РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 19 страница

ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ — галузь філософії, яка досліджує феномен техніки в його виникненні, історичному становленні та повноті всіх його соціокультурних вимірів. Філософія техніки набуває в 60-70-ті роки XX століття статусу самостійної галузі філософії, яка має свою власну стратегію і проблематику. Головні особливості її стратегії: свідома відмова від практики спекулятивно-метафізичних інтерпретацій феномена техніки; відхід від вузькоспеціальних досліджень методологічної проблематики технічних наук; перехід до комплексного, трансдисциплінарного осмислення техніки як відкритого багатомірного антропогенного середовища, яке динамічно змінюється, характеризується складною нелінійною динамікою і дедалі активніше, глобально і амбівалентно впливає на хід людської історії. Проблемне поле філософії техніки охоплює коло проблем, які стосуються: долі людини, культури, науки в епоху інформаційно-технологічної революції; самозбереження цивілізації в технотронну добу; моральних засад техногенної цивілізації; духовної свободи особистості в інформаційно-технологічному суспільстві; коеволюції фізичного Космосу, біосфери і антропосфери; становлення космо-біоетики; гуманізації технологічного росту; пошуку ефективних стратегій усунення технологічного детермінізму, технократизму, технофобії та подолання глобальних наслідків НТП та іншого. Філософія техніки акцентує увагу на логіці експансіонізму, яка притаманна техніці і пронизує собою соціальний і людський вимір історії. Головну небезпеку технократизму філософія техніки вбачає не в самій техніці, не в технологофікації розмаїтих сфер людської життєдіяльності, не в демонії інформаційно-комп'ютерної техніки, а в неадекватній інтерпретації суті техніки. Звідси її невтомні пошуки стратегій: позатехніцистського розуміння та обґрунтування феномена техніки; визначення її статусу та істинних перспектив в історії людської культури; спростування концепцій технологічного детермінізму епохи Модерну; подолання розмаїтих версій фетишистського ставлення до техніки та супровідної йому тенденції нестримної експлуатації природи тощо. (В. Лук'янець)

ФІНАЛІЗАЦІЯ НАУКИ — методологічна концепція пояснення процесу соціокультурної детермінації наукових досліджень. Фіналізація науки протистоїть неопозитивістській концепції ціннісно "нейтральної" науки і "фаллібілістській" моделі наукового прогресу Поппера. Її ініціатори — Бете, В. ван ден Деле, Крон, Шефер, Холфельд, Шпенглер — вважають головними детермінантами розвитку сучасної наукової думки не іманентні їй цілі, а соціокультурні, зовнішні щодо науки. Найвиразніше фіналізація науки втілилась у XX столітті в нових формах взаємодії науки і соціокультурної практики, які культивуються сучасними міждисциплінарними науково-технічними співтовариствами (останні створюють і здійснюють комплексні науково-технічні проекти). Концепція фіналізації науки ініціювала появу проекту "альтернативної науки", тобто не тільки соціально детермінованого природознавства, а й науки про природу людини. В межах цього проекту модерністська концепція науки (як знаряддя "панування над природою") постає як вкрай застаріла, а метафізична дихотомія "природознавство —суспільствознавство" стає умовною. Фіналізація науки сполучена з тотальним процесом "сайєнтифікації" соціокультурних практик ненаукових співтовариств, що, в свою чергу, породжує найскладніший комплекс екзистенційних, гносеологічних, світоглядних проблем. Методологічна цінність концепції фіналізації науки полягає в тому, що вона розкрила об'єктивну суперечність соціокультурного статусу науки XX століття, суть якої полягає в тому, що, з одного боку, наука перетворюється на технологічний ресурс цивілізації, а з другого — НТП перетворює науку на могутній фактор, котрий дедалі більше впливає не тільки на розвиток індустрії, що виробляє засоби досягнення стратегічних соціокультурних цілей, а й на вибір самих цих цілей. (В. Лук'янець)

ФІХТЕ Йоган Готліб (1762, Раменау — 1814) — німецький філософ, суспільний діяч. Навчався в університетах Ієни і Ляйпцига (1780-1790). Творчість Фіхте поділяється на два періоди — до 1800 року і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Фіхте є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей — як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність — "не Я". Відносно "Я" і "не Я" Фіхте формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Фіхте така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона — основна пізнавальна здатність —творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не Я". Фіхте підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Фіхте зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Фіхте і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло — дія". Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та інших. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! — ось наше призначення". Людина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить. Лінощі — виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати — це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Фіхте вбачав у творенні культури — навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку — свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум. Звідси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її — зробити себе зайвою. Фіхте не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення —неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Фіхте переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

Основні твори: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).

ФІЧИНО Марсиліо (1433, Фільїне-Вальдаріо — 1499) — італійський філософ, голова Академії у Флоренції, що наслідувала традиції Академії Платона. Відіграв видатну роль у відродженні й поширенні філософської спадщини Платона та неоплатоніків, провідна постать у ренесансному неоплатонізмі. Освіту отримав у Флорентійському університеті. В 1484 році створив перший стандартний переклад діалогів Платона. Вчення Фічино —синтез платонізму і християнства, поєднання яких він здійснював на засадах концепції "всезагальної" релігії. Ця концепція вела до релігійної віротерпимості, виправдовувала співіснування нехристиянських форм релігії, язичництва й античної мудрості. Платонівську філософію Фічино розглядав як "вчену релігію", що дає раціональне обґрунтування і систематичне пояснення істини, відкритої Христом. Співвідношення Бога і світу, Бога і людини — головна філософська проблема Фічино. Основою її розв'язання виступає поняття Єдиного. Характерні для філософії Ренесансу пантеїстичні тенденції набувають у Фічино особливо чіткого вираження. Фічино відходить від християнського креаціонізму, розглядаючи божественне творення світу в дусі неоплатонівської еманації. Еманація і зворотний рух речей до Бога утворюють один безперервний потік, "духовний коловорот", в якому реалізується просякнута божественною сутністю єдність світу. Найважливіші категорії, що характеризують цей коловорот, — любов, краса і насолода. Як універсальні характеристики буття вони набувають у Фічино онтологічного значення. За визначенням Фічино, краса має божественне походження, вона — зримий образ Бога. Обожнювання краси, як духовної, так і тілесної, у Фічино стало теоретичною основою для художньої творчості Ренесансу. Краса нерозривно пов'язана з любов'ю, адже завдяки їй реалізується єдність світу, а сам світ єднається з Богом. Фічино розглядає людину як істоту, що органічно поєднана з Космосом і його найвищим першопочатком — Богом, як мікрокосм, що відтворює гармонійну будову світу. Філософія Фічино життєствердна, а створена ним картина світу не тільки поетична, а й сповнена радості життя, насичена творчою енергією, що випромінюється Богом і реалізується у творчій діяльності людини.

Основні твори: "Коментар на "Бенкет" Платона" (1469); "Платонівська теологія та безсмертя душі" (1469-1474); "Про християнську релігію" (1474); "Про життя" (1489); "Про сонце і світло" (1492).

ФЛОРЕНСЬКИЙ Павло Олександрович (1882, Євлах, Азербайджан — 1937) — російський філософ, священик, вчений. Закінчив фізико-математичний факультет Московського університету (1904). Духовні шукання спонукали його до навчання у Московській Духовній академії, після закінчення якої він розпочав тут викладацьку діяльність (на кафедрі історії філософії), що тривала від 1908 по 1919 роки. Магістр богослов'я, редагував журнал "Богословський вісник" (1912-1917). Від 1919 року наукові інтереси Флоренського зосереджуються на фізиці, техніці, мистецтвознавстві. Працював у Головенерго, Комітеті електрифікації СРСР; у 1921 році обраний на посаду професора Вищих Художньо-технічних майстерень. У 1933 році арештований, висланий до східносибірського табору, розстріляний на Соловках. Назва головного твору Флоренського "Стовп і підвалина істини" відтворює означення Церкви, що дано у Посланні апостола Павла. Шукання істини на теренах богослов'я і філософії — головний напрям творчості Флоренського; цим шуканням було підпорядковане також духовне осердя його особистості та подвижницького життя. Початковим щаблем на шляху осягнення істини є сприйняття світу як гріховного буття, "болота" відносності й позірності. Від цього сприйняття відштовхується "логістика", яка спирається на міркування на підставі понять раціоналістичної філософії та правил формальної силогістики. Потому відбувається перехід до щабля "пробабілізму", або сфери міркувань, заснованих на припущеннях (наприклад, "якщо істина існує, то вона достеменно є такою"). Наслідком осмислення цього щабля є низка вагомих філософських здобутків Флоренського: тлумачення істини як "інтуїції — дискурсії", "руху непорушного і непорушного руху", "актуальної безконечності" тощо. Останній, третій щабель осягнення істини — перехід у сферу "живого досвіду", подвижницької віри, осердям якої є любов. Любов, за Флоренським, це об'єднавча сила буття, довершеною і дієвою формою якого є Церква — стовп і підвалина істини. Хоча Флоренський зазнав впливу теорії всеєдності В. Соловйова, його власне "софійне", або "софіологічне", вчення вирізняється самобутністю. Суттєва риса цього вчення — вкоріненість в античній філософській традиції платонізму та християнське потрактування Софії як "іпостасної системи" Божого задуму в світі. Особливістю філософського аспекту софіології Флоренського є погляд на Софію як досконалу єдність множинності, опертям якої є любов; одиниці цієї множинності становлять "ідеали особистості", цілокупність яких уособлюється в Софії. "Конкретна матафізика" Флоренського — це онтологічне вчення, засноване на поєднанні метафізичного, духовного та чуттєвої сфери буття; втілення духовного в конкретних чуттєвих речах надає особливого — символічного виміру реальному буттю людини у світі та результатам її творчості. Філософський символізм Флоренського, що спирався на вирізнення та поєднання духовної і чуттєвої структури буття, наклав свій відбиток на розуміння ним мистецтва та природничих наук.

Основні твори: "Загальнолюдські корені ідеалізму" (1908); "Стовп і підвалина істини" (1914); "Нариси філософії культу" (1918); "Іконостас" (1922); "Імена" (1923-1926); "Аналіз просторовості у художньо-зображальних творах" (1924).

ФЛОРОВСЬКИЙ Георгій Васильович (1893, Слисаветград — 1979) — російський богослов, філософ, історик культури, релігійний діяч. У 1916-1920 роках — викладач Новоросійського університету (Одеса). Від 1920 року — в еміграції. Професор Православного Богословського університету в Парижі (1926-1939), професор і декан Свято-Володимирської духовної академії в Нью-Йорку (1948-1955), професор Колумбійського (1951-1955), Гарвардського (1956-1964), Принстонського (1964-1979) університетів. Активний учасник екуменічного руху. Початковий період творчості Флоровського пов'язаний з участю в Євразійському русі (1920-1928), одним із теоретиків якого він виступав на початку 20-х років. Коло наукових інтересів Флоровського у цей період становлять філософія, історія російської культури і літератури. В 1923 році у Празі захистив магістерську дисертацію "Історична філософія Герцена". Поступово відмежовуючись від євразійців (остаточно — у 1928 році), Флоровський цілковито зосереджується на проблемах православного богослов'я. Чільною з-посеред них є ідея неопатристичного синтезу, згідно з якою єдиною запорукою плідного розвитку християнської культури є постійне відновлення духовного зв'язку з грекопатристичною спадщиною як її життєдайним джерелом. Ідея неопатристичного синтезу лише окреслена, але не розгорнута Флоровським усебічно. Певною спробою її реалізації є праця "Шляхи російського богослов'я" (1937), що містить аналіз складного і драматичного становлення російської духовної культури. Попри певну упередженість оцінок (для Флоровського основний критерій — це відповідність патристичному канону), ця праця зберігає наукову значущість донині, слугуючи своєрідним довідником (у тому числі і бібліографічним) з історії російського богослов'я, філософії й культури.

Основні твори: "Східні Отці IV століття" (1931); "Візантійські Отці V-VIII століття" (1933); "Шляхи російського богослов'я" (1937).

ФОГТ Карл (1817-1895) — німецький природознавець, філософ. Разом із Бюхнером та Молешоттом — один із фундаторів руху природознавців Німеччини до матеріалізму. Піддав критиці вчення Біблії про походження людини; сформулював тезу про зв'язок думки із мозком по аналогії із виділенням жовчі печінкою. Ця теза надала стихійно-матеріалістичній орієнтації природознавців дещо епатажної форми "вульгарного матеріалізму", який не враховував специфіки людської свідомості та духовного життя.

Основні твори: "Забобони і наука" (1856); "З мого життя" (1898).

ФОЄРБАХ Людвіг (1804, Ландсхут, Баварія — 1872) — німецький філософ, представник класичної німецької філософії. Закінчив Берлінський університет (1828), приват-доцент Ерлангенського університету (1829-1830). Після опублікування праці "Думки про смерть і безсмертя" був позбавлений права викладання. Головним завданням своєї філософії Фоєрбах вважав відповідь на питання — якою є справжня природа людини, як визначити її шлях до щастя? Для розкриття природи людини Фоєрбах застосовує поняття любові. Любов, за Фоєрбахом, — прояв активності самої природи, особливе чуттєво-емоційне піднесення, чинник самоутвердження людини у світі. Завдання філософії — допомогти людям стати щасливими шляхом об'єднання зі світом і між собою на засадах любові. Фоєрбах розрізняє людську природу і людську сутність. Перша притаманна кожній людині і є сукупністю її сутнісних сил (почуття, розум, воля), потреб (головна —спілкування), пристрастей та прагнень (найсуттєвіше — прагнення до щастя). Людська сутність виявляється лише через спілкування "Я" — "Ти". Соціальність як взаємодію і спілкування "Я" — "Ти" Фоєрбах трактує на антропологічних засадах, не враховуючи суспільно-історичних закономірностей і відносин. Релігія, за Фоєрбахом, закорінена в людській природі, в почутті залежності від зовнішніх (відчужених) щодо неї сил природи і суспільства, у прагненні до щастя, в уяві і фантазії. Людина обожнює сили, від яких чекає заспокоєння своїх тривог та здійснення бажань. Фоєрбах доходить висновку, що релігія, компенсуючи те, чого людям не вистачає, їм необхідна, тому її належить замінити суттєво новою формою — Релігією людяності. Філософія історії Фоєрбаха має ідеалістичний характер. Різні періоди в історії людства пояснюються різними етапами в розвитку релігійних уявлень як ілюзорних форм свідомості, орієнтованих на компенсацію дефіциту щастя. Соціальні конфлікти, за Фоєрбахом, породжуються суперечностями між релігіями і розв'язуються завдяки поступові людського розуму. Подальший прогрес людства Фоєрбах вбачав в утвердженні нової філософії-релігії, що культивуватиме любов людини до людини як до Бога. Безсмертя принципово заперечував, вважав його марнотною мрією. Впровадження нової філософії-релігії має спиратися на просвітництво.

Основні твори: "Думки про смерть і безсмертя" (1830); "Про філософію і християнство" (1839); "Сутність християнства" (1841); "Основи філософії майбутнього" (1843); "Сутність релігії" (1845).

ФОРМАЛІЗАЦІЯ (від латинського formalis — складений за формою) у математичній логіці — метод подання змістової теорії як числення. Формалізація полягає в заміні всіх змістових тверджень відповідними їм послідовностями символів або формулами; у виявленні і перебудові структури теорії, внаслідок чого теорія набуває вигляду ланцюга формул, де кожна наступна логічно випливає з однієї або кількох попередніх (див. Аксіоматичний метод, Логістичний метод). Формалізацію використовують у математиці, логіці і в тих науках, рівень розвитку яких дає змогу застосовувати математичний апарат. Формалізація як засіб пізнання має велике значення, зокрема, прокладає шлях "кібернетизації" знання та мислення — передачі машинам певної сторони інтелектуальної діяльності людини (див. Штучний інтелект). Успіхи формалізації привели до перебільшення її пізнавальної ролі, особливо логічним позитивізмом. Проте, як виявилося, повністю можна формалізувати лише певні фрагменти змістових теорій, а не теорію вцілому. (П. Йолон)

ФОРМАЛІЗМ у математиці — один із напрямів у математиці й логіці, представники якого намагаються обґрунтувати ці науки шляхом доведення несуперечливості як окремих теорій, так і математики й логіки загалом. Сучасного вигляду формалізм набув у Гільберта. Кардинальною й плідною є ідея формалізму вивчати властивості числень самих по собі, незалежно від їхньої інтерпретації. Проте цю ідею прибічники формалізму абсолютизували. Сам Гільберт пов'язував з нею надію на можливість повної й несуперечливої формалізації всієї класичної математики. Теорема Геделя про неповноту аксіоматичної арифметики виявила неспроможність цієї надії. Представники іншого напряму формалізму тлумачили числення лише як "гру зі знаками". Згідно з таким тлумаченням, твердження наукових теорій позбавляються будь-якого змісту, показником їхньої придатності слугує наявність формального доведення несуперечливості. Таке розуміння суті наукової теорії спростовує вся практика людства.

ФОРМАЛІЗОВАНА МОВА — спеціальна штучна мова, що будується як певне логічне числення. Від звичайної природної мови відрізняється як способом оперування виразами, так і своїм призначенням. Усі вирази формалізованої мови є формулами, операції над якими здійснюються за правилами, що визначаються лише структурою цих формул і абстрагуються від їхнього змісту. Це дає змогу досягти точності і однозначності вживання виразів, чого не забезпечує природна мова. Завдяки цьому формалізована мова є зручним засобом аналізу наукових теорій в математиці, логіці, фізиці та ін. Кожна формалізована мова має свій синтаксис, який визначає її структуру, правила побудови формул і правила перетворення одних формул на інші, і свою семантику, яка визначає систему правил приписування значень формулам мови. До формалізованої мови звичайно ставлять вимоги несуперечливості, повноти тощо, характерні для числень. Формалізована мова є основою для створення інформаційних машинних мов.

ФОРМА ЛОГІЧНА — структура, яка утворюється в результаті заміни всіх складових частин мовного виразу змінними, що належать до різних семантичних категорій. Наприклад, якщо у реченні "Дерево є зеленим" замінити слово "дерево" предметною змінною х, "зеленим" — предикативною змінною Р (дивись Предикат), а "є" — певним способом зв'язку або запису, то одержимо форму логічну, що має вигляд Р(х). Формальна логіка розглядає як форму логічну форми мислення, формалізовані мови, формальні теорії тощо (дивись Формалізація).

(П. Йолон)

ФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА — одна з наріжних категорій марксистської соціальної філософії та суспільно-економічної теорії. Запроваджена Марксом у праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" (1851). Теоретичним підходам Маркса притаманний розгляд формації суспільно-економічної як дієвого інструмента розв'язання різноманітних пізнавальних і практичних завдань. Уникаючи однозначного тлумачення формації суспільно-економічної, Маркс розглядав її як поняття полісемантичне. Основними він вважав наступні значення формації суспільно-економічної: економічна структура суспільства впродовж усього його історичного існування; одна з трьох великих стадій історії розвитку людства — первісна формація суспільно-економічна (докласове суспільство), класове суспільство та майбутнє безкласове суспільство; історичний ступінь (тип) розвитку суспільства; історично визначена сукупність суспільних відносин (дивись Відносини суспільні); історично визначена сукупність виробничих відносин (дивись Відносини виробничі). Іноді термін "формація суспільно-економічна" у значенні "соціальний організм" використовував Ленін. Однак загалом у марксизмі, особливо в його радянському варіанті, формація суспільно-економічна поступово починає тлумачитися дедалі одностайніше, цілком однозначно — як історичний ступінь суспільства, внаслідок чого формаційний підхід помітно збіднюється, обертаючись формаційним редукціонізмом. Потрактування всесвітньо-історичного процесу як монолінійного висхідного п'ятичленного формаційного ряду (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний) довело, зрештою, неспроможність претензій формаційного підходу на всезагальність і монополію на істину як в діахронічному, так і в синхронічному вимірах. Втім, за належної корекції формація суспільно-економічна має значний потенціал і надалі залишатися одним з основних напрямів сучасного осягнення історичного процесу (дивись також Уклад соціально-економічний). (І. Бойченко)

ФОРМИ МИСЛЕННЯ — структури мислимого змісту, що визначаються способом зв'язку думок чи їх елементів та мають всезагальний, абстрагований від конкретної позначеності думки характер. Форми мислення можуть застосовуватися відносно всіх можливих варіацій конкретного змісту мислення, оскільки виступають як вияв масовидного, сталого, інваріантного у предметно-ситуативних перетвореннях мислительного процесу. Такими сталими, інваріантними засобами поєднання елементів мислимого змісту є поняття, судження, умовивід і пов'язані з ними мислительні схеми визначення, доведення, виведення та інших теоретичних конструкцій. Як структури, що задаються через символи та уточнюються в логічних численнях, форми мислення вивчаються формальною логікою. При цьому конкретні елементи мислимого змісту символізуються логічними змінними, а зв'язки між ними — логічними константами (відношення, операції, квантори). Якщо форма думки, що виділена таким чином, може бути зведена до формульного виразу логічного закону, то сама думка вважається істинною за структурою. Це значно скорочує процес доведення, дозволяє переносити функцію істинності з одних положень на інші, спрямовує пошук нових результатів. Пізнавальна роль форм мислення визначається тим, що вони виражають внутрішній досвід пізнання, освоєння універсальних відношень дійсності. Тому незалежність форм мислення від конкретного змісту думки є зворотним боком їх обумовленості узагальненим змістом мислення в його культурно-історичному опосередкуванні. Генетично різниця між формою мислення та змістом мислення — функціональна. Це дозволяє виділяти форми мислення не тільки у структурному, а й у функціональному плані. Такими формами мислення за своїми функціями є категорія, ідея, проблема тощо. При філософському обґрунтуванні логіки висувається ідея об'єднання структури та функцій форм мислення, розкриття досвіду пізнання, що визначає їх генезис. В діалектичному варіанті такого обґрунтування пропонується розгляд форм мислення як певних фігур взаємодії категорій одиничного, особливого та всезагального (Гегель), що дозволяє порівнювати їх з певними структурами дійсності та людської діяльності. (С. Кримський)

ФОРТОВА Олександра Іванівна (1928, село Западинки Київської області — 1998) — український філософ, етик. Закінчила Московський педагогічний інститут (1955). Доктор філософських наук (від 1988 року), професор (1988). У 1962-1994 роках працювала на кафедрі етики, естетики і культурології КНУ ім. Т. Шевченка. Дослідження в галузі теоретичних проблем етики, співвідношення морального та естетичного.

Основні твори: "Моральні проблеми художньої творчості" (1977); "Про діалектичну єдність морального та естетичного" (1985).

ФРАНК Семен Людвигович (1877, Москва — 1950) — російський філософ. Викладав в університетах Санкт-Петербурга (1912-1917), Саратова (1917-1920), Москви (1921-1922), Російськоиу науковому інституті в Берліні (1923- 1932), Релігійно-філософській академії (Берлін, 1922-1924), Берлінському університеті (1931-1933). Висланий з Росії у 1922 році. Світогляд Франка зазнав складної еволюції від легального марксизму до християнської філософії. Релігійно-філософська система Франка належить до традиції всеєдності й схарактеризована ним як досвід "панентеїстичного онтологізму". Підґрунтям системи Франка є ідея вкоріненості суб'єкта пізнання в бутті. Осягнення буття, за Франком, відбувається не в зовнішньому акті знання, а через безпосередню взаємодію суб'єкта з всеохопним буттям, через інтуїтивний акт "живого знання", містичне єднання з всеєдиним абсолютом. Послідовне розгортання вихідного принципу онтології приводить Франка до розуміння останньої як феноменології людського буття. Філософські ідеї Франка, що спираються на давню традицію (зокрема філософію Плотіна, Кузанського), увібрали також основні інтенції сучасної йому західноєвропейської (Гартман, Гуссерль, Бергсон) і російської (В. Соловйов, Лоський) філософської думки і були одним із перших кроків онтологічного повороту філософії XX століття, що передували розробці "фундаментальної онтології" Гайдеггера.

Основні твори: "Філософія життя" (1910); "Предмет знання" (1915); "Душа людини" (1917); "Духовні підвалини суспільства" (1930); "Незбагненне" (1939); "Світло у пітьмі" (1949).

ФРАНКЛІН Бенджамін (1706, Бостон — 1790) — американський мислитель, представник Просвітництва, вчений, публіцист, політичний діяч. Засуджував рабовласництво; поширення знань, віротерпіння, свобода совісті, на думку Франкліна, становлять важливі чинники суспільного поступу. Філософські погляди склалися під впливом Локка, Шефтсбері, Коллінза, Пристлі, а також французьких просвітників. Не заперечуючи цілковито морального змісту християнства, Франклін вважав, що норми моралі, правила поведінки людей не потребують релігійної санкції, адже вони закладені в природі людини та людському розумі. Проблему походження соціальних інститутів (приватної власності, держави та інших) розглядав з точки зору природного права та теорії суспільного договору (дивись Суспільного договору теорія). Схвалював і практично сповідував наступні моральні вимоги до поведінки людини: помірність, мовчазність, порядок, доброзичливість, простота, старанність, щирість, справедливість, стриманість, охайність, врівноваженість, цнотливість, скромність. Франклін — один із авторів Декларації Незалежності (1776) та укладачів Конституції США (1787).