Основні твори: "Філософське змагання" (1692-1693); "Камінь віри" (1728).
ЯЗИЧНИЦТВО — у християнському богослов'ї та почасти в історичній літературі — термін для означення дохристиянських і нехристиянських вірувань. Іноді як синонім язичництва вживається термін "поганство". Поняттям "язичництво" охоплюються передусім політеїстичні вірування, хоча до його змісту входить і віра в духів, фетишів, тотемів, душ, а також первісна магія, чаклунство тощо. Історично язичницькі вірування і культ були більш ранніми формами релігійного практично-духовного входження людини в світ і стали підґрунтям для виникнення сучасних релігій —монотеїстичних, світових. Протиставлення християнства та інших сучасних релігій язичницьким віруванням і культу значною мірою умовне. З прийняттям християнства на Русі чимало елементів давньослов'янського язичництва зрослися із ним, що призвело до так званого двовір'я. У видозміненому, почасти переосмисленому вигляді уявлення про місцевих богів-покровителів та залишки язичницької побутової обрядовості наразі зберігаються у православних віруваннях і культі. (Б. Лобовик)
ЯКОБ Людвиг Генріх Конрад (1759, Веттін, Пруссія — 1827) — німецький філософ, економіст. Вивчав філософію і філологію в Галльському університеті (1777- 1781). Доктор філософії (1785), професор. Ректор Галльського університету. В 1807-1809 роках — професор Харківського університету. 1816 року повертається в Галле. Автор понад 30 німецькомовних і понад 10 російськомовних праць — "Курсу філософії для гімназій Російської імперії", який охоплював усі складові філософії (у тогочасному її розумінні). В Харкові видрукував (німецькою мовою) два підручники з логіки, політико-економічне і юридичне дослідження, одну промову ("Про вплив університетів на освіту і добробут народів"). Переможець конкурсу на краще розв'язання проблеми "про порівняну вигідність кріпосної та вільнонайманої праці" (1812). У філософії —кантіанець, у політекономії — учень Сміта. Націлював науковий пошук на зближення із чуттєвим досвідом, але застерігав: людська психіка, мислення — потаємні процеси, укорінені в окремому від матерії "духовному началі", зрештою — в Богові. У теорії моралі обґрунтовував неспростовність етики обов'язку, в естетиці — формоцентричне тлумачення прекрасного. Мислив і діяв як просвітник, критикував кріпацтво. Стверджував, що жебрак у вільній країні — "король порівняно з кріпаком". Прибічник народоправства, але в межах конституційної монархії. Був супротивником революції, але визнавав доцільність революційних дій (навіть шляхом насильства): "Якщо розум хоче свободи всіх".
Основні твори: "Курс філософії для гімназій Російської імперії". У 8 частинах (1812-1817) та інші.
ЯМВЛІХ (245/80 — близько 330) — пізньоантичний філософ, неоплатонік і неопіфагорієць. Учень Порфирія. Засновник і головний представник "сирійської школи" неоплатонізму, до якої належав також імператор Юліан Відступник. Для творчості Ямвліха характерна реміфологізація філософії, здійснення її симбіозу з релігійно-магічним, теургічним досвідом (передусім близькосхідних вірувань та релігійних практик). Деталізує неоплатонічну космологію (два Єдиних — "несказанний початок усього" та "благе суще"; подвоєння і поділ на тріади розуму та душі). Кожна з виокремлених космогонічних сутностей персоніфікується і постає як окремий бог (позасвітові боги), їх продовжує сонм із десятків внутрішньосвітових богів, що поділяються на кілька категорій. Теургія (священнодійство, контакт з божественними силами) отримує перевагу перед суто інтелектуальним досвідом мислення. Ямвліх розробляє метод коментаря платонівських діалогів, в основі якого — встановлення головної мети діалогу, з котрою узгоджується подальше тлумачення. Виділяє також різні типи тлумачення (фізичний, етичний, математичний, метафізичний), кожний з яких розкриває свій смисловий шар твору. Ямвліхів метод коментаря і тлумачення стане головним інструментом подальшої роботи неоплатонічної думки.
Основні твори: "Звід піфагорійських вчень", "Про богів", "Халдейська теологія", "Платонова теологія", "Про символи", "Про єгипетські містерії".
ЯНСЕНІЗМ — релігійно-філософське вчення XVII століття; церковно-релігійний дух неортодоксального спрямування в католицизмі. Янсенізм був поширений у Франції, Данії, Іспанії, Нідерландах. Філософські й теологічні корені янсенізму — у вченні датського теолога Янсенія (1585-1638), справою життя якого було тлумачення ідей Августина. У тогочасному церковному протистоянні єзуїтів та августиніанців він захищав позиції останніх. Висунув "5 положень", які стали підставою для звинувачень у єресі. Чільними ідеями вчення Янсенія були: залежність людських спромог не від власних зусиль кожної людини, а лише від Благодаті; воля людини не може чинити спротив або сприяти Благодаті, вона від неї лише залежить; Христос пролив кров не за всіх людей (звідси — повне заперечення свободи волі). Вчення Янсенія було спорідненим із догматикою кальвінізму. Представники янсенізму у Франції не тільки розвинули та інтерпретували деякі аспекти вчення Янсенія, але й створили власну філософську й теологічну школу. До провідних теоретиків і діячів янсенізму належали Арно, Ніколь, Паскаль. Арно і Ніколь відомі як творці логіки Пор-Рояля. Філософський аспект янсенізму увиразнив Паскаль у своїх "Провінціаліях" — низці полемічних статей-листів, у яких він захищав позицію Арно проти звинувачень у єресі з боку єзуїтів та ортодоксальних теологів.
ЯРАНЦЕВА Надія Олександрівна (1936, Санкт-Петербург — 1992) — український філософ. Закінчила Одеський унуверситет ім. І. Мечникова (1958). Від 1964 року — співробітник відділу етики та естетики інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Кандидат філософських наук (1968). Коло наукових інтересів — філософські проблеми культури, етика і теорія культури.
Основні твори: "Про драматичне" (1971); "Відповідальність митця" (1976); "Мистецтво соціалістичного реалізму як засіб ідейно-політичного, трудового і морального виховання"(1980)та інші.
ЯРОЦЬКИЙ Петро Лаврентійович (1932, село Шпанів Рівненської області) — український філософ, релігієзнавець. Доктор філософських наук (1982), професор (1985). Від 1975 року — завідуючий відділом в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, старший науковий співробітник. Досліджує проблеми еволюції релігійної свідомості, соціального вчення католицизму, трансформації протестантизму, сучасний стан релігії і релігійності в Україні.
Основні твори: "Криза єговізму: аналіз ідеології і буденної релігійної свідомості" (1974); "Еволюція сучасного єговізму" (1981); "Українська церква між Сходом і Заходом" (1996); "Історія Православної Церкви в Україні" (1997); "Історія релігії в Україні", у співавторстві (1999); "Академічне релігієзнавство", у співавторстві (2000).
ЯРОШОВЕЦЬ Володимир Іванович (1952, село Путиловичі Житомирської області) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім Т. Шевченка (1975). Доктор філософських наук (1996). Від 1978 року працює в КНУ ім. Т. Шевченка, від 1997 року — завідуючий кафедрою історії філософії філософського факультету. Коло філософських інтересів —соціальна філософія, антропологія, сучасна методологія наукового пізнання. Автор понад 60 наукових праць.
Основні твори: "Людина в системі пізнання" (1996); "Філософія.Підручник", у співавторстві (1997).
ЯСИНСЬКИЙ Варлаам (?-1707) — український церковний і громадський діяч, філософ. Освіту здобув у КМА. По закінченні був ієромонахом і вчителем школи Богоявленського братства. У 1668 році висвячений ігуменом Братського монастиря, у 1669 році — ректор КМА. У 1673 році обійняв посаду ігумена Михайлівського монастиря, — в 1684 році — архімандрита Києво-Печерської лаври. За сприяння Туптала Данила зібрав і виправив Житія Святих, а також видав виправлені перші дві частини "Четьї-Мінеї". Від 1690 року Ясинський — Митрополит Київський. Разом із гетьманом Мазепою доклав чимало зусиль до розбудови КМА, започаткував систематичне поповнення її бібліотеки, в тому числі за рахунок власної книгозбірні, підтримував Стефана Лаврського, Данила Туптала та інших. За своїми філософськими поглядами був типовим представником поренесансової барокової схоластики з переважним інтересом до етичної проблематики, прихильник розмежування світської і духовної влади.
ЯСПЕРС Карл (1883, Ольденбург — 1969) — німецький філософ і психіатр, один із засновників філософії екзистенціалізму. Вивчав право в університетах Гейдельберга і Мюнхена, медицину — в університетах Берліна, Геттингема, Гейдельберга. В 1908-1915 роках працював у психіатричній клініці Гейдельберга, з 1922 року — професор філософії Гейдельберзького університету, в 1937-1945 роках був усунутий (в зв'язку з приходом до влади націонал-соціалістів) від викладацької діяльності, в 1948 — 1961 роках — професор філософії Базельського університету. За Ясперсом, філософія повинна дати людині орієнтири існування у світі, "висвітлити екзистенцію" та здійснити "стрибок до безумовного буття". В концепції Ясперса буття має потрійне значення:
1) предметне буття або "буття у світі";
2) екзистенція або людська самість, яка не може бути об'єктивованою;
3) трансценденція як "охоплююче" — незбагненна межа будь-якого буття і мислення.
У відповідності з цим членуванням мислення проходить різні стадії і виконує різні функції:
1) мислення перед лицем "буття у світі" як "орієнтація у світі";
2) мислення перед екзистенцією як "висвітлення екзистенції";
3) мислення перед лицем трансценденції як "метафізика", яка прагне виразити свій невимовний предмет за допомогою "шифрів". Останній етап і є власне етапом філософування, який пов'язує людину з розумінням Бога. Філософія, за Ясперсом, не пізнає буття, а лише засвідчує його існування. Головним предметом філософії, за Ясперсом, є людина та історія як перший вимір людського буття. Вирішальну роль в аналізі людської екзистенції виконує поняття ситуації, яка визначає історичну унікальність як певної людської долі, так і певної епохи. Досліджуючи людину в її екзистенційному вимірі, подібно до Канта, Ясперс вичленовує різні рівні людського "Я":
1) "Я" емпіричне або емпіричний індивід як частина природи;
2) "Я" предметне або "свідомість взагалі", яка є умовою можливості людського буття або предметності як такої;
3) "Я" як рівень розуму або духу, визначальною рисою якого є цілісність мислення. Саме "Я" предметне або "свідомість взагалі" є передумовою комунікації, яка, за Ясперсом, дозволяє встановити зміст філософування: тільки та філософія є істинною, яка є комунікативною. Завдяки комунікації людина може віднайти саму себе або свою самість, встановити екзистенційне відношення між людьми як відношення "Я - Ти" та усвідомити саме буття. Тим самим філософія у Ясперса набуває етичного забарвлення, акцентуючи увагу не на гносеолого-методологічних проблемах, а на взаємозв'язку між людьми, де головну роль виконують поняття "свобода", "вірність" "самим собою буття", "воля до комунікації". Результатом філософування, за Ясперсом, є філософська віра, яка, на відміну від релігійної, ґрунтованої на істині Одкровення, є результатом розмислу. Поняття "філософської віри" об'єднує різні аспекти проблеми "розум і екзистенція". Як вважає Ясперс, існування трансцендентного — як особливого роду буття — не може бути обґрунтоване за допомогою тільки позитивних аргументів розуму. Трансценденція — єдиний предмет, який може бути засвідчений розумом і вірою, по відношенню до якого розум і віра співпадають. З позицій філософської віри Ясперс намагається дати інтерпретацію світового історичного процесу. На його думку, людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, хоча науково обґрунтувати цю тезу, як і протилежну їй щодо того, що різні культурні утворення абсолютно незалежні один від одного (Шпенглер), неможливо; у неї можна тільки вірити. Світова історія, за Ясперсом, створює загальнолюдську "комунікацію", можливість якої забезпечується "наявністю в певний історичний період "вісьового часу" (VIII-III століття до нашої ери), або "вісьової епохи" — епохи зародження світових релігій і філософії, коли людство вперше усвідомило себе і своє відношення до світу, поставило "останні питання буття" про смертність, конечність свого існування і усвідомило своє безсилля перед ними. Істинне духовне життя народжується перед лицем "абсурдних ситуацій", які змушують людство осмислити своє існування в світі, що виводить спілкування людей на екзистенційний рівень.
Основні твори: "Психологія світоглядів" (1919); "Духовна ситуація часу" (1932); "Філософія". У 3 томах (1931-1932); "Ніцше і християнство" (1946); "Про європейський дух" (1946); "Про істину" (1947); "Витоки історії і її мета" (1948); "Філософська віра" (1948); "Розум і екзистенція" (1949).
ЯЦЕНКО Олександр Іванович (1929, село Сніжне Донецької області —1985) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1954). У 1979 році захистив докторську дисертацію. Від 1966 року — доцент кафедри філософії природничих факультетів КНУ, від 1969 року працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1982). Один із фундаторів розробки світоглядно-гуманістичних проблем філософії в Україні, зокрема осмислення прикметних рис людського буття як розмаїття способів самоствердження та самоусвідомлення, його категорійних форм, ціннісних регулятивів (особливо етичних); дослідження специфіки цілепокладання як одного з найважливіших виявів людського способу буття; проблем особливостей поєднання різних сутнісних властивостей людини у конкретно- історичних типах культури, можливостей гармонізації людської сутності та існування.
Основні твори: "Філософсько-соціологічні проблеми науково-технічної революції" (1976);"Цілепокладання і ідеали" (1977); "Практика — пізнання — світогляд" (1980); "Світоглядний зміст категорій і законів матеріалістичної діалектики" (1981); "Діалектика діяльності і культури" (1983).
ОСНОВНІ СКОРОЧЕННЯ
австр. — австралійський
амер. — американський
англ. — англійський
АПНУ — Академія педагогічних наук України
араб. — арабський
білор. — білоруський
бл. — близько (з числом)
від. — відділ, відділення (установи)
в т. ч. — в тому числі
ВУАН — Всеукраїнська Академія наук
голланд. — голландський
грецьк. — грецький
давньогрецьк. — давньогрецький
дис. — дисертація
ДНУ— Дніпропетровський національний університет
докт. — доктор (науковий ступінь)
доц. — доцент
друг. — другий (при числі)
євр. — єврейський
ж. — журнал
зав. — завідуючий
засл. — заслужений
заст. — заступник
Зх. — Західний
ІМФЕ — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського
ін. — інший
інд. — індійський
ін-т — інститут
ісп. — іспанський
італ. — італійський
канд. — кандидат
Київський ін-т театрального мистецтва — Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого
кит. — китайський
кін. — кінець (при числі)
КМА — Києво-Могилянська академія кн. - книга
КНУ — Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка
лат. — латинський
ЛНУ — Львівський національний університет ім. І. Франка
НАВСУ — Національна академія внутрішніх справ України
НАНУ — Національна академія наук України
напр. — наприклад
наук. — науковий (співробітник)
НаУКМА — Національний університет "Києво-Могилянська академія"
н. е. — наша ера
нім. — німецький
НПУ — Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова
НТУ "КПІ" — Національний технічний університет "Київський політехнічний інститут"
НУ "Львівська політехніка" — Національний університет "Львівська політехніка"
о-в — острів
ОНУ — Одеський національний університет ім. Мечнікова
осн. тв. — основні твори
Пд. — Південий
ПДУ — Південноукраїнський педагогічний університет
Пн. — Північний
пол. — половина (при числі)
польськ. — польський
поч. — початок (при числі)
ПУ — Прикарпатський університет ім. В. Стефаника
рос. — російський
серед. — середина (при числі)
ст. наук, співр. — старший науковий співробітник
та ін. — та інші
т. зв. — так званий
тов-во — товариство
трет. — третина (при числі)
УАД — Українська академія друкарства
УАН — Українська акдемія наук
УВАН — Українська Вільна академія наук
ун-т — університет
у співавт. — у співавторстві
у т. ч. — у тому числі
ф-т — факультет
франц. — французький
ХАУ — Національний аерокосмічний університет ім. М.І. Жуковського "Харківський авіаційний інститут"
ХДУ — Харківський державний університет ім. В. Каразіна
чл.-кор. — член-кореспондент
швейц. — швейцарський
шотл. — шотландський
