Соціально-економічні процеси на українських землях у першій половині ХІХ ст.
План:
1. Історіографія проблеми
2. Формування вітчизняної еліти – дворянства в Наддніпрянській Україні
3. Еволюція козацького стану
4. Соціально-економічне становище селянства. Криза панщинної системи.
5. Специфіка історичного становища та ролі духовенства у східно- й західноукраїнських землях.
6. Формування нових соціальних класів – буржуазії та робітників.
7. Розвиток торгівлі та зміни у становищі й структурі купецтва та міщанства
Історіографія проблеми
Соціально-економічні процеси в українських землях у першій половині ХІХ ст. вітчизняна історіографія тривалий час висвітлювала під кутом комуністичної доктрини, спираючись на формаційний підхід до історії та теорію класової боротьби.
Головними вважалися економічні процеси: розвиток сільського господарства, промисловості. Вони характеризувалися ключовою тезою: криза феодально-кріпосницької системи. Це й було відображено у багатотомній «Історії Української РСР» (у 8-ми томах, 10-ти книгах); «Історії селянства Української РСР» (у 2-х т.) (К., 1967); «Історія робітничого класу Української РСР» (у 2-х т.) (К., 1967); «Економічній історії Української РСР: Дожовтневий період. – К., 1964; 1970 (автор В.О. Голобуцький). Були створені праці, присвячені соціально-економічним процесам в окремих регіонах України: Дружинин Н.М. Государственные крестьяне и реформа П.Д. Киселёва: у 2 т. – М., 1946-58; Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины ХVIII ст. (Социально-экономическое развитие). – К., 1961; Дружинина Е.И. Южная Украина в период кризиса феодализма, 1825–1860 гг. – М., 1981; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине ХVІІІ века. (Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развития). – К., 1988 та ін.).
Відповідно, саме ці аспекти орієнтували істориків на вивчення історії селянства, переважно – селянської боротьби проти експлуататорів: поміщиків, царського уряду, церкви та на характеристиці зародження робітничого класу в Україні який відносили до кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.:
Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. – К., 1954; його ж. Боротьба селян i робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х р. XVIII ст. до 1861 р.). – К., 1958; його ж. Повстання селян в Турбаях (1789–1793). – К., 1950; Гуслистий К. Турбаївське повстання. – К., 1947.
Стеблій Ф.І. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині ХІХ ст. – К., 1961.
Лазанская Т.И. Государственные крестьяне Украины в период кризиса феодально-крепостнической системы. – К., 1989.
Протягом усієї радянської епохи виходили праці, присвячені історії промисловості в Україні:
Пажитнов К. Очерки по истории рабочего класса на Украине. – X., 1927;
Нестеренко А. Очерки истории промышленности и положения пролетариата Украины. – М., 1954.
Гуржій І.О. Зародження робітничого класу України (кінець XVIII – перша половина XIX ст.). – К., 1958.
Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у ХІХ ст. – К., 1972; Дерев'янкiн Т.I. Промисловий переворот на Україні: Питання теорії та історії. – К., 1975.
Вивчалися розвиток товарного виробництва, форми і динаміка торгівлі:
Гуржiй I.О. Розвиток товарного виробництва i торгівлі на Україні (з кiнця XVIII ст. до 1861 року). – К., 1962.
Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях: кінець XVIII – перша половина XIX ст. – Львів, 1989.
Вивчалися і окремі аспекти життя та діяльності українського козацтва. Зокрема це стало можливим у зв’язку та після відзначення 300 ювілею Переяславської ради (1957 р.), яка інтерпретувалася як «віковий союз українського та російського народів». (Праці В.О. Голобуцького Черноморское казачество. – К., 1956; Запорожское казачество. – К., 1957).
Лише під кінець радянської епохи та вже в добу незалежності були перевидані а також стали широко доступними завдяки Інтернет-ресурсам праці відомого дослідника козацтва Д.І Яворницького (Історія запорозьких козаків: у 3-х томах. – К., 1990-1991), В.О. Голобуцького (Запорозьке козацтво. – К., 1994).
Історія та соціальна еволюція інших суспільних станів і класів (шляхти, дворянства, міщанства, духовенства, інтелігенції) у радянську епоху практично не вивчалася. Приклад звернення до неї показували історики української діаспори, праці яких в Україні були опубліковані на початку 90-х рр. ХХ ст. (Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991; Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2 т. – К., 1993), Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993).
Ситуація змінилася у 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ ст.
Вітчизняні та зарубіжні історики почали охарактеризували зміни становища традиційних соціальних верств України після ліквідації української автономії як у масштабі усієї України (Зенон Когут. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. – К., 1996), так і на прикладі її окремих історичних регіонів.
Активно переосмислювали історію українського селянства («Історія українського селянства»: Нариси в 2-х т. / НАН України; Інститут історії України / В. А. Смолій (відп.ред.). – К., 2006.
Активізувалися дослідження з історії української інтелігенції (Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХIХ в.): Историко-социологический очерк. – К., 1991; колективна монографія, в якій вміщено історичний нарис зародження інтелігенції в Україні у ХІХ ст.: «Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.)», кн. 1–3. – К., 1994).
Вивчалася історія шляхетського стану. Зокрема, французький історик, публіцист Даніель Бовуа опублікував в Україні дві змістовних монографії з соціальної історії: «Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863)» (К., 1996); «Російська влада і польська шляхта в Україні 1793–1830 рр.». (К., 2007).
Українсько-американський історик О. Оглоблин(«Люди Старої України». – Острог–Нью-Йорк, 2000) подав історію лівобережного дворянства через біографії визначних представників у контексті подій в Малоросії, Російській імперії та європейських країнах. Автор висвітлив життя, діяльність, політичні ідеї, дружні й родинні взаємини дворянства на прикладі таких діячів, як В.Капніст, А.Гудович, О.Лобисевич, А.Полетика, М.Миклашевський; родин Ханенків, Туманських та ін.
Почала досліджуватися історія купецького стану в Україні. Зокрема, її вивчає ст. наук. спів роб. Інституту історії України НАН України О.М. Донік (Соціальний статус купецької верстви в підросійській Україні наприкінці XVIII – у ХІХ ст. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. 8. – К., 2004).
Все більше праць характеризують становище міщанської верстви на прикладі історії окремих міст України (Києва, Дніпропетровська тощо). У монографії американської дослідниці Патриції Герлігі (Одеса. Історія міста 1794-1914. – К., 1999) звернено увагу на історичні долі таких груп населення міста, як купецтво, магнати, німецькі колоністи.
У контексті вивчення історії церкви, починає активніше вивчатися історія духовної верстви та її окремих представників (архієпископи Гавриїл Розанов, Євгеній Болховітінов та ін.). Дослідники: Крижанівський О.П., Лиман І.І, Ластовський В.В., Плохій С.М., Ульяновський В.І. та ін.
Крижанівський О. П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України ХVІІІ — першої половини ХІХ ст. – К., 1991.
Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. – К., 1994
Лиман І.І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775-1861). – Запоріжжя, 2004.
Таким чином, соціально-економічні процеси в Україні у першій половині ХІХ ст. набувають все більш зважених характеристик, розглядаються під кутом взаємодії багатьох факторів суспільного розвитку.
Формування вітчизняної еліти - дворянства в Наддніпрянській Україні
Соціально-економічні процеси на українських землях у першій половині ХІХ ст. намагалася очолити нова еліта – дворянство – яке формувалося з української шляхти та козацької старшини.
До 90-х рр. XVIII ст. кількість українського дворянства становила 23-25 тис. осіб. Боротьба нащадків старшини за нобілітацію тривала до 30-х рр. ХІХ ст. У 1835 р. дворянські ранги були визнані за бунчуковими та військовими товаришами.
Особливістю відзначалося формування нового дворянства на Півдні. Визначальна роль у його становленні належала державі. Прагнучи якнайшвидше інтегрувати Південь, уряд вів політику залучення туди дворянства, надання угідь за державну службу. Землевласниками ставали представники запорозької старшини, високі посадовці, офіцери, поміщики з центральних губерній. Основою існування нового дворянства була земельна власність.
Нове дворянство було етнічно строкатим. До нього належали французи (губернатор Новоросії був А.-Е.Рішельє, О.Ланжерон), польські родини Потоцьких, Кислинських Сабанських (власники зернових складів і торгових контор в Одесі), німці – Фальц-Фейни, Шредери та ін.
Для південного дворянства була характерна регіональна свідомість. Зберігаючи імперську лояльність, воно відстоювало особливості економічного і соціального життя Півдня (в землеробстві перевага віддавалася найманій праці).
Еволюція козацького стану
Загалом козацтво втрачало ознаки окремого соціального стану. У його існуванні не була зацікавлена російська імперська влада, яка знищувала рештки української самобутності в організації державного життя. Козацькі господарства зубожіли, подрібнювалися обезземелювалися. За адміністративним статусом і матеріальним становищем козацтво мало відрізнялося від державних селян.
