Компетенція, повноваження і функції міжнародних організацій

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене відповідно до міжнародного права на основі міжнародного договору для співробітництва у політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має для цього необхідну систему органів та відповідний правовий статус.

За компетенцією розрізняють організації загальної та спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції охоплює всі сфери відносин між державами-членами: політичну, економічну, соціальну, культурну (ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав).

Організації спеціальної компетенції налагоджують співробітництво в окремій сфері (Всесвітня поштова спілка, Міжнародна організація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародне агентство з атомної енергії) і поділяються за напрямами діяльності - політичні, економічні, соціальні, культурні, наукові, релігійні.

 

До головних цілей та функцій міжнародних організацій належать:

1) вивчення та застосування заходів вирішення найважливіших проблем міжнародних економічних відносин;

2) забезпечення стабілізації валют;

3) сприяння усуненню торговельних бар'єрів і забезпечення широкого товарообміну між державами;

4) виділення коштів на додаток до приватного капіталу для надання допомоги технологічному та економічному прогресу;

5) стимулювання покращання умов праці і трудових відносин;

6) прийняття резолюцій і рекомендацій з регулювання світових господарських зв'язків.

 

Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність.

Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися.

 

83.Поняття і правовий статус населення.

Загальноприйнято поділяти все населення на декілька категорій: громадян, іноземців (громадян інших держав) та осіб без громадянства (апатридів). Іноді виокремлюють й інші категорії населення, зокрема осіб із подвійним громадянством (біпатридів).

Крім того, особливий правовий статус передбачено для біженців і осіб, що шукають притулок. Варто також зауважити, що всі особи, які хоча і знаходяться на території певної держави, але користуються дипломатичними імунітетами і не належать до складу населення. Таким чином, ключовою ознакою, необхідною для віднесення тієї чи іншої особи до населення держави, є поширення на цю особу юрисдикції держави. Остання здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції: законодавчу, адміністративну та судову.

Можна виокремити дві основні групи норм міжнародного права, які регулюють питання, пов'язані зі статусом населення, а саме: 1) норми, які встановлюють загальні стандарти правового статусу індивіда; 2) норми, які є безпосередніми підставами для виникнення суб'єктивних прав та обов'язків особи.

 

84.Поняття і способи набуття громадянства.

У сучасній доктрині міжнародного права громадянство визначають як стійкий правовий зв'язок фізичної особи з певною державою, який проявляється у наявності встановлених законом взаємних прав та обов'язків. Досить схоже тлумачення містить Європейська конвенція про громадянство 1997 р., у ст. 2 якої йдеться, що термін "громадянство" означає правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи.

Існують два основних способи набуття громадянства: філяція та натуралізація. Перший спосіб є первинним і передбачає, що особа отримує громадянство за народженням. Таким чином отримує громадянство переважна більшість осіб. Уст. 6 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. з цього приводу зазначено: кожна держава-учасниця передбачає у своєму внутрішньодержавному праві, що її громадянство "ex lege" набувають такі особи: діти, один із батьків яких на час народження цих дітей має громадянство цієї держави-учасниці, за винятком будь-яких випадків, що можуть бути передбачені в її внутрішньодержавному праві для дітей, які народилися за межами держави; діти, народжені на її території, які інакше стали б особами без громадянства, а також знайдені на її території немовлята, які інакше стали б особами без громадянства.

Щодо набуття громадянства за народженням, то держави використовують або принцип ґрунту, або принцип крові.

Принцип ґрунту ("jus soli") передбачає, що дитина отримує громадянство держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків.

Принцип крові ("jus sanguinis") передбачає, що дитина отримує громадянство держави батьків незалежно від місця народження. Цей принцип використовують у деяких державах Європи та Азії.

Що ж до натуралізації (укорінення), то це вторинний (похідний) спосіб набуття громадянства. Цей спосіб належить до вольових, оскільки, як правило, потребує виконання певних формальностей з боку такої особи. Є три основні види натуралізації: 1) за клопотанням особи; 2) на підставі закону чи іншого внутрішньодержавного акта; 3) на підставі міжнародного договору.

 

85.Міжнародно-правове регулювання громадянства.

Громадянство також можна розглядати як суб'єктивне право індивіда. До такого висновку можна дійти, проаналізувавши ст. 15 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 24 Міжнародного пакту про політичні і громадянські права 1966 р., а також інші документи. У цьому контексті воно містить низку правомочностей, наприклад: право на громадянство, на його зміну; право вільно покидати та повертатися в державу громадянства; користуватися всіма правами громадянина.

У деяких державах із монархічною формою правління замість терміна "громадянство" використовують " підданство ". Тепер у більшості монархій (зокрема, Іспанії, Нідерландах) його не застосовують, а в інших (Великій Британії) фактично ототожнюють із громадянством. Раніше цей термін вживали для позначення правового зв'язку індивіда не стільки з певною державою, скільки з правлячою особою, і передбачали наявність в особи обов'язків щодо монарха.

Правовий статус громадян визначається національним законодавством (конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами). Однак у сучасний період важливу роль у регулюванні статусу громадян відіграє міжнародне право, роль якого в цій сфері постійно зростає. Крім визначення змісту окремих прав і свобод, норми міжнародного права встановлюють певні мінімальні стандарти, яким повинно відповідати національне законодавство держав.

У деяких федеративних державах допускають існування також і громадянства окремих суб'єктів (Росія) чи навіть общин (Швейцарія). Проте з точки зору міжнародного права враховують лише громадянство держави, а інші види громадянства не беруть до уваги. Своєрідним правовим явищем є громадянство Європейського Союзу. Воно передбачене ст. 22 Маастрихтського договору, де зазначено, що кожен громадянин держави-учасниці є громадянином Європейського Союзу. Воно має додатковий (субсидіарний) характер стосовно громадянства держави-учасниці та може враховуватися міжнародним правом лише у певних випадках (наприклад, громадянин ЄС користується дипломатичним захистом не тільки своєї держави, а й усіх інших держав-учасниць).

Єдиного кодифікованого акта, який би регулював питання громадянства, немає. Серед основних універсальних міжнародних договорів, які нині регулюють питання громадянства, варто назвати такі: Конвенцію про врегулювання деяких питань, пов'язаних з колізією законів про громадянство 1934 р.; Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 р. та деякі ін. Існує також низка регіональних угод у цій сфері. Однією із таких є Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 p., яка була прийнята в рамках Ради Європи і тепер є основним джерелом для європейських держав, у тому числі й України.

 

 

86.Правовий статус іноземців, види режиму іноземців.

Залежно від тривалості знаходження іноземця на території держави їх прийнято поділяти на: 1) тих, що постійно проживають на території держави (понад 5 років); 2) тих, що тимчасово проживають на території держави (понад 90 днів); 3) тих, що тимчасово перебувають на території держави (до 90 днів).

Основною проблемою при визначенні правового статусу іноземця є проблема конкуруючої юрисдикції. Тобто іноземець одночасно підпорядкований двом правопорядкам: держави місцеперебування (вів знаходиться під її територіальною юрисдикцією) та держави громадянства (особистою юрисдикцією).

Правовий статус іноземців визначається національним законодавством держави перебування (в Україні - Законом " Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства " від 4 лютого 1994 р.)із урахуванням принципів і норм міжнародного права. Однак нині немає єдиного договору, який би врегульовував правовий статус іноземців.

Міжнародне співробітництво у цій сфері в основному ведеться на двосторонньому рівні. Проте можна згадати декілька багатосторонніх документів, у яких розглядають окремі аспекти правового статусу іноземців. До них, зокрема, належать: Міжамериканська конвенція про статус іноземців 1928 р., Загальна декларація прав людини 1948 р.. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Декларація про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р. та ін.

Останній із вказаних документів передбачає, що кожна держава самостійно встановлює правовий режим іноземців, ураховуючи при цьому свої міжнародні зобов'язання, в тому числі у сфері захисту прав людини. Відповідно до ст. 5, такі особи користуються: правом на життя і особисту недоторканність; жоден іноземець не може бути безпідставно арештований чи у тримуватися під вартою або бути позбавлений волі інакше як на підставі рішення компетентного органу; правом на захист від незаконного втручання в особисте та сімейне життя; правом на рівність перед судами і тд.

Іноземець, який на законних підставах перебуває на території держави, може бути висланий з ЇЇ території тільки на підставі рішення компетентного органу, винесеного відповідно до закону. Заборонені масові видворення іноземців, що законно перебувають на території держави.

Правовий статус іноземців на території держави досить часто називають режимом Іноземців Він встановлюється внутрішнім законодавством держави із урахуванням вимог, передбачених нормами міжнародного права, та регулює права й обов'язки іноземців на території певної держави. Нині прийнято виокремлювати три основні режими: національний, найбільшого сприяння та спеціальний.

Національний режим прирівнює іноземців до громадян держави

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям обсягу прав і обов'язків, який жодним чином не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих громадянам будь-якої третьої держави.

Спеціальний режим передбачає надання іноземцям спеціальних прав або покладення на них додаткових обов'язків порівняно із власними громадянами та громадянами інших держав.

 

 

87.Поняття і види притулку.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй». Відповідно до останнього документа, право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від переслідувань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

 

88.Порядок надання притулку, правовий статус біженців.

згідно з законодавством. Станом на сьогодні прийнятий 14 грудня 1950 р. Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (надалі - УВКБ ООН) та Конвенція про статус біженців 1951 р. формують загальну основу сучасного міжнародно-правового регулювання у сфері захисту прав біженців. Визначення, що міститься у Статуті УВКБ ООН, відносить до категорії "біженців": "осіб, що у результаті подій, які трапилися до 1 січня 1951 року, і в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства або політичних переконань знаходяться за межами країни своєї громадянської приналежності і не можуть користуватися захистом уряду цієї країни або не бажають користуватися таким захистом..."; а також осіб, які, "не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання, не можуть або не бажають повернутися... внаслідок таких побоювань».

" статус біженця " - це система визнаних і закріплених міжнародно-правовими нормами та практикою держав прав і обов'язків особи, котру розглядають як біженця (правовий статус біженця є конкретною формою реалізації раніше встановленого правового статусу/становища цієї особи на території держави притулку).

З точки зору міжнародного права правовий статус біженця визначатиметься у правовому просторі, що характеризується, з одного боку, принципом суверенітету держав і пов'язаними з ним принципами територіального верховенства та самозбереження, а з іншого - конкуруючими гуманітарними принципами, що випливають із загального міжнародного права (включаючи мету та принципи діяльності ООН) та окремих договорів. Інакше кажучи, зміст правового статусу біженців становлять їхні права, свободи та обов'язки, передбачені нормами загальних і спеціальних міжнародних (переважно багатосторонніх) угод, а також реалізовані національним законодавством держав.

 

 

89.Правовий статус осіб з подвійним громадянством і осіб без громадянства.

Стаття 2 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. містить положення, відповідно до якого множинне громадянство означає одночасну належність особи до громадянства двох або більше держав.

У міжнародному праві заборони множинного громадянства не існує. Норми міжнародного права абсолютно нейтральні до нього: не забороняють й не вимагають його обов'язкового введення. Таким чином, вирішення цього питання повністю належить до внутрішньої юрисдикції держави і знаходиться під її виключним суверенітетом. Тобто держави абсолютно вільні у виборі дозволяти чи забороняти множинне громадянство. Проте ст. 14 Європейської конвенції про громадянство 1997 р. містить положення, яким рекомендує державам дозволяти подвійне громадянство дітям, які автоматично набули різних громадянств при народженні, а також громадянство, яке набувається автоматично у зв'язку зі вступом у шлюб.

Проте множинне громадянство викликає проблеми, найбільшою з яких є колізія юрисдикцій. Саме тому тривалий час у доктрині міжнародного права домінувало негативне ставлення до множинного громадянства. Однак тепер ситуація суттєво змінилася, перш за все, завдяки визнанню права на громадянство, яке передбачене Загальною декларацією прав людини 1948 р. та низкою інших міжнародно-правових документів, а також створенню правової бази, необхідної при вирішенні колізійних питань.

Як зазначалося, більшістю держав не передбачено особливого правового статусу для біпатридів. З точки зору національного законодавства їх розглядають або як власних громадян, або як іноземців. Проте певні відмінності все-таки можна зауважити.

По-перше, перебуваючи на території держави, громадянином якої вони є, біпатриди не користуються дипломатичним захистом іншої держави громадянства. У випадку перебування в іноземній державі вони мають право на захист держави постійного місця проживання.

По-друге, біпатриди мають ідентичні права й обов'язки відносно кожної держави громадянства, як і звичайні громадяни. У зв'язку з цим досить часто виникають проблеми, особливо це стосується військової служби та сплати податків. Завдяки активній діяльності держав у сфері укладання угод про уникнення подвійного оподаткування, вирішення останнього питання все рідше викликає колізії. Тут, як правило, застосовують норму, яка передбачає, що особа сплачує податки у тій державі, де постійно проживає. Щодо військової служби, то тут ситуація набагато складніша. Тому це питання досить часто регулюється спеціальними двосторонніми угодами між державами, які дозволяють подвійне громадянство.

З усіх інших колізійних питань, що випливають із множинного громадянства, держави можуть укладати спеціальні угоди, У випадку, якщо такі угоди відсутні, зазвичай збігається принцип ефективного громадянства. Він зводиться до визначення фактичного або переважного громадянства (воно зазвичай сходиться з місцем постійного проживання). Саме за законодавством держави ефективного громадянства у цьому разі повинні вирішуватися такі питання.

 

 

90.Форми і напрямки співробітництва держав в галузі прав і свобод людини.

Найважливішою з універсальних систем захисту прав людини є, безперечно, механізм ООН. Статутні органи ООН беруть важливу участь у забезпеченні поваги до прав людини. Згідно зі ст. 13 Статуту, Генеральна Асамблея ООН повинна сприяти міжнародному співробітництву в економічній, соціальній, культурній сферах, галузі охорони здоров'я, а також сприяти здійсненню прав людини і основних свобод.

Кроком вперед порівняно з мандатною системою Ліги Націй була система опіки. Згідно зі ст. 76 Статуту, одним з завдань системи опіки є забезпечення поваги до прав людини на підопічних територіях.

Особливе місце в цьому механізмі займає Рада Безпеки ООН. Це єдиний орган ООН, який наділений повноваженнями приймати обов'язкові рішення з окремих питань. Т

Міжнародний суд ООН також відіграє певну роль у сфері дотримання міжнародних стандартів прав людини, зокрема їх імплементації на національному рівні.

Серед допоміжних органів ООН особливе місце займає Комісія з прав людини, створена під егідою ЕКОСОР у 1946 р. З самого початку Комісія наділялась повноваженнями виключно в галузі забезпечення прав людини.

Створення нового органу - Ради ООН з прав людини - засвідчує посилення уваги світового співтовариства до питань захисту прав людини на всесвітньому рівні та повинно надати новий імпульс відповідному напряму діяльності Організації.