РІД у логіці — дивись Вид і рід у логіці. 8 страница

СПІВЧУТТЯ — поняття, яке застосовується для аналізу інтерсуб'єктивних відносин і позначає переживання безпосередньої причетності до внутрішнього світу, сутності іншого. Співчуття є злиттям із душевним життям іншого, а не інтелектуальним його відтворенням за допомогою аналізу та синтезу притаманних йому якостей. Бути у стані співчуття —означає сприймати внутрішній світ іншого у всій повноті його емоційних та смислових відтінків, немовби перетворюючись на іншого, але без утрати відчуття цього "немовби". Процес входження в особистісний світ іншого передбачає відсутність оцінювання, осуду та упередженості. Але сприйняття іншого не витісняє власного актуального"Я", а опосередковане ним, постійно ним перекрите. Шопенгауер вважав, що співчуття має споконвічний безпосередній характер, закладений у самій природі людини, що становить першофеномен етики. На початкову дорефлексивну вкоріненість "вчування" як інтерсуб'єктивної структури вказував Гуссерль. Фромм вважав відсутність здатності до співчуття однією з рис деструктивних особистостей.

(О. Кисельова)

СПІЛКУВАННЯ — тип відносин, що характеризується ставленням партнерів один до одного як до істот, наділених ознаками суб'єктивності. Оскільки презумпція такого ставлення не обмежена рамками людського світу, учасниками спілкування здатні поставати як люди, так і інші живі істоти; ми також спілкуємося зі світом загалом, текстами і цінностями культури тощо. Водночас не всі між людські стосунки можна визначити як спілкування, а тільки такі, що ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності і, отже, певною мірою набувають характеру самоцілі, формують внутрішню духовну спільність учасників. У перспективі такої спільності здобувають конкретний ціннісний смисл ті процеси обміну діяльністю, її продуктами, інформацією, досвідом, вміннями тощо, котрі складають реальний зміст спілкування за тих або тих умов. В історії філософії осягнення суті спілкування йшло поряд із висвітленням природи людської особистості. Так, відоме визначення Аристотелем людини як істоти політичної супроводжується акцентуванням політичного аспекту спілкування і визнанням політики найдовершенішою формою спілкування як такого. Загалом концепція спілкування в античному світі налаштовує особу на відкрите громадське співіснування, принциповими моментами якого постають як дружба, так і розбрат, війна. Тема вимушеного спілкування, що долає, але й приховує в собі стан граничного розбрату, знаходить розвиток у соціальній філософії Нового часу. Зокрема, Гоббс доводить, що неминучим наслідком реалізації природних схильностей людини виявляється "війна всіх проти всіх", котра спонукає до утворення держави як гаранта регульованих і безпечних стосунків між людьми на правовій основі. Типологічно близькі підходи до висвітлення спілкування в основному розвивають й інші мислителі XVII — XVIII століття, від Греція до Канта, що, зрештою, відбиває процес становлення новочасного індивідуалізму й соціального атомізму. Натомість релігійний світогляд, вимагаючи від людини внутрішньої зверненості до Бога, постійно інспірує й підтримує в європейській культурі орієнтацію на душевно-духовні смислотворчі чинники спілкування і позитивний досвід буття з іншими і заради інших. Світське філософське осмислення спілкування з іншими як внутрішньої інтенції людського буття репрезентують в думці XVII - XIX століття Гемстергойс, Шляєрмахер, Фоєрбах. Спілкування в його позитивному значенні — одна з основних категорій філософсько-антропологічного вчення молодого Маркса; згодом людинотворчу роль "форм спілкування" Маркс передоручає більш об'єктивованим "суспільним відносинам". Погляд на спілкування в усьому різноманітті його аспектів як на вирішальну сферу формування людської особистості знайшов відображення в філософії XX століття. Передусім тут слід назвати філософію діалогу Ебнера, Розенцвайга, та особливо, Бубера; згідно з Бубером, діалогічне відношення "Я — Ти" (що протистоїть відношенню "Я — Воно") цілісно визначає як саме людське "Я", так і весь спектр його стосунків зі світом. Визначальна роль спілкування наголошується й низкою філософів екзистенційного й персоналістичного напряму, зокрема Марселем, Ясперсом, Муньє, Больновим. Вагомий внесок у висвітлення цієї ролі спілкування роблять представники російської гуманістики XX століття — Бахтин, Ухтомський, Батищев, Каган та інші. Серед новітніх філософських течій найбільш істотними в цьому відношенні є комунікативна етика Апеля, Габермаса та інших, "філософія свідоцтва" Левінаса тощо. За конкретним змістом спілкування поділяють на матеріальне й духовне, хоча певний елемент духовності властивий йому неодмінно. Так само будь-якому спілкуванню притаманний символічний аспект, виражений у різний спосіб і різною мірою. Розрізняють знакове і предметне, вербальне і невербальне спілкування. Спілкування здійснюється як за допомогою зовнішніх образів або внутрішнього впливу (сугестія), так і шляхом безпосереднього дотику у спектрі від насильства до ласки. Відсутність або послаблення настанови на вербальне, знакове, екзистенційне вираження розкриває обрій мовчання як істотної форми спілкування (Бубер) або як життєвого символу його духовно-смислових основ (розуміння "без слів", "мовчазне єднання" тощо). Реалізуючи сутнісні виміри діалогу і комунікації, спілкування загалом не тотожне жодному з цих своїх моментів. Можливе як спілкування, що не є діалогом або комунікацією, так і діалогічні або комунікативні процеси, які не являють собою справжнього спілкування. Вільне діяльне людське спілкування, зорієнтоване на реалізацію певних смисложиттєвих цінностей, — осердя культури як особливого типу реальності; відповідно кризи культури значною мірою є кризами спілкування. Зокрема, сучасна людина стикається з відчуженням у галузі спілкування, втратою його ціннісно-смислового потенціалу, який є необхідною умовою взаєморозуміння. Здатність до автентичного спілкування розхитується сучасними маніпуляційними технологіями, а також поширенням субститутів спілкування, зокрема внаслідок комп'ютеризації. Тим часом поза повноцінним спілкуванням неможливими є людська творчість, самореалізація особистості, інноваційний розвиток суспільства. Своєрідним "акумулятором" творчих потенцій спілкування постає, зокрема, мистецтво. Екзистенційні й моральнісні обриси спілкування визначаються проблематикою відкритості й замкненості, діалогічності, налаштованості на сприйняття іншого, толерантності, поваги, співчуття, любові та іншого.

(В. Малахов)

СПІНОЗА Бенедикт (Барух) (1632, Амстердам — 1677) — нідерландський філософ-пантеїст. Походив із родини купця, продовжив справу батька після його смерті. Внаслідок розходження з релігією Спіноза було вигнано з єврєйської общини Амстердама по звинуваченню в атеїзмі, після чого він жив у с. Регенсбург (поблизу Гааги), в яку переселився біля 1670 року, а на життя заробляв шліфуванням лінз. Його вчення — критична переробка філософії Декарта і розбудова нової системи поглядів. У Декарта фізика і метафізика відокремлені — перша має матеріалістичний характер, друга —ідеалістичний. Спіноза об'єднує їх через об'єднання природи і Бога, внаслідок чого останній — носій не лише мислення, а й тілесності, а всі предмети природи, хоча і різною мірою, живі, одушевлені. Головне поняття, що поєднує Бога і природу, — субстанція. Бог, або субстанція, що складається з безлічі атрибутів (невід'ємних властивостей), з яких кожний виражає вічну і безконечну сутність, існує необхідно — це вихідна теза Спінози. З цих атрибутів ми знаємо два — протяжність і мислення. Висунення саме їх пояснюється розвитком механіки і математики, зростанням ролі наукового пізнання на той час. Бог і природа єдині, але не тотожні: Бог — це іманентна, внутрішня, а не трансцендентна причина всіх речей. Все знаходиться в Богові і в ньому рухається. Природа — це "всі речі", або "все", а субстанція —єдність і необхідність існування в ній. Атрибути Бога — одночасно і атрибути природи. Вони були виділені ще Декартом як властивості двох незалежних субстанцій — тілесної і мислячої. Згідно зі Спінозою, існує тільки одна субстанція, бо він, на відміну від Декарта, дуаліста, — моніст. У дійсності не існує нічого випадкового, а лише єдине і необхідне, які складають дві головні риси субстанції. Вони ж є підставами для систематичного впорядкування знання, бо дозволяють дедуктивним шляхом вивести всю систему світу. Такий шлях наявний в математиці, і Спіноза переносить "геометричний метод" в філософію, яким викладає головні свої твори. Цим пояснюється та обставина, що Спіноза свідомо розробив величну систему задовго до "героїчної епохи філософії в Німеччині" (Маркс), коли мислителі почали будувати подібні системи. Метою Спінози було — осягнути загальний природний порядок, частину котрого становить людина. Стисло його закони викладені в "Короткому трактаті про Бога, людину та її щастя" (1658-1660), розгорнуто — в п'яти розділах головного твору "Етика" (1677), самі назви яких являють її зміст: про Бога; про природу і походження душі; про походження і природу афектів (пристрастей); про людське рабство, або про силу афектів; про могутність розуму, або про людську свободу. В цілому це — метафізика, антропологія і теорія пізнання, остання як засіб для досягнення щастя людини. Звільнення від афектів передбачає свободу думки і слова, а також сприятливий для цього суспільний лад. Їм суперечили офіційна релігія і соціально-політичні відносини, які вона обслуговувала. Вони обидві виключали або обмежували свободу мислення. Звідси критика Біблії і тяжіння Спінози до республіканського суспільного ладу. Релігію, засновану на канонічному тлумаченні "Святого Письма", він називав марновірством і наголошував: між релігією і марновірством існує та головна відмінність, що перша своєю підставою має мудрість, а друге — неосвіченість (невігластво). Тому вчення Спінози філософсько-релігійне. Бейль визначав його як систему атеїзму; вона і є такою, порівняно з ортодоксальною релігією, але не сама по собі. Спіноза доводив, що з найвищого роду пізнання — інтелектуальної інтуїції — необхідно виникає пізнавальна любов до Бога, яка є найвище благо. Багатогранністю системи Спінози пояснюється її вплив на подальшу історію думки, особливо на німецьких мислителів від Лессинга до Фоєрбаха. Перший навіть вважав, що немає ніякої філософії поза філософією Спінози, а останній називав його Моїсеєм новітніх свободних мислителів. Вплив ішов саме через ідеї про єдність усього існуючого. Спіноза так і сприймали: "все — єдине" (Лессинг); "Бог і матерія єдині", "Бог це — все у всьому" (Едельман); "все, що є, єдине, і більше нічого немає" (Ліхтенберг); єдині мислення, відчуття і матерія (Гердер); Гете знайшов у Спінозі самого себе і водночас найкращу опору для себе. Показовою стала "суперечка про пантеїзм" Спінози наприкінці XVIII століття в Німеччині, в якій взяли участь і виявили себе прибічниками або супротивниками культурні діячі різних напрямів. З того часу і до сьогодення ця суперечка не згасає вже не тільки в Німеччині. Складна структура вчення Спінози робить її привабливою для багатьох течій думки — релігійних і атеїстичних, матеріалістичних та ідеалістичних. Всі вони прагнуть використати його у своїх інтересах.

Основні твори: "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" (1660); "Богословсько-політичний трактат" (1670); "Етика" (1677). (М. Вулатов)

СПІРИТИЗМ (від латинського spiritus — душа, дух) — містична течія, послідовники якої вірять в існування потойбічного "світу духів" і можливість спілкування з ними за допомогою спеціальних ритуалів та через медіумів —посередників між людьми і духами. Бере початок із давніх демоністичних вірувань. Як масове явище спіритизм сформувався в XIX столітті в США, перенесений з Америки в Західну Європу у 1852 році професійним медіумом Гайденом. У Росії спіритизм поширився з початку 70-х років XIX століття. У 80-х роках комісія Санкт-Петербурзького університету на чолі з Менделеєвим дослідила діяльність кількох медіумів і дійшла висновку, що спіритизм не має реального підґрунтя, тобто є забобоном. Прибічники вважають за практичний доказ спіритизму явище так званого "фізичного медіумізму" — зрушення та падіння предметів, виникнення незвичного світла, звуків тощо. Сучасна парапсихологія відносить окремі випадки спіритизму до псі-феноменів. Існують міжнародний центр спіритизму —Асамблея спіритизму (заснована в 1936 році), спеціальні видання (газети, журнали, книги). (О. Карагодіна)

СПІРИТУАЛІЗМ (від латинського spiritus — душа, дух) —

1) світоглядні уявлення, за якими дух (душа) є першоосновою світу;

2) філософський напрям, протилежний матеріалізму. Як і останній, виходить з апорії матеріальне — духовне, але розглядає матеріальне як похідну духовного, вторинне й підпорядковане духовному. Іноді спіритуалізм ототожнюється з ідеалізмом. У сучасній англо-американській філософії антитеза "спіритуалізм — матеріалізм" вживається для онтологічної характеристики певного філософського вчення, а поняття "ідеалізм" і "реалізм" — для його гносеологічної характеристики. Як філософський термін уперше був уведений Кузеном (1792-1867). В подальшому спіритуалізмом стали називати школи і напрями у французькій та італійській філософії XIX-XX століття. Як спіритуалістичні можуть бути схарактеризовані різноманітні давні і нові філософські вчення. Спіритуалістичними за своєю суттю є й усі релігійні вірування в існування Бога і безсмертя душі;

3) те саме, що і спіритизм. (О. Карагодіна)

СПОКУТА — один із фундаментальних етичних принципів, вироблених людством. Ідея спокути ґрунтується на припущенні, що людина внаслідок своєї недосконалості і невиправно гріховної природи може свідомо чи несвідомо чинити зло, відступати від блага, впадати у гріховність і розбещеність. Але в той же час людина повинна мати надію спокутувати гріх, зменшити наслідки свого злочинства. Саме на ідеї спокути ґрунтується більшість з етичних релігійних норм і вимог. Спокута є знаком і проявом розкаяння, свідченням того, що грішник (чи злочинець) визнає свою провину і бажає змінити становище (тобто відновити стан рівноваги, порушеної якоюсь дією або ж бездіяльністю). Необхідність спокути пов'язується не тільки з етичним вибором окремої особистості, а й із спокутою (розкаянням) однієї держави стосовно іншої, уряду держави перед скривдженими і невинно постраждалими від репресій та іншим. У сучасній дипломатії акція вибачення з боку представників держави є формою спокути.

(В. Заблоцький)

СПОЛУЧНИКИ ЛОГІЧНІ — результат формально-логічного уточнення змісту сполучників природної мови у вигляді спеціальних знаків функцій, за допомогою яких з простих або складних виразів формалізованої мови створюються інші, складніші вирази. Сполучники логічні класичного числення висловлювань (пропозиційними сполучниками) є кон'юнкція "&", диз'юнкція "у", імплікація "з", еквіваленція "«-»", штрих Шеффера "/" і символ Лукасевича "4-", які є експлікатами відповідно "і", "або", "якщо, то", "якщо і тільки якщо, то", "невірно, що... або невірно, що...", "невірно, що... і невірно, що...". На синтаксичному рівні ці сполучники логічні виступають логічними функціями, що визначають види складних висловлювань (кон'юнктивних, диз'юнктивних і так далі). На семантичному рівні сполучники логічні визначають функціональну залежність значення істинності складних висловлювань від значень істинності простих висловлювань-складників. Сполучники логічні традиційно презентують за допомогою таблиць (матриць) істинності, які схожі на таблиці складення і множення і в яких фіксують значення істинності результату їх застосування до вихідних висловлювань стосовно кожного конкретного варіанта наборів значень істинності цих вихідних висловлювань (дивись Кон'юнкція, Диз'юнкція, Імплікація).

СПОСІБ ЖИТТЯ —

1) Загальносоціологічна категорія, що позначає сукупність усіх форм життєдіяльності, властивих різним суспільствам. Спосіб життя стосується насамперед соціокультурного розмаїття життєвих форм, які є специфічними (і водночас типовими) для суспільного існування. Відповідно до основних підсистем соціального буття вирізняють економічний бік способу життя, соціально-політичну складову, культурно-цивілізаційну та інше; зрештою, спосіб життя генералізує цілісність цих підсистем та їхню взаємозалежність. Спосіб життя розгортається на рівні повсякденності, відтворюючи відповідним чином притаманні соціуму як світоглядні цінності, так і підвалини його матеріального буття. Спосіб життя завжди містить розмаїття існуючих у суспільстві субкультур, відбиває специфічні для них риси етосу, поведінки, мови та іншого. Модернізація традиційних суспільств руйнує властивий їм спосіб життя, спричиняє уніфікацію, орієнтує пересічну людину на стандарти та еталони масового (зодноманіченого) споживацького суспільства.

2) Соціокультурне явище, яке репрезентує унікальну форму самоствердження особистості, своєрідний наслідок взаємодії або зіткнення мудрості із життєвою реальністю. В цьому розумінні спосіб життя виступає уособленням неповторного життєвого стилю, взірцем життєвої позиції, маніфестацією смисложиттєвих цінностей. Саме це мав на увазі Сенека, коли писав, що він залишає нащадкам свій спосіб життя як найцінніший доробок.

(В. Заблоцький)

СПОСТЕРЕЖЕННЯ — початковий етап емпіричного дослідження світу, характеризується цілеспрямованим активним сприйняттям дійсності з метою отримання чуттєвих даних про об'єкт пізнання. Як правило, спостереження включено в процедуру експерименту як його необхідна складова частина. В структурі спостереження можна виділити такі складові основні елементи:

а) мета спостереження — виділення об'єкта та емпірична фіксація його сутнісних властивостей;

б) засоби спостереження — арсенал інструментів та приладів, які, не розриваючи природних зв'язків спостережуваного явища, створюють сприятливі умови для його вивчення;

в) результати спостереження — оброблені у відповідності з пізнавальною метою факти — як деякі мовні конструкції опису об'єкта.

Мова спостереження — обробка досвідної інформації, здійснювана у контексті певної теорії, для підтвердження висновків якої спостереження здійснюється і в термінах якої отримує інтерпретацію. (Л. Озадовська)

СПОСТЕРЕЖУВАНОСТІ ПРИНЦИП —методологічна засада некласичної фізики, вживана як вимога емпіричної підтверджуваності теоретичного фізичного знання, висунута представниками так званої Копенгагенської школи в фізиці, очолюваної Бором, і до якої належало ціле сузір'я видатних фізиків XX століття (Борн, Гейзенберг, Паулі та інші). В інтерпретації спостережуваності принципів є два варіанти. Один із них продовжує методологію класичного природознавства, згідно з якою усяке теоретичне положення має спиратися на сукупність спостережуваних даних, зводитися до них. Мова в даному випадку йде, зрештою, про емпіричну підтверджуваність усякого теоретичного положення науки, що в повному обсязі є річчю недосяжною. Другий варіант інтерпретації принципу полягає в тому, що фізика не може виходити за межі спостережуваного й увесь теоретичний арсенал науки має підпорядковуватися тому, щоб повно й точно описувати спостережуване. Слід зауважувати, що, незважаючи на деякий дуалізм, що притаманний даному принципові (емпірична підтверджуваність знання як доведення обґрунтованості й об'єктивності теоретичних побудов і обмеження завдань пізнання описуванням того, що спостерігається, а не того, що існує саме по собі), спостережуваності принцип носить суто методологічний характер, слугуючи зв'язуванню теоретичного знання з емпіричним. Спостережуваності принцип зіграв позитивну роль у розвитку фізики XX століття й філософському осмисленні здобутків некласичного природознавства.(Ф. Канак)

СПРИЙМАННЯ — чуттєве осягнення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей та особливостей при безпосередній їх дії на органи чуття. Чуттєве джерело сприймання — відчуття, опертя на яке характеризує сприймання як процес формування образу предмета і як результат цього процесу — сам образ. У сприйманні, окрім безпосередньо-буттєвого цілісного схоплення предмета пізнання, включається і процес його усвідомлення як перехід до мислительних форм осягнення дійсності. Дані процеси базуються на повсякчасній взаємодії діяльності, спілкування і сприймання людини як у онтогенетичному, так і філогенетичному плані. Найбільш вагомими властивостями сприймання є предметність, цілісність, константність, категоріальність. У сприйманні завжди знаходять свій різноплановий вияв інтереси, пристрасті і уподобання, установки конкретного індивіда, його особистий життєвий досвід і буттєві проекти.

(Є. Андрос)

СПРОСТУВАННЯ — процес встановлення хибності або недоведеності деякого твердження за допомогою логічних засобів та уже доведених раніше тверджєнь.

СТАН — категорія, якою фіксується єдність якісної визначеності й плинності конкретних форм і різновидів буття: зміна стану є одночасно й зміною властивостей речей та відношень між ними. В філософію категорію стану ввів Аристотель, який розглядав її в тісному зв'язку з категоріями "сутність" і "відношення". В ньютонівському природознавстві саме зміна кількісно виражених параметрів стану фізичних об'єктів стала метою наукового опису й пояснення. Нових конкретизацій і виконуваних у науковому осягненні світу функцій категорія стану набула з розвитком наукових дисциплін, що вивчають різного роду системи та їх динаміку (термодинаміка, теорія інформації, кібернетика тощо). Зовсім несподівані можливості щодо поглиблення знань про світ, його структуру та закономірності змін його стану відкрила синергетика, нові підходи до вивчення так званих незрівноважених станів. У соціальній філософії виявилася досить перспективною концепція історії, згідно з якою окремі особливості суспільного процесу можна подавати як хвилеподібне коливання суспільних систем між станами стабільності та плинності, між порядком та хаосом. У сучасних антропологічних концепціях (наприклад, екзистенціалізмі) станом називають налаштованість людини, на яку вона сама не в змозі впливати і яка в той же час визначає всі її почуття і бажання. Стан тут подано як вихідний пункт існування. (Ф. Канак)

СТАНИ СУСПІЛЬНІ — традиційні, відносно замкнуті соціальні групи доіндустріального суспільства, що різнилися такими спадковими ознаками: юридично фіксованим статусом, правами, обов'язками та моральними нормами. В соціальній структурі доіндустріального суспільства стани суспільні пов'язані з класовим поділом, але їх чисельність переважає, як правило, чисельність класів внаслідок розмаїття форм і засобів позаекономічного примусу. Формування станів суспільних — тривалий процес, перебіг якого варіювався в різних суспільствах і пов'язаний з формуваням та закріпленням у праві майнової нерівності й соціальних функцій. Порівняно з кастами — як своєрідною вихідною становою формою, де принцип спадковості абсолютний, у станах суспільних цей принцип не є єдиним: належність до певного стану суспільного може купуватися, даруватися верховною владою тощо. В Європі класичним зразком станової організації є Франція — від XIV століття до Великої французької революції з поділом на ієрархізовані стани суспільні: духовенство, дворянство і третій стан. Кожен стан суспільний надсилав своїх представників в органи станового представництва — генеральні штати; мав свої чітко окреслені права, привілеї та обов'язки. У слов'ян становий поділ досить чіткий вияв отримав у Росії, де формування станів суспільних тривало з середини XVII століття — початку об'єднання руських земель в єдину державу, від розмаїтого й дрібного станового поділу до поступового зміцнення стану дворянства і одночасного збільшення неповноцінності інших станів суспільних. Від часів Маніфесту про вільність дворянства (1762) й Жалуваної грамоти дворянству (1785) в Росії встановився становий поділ на дворянство, духовенство, селянство, купецтво і міщанство, що проіснував до Лютневої революції 1917року. В Азії поділ на стани суспільні отримав розмаїті форми — від жорсткої кастової системи в Індії до майже повної відсутності станових ознак у Бірмі. З переходом до індустріального суспільства в міру того, як ієрархія спадкових, з особистісними моментами залежностей поступається місцем юридичній рівності всіх перед законом, поділ на стани суспільні руйнується, зберігаючись лише в залишковій формі.

(І. Бойченко)

СТАНОВЛЕННЯ і ДЕГРАДАЦІЯ — категорії, що характеризують процеси набуття (становлення) чи втрати (деградація) завершеної форми. Становлення і деградація поєднують моменти виникнення і зникнення речей, зародження можливостей і їх перетворення в дійсність або втрачання. Ідея буття як вічного становлення і деградації плинного цілісного світу вперше чітко висловлена Гераклітом. Платон розрізняв буття як те, що існує само по собі і для себе, і становлення як те, що існує лише для іншого. Узагальнення давньогрецьких уявлень з цього питання дано Аристотелем, який вважав характеристикою спрямованості становлення ентелехію. Підсилення інтересу до питань становлення, розгортання світових процесів має місце у вченнях Ляйбніца, Гердера, в німецькій класичній філософії. Становлення і деградація, за Гегелем, має в собі буття і ніщо таким чином, що вони сповна переходять одне в одне і взаємно знімають одне одного. У XX столітті осмислення становлення і деградації сприяло формуванню концепцій органіцизму, побудові шарової структури буття Гартмана, теологічним еволюційним уявленням Шардена та уявленням про емерджентну еволюцію Александера. Процеси становленн і деградації, багатоструктуровані і різнодетерміновані у просторі і часі, супроводжуються переоформленнями структурної і елементної бази, змінами домінувань і часових ритмів. Хід процесів становлення і деградації залежить від багатьох факторів і позначається на проміжних формах їх реалізації, набуваючи характеру прогресу чи регресу, еволюції чи інволюції, стійкого стану або коливальних рухів, розпаду і зникнення. Суперечлива єдність становлення і деградації добре відбивається в понятті кенозису, яке використовувалося в елліністичній філософії і східній патристиці для позначення сходження Бога в світ, творення світу і одночасно "спустошення", тобто вичерпання. В сучасній філософії подібна суперечність відбивається, зокрема, в понятті феноменологічної редукції, яке означає "очищення", тобто збіднення "Я" від будь- яких психічних феноменів і натуралістичних уявлень, але в той же час — рух до "чистого (трансцендентального) "Я". В історії філософії поняття становлення і деградації інколи заперечувалися, зокрема при недооцінці якісних перетворень у світі. Шопенгауер піддавав сумніву актуальність проблеми становлення, розглядав її як нісенітницю на тій підставі, що за нескінченний попередній час вже все реалізоване і досліджувати можна лише "завжди рівну собі сутність світу". Проте не викликає сумніву важливість категорій становлення і деградації для аналізу перехідних і пограничних станів, процесів самоорганізації, розвитку пізнання і збереження цивілізації за умов її подальшого прогресу. (В. Кизима)

СТАРЧЕНКО Тамара Яремівна (1926, село Нирково Луганської області) — український філософ. Закінчила філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1950). Доктор філософських наук (1985), професор (1986). Від 1950 року працює на кафедрі філософії ЛНУ ім. І. Франка. Напрями наукових досліджень: проблема філософії науки, проблеми виховання студентської молоді.

Основні твори: "Сучасне наукове пізнання і методологічні проблеми біології" (1977); "Духовний світ нової людини: Методологічний аспект" (1983); "Національна самосвідомість студентської молоді: Соціологічний аналіз", у співавторстві (1993).

СТИЛЬ МИСЛЕННЯ — концептуальний лад використання методу, характеристика стандартних уявлень його занурення в конкретний матеріал, що визначається розкриттям у науці та культурі евристичних можливостей певних фундаментальних понять чи категорій. Якщо метод є способом дій, орієнтованих на здобуття істини, то стиль є тим чи іншим шляхом, яким реалізується ця орієнтованість. Таких шляхів може бути декілька — залежно від того, які стандартні уявлення приймаються за вихідні із множини категорій методу. Тому метод в єдності зі стилем мислення утворює методологічну свідомість певних програм творчості, діяльності взагалі. Так, методологічна свідомість античного атомізму розкривалась у двох варіантах, коли на перший план висувалася категорія необхідності (Демокрит) чи випадковості (Епікур); методологічна свідомість гегельянства виявлялася через спекулятивний стиль використання діалектики, в той час як її подальша розробка здійснювалася в напрямі соціально-діяльнісного тлумачення категорій. Рівною мірою в сучасній науці існують стандартні уявлення функціювання її методів, що пов'язані зі строго детерміністським стилем мислення (зокрема, при використанні методів релятивістської механіки), стохастичними рішеннями (характерними для квантово-механічної методології) чи поєднанням цих напрямів у рамках синергетичних підходів. При характеристиці стилю мислення у природознавстві мається на увазі процес посилення математизації науки, зростання евристичності принципів симетрії, інваріантності, простоти, застосування конструктивно-технологічних та системно-структурних напрямів діяльності, перехід від вивчення наявної форми речей до аналізу їх можливих станів тощо. Зростання евристичної ролі певних категорій чи уявлень у сучасному науковому мисленні здійснюється за механізмом доповняльності протилежностей. Так, математизація пов'язана зі зворотним процесом опредмечення (фізикалізації) математичних структур, імовірнісний опис доповнюється алгоритмічними процедурами, симетрія — асиметрією, інваріантність — варіативністю, дискретність — безперервністю і таке інше. Взагалі стиль мислення є формою врахування швидкоплинності зміни змісту пізнавальних проблем у стабільній системі того чи іншого методу, що характеризується певною довготривалістю функціювання. (С. Кримський)