РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 17 страница

(О. Гомілко)

ФЕНОМЕН (від грецького φαινόμενον — те, що з'являється) — будь-які підлеглі спостереженню предмет, факт, подія чи процес, що виступають об'єктами чуттєвого споглядання (наприклад, кольори, звуки, запахи), на противагу усьому тому, що схоплюється завдяки розмислу, розуму, інтелекту, тобто є умосяжним. В етичному вченні Аристотеля поняття "видиме (явне) благо" є тим, що видається людині таким незалежно від того, чи є воно реально сущим благом, чи ні. Пізніші античні філософи провели розрізнення між спостережуваними фактами (або феноменами) та винайденими для їхнього пояснення теоріями. У філософії Канта термін "феномен" використовувався для позначення безпосереднього об'єкта чуттєвого досвіду, даного у формах споглядання (простір і час), знання про який виникає лише тоді, коли він витлумачується через категорії розмислу, такі як субстанція чи причина. Кант протиставив феноменам ноумени, або речі в собі, до яких категорії споглядання та розмислу не мають застосування. У сучасній філософії термін "феномен" інколи використовується на позначення факту, події, процесу тощо, що безпосередньо схоплюється органами чуття до того, як буде висловлене будь-яке судження про нього. (С. Кошарний)

ФЕНОМЕНАЛІЗМ — філософська теорія сприйняття та способу буття зовнішнього світу, розбудована на емпіричному ґрунті, основоположним припущенням якої є принцип — "існувати — значить бути сприйнятим". Коріння цієї теорії сягає британської філософської традиції, особливо її номіналістичного відгалуження, представники якого (Гоббс, Локк, Берклі, Г'юм, Дж. Ст. Міль та інші) використовували критику успадкованої від Середньовіччя реалістичної онтологізації універсалій для заперечення об'єктивності всезагального (категорій причинності, субстанції та інше). Сутнісною ознакою такої філософської позиції є переконання, згідно з яким у пізнанні, включаючи наукове осягнення світобудови, ми завжди маємо справу лише з явищами або феноменами власної свідомості як єдино приступною для нас реальною дійсністю, а всі твердження про матеріальні об'єкти зводяться до висловлювань про справжні або ж можливі відчуття, чуттєві дані та враження, здобуті в емпіричному досвіді (дивись Феномен, Феноменологія). (С. Кошарний)

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА СОЦІОЛОГІЯ — теоретико-методологічний напрям у сучасній соціології, який розглядає суспільство як феномен, постійно створюваний і відтворюваний у взаємодії індивідів. Філософською основою феноменологічної соціології були ідеї Гуссерля, основоположником феноменологічної соціології вважають Шюца, який застосував принципи феноменологічного аналізу до соціальних явищ і розробив програму конструктивного аналізу природної настанови, тобто досліджень умов прийняття соціального світу як реального її членами. З позицій феноменологічної соціології сама очевидність існування соціального постає як проблема (Гарфінкель). Процес соціалізації досліджується як інтеріоризація інтерсуб'єктивних значень (Бергер, Лукман). У центрі уваги знаходяться причини порушення соціальної взаємодії (Гратгоф) і експерименти по їх виявленню (Гарфінкель). Дослідження феноменологічної соціології вплинули на розробку проблем мовної соціалізації, соціальної лінгвістики, соціальної прагматики, екстралінгвістичної комунікації, теорії конфліктів. Результати досліджень феноменологічної соціології стимулюють інші напрями соціології робити ретельнішим аналіз взаємодій на мікрорівні, адекватніше оцінювати значення суб'єктивного фактора соціальних процесів.

(А. Ішмуратов)

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ — термін, здебільшого використовуваний нині для позначення започаткованого Гуссерлем філософського руху,головною метою якого було проведення безпосереднього споглядально-рефлексивного дослідження феноменів свідомості на рівні точної науки та розробка відповідного йому методу аналізу предметно-смислових структур людського світоусвідомлення. Сам термін "феноменологія" з'являється у XVIII столітті, коли швейцарсько-німецький математик і філософ Ламберт (1728-1777) у книзі "Новий органон" (1764) використав його як "теорію ілюзій" для іменування тієї частини своєї гносеології, котра відмежовувала істину від хиби. Кант використав слово "феноменологія" лише двічі, але надав поняттю "феномен" ширшого значення, що мало своїм наслідком інакше розуміння феноменології. У XIX столітті цей термін в основному пов'язується з працею Гегеля "Феноменологія духа" (1807), у якій простежується розвиток свідомості від "чуттєвої вірогідності" до "абсолютного знання". Надалі значення поняття "феномен" розширюється, воно стає синонімом "факту" чи

будь-чого спостережуваного суб'єктом явища, а термін "феноменологія" завдяки працям Гамільтона, Гартмана, Мейнонга, Штумпфа та інших набуває смислового навантаження, близького до сучасного. Поняття "феноменологія" виникає у Гуссерля як противага "психологізмові" в логіці й теорії пізнання, як альтернатива "натуралізмові" (позитивізмові усіляких ґатунків) та як протилежність "історизмові" Дильтея. Феноменологія розглядається Гуссерлем як метод з'ясування смислових структур та зв'язків свідомості, як споглядання тих інваріантних її характеристик, які уможливлюють сприйняття об'єкта та інші різновиди пізнання. З цього погляду основні її характеристики наступні:

1) феноменологічна редукція (або "епохе"), під якою мається на увазі опис актів свідомості у спосіб, котрий є вільним від прийняття теорій та засновків про самі ці акти чи про існування корелятивних їм предметів у світі;

2) ейдетична редукція, через яку завдяки рефлексії про окремішний акт свідомості і з допомогою уявного варіювання певних його рис може бути піддана спогляданню сутність, або ейдос, не просто цього окремішного акту, а будь-якого порівнюваного з ним (наприклад, бачення як такого);

3) нарешті, феноменологічний підхід бере до уваги процес, завдяки якому предмети конституюються або розбудовуються свідомістю у їхньому пізнанні. Чільними проблемами роздумів Гуссерля у річищі феноменології від початку 30-х років стають проблеми подолання соліпсизму та інтерсуб'єктивності основоположень феноменологічної концепції філософії. Мірою розгортання цих досліджень він доходить висновку, що світ існує не для одиничного, а конституюється у своєму смислобутті спільнотою монад, внаслідок чого завданням феноменології стають роздуми про цей інтерсуб'єктивно значущий світ та спільний у своїх сутнісних структурах для багатьох людей досвід такого світу. На підставі цих роздумів народжується поняття "життєвого світу", світу безпосереднього життєвого досвіду, похідним якого є світ науки. Позаяк феномен життєвого світу виявився наскрізно історичним утворенням, звернення Гуссерля до його осмислення історизує трансцендентально-філософську рефлексію пізньої феноменології, методологічні імперативи якої перетворюються на історичну редукцію. Вплив феноменології на сучасну західну філософію був широким і різнобічним. Її екзистенціалістські послідовники, особливо Гайдеггер, Сартр і Мерло-Понті, називали себе феноменологами, водночас відкидаючи такі гуссерліанські риси феноменології, як бачення філософії як "точної науки", орієнтація на розробку теорії пізнання, методологічна вимога "епохе" та визнання трансцендентального "Едо". На основі філософської спадщини Гайдеггера розробляються також концепції герменевтичної феноменології. Її основними постатями стають Гадамер, який в онтологічній площині розробляє герменевтичні проблеми в царинах естетичної, історичної та мовної свідомості, та Рикер, котрий досліджує питання "прищеплення" герменевтичної проблеми до феноменологічного методу на трьох стратегічних рівнях: семантики багатозначних (символічних) виразів (теорія пізнання), рефлексії (методологія) та на рівні людського існування (онтологія). (С. Кошарний)

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ — концептуалізація конфлікту, виходячи з принципів феноменологічного аналізу та результатів досліджень із соціальної феноменології (конститутивний аналіз природної настанови Шюца, етнометодології Гарфінкеля, соціології знання Лукмана, теорії соціального протиріччя Гратгофа та інше). Конфлікт розглядається як інтерсуб'єктивно сконструйована реальність з порушеннями консенсусу відносно головних інтенціональностей (бажань, переконань, обов'язків). Засоби вирішення конфлікту вбачаються у створенні умов для зміни агресивної настанови на настанову до злагоди. Формування (або відновлення) консенсусу в постагресивному стані пов'язуються з інтерсуб'єктивними характеристиками порозуміння розбіжностей, легітимізацією взаємних очікувань, толерантністю до ціннісних орієнтацій опонента (дивись Феноменологічна соціологія). (А. Ішмуратов)

ФЕТИШИЗМ (французькою fetichisme, від fetiche — ідол, талісман) — форма найдавніших вірувань, що полягали у мисленно-фантазійному наданні деяким предметам неживої природи "чуттєво- надчуттєвих" якостей. Вперше описав французький дослідник Брос у книзі "Культ богів-фетишів" (1760). Фетишизм виник у ранньородовому суспільстві; вважалося, що фетишизовані предмети є живими істотами, які можуть мати для людини охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати шкоди ворогові, викликати чи припиняти природні явища (дощ, землетрус тощо). Фетишизм спирався на уявлення первісної людини про те, що зміни в природі (за аналогією з її власними вчинками) пов'язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля. Фетишистські уявлення, зазнавши видозмін, збереглися і в розвинутих релігіях та побутовому марновірстві. У суспільно-економічній теорії Маркса поняття "фетишизм" застосовується для характеристики товарно-капіталістичних відносин, за яких продукти праці набувають подоби самостійних істот, які наділені власним життям та знаходяться у певних стосунках з людьми та поміж собою.

ФІГУРИ СИЛОГІЗМУ — форми силогізму, які виділяють в залежності від місця розташування у його засновках середнього терміна. В першій фігурі середній термін (М) є суб'єктом більшого засновку і предикатом меншого засновку; в другій — предикатом обох засновків; в третій — суб'єктом обох засновків; в четвертій — предикатом більшого засновку і суб'єктом меншого засновку. Схематично: Першу фігуру Аристотель вважав досконалою з огляду на її більшу очевидність і відповідність природному порядку руху пізнання, а також — на можливість зведення до неї інших фігур. У традиційній логіці наявна "проблема існування четвертої фігури". Аристотель припускав лише перші три фігури і тлумачив як приховані (неявні) ті силогізми першої фігури, що пізніше стали вважатися силогізмами четвертої фігури (вперше четверта фігура "з'являється самостійно" у підручнику "Логіка" Пор-Рояля, 1662). Інколи цю фігуру називають галенівською, за іменем її ймовірного відкривача — римського лікаря і філософа Галена (близько 130 — близько 300 рр.). Дослідження "додаткових, модифікованих" силогізмів першої фігури також пов'язують із працями учня Аристотеля, грецького філософа Теофраста (близько 372 — близько 287 рр. до н. е.).

ФІДЕЇЗМ (від латинського fides — віра) — загальна назва вчень, що проголошують пріоритет віри над розумом і внаслідок цього необхідність підпорядкування науки релігії. Згідно з фідеїзмом, наука дає лише загальні знання про явища і факти, але не може розкрити першопричину, пояснити первісні джерела буття, наповнити змістом й осяяти метою життя людини; на це спроможна лише релігія. Фідеїзм заперечує світоглядне значення наукових знань і вирішальну роль у розумінні світу відводить релігійній вірі, яка становить єдине джерело високої духовності. В історичній ретроспективі фідеїзм набував різноманітних форм: концепція "чистої віри" (Тертуліан, Лютер, К'єркегор та інші); "гармонії віри і розуму" (Ориген, Тома Аквінський та інші) тощо. Окрім теології, ідеї фідеїзму використовують багато напрямів сучасної філософії — персоналізм, неотомізм, екзистенціалізм тощо. (О. Саган)

"ФІЗІОЛОГ" — назва збірника статей, де вміщено відомості про тварин і камені, пам'ятка культури. Створений у II або III столітті, можливо, в Александрії. Відомості, що у ньому подано, — взято із творів і спостережень античних авторів; помітний вплив східних вірувань, а також зусиль християнських апологетів, які у доборі даних керувалися метою наблизити їх до Святого Письма і християнської традиції. Складається із невеликих розділів (близько 50), в яких описано різноманітні тварини, птахи, комахи й мінерали, перелічені їхні особливості й властивості з відповідним символічним тлумаченням. Властивості тварин часто-густо порівнюються із християнськими чеснотами. Зміст "Фізіолога" переносить читача у казковий світ, населений феніксами, сиренами, кентаврами, горгонами, єдинорогами тощо. В Україну прийшов із Болгарії, збереглися в списках слов'янські переклади. Був популярним ще у XVII столітті; подані у ньому легенди поширювались у різних збірниках, народно-поетичній творчості, іконографії. Згодом символічна сторона "Фізіолога" послаблюється, і він набуває форми природничо-наукової праці ("Бестіарій"). (М. Кашуба)

ФІКЦІОНАЛІЗМ (від латинського fictio — вигадка) — ідеалістична філософська концепція, за якою наше уявлення про світ є сукупністю ілюзій, фікцій. Її автором є німецький філософ Файхінгер (1852 — 1933). Фікціоналісти вважають, що мислення не відтворює дійсності, а лише "переробляє" подразнення від людського довкілля. Продуктами мислення, згідно з фікціоналізмом, є своєрідні "корисні фікції", які не мають нічого спільного з об'єктивною дійсністю і слугують лише інструментами орієнтації у світі. Оскільки фікції свідомості виправдовують своє призначення засобів орієнтації, люди звикають думати, ніби фікції справді є відображеннями. Фікціоналізм близький до прагматизму та філософії життя. Фікціоналізм однобічно тлумачить той факт, що пізнавальні образи стосуються не тільки зовнішнього, а й внутрішнього світу суб'єкта, детермінуються не тільки матеріальними об'єктами, а й потребами, інтересами, уявою людини.

ФІЛАЛЕТ ХРИСТОФОР (Мартин Броневський) (?- близько 1650) — діяч Острозького культурно-освітнього осередку, прихильник об'єднання православних і протестантів у боротьбі з католицькою експансією; довірена особа князя К.-В. Острозького у його стосунках з головою литовських реформаторів К. Радзивілом; близько контактував із Лукерисом. Філалет Xристофор — автор "Апокрисису" — твору, що був написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Скарги "Братський собор" (1597). В "Апокрисисі" Філалет Xристофор обґрунтовує реформаційні за своєю суттю ідеї безпосередньої богопричетності кожного віруючого християнина, рівності усіх людей перед Богом, правомірності індивідуальних шукань істини віри та спасіння особистою вірою, свободи сумління як вищої духовної цінності віруючого, ідею всесвященства, контролю мирян за діяльністю пастирів, світської влади тощо, чим закладає основи формування (в релігійній формі) принципу загального громадянського права.

ФІЛОГЕНЕЗ і ОНТОГЕНЕЗ — терміни для позначення двох форм розвитку організмів: історичного розвитку певного виду організмів (філогенез) та індивідуального розвитку конкретного організму (онтогенез); були запроваджені Геккелем для характеристики біогенетичного закону. Детальніше уявлення про єдність і взаємозв'язок філогенезу і онтогенезу розробив Дарвін у теорії еволюції. В подальшому розвиток науки підтвердив обопільний зв'язок філогенезу і онтогенезу. Цей зв'язок проявляється назагал у тому, що онтогенез є результатом історичного розвитку; водночас онтогенез справляє зворотний вплив на філогенез. На метафоричному рівні поняття філогенез і онтогенез досить широко використовуються у філософії, психології, лінгвістиці тощо. Наприклад, коли говорять про розвиток свідомості в філогенезі і онтогенезі, то мають на увазі взаємозв'язок розвитку суспільної та індивідуальної свідомості, соціальне продукування категоріальної структури мислення та її засвоєння конкретним індивідом.

(В. Загороднюк)

ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ (близько 25 до нашої ери, Александрія —50 нашої ери) — юдейсько-елліністичний філософ. Філософські твори Філон Александрійський писав як коментарі до "П'ятикнижжя" Біблії, широко вдаючись до алегоричного тлумачення. Головним предметом філософії Філон Александрійський вважав роздуми про Бога; стверджував, що про Бога відомо лише те, що він є, але невідомо, яким він є. Світ Філон Александрійський розглядав лише як "тінь Бога". Творення світу Богом трактував через поняття логоса, запозичене в стоїцизмі і переосмислене теологічно. Логос — це найвище і найдосконаліше творіння Бога: він є і особистістю, і водночас силою, завдяки якій Бог творить світ. За Філоном Александрійським, Логос — це "син Божий", "слово Боже", посередник між Богом і світом, Богом і людьми. Найадекватніше логос виявляється в розумній частині душі людини, що вивищується над природою і протиставляється їй. Етичне вчення Філона Александрійського засноване на протиставленні душі і тіла. Тіло є джерелом гріха, звідси — проповідь каяття, духовного очищення, аскетичного долання тілесних спонук як спокус. Філон Александрійський був безпосереднім попередником християнства. Популяризація його ідей підготувала базу для виникнення юдейських християнських громад, сприяла швидкому поширенню християнства в Античному світі, забезпечила Філону Александрійському популярність у патристиці. Твори Філона Александрійського високо цінував Сковорода.

Основні твори: "Про Майстра світу"; "Про споглядальне життя"; "Про споконвічність світу"; "Про те, що Бог є незмінним Буттям".

ФІЛОСОФІЯ (від грецького φιλοσοφία — любов до мудрості) — особливий різновид духовної культури, призначення якого полягає в осмисленні основ природного і соціального світу, формоутворень культури і пізнання, людини та її сутності. Наслідком цього осмислення є формування в сфері суспільної свідомості системи засадничих поглядів і світоглядних переконань, узагальнених уявлень і концептуальних побудов про сутність і граничні проблеми буття, людську присутність у ньому, можливості його осягнення людським розумом. Необхідність філософського осмислення світу закорінена в самій природі людської життєдіяльності, в постійній потребі трансляції людського досвіду та самоутвердження особистості, пошуку цілеспрямовуючих ідей. У духовному житті суспільства філософська культура, виконуючи притаманні їй функції, набирає ряду іпостасей. За своїм основним змістом філософія відіграє роль світогляду і, як така, дає концептуальний вираз людського світовідношення — світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, відношення мислення і буття, духовного і матеріального. Філософія націлена на вироблення системи ідей, які виражають певне ставлення людини до соціальної та олюдненої природної дійсності, духовного життя і тим самим визначають сукупність вихідних орієнтирів, що зумовлюють програму суспільної поведінки людини. В цьому відношенні філософія покликана створити концептуальну основу для становлення і розвитку системи життєвих цінностей та ідеалів. Світоглядні ідеї та гуманістичні ідеали формуються в усіх сферах духовно-практичного освоєння дійсності — міфології, релігії, мистецтві, літературі, публіцистиці, моралі, політиці, буденної свідомості тощо. Проте від інших форм світогляду, зокрема міфології та релігії, які спираються на вірування та фантастичні уявлення про світ і людське буття, від буденного світогляду, що визначається традиціями і безпосереднім життєвим досвідом, від художніх форм світогляду, що ґрунтуються на чуттєво-образному зображенні дійсності, філософія відрізняється тим, що будує свою картину світу і місце людини в ньому на основі теоретичного осмислення суспільно-історичного досвіду, надбань культури та здобутків наукового пізнання, використовуючи раціонально-понятійні форми побудови світоглядних систем і логічні способи їх обґрунтування. Тим самим філософія виробляє духовні передумови та логічні критерії свідомого пошуку і вибору розумної, найбільш придатної для практичних потреб системи світоглядних ідей і переконань. Для філософії як світоглядної системи та системи суспільних цінностей характерні риси духовно-практичного освоєння дійсності, що робить її однією із форм суспільної свідомості і зближує з мистецтвом. Філософія як раціонально-понятійна і логічно обґрунтована побудова наділена рисами теоретичного освоєння дійсності, що надає їй статусу науки. Однак філософія є особливою наукою. Вона виконує специфічні пізнавальні функції, що їх не бере на себе жодна з природничих чи соціогуманітарних наук або сукупність конкретно-наукового знання в цілому. Як кожна наука філософія має свій власний предмет і метод дослідження, властиве їй специфічне знання. Предмет філософського дослідження окреслює коло загальнозначущих проблем, що хвилюють людство в конкретно-історичних умовах суспільного буття і потребують свого з'ясування та обґрунтованого розв'язання. Стрижневими серед них є проблеми істини, краси, добра і свободи та шляхів їх досягнення. В їх контексті філософія розмірковує над питаннями про минуле, теперішнє і прийдешнє, про людську долю, життя і смерть, про вічність і швидкоплинність, про людський розум, його можливості і границі, про людську діяльність і цілепокладання, правду і справедливість, моральність і доброчинність, людяність (гуманність) і толерантність, волю і стражденність, приниженість і самоствердження, про мету і сенс людського життя, про щастя і шляхи його досягнення. Ці проблеми є наскрізними для всього людства, проходять через усю його історію і отримали назву "вічних проблем". Проте кожна історична епоха і досягнутий рівень людського пізнання ставлять, трактують і розв'язують "вічні проблеми" по-своєму, завдяки чому філософія виступає своєрідним індикатором того, чим живе, чим стурбоване і про що мріє людство, які тенденції, сили і механізми його рухають. Це дало підстави німецькому філософові Гегелю образно визначити філософію як епоху, схоплену думкою. Істотними рисами філософського методу є умоглядність і раціональність, застосування засобів чистого розуму для усвідомлення і концептуального відтворення об'єктивної реальності. До основних з них належить аналіз і синтез, дедукція і індукція, порівняння і аналогія, абстрагування і узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного. Особливість філософського методу полягає ще й у тім, що він застосовується до пізнання природної і соціальної реальності не безпосередньо, а опосередковано. Вихідним матеріалом для філософського осмислення виступають багатоманітне формоутворення матеріальної і духовної культури, історія їх розвитку і актуальне функціювання, найважливіші досягнення природничих і соціогуманітарних наук. З цього боку філософія набирає іпостасі умоглядної рефлекси, роздумів, розмірковувань над усім багатством сукупного суспільно-історичного досвіду людства, виступає самосвідомістю культури, критичним переосмисленням ідеалів і цінностей, що склалися. Філософське знання, що продукується в процесі філософської рефлексії, виражається через систему філософських категорій і понять, що означають фундаментальні властивості буття, способи його людського членування і пізнання. Особливістю філософських категорій і понять є їхня гранична всезагальність, що надає їм характеру універсалій. Цим зумовлена та обставина, що їх зміст найчастіше визначається через альтернативні протиставлення і утворення парних концептуальних структур: матерія і дух, рух і спокій, причина і наслідок, суб'єкт і об'єкт, істина і омана, краса і потворність, добро і зло, свобода і неволя тощо. Нерідко філософське знання формується у вигляді філософських систем і вчень, які з певних світоглядних, пізнавальних і методологічних позицій дають витлумачення і розв'язання висунутих проблем. На відміну від природничих і соціогуманітарних наук, які намагаються із своїх положень максимально усунути суб'єктивний момент і відобразити об'єкт таким, яким він є самим по собі, безвідносно до суб'єкта, філософія в основу своїх теорій покладає відношення суб'єкта до об'єкта, свідомо включає в свої побудови людський, оцінювальний момент, розглядає дійсність і людину в ній не лише з погляду сущого, а й належного, враховуючи людські цілі і проекції буття в майбутнє. При цьому філософія не просто сприймає готові результати пізнання та факти формоутворень культури, а й досліджує шляхи виникнення їх, виявляє приховані смисли та тенденції розвитку людського буття, усвідомлює суперечності і потреби пізнання та практики, насамперед у галузі методу мислення і практичної діяльності, вдосконалення категоріального апарату. Тим самим філософія набирає функції загальної методологи. Це не означає, що філософія претендує на роль наднауки чи науки наук або що вона володіє універсальною методою, яка безпосередньо відкриває істину. Свою загальнометодологічну функцію філософія виконує тим, що, будучи умоглядним витвором і раціональною реконструкцією теоретичного та духовно- практичного освоєння світу, створює загальне культурно-смислове, інтелектуальне поле і формує адекватний йому концептуальний лад мислення. Цим спонукає і скеровує пошук, постановку і розв'язання пізнавальних і практичних проблем. Особливо важливу методологічну роль відіграє філософія на переломних етапах суспільного розвитку і наукового пізнання, коли філософські узагальнення залишаються чи не єдиними орієнтирами, які дозволяють організувати і спрямувати пошук. Оскільки філософське знання і його теоретичні побудови не мають свого прямого експериментального забезпечення, вимога істинності щодо них не має повсюдного застосування. Вони далеко не завжди можуть бути перевірені на предмет істинності чи хибності. Пізнавальна значимість філософського знання нерідко оцінюється за його здатністю пробуджувати свідомість та будити думку, за його аналітико-синтетичними можливостями чи методологічною продуктивністю. Відомо, наприклад, що філософія Маха була методологічною опорою Ейнштейнові при створенні спеціальної і загальної теорії відносності в період кризи в фізиці в кінці XIX — початку XX століття, хоч істинність цієї філософської системи в цілому викликає обґрунтовані сумніви. Філософія зародилася на ранніх фазах цивілізації в умовах поглиблення поділу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, поступового накопичення позитивного знання про процеси і явища навколишнього світу, яке вже не вкладалося в парадигми міфологічної свідомості. Перші філософські системи виникли в І тисячолітті до нашої ери в Китаї (Лао-Цзи, Мо-Цзи, Конфуцій), в Індії (локаята, веданта, йога); в VI-V столітті до нашої ери в Стародавній Греції (Елейська школа, Мілетська школа, Геракліт, Демокрит, Епікур, Сократ, Піфагор, Платон, Аристотель), в І столітті до нашої ери — II століття в Стародавньому Римі (Лукрецій, Сенека, Аврелій). Термін "філософія" вперше з'явився у Піфагора. В античних філософських системах з різних світоглядних позицій змальовувалася загальна картина світобудови і формувалися первісні уявлення про природу людини частково на основі систематизації позитивних результатів пізнання, а частково за рахунок припущень і вигадок. Антична філософія мала синкретичний характер. В ній містилося власне філософське знання, яке в зародковій формі утримувало в собі майже всі філософські напрями, що розвинулися пізніше, хоч уже в стародавні часи в загальних рисах окреслились як окремі філософські дисципліни — метафізика, логіка, етика; філософські напрями — скептицизм, стоїцизм, містицизм, платонізм. Антична філософія виступала формою систематизації конкретно-наукового знання, завдяки чому її характеризують ще як натурфілософію. Особливістю античної філософії було також те, що вона в своїх системах і типах філософування відбивала цивілізаційні особливості стародавніх суспільств, типів культур і форм світосприйняття. Якщо західна антична філософія, орієнтуючись переважно на науку, заклала логіко-раціоналістичні традиції освоєння світу, то східна філософія, істотно спираючись на житейську мудрість, висунула на передній план духовно-емоційні форми, моральне удосконалення та духовно-вольовий самоконтроль. У наступні історичні епохи розвиток філософської думки супроводжувався істотними перетвореннями її предмета та суспільних функцій. Занепад античного суспільства і його культури, перехід до Середньовіччя викликали до життя свої типи філософської рефлексії, які відбивали основні суперечності епохи: з одного боку, безроздільне панування релігійної свідомості, авторитаризму церкви та релігійного укладу життя, з другого — поступове економічне зростання, розвиток мистецтва, природничих наук і викликаний ним певний технічний прогрес. На зміну античній філософії в II столітті до нашої ери — II столітті прийшов гностицизм, який синтезував античну філософію, християнське віровчення і східні релігії та наукові здобутки; в І-VIII столітті — патристика, що являла собою варіант релігійної філософії, який поєднував еллінські філософські традиції з християнським віровченням. Значне поширення патристика мала в Україні. Вона продовжила етичні традиції філософської думки Київської Русі. Перекази "ІІІестидення" Василія Великого, яке вважалося своєрідною енциклопедією того часу, містили значний природознавчий матеріал і сприяли утвердженню світського світогляду, зокрема ідеї про працю як умову тілесного і морального здоров'я. Як продовження патристики, в IX-XV столітті розвивається схоластика (Дуне Скот, Тома Аквінський, Бекон, Оккам), що характеризується теоцентризмом, синтезом християнського віровчення і раціоналізму. Найважливішими досягненнями схоластики були розробка способів і процедур логічного доведення, ідеї логічної машини, постановка проблеми про природу універсалій, подальше накопичення конкретно-наукових знань. У цей час розвиваються і елементи реалістичного світорозуміння (Ван Чун, Ібн Сіна, Ібн Рушд). В XIV-XVI столітті в Європі розвивається філософія Відродження. Вона охоплює соціально-філософський напрям (Петрарка, Еразм Роттердамський, Мор, Кампанелла, Монтень) та натурфілософію (Парацельс, Бруно, Кардано, Коперник, Галілей). Філософія Відродження характеризує перехід від теоцентризму до антропоцентризму, вона формує гуманістичний світогляд, висуває ідеї нового соціального і державного устрою. Вона має антирелігійне і антисхоластичне спрямування, виробляє наукові погляди на світобудову, обстоює суверенність наукового мислення та істин науки, започатковує методологію механіцизму. Становлення філософії Нового часу тісно пов'язане з епохою формування буржуазних суспільств у Європі, великими географічними відкриттями і важливими досягненнями природознавства. В XVII столітті видатними мислителями — Беконом, Декортом, Гоббсом, Спінозою — створюються філософські системи, які відстоюють матеріалістичний погляд на світ, виробляють раціоналістичні та емпіричні засади наукового методу, осмислюють взаємозв'язок розуму і досвіду, чим закладають методологічні передумови теоретичного та експериментального природознавства. Чітко заявляють про себе раціоналізм і емпіризм як альтернативні методологічні системи. Філософія європейського Просвітництва XVIII століття (Локк, Вольтер, Руссо, Монтеск'є, Гольбах, Гельвецій, Дідро, Лессінг, Шіллер, Гете) розкрила багатоманітність підходів до осмислення природної і соціальної дійсності, взаємозв'язку людини і суспільства, суспільства і держави на основі ідеї природного права та свободи, показувала силу знання і просвіти в суспільному житті. В ній на передній план вийшов філософський матеріалізм, досягла завершеності методологія механіцизму. Утворилися широкоохватні системи об'єктивного (Ляйбніц) та суб'єктивного (Берклі, Г'юм) ідеалізму. З відокремленням від філософії математики, фізики, астрономії, біології тощо натурфілософія поступово втратила своє значення. Поширення ідей європейського Відродження та Просвітництва в Україні припало на XV-XVIII століття і відбувалося в умовах наростання соціального, національного та релігійного гніту, посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, пробудження національної свідомості, що обумовило його особливості. Дрогобич, Русин, Оріховський, Смотрицький, Потій, Могила, Галятовський, Баранович, Вишенський у формі релігійної полеміки відображали боротьбу українського народу за своє соціальне і національне визволення, проголошували ідеї політичних свобод, патріотизму, служіння спільному благу, соціальної справедливості. Розвиток ідей гуманізму і просвітництва тісно пов'язаний з діяльністю в Україні братств і братських шкіл, особливо з Острозькою, Львівською та Київською. Вчені КМА (Гізель, Козачинський, Кониський, Прокопович, Тодорський, Яворський) розвивали науково-просвітні ідеї, розробляли гуманістичне вчення про людину, природне право та суспільний договір, відстоювали раціонально-логічними засобами православне віровчення. Великий філософ, просвітитель, гуманіст і свободолюбець Сковорода розробляв етичне вчення, серцевиною якого була проблема людини, її внутрішнього світу і морального вдосконалення. Від нього веде філософський напрям, який був розвинутий Юркевичем і отримав назву філософія серця, що справила помітний вплив на філософську думку інших країн. Визначним явищем у розвитку світової філософської думки стала класична німецька філософія другої половини XVIII — першої половини XX століття (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах), яка витворила розгорнуті філософські системи на основі принципу тотожності мислення і буття, дала осмислення колізій тогочасного суспільства і пізнання, проблем розуму та його границь, досвіду і практики, діяльності як опредмечення і розпредмечення, моральності і свободи; висвітлила діалектику як особливий тип світогляду і мислення. На російському ґрунті ідеї класичної німецької філософії у поєднанні з матеріалізмом активно розвивали Герцен, Огарьов, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв, створивши ідеологію революційного демократизму. Російська релігійна філософія, яка поєднувала християнський платонізм, шеллінгіанство і містику, розглядала православне віровчення як розуміння всезагального буття і російської ментальності (В. Соловйов, Флоренський); розвивала в річищі релігійного екзистенціалізму філософію особи і свободи (Бердяєв). Концепція соціальних і демократичних перетворень була провідною у творчості українських гуманістів і демократів середини XIX — початку XX століття Шевченка, Лесі Українки, Франка, вчених-суспільствознавців Костомарова, Потебні, Драгоманова, Грушевського, які пропагували ідеї соціальної і політичної свободи, національного визволення, соціальної справедливості і рівності, провідної ролі трудового народу в суспільно-історичному поступі, піднесення національної самосвідомості і розвитку національної культури та освіти українського народу. В XIX та XX столітті виникає цілий ряд філософських течій, шкіл, систем і вчень, які набули глобального поширення і сформували сучасні типи світогляду та філософського мислення. В середині XIX століття в Європі виникає, а в кінці XIX та у XX столітті набуває поширення марксизм (Маркс, Енгельс), який створює діалектичний та історичний матеріалізм, матеріалістичне розуміння історії, формує діалектико-матеріалістичну методологію, застосовує їх до обґрунтування комунізму; соціал-демократизм, ідейні основи якого заклали Каутський і Бернштейн. Потужною філософською течією став позитивізм, що виник у XIX столітті і пройшов певні етапи розвитку: класичний (Конт, Дж.Ст.Мілль, Спенсер); емпіріокритицизм (Авенаріус); неопозитивізм, одним із виявів якого стала діяльність в кінці XIX — першій половині XX століття Львівсько-Варшавської школи (Твардовський, Лукасевич, Каторбинський, Айдукевич, Лесьневський, Тарський, Татаркевич, Балей, Мостовський), яка зробила вагомий внесок в аналітичну філософію, логіку і методологію науки, зокрема в філософський аналіз мови науки, розробку проблем логічних підстав науки і наукових теорій, теорії дедукції та індукції, систем некласичних логік та логічної семантики. Значна увага приділена проблемам психології, етики, естетики. Розширення логіко-філософської проблематики пов'язане з діяльністю в 20-30-х роках XX століття Віденського гуртка (Шлік, Карнап, Гемпель, Фейгль, Нейрат, Гедель) та широкого кола співпрацюючих з ним мислителів (Франк, Найгель, Айєр, Кайл та інші), який сформував напрям логічного позитивізму в філософії науки. Центральна ідея — відмова від традиційних філософських методів і застосування концептуальних та технічних засобів формально-логічного аналізу наукового знання. Зробив значний внесок у розвиток сучасної формальної логіки і логіки науки. Окремі варіанти неопозитивізму містять праці Рассела, Бриджмена (операціоналізм), Поппера, а також лінгвістична філософія (Вітгенштайн, Мур, Райл, Остин, Тулмін), постпозитивізм (Кун, Лакатос, Феєрабенд). Значного поширення і впливу набули екзистенціалізм, започаткований в середині XIX століття К'єркегором і презентований творчістю Ясперса, Камю, Марселя, Гайдеггера, Сартра, близькими йому є філософія життя (Ніцше, Дильтей, Бергсон, Шпенглер) та неофрейдизм (Фромм, Хорні, Салліван); прагматизм, започаткований в кінці XIX — на початку XX століття Пірсом і розвинутий Джемсом, Дж. Мідом, Шіллером, Дьюї; системний підхід (Берталанфі, Ешбі, Месарович), що сформувався в середині XX століття, близько до нього прилягає структуралізм (Леві-Строс, Фуко, Малиновський, Парсонс); постмодернізм (Ліотар, Рорті Деррида, Р. Варт та інші), який вийшов на філософську арену в кінці XX століття. Дедалі більшого значення набуває філософія космізму (Ціолковський, Вернадський). Сучасна філософія являє собою складну і розгалужену систему знань, диференційовану не тільки за напрямами, а й за своїм предметом, утворюючи сукупність самостійних філософських дисциплін, що тісно взаємодіють між собою. Найрозвиненішими є філософська онтологія, пізнання теорія, логіка, методологія, соціальна філософія, філософська антропологія, моральна філософія, етика, естетика, філософія історії, філософія культури, філософія науки, філософія мистецтва, філософія політики, філософія права, філософія релігії, феноменологія, праксеологія, герменевтика, аксіологія, історія філософії. Кожна дисципліна в межах окремих філософських напрямів і течій може істотно вар'юватися — відповідно до їхніх світоглядних і методологічних засад. У своєму розвитку філософія умовно пройшла класичний (до середини XIX століття) і некласичний (XIX-XX століття) періоди. Нині вона вступає в постнекласичний період, зумовлений кардинальними цивілізаційними зрушеннями на межі двох останніх тисячоліть — становленням інформаційного і високотехнологічного суспільств, екологічною, моральною, демографічною, антропологічною кризами, техногенними катастрофами тощо. (В. Шинкарук, П. Йолон)