В українських землях існувало дві моделі кріпацтва: класична у Наддніпрянщині і «некласична» в західноукраїнських землях.
1) Сутність класичної моделі кріпацтва полягала в прикріпленні селянина до землі й посиленні його особистої залежності від поміщика.
Указом 1763 р. російський уряд заборонив переходи селян без дозволу пана. 1783 р. селяни прикріплювалися до землі, на якій їх застала остання ревізія. Цей акт означав зрівняння їхнього статусу з російськими селянами.
За Павла І закріпачення активізувалося. У відповідь на скарги щодо масової втечі селян на південь, указом 1796 р. заборонено селянам перехід. Указ 1797 р. встановив 3-денну панщину. Щоб обійти цей указ поміщики встановлюють норми виробітку на кожен день - «урок». «Урочна система» збільшила кількість днів панщини до 4-5 на тиждень.
На початку ХІХ ст. селяни втрачають свої права, стаючи власністю поміщика. З 1830 р. широко застосовувалася місячина. У 1840-х рр. кількість «місячників» - безземельних селян, які знаходилися на утриманні пана, в Лівобережній Україні становила 1/4 від загальної кількості кріпаків. У 20-30-ті рр. ХІХ ст. урочна система і місячина здобули найбільшого поширення. Наприкінці 1850-х рр. з 1 млн. душ безземельних селян 367 тис. належало до дворових, а решта - до місячників. Об'єктивно поміщик був зацікавлений в обезземеленні селян, які перетворювалися на селян-робітників, необхідних у його господарстві, яке все більше орієнтувалося на ринок.
Рисою класичної моделі кріпацтва було зростання соціальної напруженості. Посилення експлуатації вело до різних форм протесту. На визиск селяни відповіли масовими втечами. Формами протесту стали заворушення, бунти, повстання. Селянське питання стає центральною проблемою суспільної свідомості й громадських рухів першої пол. ХІХ ст. у Росії та Україні.
Військові поселенці. За Олександра І уряд штучно утворив із козацьких полків соціальну групу селян - військовопоселенців. Задум царя впроваджував О.Аракчеєв – заступник голови Державної ради, який зосередив у своїх руках внутрішні справи імперії.
В Україні військові поселення були утворені на Харківщині, Катеринославщині, Київщині та Херсонщині. Режим, встановлений у військових поселеннях виявився жорстокішим за кріпаччину.
Господарча діяльність і особисте життя поселенців було під наглядом адміністрації. Шлюб укладався при нагляді полкового начальства. На поле йшли як на плац, за сигналом орали, косили. Поселенці повинні були 3 дні працювати на державу, 3 дні - на себе, у неділю відпочивали. На практиці поселенці були вимушені працювати на державу майже тиждень, бо «уроки» були великі й треба було відробити 2-3 зайвих дні, щоб виконати призначену норму, тобто «урок». Військовопоселенці виконували й інші повинності - будували шляхи, мости. Торгівля у військових поселеннях не велася, купців і торговців виселили, а самі поселенці не мали права торгувати.
Військові поселення були жахливою формою кріпаччини, «видом рабства». Напередодні скасування кількість жителів військових поселень становила 74 тис. осіб.
Інвентарна реформа 1847 р. на Правобережжі. Складовою класичної моделі кріпацтва були намагання з боку уряду її вдосконалити. У 1847 р. за інструкцією Київського генерал-губернатора Д.Бібікова, в Київській, Подільській та Волинській губерніях вводилися «інвентарі», на зразок австрійських реформ на західноукраїнських землях, в яких визначалися характер і норми повинностей селян. Значення «Інвентарних правил» на практиці було зведено нанівець, тому що ніхто не контролював дії поміщиків, які збільшували панщину і захоплювали селянські наділи.
2)некласична модель кріпацтва. У західній Україні класичної моделі кріпацтва не було. Політика уряду Австрійської монархії, до складу якої увійшли Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, здійснювана представниками освіченого абсолютизму, була спрямована на поліпшення стану селянства, як запоруки покращення економічного стану цих земель.
Аграрні реформи віденського уряду передбачали скасування кріпаччини і встановлення юридичних норм селянського землекористування. 1782 р. Йосиф ІІ дарував селянам західноукраїнських земель особисту незалежність від пана і замінив кріпацтво на підданство. Важливими соціальними наслідками цих реформ було, по-перше, те, що в західноукраїнському суспільстві не виникало такого соціального напруження і загострення селянської проблеми, як в наддніпрянських землях, по-друге, сприяло формуванню в свідомості західноукраїнського селянства династичної лояльності щодо Габсбургів, яке зберігалося аж до революції 1918 р. Економічною складовою «некласичної» моделі кріпаччини в західноукраїнських землях було те, що надання селянам особистої свободи та елементарних громадянських прав, юридичне впорядкування системи селянського землекористування мало створити умови для модернізації економіки за рахунок сільськогосподарського сектора.
