РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 18 страница

ФІЛОСОФІЯ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ — сучасна галузь філософської рефлексії, яка породжена тенденцією глобалізації життєдіяльності цивілізації доби постмодерна. Проблемне поле філософії глобальних проблем породжене суперечливим розвитком планетарної цивілізації. До нього належать проблеми: глобальної безпеки фізичних та екзистенційних першооснов існування людства; забезпечення збалансованого росту народонаселення й економічного росту країн; задоволення потреб світового господарства енергією та природними ресурсами; охорони природного середовища від руйнівного антропогенного тиску; захисту здоров'я людей від особливо небезпечних масових захворювань та негативних наслідків інтенсифікації науково-технічного активізму. Головне призначення філософії глобальних проблем полягає у виробленні нового планетарного мислення, здатного вчасно виявляти та осмислювати закономірності взаємодії різних соціальних складників цілісного світу, для якого найнагальнішою нині є проблема виживання. В рамках цієї філософії як предмет аналізу постають передумови розв'язання глобальних проблем постмодерністського стану цивілізації, філософські аспекти соціального, демографічного, екологічного прогнозування, здійснюється пошук шляхів перебудови світового економічного порядку. Наразі філософія глобальних проблем існує у вигляді відкритого новаціям та оновленню сімейства методологічних принципів і установок, спрямованих: на подолання розмежованості сучасного світу; на поглиблення й інтенсифікацію зв'язків і взаємодій різних країн та регіонів. Об'єктивна єдність, що виникає завдяки цим процесам, визначає спільність майбутнього для всього людського роду. Головна проблема філософії глобальних проблем — пошук стратегічних шляхів для гармонійного об'єднання людства. До можливих стратегій у цьому напрямі слід віднести: стратегію створення транснаціональних структур світового уряду та екологічно збалансованої планетарної економічної системи, стратегію досягнення глобальної демографічної стабілізації, формування глобальної культури нового типу. Філософія глобальних проблем асоціює себе зі становленням і поширенням почуття причетності людини до тотальної єдності природи й Космосу, її відповідальності за майбутнє Всесвіту, за культуру й духовне життя людства. У дослідженні проблеми людини на ґрунті філософії глобальних проблем чітко окреслилися дві площини —прагматична (головне завдання вбачається в удосконаленні й розвитку нових "людських якостей", орієнтованих на майбутній світовий порядок і планетарну свідомість) та морально-етична (формування відповідальності за долю природи, цивілізації й культури). Заперечуючи революційні методи перетворення дійсності, філософія глобальних проблем протистоїть будь-яким формам фанатизму й екстремізму; визнає пріоритет еволюційних змін спочатку у свідомості людей, а потім в соціально-економічній і політичній практиці. Прагнучи виявити в різноманітних політичних, філософських, психологічних та релігійних концепціях те, що є загальноприйнятним, філософія глобальних проблем прагне зробити його джерелом культурного оновлення та підставою планетарної моралі прийдешньої цивілізації.

(В. Лук'янець)

ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЇ — галузь філософських досліджень, яка акцентує увагу на аналізі впливу екологічних проблем та їхнього розв'язання на методологію сучасного наукового пізнання та формування основних світоглядних орієнтацій сучасної людини. Під впливом нинішніх екологічних реалій набувають особливої гостроти та актуальності питання узгодження раціонального та реального, розуму і сумління, сцієнтизму і антисцієнтизму, духовного та чуттєвого, зовнішнього і внутрішнього світу людини. Ці проблеми, що традиційно вважалися автономними і самостійними, у межах філософії екології утворюють єдиний комплекс і переконливо демонструють свою взаємозалежність. Досягнення науково-технічного прогресу спровокували хибні сподівання на безмежну владу людини над природою. Втративши інтуїтивне відчуття єдності з природою, людина почала розглядати природу передусім як передумову для розвитку складної інфраструктури соціуму або необмежену сукупність ресурсів, котрі в кращому випадку слід використовувати раціонально. Розчленована дисциплінарним поділом та спеціалізацією наука виявилася безпорадною перед складністю глобальних біосферних проблем. Прогресуюче погіршення екологічної ситуації у світі та розвиток екологічних досліджень висувають настійну вимогу взаємної корекції науковості та мудрості ("софійності"), без чого людство стає приреченим на нарощування "природоперетворювальної" могутності, підважуючи тим самим підвалини своєї власної життєдіяльності. Нагальним стає перехід людини із статусу "царя природи" до статусу "громадянина природи". Філософія екології акцентує увагу на фундаментальній значимості природних передумов та чинників у житті людини й суспільства, в зв'язку з чим радикальна корекція змісту та співвідношення понять "природа" та "людина" сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових світоглядних орієнтирів сучасної науки, здійснюється апробація новітніх методологічних підходів. Досить відчутно за сучасних умов проявляє себе тенденція до включення в дослідницьку діяльність таких не властивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Прикметним у цьому відношенні є зростання ваги філософських міркувань про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (Вайтгед, Лоренц та інші) з метою поновлення втраченого відчуття єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (Юнг) з природним оточенням. (М. Кисельов)

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ —

1) Поняття вперше з'являється у філософському обігу в кінці XVIII — на початку XIX століття як противага поняттю "теоретична філософія" і асоціюється із філософією практичного життя. Пізніше до нього звертається антираціоналістичний напрям, представники якого — Гаман, Якобі —вивищують безпосереднє почуття, переживання та віру.

2) Філософія життя як напрям сучасної філософії формується наприкінці XIX — на початку XX століття; життя було проголошено основним принципом філософування. Світ, соціум, культура постають як цілісні організми. Для філософії життя характерне прагнення до всеохопного осягнення життя людини у природі, суспільстві та практичному буденному існуванні на противагу редукціонізму — механістичному усередненню унікальних проявів життя у процесі наукового аналізу. Критично оцінюючи методологічні засади класичної філософії, філософія життя наголошувала на пізнавальних можливостях індивіда, передовсім на його здатності до розуміння. Один із фундаторів філософії життя — Бергсон вважав мозок механічним знаряддям, завдяки якому розум здатен пізнавати лише закостенілі, мертві форми, саме ж життя не осягається за допомогою понять. Індивід у його тілесному, психічно-чуттєвому, інтелектуальному проявах є ірраціональним, рухливо-плинним цілісним багатоманіттям. Автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього акту. Філософія життя Бергсона прагнула повернути втрачену довіру до чуттєвого світосприйняття, в якому реальність постає у простих, інтуїтивно-ясних, самоочевидних формах світоспоглядання. Німецьку течію філософії життя (Дильтей, Зиммель, Клагес, Юнгер, Шпенглер) започатковує Ніцше. Світ розглядається у становленні, але, на відміну від апофеозу творчості Бергсона, Ніцше зображує його як вічний колообіг. Проблематика життя зміщується із космічно- споглядального до волюнтаристського, праксеологічно-ціннісного виміру філософії культури. Витоки духовної кризи європейської культури вбачаються у надмірному захопленні раціональним аполлонівським світосприйняттям та забуттям діонісійського прагнення до переживання повноти життя. Щоб повернути духовне здоров'я європейській культурі, проголошується нігілістичне гасло радикальної "переоцінки усіх цінностей". У світлі міфу про вічне повернення буття втрачає абсолютний вимір. На відміну від елітарного антропологізму ніцшеанства, академічна версія філософії життя Дильтея виходить із принципу толерантної терпимості до інших світоглядних цінностей. Філософія життя спирається на науку про дух і герменевтичний метод, зміщуючись у царину історизму, зокрема історичних типів світогляду. Тільки звертаючись до історії, людина здатна усвідомити, чим вона насправді є. Філософія життя обґрунтовує в контексті історизму власний предмет і метод як самостійні по відношенню до природничих наук. Шпенглер розглядає всесвітню історію як результат життєдіяльності восьми окремих культур. Кожна культура уявляється цілісним організмом, який існує близько тисячі років. Прафеноменальна душа культури проходить ряд циклів — становлення культури, цивілізації та загибелі. В царині всесвітньої історії панує доля, тоді як у природі —детермінізм. Філософія життя справила вплив на герменевтику, екзистенціалізм, філософську антропологію, персоналізм, а також на формування стилю мислення філософії постмодерну. (Б. Головко)

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ — галузь філософського знання, що вивчає історичний процес та його складові як своєрідні, внутрішньо розгалужені і водночас цілісні утворення в їхньому взаємозв'язку і змінах; природу, способи і форми історичного пізнання, основні особливості, ланки і способи використання історичних знань. Філософські погляди на історію в стародавньому суспільстві були органічною складовою міфологічного світогляду та історичних вчень (таких мислителів, як Платон, Аристотель, Полівій у Греції; в Китаї — Конфуцій, Шан Ян, Сима Цянь та інші). Формування філософії історії як самостійної філософської дисципліни пов'язане з іменами Вольтера (який запровадив термін "філософія історії"); Тюрго, Кондорсе, Гердера, Гегеля (прогресистський напрям); Монтеня, Руссо (регресистський); Ібн-Хальдуна, Мак'явеллі, Віко (циклічний). Попередній абрис принципово іншого, некласичного підходу до філософського осмислення історичного процесу накреслив Маркс у своєму вченні про формації (дивись Формація суспільно-економічна). Втім, чіткий перехід філософсько-історичної думки від класичної, лінійної парадигми до некласичного, нелінійного розуміння історії відбувається з кінця XIX століття; він пов'язується зі зміщенням від моністичного тлумачення історичного процесу до плюралістичного розгляду останнього; від генералізуючого вивчення — до індивідуалізуючого; від розсудково-абстрактного, есенційного пояснення — до цілісного, заснованого на органічній єдності всього розмаїття здатностей осягнення людиною світу. Некласична філософія історії постає як багатовекторний, плюралістичний стан осмислення поступу людства в дедалі нових, заснованих на різноманітних методологічних засадах філософських вченнях, концепціях і теоріях історичного процесу. У розмаїтті притаманних сучасній філософії історії поглядів, концепцій і вчень із часткою умовності можна виділити декілька основних напрямів. Перший акцентує увагу на питаннях про: співвідношення природи й історії; своєрідності історичного процесу, його витоки, сенс і спрямованість; основні діахронічності (на зразок доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільств, формаційного ряду чи традиційної схеми — Античність, Середньовіччя, Нова та Новітня історія) та інваріантності, архетипічності (на кшталт культурно-історичних типів Данилевського, культур Шпенглера, цивілізацій Тойнбі чи культурних суперсистем Сорокіна) одиниць виміру історії; взаємозумовленості свободи, випадковості і необхідності у русі суспільства. Розробки другого напряму в галузі філософії історії поділяються на два великих субнапрями: наукоцентричний (марксизм, школа "Анналів" — Блок, Февр, Бродель, аналітична філософія історії — Нагель, Гемпель, Дрей, Уайт тощо) та наукобіжний (віталістська — Ніцше, Дильтей, Шпенглер, Ортега-і-Гассет, екзистенційна — Гайдеггер, Гадамер, Габермас, Рикер). Специфікою кожного з цих двох напрямів зумовлюється коло і характер розгляду гносеологічних питань філософії історії, наукоцентричний напрям фокусується на проблемах суб'єкта і об'єкта історичного пізнання; особливостей та структур історичного наукового дослідження; співвідношення в історичному пізнанні опису, обґрунтування і пояснення, творчості й відображення, фактуального, емпіричного й теоретичного історичного знання; специфіки з'ясування історичних законів, своєрідності історичної реальності, побудови наукової історичної картини світу тощо. Наукобіжний напрям зосереджує увагу на особливостях осягнення світу як історії. До кола наріжних тут входять такі питання, як: світ як історія, життєвий світ, людське буття, людський досвід, доля, час, екзистенція, екзистенціали, людська ситуація, історичне апріорі, свобода, вибір, переживання, духовна реальність тощо. Останнім часом окреслюється тенденція до інтеграції означених напрямів. В просторі третього виміру філософії історії ті самі характеристики, які в рамках перших двох вимірів поставали в проблемному зрізі, оскільки їх з'ясування було метою діяльності історика, постають як нормативи і регулятиви його подальшої творчості. При цьому в наукобіжному та наукоцентричному напрямах методологічне використання цих характеристик в осягненні історичного процесу має свою специфіку. Якщо в межах першого це досліджується безпосередньо, за допомогою співпереживання, інтелектуальної інтуїції і таке інше, то в рамках другого напрацьовані в філософії історії узагальнення, закони, підходи і методи сприймаються опосередковано — через проміжні рівні теоретичного узагальнення — загальнонауковий та власне історичний. Останній також поділяється на рівні: всезагальної (фундаментальної, базової) теорії; галузевих історичних теорій, концепцій, гіпотез і окремих узагальнень теоретичного характеру; емпіричний рівень. Кожен із рівнів узагальнення відіграє при цьому роль методології щодо більш локальних рівнів.

(І. Бойченко)

ФІЛОСОФІЯ КОМУНІКАТИВНА — напрям у сучасній західній філософії, представлений Апелем, Габермасом, Кульманом, Бьолером, Ульрихом та іншими, в якому основним предметом і методом дослідження постає повсякденне мовленнєве спілкування між людьми. Комунікація перетворюється на парадигму філософування, яка заступає філософію буття та філософію свідомості. Продовжуючи тенденції герменевтично-прагматично-лінгвістичного повороту в післягегелівській філософії, спрямованого на подолання "методичного соліпсизму" і монологізму філософії суб'єктивності, філософія комунікативна звертається водночас до традицій класичного трансцендентального ідеалізму, трансформуючи останній на засадах інтерсуб'єктивності. Зміна парадигми, яка позначається переходом від філософії свідомості до філософії комунікації і від соціології, що ґрунтується на цілераціональній дії, до соціальної теорії комунікативної дії, спрямована на виявлення більш фундаментальних засад філософування, аніж ті, які могли б бути виведені із людської суб'єктивності. Це стосується і визначення аподиктичної достеменності, універсальності знання і обґрунтування правильності та загальнозначущості етичних норм та цінностей, де критерієм істини, а також останньою інстанцією, яка легітимує етичні та правові норми, постає консенсус (консенсуальна теорія істини), що досягається в дискурсі. При цьому фактичне взаєморозуміння в емпіричній комунікації має бути перевірене на істинність та правильність на основі апріорі трансцендентальної, або ідеальної, комунікації. Апріорі ідеального дискурсу, або трансцендентальної комунікації, передбачає необмеженість комунікації, тобто дискурс має бути відкритим для участі будь-якого розумного суб'єкта та вільним від відносин панування. З апеляцією до комунікації пов'язується надія на те, що в філософську та соціальну теорію буде введено етичний вимір (комунікація передбачає суб'єкт-суб'єктні стосунки, визнання в іншій людині суверенної особистості, а це вже початок етичного ставлення людини до іншої людини). Комунікативна філософія безпосередньо пов'язана з комунікативною, або дискурсивною, етикою, яка розробляє процедуру практичного дискурсу; останній тлумачиться як метаінстанція легітимації моральних та правових норм. Вводячи інтерсуб'єктивність до засад соціальної теорії комунікативної дії, комунікативна філософія досліджує можливості пом'якшення суперечності між "життєвим світом" і "системою", що в політиці позначається прагненням до подальшої демократизації, консенсуально-дискурсивного розв'язання конфліктних ситуацій шляхом досягнення порозуміння, а також консенсуально-дискурсивної легітимації держави; в економіці представники комунікативної теорії обґрунтовують можливість підпорядкування цілераціональності (зокрема підприємницької діяльності, ринкових відносин тощо) комунікативній раціональності, тобто дискурсивно обґрунтованим етичним нормам; в педагогіці обстоюють ідею потенційної симетричності агентів процесу виховання. На основі дискурсу комунікативна філософія створює процедуру вирізнення справді універсально-значущих норм та цінностей від їх догматичних та ідеологічних замінників, а тому постає також критикою ідеології, критичною теорією суспільства загалом.

(А. Єрмоленко)

ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ — філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатогранності структурних специфікацій. Філософію культури необхідно відрізняти від філософії історії, оскільки цикли розвитку культури не збігаються з етапами історичної еволюції, а також від соціології культури, яка вивчає культуру в процесі її емпіричного функціювання в соціумі. З самого початку поняття культури (або аналогічне йому) в стародавній європейській та східній філософській думці означало цілеспрямований вплив людини на природу, виховання людини, слідування певним морально-духовним принципам. Античні софісти та кініки виступили з ідеями критики культури, повернення людини до природи. Китайський даосизм також пропонував відійти від однобічного людського "дао" і повернутися до всеосяжного вищого "дао" Всесвіту. В християнстві, починаючи з раннього, критерієм ставлення до культури стає не природа, а Бог. З другої половини XVIII століття починається новий етап у розвитку філософії культури. Під культурою починають розуміти всю сукупність досягнень у науках та мистецтвах, а в філософії культури розгортається широке коло досліджень, які потім розгалужуються на філософію мови, філософію міфу, філософію релігії, філософію права тощо. Руссо критикував культуру й цивілізацію за штучне посилення нерівності порівняно з природним станом нерівності у первісному суспільстві. Гердер розглядає культуру в контексті історичного розвитку людства як прояв здібностей людського розуму. Ніцше виходить із твердження про природну антикультурність людини, а культуру розглядає як засіб поневолення й боротьби за владу. Шпенглер звертається до порівняльного аналізу головних історичних культур, вважаючи кожну з них замкненим організмом із властивим їй життєвим циклом. Тойнбі, продовжуючи розвивати ідею локальних цивілізацій, намагається об'єднати їх єдиним знаменником на кшталт "Граду Божого" Августина. В останній третині XIX — першій половині XX століття антропологи та етнографи (Тайлор, Боас, Крьобер, Малиновський) досліджували примітивні суспільства з точки зору функціювання їх культурних інститутів, а культура починає розглядатись як цілісність, що ієрархічно впорядковує елементи та системи. Представники культурної антропології почали розглядати культуру як інваріантну стабільну структуру, що є способом збереження, акумуляції й передачі соціального спадку. Фройд розглядає культуру як засіб соціального пригнічення і разом з тим як форму можливої сублімації. Неофройдизм вбачає в культурі знакову систему закріплення психічних переживань. Кассирер та Юнг вивчали символічні властивості культури, зокрема, останній вважав, що певні символи можуть активізувати архетипи колективного позасвідомого.В філософських концепціях постіндустріального суспільства (Белл та інші) культура виступає важливим засобом гармонізації стосунків як всередині соціуму, так і між людиною і природою. (Б. Головко)

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ — галузь філософії, яка досліджує феномен науки в історичному розгортанні всіх його соціокультурних вимірів. Своїми ідейними витоками філософія науки сягає глибин багатовікової рефлексії над одвічним питанням про те, що є, чим може і повинна стати наука для людства. Але як автономна галузь філософії, що характеризується своїм власним предметом дослідження, проблемним полем, тезаурусом моделей, концептуальним інструментарієм, філософія науки конституювалася лише в кінці першої половини XX століття. Еволюція філософії науки постає як послідовність трьох етапів: допозитивістського, позитивістського, постпозитивістського. Проблемне поле філософії науки суттєво змінювалося в процесі історичної еволюції цих етапів. На допозитивістському етапі філософія науки існувала у вигляді множини різних інтерпретацій феномена науки в категоріях тих чи тих напрямів європейської метафізики. На цьому етапі в епіцентрі проблемного поля філософії науки знаходилися гносеологічні проблеми аналізу феномена науки. Наука осягалася насамперед як знаряддя когнітивного освоєння світу, як фактор удосконалення науково-технічного перетворення дійсності, як інструмент влади суб'єкта над об'єктом. Позитивістський етап еволюції філософії науки (Уевелл, Дж. Ст. Мілль, Конт, Спенсер, Мах, Пуанкаре, Дюгем, Шлік, Карнап, Рейхенбах, Гемпель та інші) пов'язаний з актуалізацією завдань інституціальної професіоналізації наукової діяльності, становленням її дисциплінарної структури, потребами усвідомлення її головної мети, найважливіших імперативів, які прийняті в науковому співтоваристві і визначають поведінку вченого. Актуалізація цієї проблематики стимулювала в середині XIX століття різке зростання методологічного самоусвідомлення науки. Особливу значущість на цьому етапі еволюції філософії науки набуває проблематика, пов'язана з демаркацією науки й метафізики, аналізом емпіричного обґрунтування науки, епістемологічного статусу теоретичних термінів, їх інструментального й онтологічного сенсу, методологічних функцій процедур верифікації і фальсифікації, теоретико-лінгвістичної навантаженості досвіду тощо. Незважаючи на всебічність підходів неопозитивізму, не вдалося подолати метафізику універсалізму, яка легітимувала владу "універсально-загального" над "особливим", "приватним", "контекстуальним". Власне, тому неопозитивістська філософія науки самоідентифікувала себе як всеохопний, єдино правильний і раціональний різновид філософії, незалежний не тільки від метафізики Платона, Декарта, Канта, Гегеля, а й від соціально-культурного, історично мінливого контексту. На постпозитивістському етапі еволюції філософії науки в епіцентрі дискурсу про феномен науки опиняються наступні проблеми: наука як соціально-культурний інститут; наука як особлива дискурсивна практика, що амбівалентно впливає на сімейство всіх інших дискурсивних практик постіндустріальної цивілізації; наука як фактор дестабілізації матеріальних і духовних умов можливості людського буття в світі; наука як інструмент удосконалення загальнопланетарного комунікативного праксису, каталізатор багатовікового процесу усуспільнення людства; наука як одна з причин зростання антропогенного пресу на природу; наука як виток екзистенціальних страхів і загроз, породжених каскадом глобальних екоцидних катастроф тощо. Оскільки такого роду виміри феномена науки зумовлені постіндустріальним соціально-культурним контекстом, остільки адекватною основою їх осягнення стає не метафізика універсалізму, а філософія контекстуалізму, для якої "ніщо не існує поза текстом" (Деррида). Найвиразніше ця тенденція виявила себе в дескриптивістському й наративістському підходах до філософії науки (Блур, Ліотар, Феєрабенд, Подані, Тулмін). Піддаючи критиці нормативістські програми моністичної регламентації науково-пізнавальної діяльності, контекстуалісти ідентифікують філософію науки як арену протиборства найрізноманітніших дискурсивних практик, що самозароджуються в співтоваристві філософів науки. Історичний розвиток такої філософії науки здійснюється не як монолінійно-нормативний, детерміністичний процес, орієнтований на досягнення консенсусу у співтоваристві філософів науки, а як стохастичний, ситуативно-непрогнозований процес розгортання розмаїття думок, "дисенсусу" аномальності. До характерних особливостей цього етапу еволюції філософії науки належать: подолання ідеологій демаркаціонізму, універсалізму, кумулятивізму; поворот від метафізики детермінізму, стабільності, фундаменталізму до філософії нестабільності (Пригожин); іронічне ставлення до метафізики універсалізму; визнання важливої ролі історизму, контекстуалізму, герменевтики, плюралізму. Усвідомлення всіх цих трансформацій на теренах філософії науки спонукає до висновку, що філософія науки вступає в якісно новий етап своєї еволюції, що іменується неологізмом "постмодерн". (В. Лук'янець)

ФІЛОСОФІЯ ПРАКТИЧНА — згідно з започаткованою Аристотелем типологією, досліджує діяльність, пов'язану зі свободним вибором, з практичним (етичним та політичним) життям, універсальними правилами людської поведінки, відрізняючись як від теоретичної філософії, предметом якої є споглядальна, умосяжна діяльність, так і від поетичної філософії, що досліджує діяльність, спрямовану на створення творів мистецтва та предметів технічного виробництва. У Канта філософія практична поділяється на дві частини: перша присвячена проблемам обґрунтування (метафізика моральності), друга — емпірична (практична антропологія), присвячена прикладним аспектам етики. Кант, а також Фіхте стверджували примат практичної філософії над теоретичною. В філософії Гегеля проблематика практичної, або реальної, філософії охоплює об'єктивні (інституціональні) формоутворення духа. Предметне поле сучасної філософії практичної пов'язане і з розв'язанням проблем обґрунтування моральних принципів, та з їх застосуванням до конкретних форм соціального буття людини —економіки, політики, техніки, медицини, довкілля тощо. Тому проблематика філософії практичної, увага до якої особливо зросла останнім часом ("реабілітації практичної філософії" — Ридель), міститься на межі багатьох дисциплін — теорії дії і теорії рішень, лінгвістики і філософії мовлення, економічної теорії і філософії права, політології і соціології, культурології та екології. Проте філософія практична не підміняє собою предметне поле цих дисциплін, а розглядає відповідні проблеми під кутом зору етики, тобто виходить із свободного самовизначення людини, діяльність якої спонукається не зовнішнім примусом, а "здійснюється свідомо та з власної волі, отож може бути поставлена їй в обов'язок" (Геффе). Відтак практична філософія постає як прикладна етика, як ціннісно-нормативний фундамент конкретних форм соціального буття людини. (А. Єрмоленко)

ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ — філософська дисципліна, в якій осмислюється сутність та особливості феномена релігії. Термін "філософія релігії" вперше з'являється у 90-х роках XVIII століття. Зародки філософського осягнення релігії присутні в творах ще античних філософів. Проте концептуальне оформлення філософії релігії розпочинається лише в Новий час, що пов'язано з виокремленням релігії як окремої сфери духовного життя людини та з диференціацією філософського знання. Вперше релігія постає як окремий предмет філософського дослідження в працях Спінози. В подальшому філософія релігії розвивається Г'томом, Кантом, Гегелем, Фоєрбахом. Як особлива філософська дисципліна філософія релігії виокремлюється в працях Гегеля; призначення релігії — вивчати розвиток уявлень про Бога та той історичний контекст, який, на думку Гегеля, впливає на особливості цих уявлень. Значний внесок у розвиток філософії релігії внесли праці неокантіанців (Коген, Наторп, Кассирер). Після так званого "лінгвістичного повороту" у філософії XX століття виникає аналітична філософія релігії, яка займається дослідженням релігійної мови (Вітгенштайн, Гарай, Флю). Вітгенштайн підходив до релігії як до особливої мовної гри, що має власну значимість. Ця позиція у філософії релігії була в 60-х роках XX століття позначена Нільсеном висловом "вітгенштайніанський фідеїзм". Філософію релігії слід відрізняти від релігійної філософії, котра використовує філософські методи для дослідження теологічних питань. Релігійна філософія, так само як теорії про природу Бога, питання когнітивності релігійної істини, є однією з частин предмета вивчення філософії релігії. По відношенню до академічного релігієзнавства, зокрема таких його дисциплін, як історія та історіософія релігії, етнологія релігії, соціологія релігії та інші, філософія релігії виконує методологічну функцію; процес концептуального оформлення філософії релігії не завершився й досі. Тлумачення структури філософії релігії неоднозначне і варіативне. Зокрема, її поділяють на історичну, чи морфологічну, та онтологічну; на гносеологічну, психологічну, етичну та інші. Найбільш обґрунтованим видається поділ філософії релігії на метафізику релігії, епістемологію релігії та праксеологію релігії.

(Д. Кірюхін)

ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ — філософське вчення, що спирається на біблійну традицію ототожнювати духовну реальність із серцем. Така виняткова оцінка серця (властива переважно східній гілці християнства) з'являється внаслідок уявлень про серце як нібито безпосереднє місцеперебування душі у людському тілі — звідси серце й стає своєрідним богословським символом душі. Філософія серця протиставляє дух (серце) не тілесності як такій, а лише неодухотвореній тілесності (нелюдській природі) і так само оприродненому духу — розуму з його дискурсивною логікою, оскільки останні через свою уподібненість природі (і необхідності) є по суті "знедуховленим духом". Таке розуміння знаходить, вірогідно, перше своє послідовне проведення у так званому "Корпусі ареопагітики" —авторитетному богословському тексті V століття. Споріднену філософську позицію зустрічаємо у витоках давньоукраїнської філософії ще Княжої доби (київський митрополит Іларіон, шануючи князя Володимира за хрещення Русі, відзначає, що "в серці князя засяяв розум"). То ж не дивно, що перекладений у 1371 році на староукраїнську мову "Корпус ареопагітики" дав могутній поштовх поширенню філософії серця в Україні, зокрема у творчості українських філософів-полемістів XVI - XVII століття (Вишенський, Ставровецький та інші), наснажених бароково-реформаційними (антикатолицькими) інтенціями, так само як і богословсько- філософською спадщиною східних "отців церкви", що виходила з ідеї "внутрішньої" (духовної) людини всупереч ідеям "зовнішньої" (формальної) людини західних отців церкви, творців схоластичного раціоналізму. Ця традиція продовжується Сковородою ("Глибоке серце людина є, —наголошує Сковорода, — а що ж є серце, коли не душа?"), Кулішем, Гоголем, Шевченком. Але класичної зрілості набуває названа традиція у Юркевича, стосовно позиції якого Мірчук і Чижевський чи не вперше вживають сам термін "філософія серця". В Західній Європі філософія серця поширюється (так само від латинського перекладу "Корпусу ареопагітики", IX століття) під назвою "кордоцентризм" через Екгарта, Сузо, Таулера, Беме; зрілої форми набуває у протистоянні схоластичному раціоналізму Суареса і "казуїстиці" Ескобара-і-Мендози — в рамках протистояння Реформаційного руху (німецький пієтизм і французький янсенізм) і ренесансного раціоналістичного натуралізму. На противагу нав'язаному Ренесансом культу розуму янсеніст Паскаль, визнаючи важливу роль розуму в пізнанні, наголошує на незаперечному пріоритеті серця, — "логіки серця" перед "логікою голови" (розуму). Ми пізнаємо істину не одним розумом, але й серцем; "саме серцем ми осягаємо перші начала, на які потім спирається розум". Кордоцентричну лінію у XVIII-XIX століття продовжують у Німеччині гердерівська група і німецький романтизм, які спираються на ідеї голландського філософа Гемстергейса; останній наголошував, що світ є не тільки фізичним феноменом, а рівною мірою й моральним. Моральний аспект світу, одначе, закритий для розуму, та людина долає цю "закритість" за допомогою притаманного їй особливого "морального органу". Один із провідних представників німецького романтизму Новаліс однозначно тлумачить цей орган як серце. У своєму подальшому розвитку філософія серця і її західноєвропейський варіант(кордоцентризм) стають потужним джерелом сучасної екзистенційної філософії — на Заході через Шеллінга і К'єркегора, на Сході через Київську екзистенційну школу Бердяєва і Шестова. (І. Бичко)