ст.) уніатська церква пережила своє «друге» народження. Підвищилися матеріальне становище, соціальний престиж, освітній рівень духовенства. Церква позбавилася польсько-католицьких впливів і набула самостійного значення. Вона перебрала на себе роль носія та ідеолога національно-культурних цінностей. Греко-католицьке духовенство стало джерелом формування священицької інтелігенції, яка і стає провідною верствою українського Заходу.
"Золота доба" церковної історії Закарпаття (кінець ХVІІІ ст.). Відродження української церкви почалось на Закарпатті. У 1774 р. Марія-Тереза офіційно затвердила термін «греко-католики», підкреслюючи рівність уніатської і католицької церков. Заборонялося виганяти священиків на панщину. Формувався Релігійний фонд, кошти від якого йшли на підтримку духовенства, заснування шкіл, духовних закладів. Ініціаторами національного руху стали члени гуртка греко-католицької інтелігенції, що утворився навколо єпископа А.Бачинського.
Зміна статусу української церкви Галичини. Заходами уряду було покращено матеріальне становище уніатського духовенства, створена низка семінарій, капітул при кафедральних соборах у Львові та Перемишлі. Піком реформ стало відновлення Галицької митрополії (1807 рр.).
Носіями «української ідентичності» виступали діячі вищого духовенства. Лідером українського відродження став митрополит М.Левицький. У 1816 р. він об’єднав перший осередок національного руху - товариство священиків, що мало на меті поширення народної освіти рідною мовою. До галицької еліти належав І.Могильницький, автор першої української граматики; митрополит І.Снігурський, який заснував друкарню для поширення книжок українською мовою. Під час революції 1848 р. Головну Руську Раду очолив Г.Яхимович, який згодом став Галицьким митрополитом (1860-1866) і був видатним діячем культурно-національного відродження.
Таким чином, у першій половині ХІХ ст. греко-католицька церква перетворюється на національну церкву, а духовенство - на соціальну еліту.
Православна церква Буковини. На Буковині поширеною була православна церква. Матеріальний і культурно-громадський рівень духовенства підтримувався за допомогою Релігійного фонду, утвореного урядом 1783 р. За його рахунок утримували школи, церкви, духовні установи, такі як Богословський інститут у Чернівцях (1824).
Найбільш відомий діяч церкви, українець за походженням, митрополит Є.Гакман на кошти Релігійного фонду заснував румунську гімназію в Сучаві та реальну школу в Чернівцях. Є.Гакман виступав проти приєднання Буковинської єпархії до Румунської митрополії, його заходами була утворена незалежна Буковинська митрополія (1873). Є.Гакман став першим митрополитом Буковини. Він багато зробив для піднесення української національної свідомості, згуртування українства навколо заснованого ним культурно-громадського товариства «Руська бесіда» (1869).
