СЕМАНТИКА у логіці (від грецького σημαντικός — означальний) — розділ теоретичної логіки, що вивчає відношення виразів логічної мови до позначуваних ними об'єктів і змісту, який вони виражають. В семантиці формулюються правила, за допомогою яких можна було б визначити властивості правильно побудованих формул логічних теорій, які збігаються за обсягом з властивостями "бути істинним реченням", "означати", "набувати значення". Засобами семантики уточнюються відповідно до потреб логічних теорій поняття: "смисл", "значення", "позначення", "ім'я", "судження", "виконуваність", "визначення", "істинність", "хибність", "логічна істинність", "аналітична істинність" тощо. Семантику можна побудувати суто формальним способом. Семантичні правила можна поділити на три групи: правила утворення, правила істинності і правила позначення. Ці групи відповідно визначають, які вирази даної логічної мови мають смисл, зокрема, які вирази слід вважати реченнями; які вирази слід вважати істинними реченнями; які об'єкти, властивості й відношення позначаються виразами даної логічної мови. Правила бажано формулювати так, щоб до будь-якого виразу формалізованої мови можна було підшукати значення в обраній області. Для розв'язання ряду порівняно простих задач семантики використовують поняття "опису стану", тобто множини речень даної мови, яка для кожного елементарного речення містить або це речення, або його заперечення, але не одне й друге разом. Через поняття семантики можна побудувати теорію індуктивних міркувань і теорію семантичної інформації для найпростіших випадків. Ширший клас семантичних задач розв'язується на основі теорії моделей (дивись Істина в формалізованих мовах). Семантика в логіці може розглядатись як частина семіотики. Перед семантикою виникає широке коло теоретико-пізнавальних питань, що з семантичного погляду є проблемами зв'язків між мовами та їхніми областями (тим, що ці мови описують). Оскільки семантика має засоби формальної реконструкції понять "мова" та "область", ряд загально-філософських проблем набуває логіко-семантичних формулювань.
СЕМАНТИЧНІ АНТИНОМІЇ — різновид парадоксів, що виникають у деяких, зокрема формалізованих, мовах при характеристиці їхніх виразів за допомогою понять типу "ім'я", "визначення", "істинність", "хибність" тощо, тобто семантичних понять. Семантичні антиномії мають місце тоді, коли вирази мови містять якусь характеристику, що стосується цього виразу, тобто тоді, коли вирази характеризуються з погляду істинності семантичних понять. Семантичні антиномії можна виключити з мови внаслідок розрізнення мови-об'єкта і метамови (дивись Метамова), строго визначивши всі семантичні поняття у метамові (дивись Антиномія).
СЕМЕНЮК Едуард Павлович (1935, Жмеринка) — український філософ. Доктор філософських наук (1979), академік Української академії інформатики (1992), член Нью-Йоркської академії наук (1994). Закінчив радіотехнічний факультет НУ "Львівська політехніка" (1957), аспірантуру кафедри філософії ЛНУ ім. І. Франка (1970). З 1993 року — завідуючий кафедрою філософії Українського лісотехнічного університету (Львів). Сфера наукових інтересів — філософія та методологія сучасної науки, інформаційна культура суспільства, філософія сталого розвитку.
Основні твори: "Технічні науки та інтегративні процеси: філософські аспекти", у співавторстві (1987); "Інформаційний підхід до пізнання дійсності" (1988) та інші.
СЕМІОТИКА (грецькою σημειωτική — пов'язаний зі знаком, від σημεῖον —знак) — наука про різні системи знаків, які використовуються у процесах комунікації для передачі повідомлення, інформації. Основним поняттям семіотики є знак. Семіотика вивчає загальні властивості знаків, види знаків, закономірності будови знакових систем, незалежно від їхнього конкретного змісту, способи інтерпретації знаків тощо. Виділяють три розділи семіотики: синтаксис, що вивчає правила поєднання одного знака з іншим і створення знакових систем; семантику, що вивчає правила приписування значень знакам і знаковим системам; прагматику, що вивчає синтактико-семантичні особливості знаків у процесах їх використання суб'єктами. Прикладами знакових систем є природна людська мова, різні штучні мови, системи музичних знаків тощо. Основоположник семіотики — американський математик і логік Пірс. Розробка проблем семіотики тісно пов'язана з розвитком структурної лінгвістики, кібернетики, логіки та теорії інформації. Спеціальну систему знаків або сигналів, призначену для передачі повідомлення, називають кодом.
СЕМКОВСЬКИЙ Семен Юлійович (справжнє прізвище Бронштейн) (1882, Могильов — 1937) — український філософ. Двоюрідний брат Л. Троцького (Бронштейна). Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Професор кафедри теоретичних основ марксизму в Академії теоретичних знань (Харків), голова Наукового комітету Укрголовпрофосвіти Наркомосу УСРР; заснував (1921) при комітеті науково-дослідну кафедру марксизму і марксознавства, а при ній філософсько-соціологічну секцію — першу філософську установу в Україні. Від 1922 року — голова філософсько-соціологічного відділення і завідуючий кафедрою філософії Українського інституту марксизму (від 1927 року — інституту марксизму-ленінізму). В 1934-1936 роках — голова Комісії з філософії при АН (Київ) і керівник Харківської науково-дослідної кафедри історії європейської культури. У 1936 році заарештований, в 1937 році розстріляний. Реабілітований посмертно. У фокусі досліджень Семковського — національні питання та філософські питання нової фізики (зокрема теорії відносності). На думку Семковського, у націй немає майбутнього, оскільки світовий ринок ламає всі національні "перегородки" і специфікації. Був проти беззастережного визнання права націй на відокремлення. Наголошував на значенні науки для розвитку діалектики. Тяжів до надання філософії наукоподібності, налагоджував зв'язок філософів з ученими. Автор однієї з перших об'єктивно-матеріалістичних інтерпретацій нової фізики.
Основні твори: "Національне питання в Росії" (1917); "Що таке марксизм (Маркс і Дарвін)" (1922); "Людвіг Фоєрбах" (1804 — 1872); "Нарис матеріалістичної філософії" (1922); "Діалектичний матеріалізм і принцип відносності" (1926).
СЕНЕКА Луцій Анней (близько І століття до нашої ери/ І століття нашої ери, Кордуба (Кордова) — 65 рік нашої ери) — римський філософ, письменник і державний діяч, представник пізнього стоїцизму. Спочатку навчався риторському фахові, пізніше — філософії, де виявився послідовником римського стоїка Посидонія. Був вихователем римського імператора Нерона, за владарювання якого обіймав високі державні посади. Проповідуючи аскезу і бідність, домагався водночас, використовуючи своє положення при дворі, подарунків грошима, палацами, маєтками тощо. Звинувачений в участі у змові й державній зраді, був змушений покінчити життя самогубством. Світогляд Сенеки досить суперечливий, заснований на ідеях раннього стоїцизму, він увібрав у себе вплив інших традицій: кінічної, платонівської, епікурейської. Крім того, положення, які Сенека обстоював у царині філософської теорії моралі, далеко не завжди були практичними регулятивами його власних дій і поведінки. Центральним смисловим вузлом філософського вчення Сенеки є моралістика; саме етика, а не логіка чи фізика, посідає у нього чільне місце серед трьох означених основних складових стоїчної філософії. Мудреця, що у своїй практичній життєдіяльності послідовно керується моральними імперативами, він розглядає не стільки як рідкісний випадок, скільки як своєрідний етичний ідеал, який може бути досягнено лише асимптотично. Звідси твердження про невичерпність і нескінченність морального вдосконалення. Завдяки Сенеці вплив ідей стоїцизму на подальше не тільки духовне, а й політичне та загалом культурне життя пізнього Риму, а потому й на християнство був досить тривалим і відчутним.
Основні твори: "Моральні листи до Луцилія"; "Про добродіяння"; "Про милосердя"; "Дослідження про природу"; "Про щасливе життя"; "Про провидіння"; "Про душевний спокій"; "Про дозвілля"; "Про подяку"; "Трагедії".
СЕН - СИМОН Клод - Анрі (1760, Париж — 1825) — французький мислитель, соціолог, соціаліст-утопіст. Поділяв погляди французьких матеріалістів. Сен-Симон стверджував погляд на людське суспільство як на цілісний організм, що закономірно розвивається, об'єднує своїх членів не тільки певними філософськими, релігійними та моральними принципами, а й загальнокорисною трудовою діяльністю, що є природною необхідністю і обов'язком людини, створює найважливіший зв'язок між людьми. Історія, на його думку, проходить три фази розвитку: теологічну (період панування релігійної системи, який охоплює рабовласницьке і феодальне суспільство), метафізичну (період занепаду феодальної і теологічної системи) і позитивну (майбутній суспільний лад, заснований на науці). Головна думка Сен-Симона полягає в тому, що шлях звільнення трудящих від злиднів та убогості лежить через розквіт виробництва, через усілякий розвиток продуктивних сил суспільства на основі введення обов'язкової для всіх продуктивної праці, забезпечення всім можливості застосовувати свої здібності, розподіл "за здібностями", створення планової організації виробництва, перетворення політики на "позитивну науку про виробництво". Сен-Симон формулює певні принципи суспільства майбутнього: "всі люди повинні працювати; від кожного за здібністю, кожній здібності за її справи; перетворення держави із засобу влади над людьми на засіб керування господарством", "політичне управління людьми повинне перетворитися на розпорядження речами та керівництво процесами виробництва".
Основні твори: "Реорганізація європейського суспільства" (1814); "Промисловість" (1817); "Про індустріальну систему" (1821); "Нове християнство" (1825).
СЕРЕДНІЙ КЛАС — поняття менеджеріальної та стратифікаційної теорій, що використовується на означення груп населення, що посідає проміжне положення між власниками і вищим керівництвом, з одного боку, та промисловими робітниками — з іншого. Поняття "середній клас" слугує для обґрунтування тези про поступове зникнення класових відмінностей внаслідок розвитку індустріального суспільства, запровадження якісно нових, постіндустріальних технологій, зниження внутрішньокласової згуртованості, поширення соціальної рівноваги і послідовного здійснення трьох основних форм громадянських прав: юридичних, політичних і соціальних. Термін увійшов у науковий обіг, хоча уявлення про нього поступово видозмінюються, стають реалістичнішими. По-перше, виявилося, що середній клас зростає за рахунок розмивання меж не тільки "нижчих", а й "вищих" класів і прошарків різноманітних власників і менеджерів тощо. По-друге, що він не лише розширюється, а й розпадається, утворюючи групи, які поповнюють полярні класи. Наприклад, Дарендорф фіксує розмежування найманих службовців, які посідають позиції в бюрократичній ієрархії, від найманих службовців поза нею, причому бюрократи приєднуються до буржуазії, а працівники "біло-комірцевих" фахів — до робітників. Внаслідок цього вихідні класи зберігаються, але стають дедалі складнішими й неодноріднішими. Саме тому, наприклад, робітники постіндустріального, автоматизованого виробництва тлумачаться подекуди як "новий середній клас" (Блонер, Белл). У критичному варіанті йдеться про інтеграцію представників різних класів і формування індивіда-функції, "одномірної людини" (Маркузе). Інші теоретики, визнаючи традиційний класовий поділ застарілим або ж занадто абстрактним, оцінюють формування, утворені внаслідок розмивання класів ("сервісний клас" Дарендорфа, "соціальна диференціація за статтю, віком і расою"; "належність", "когнітаріат" Тоффлера, "незалежний клас" Турена тощо), не лише як закономірні, а й як такі, що відіграють позитивну роль у суспільстві, що йде на зміну індустріальному. (І. Бойченко)
СЕРЛ Джон Роджерс (1932) — представник сучасної англо-американської аналітичної філософії мови і філософії свідомості. Професор філософського факультету Каліфорнійського університету в Берклі (США). Праці Серла зумовили формування і поглиблене дослідження проекту під загальною рубрикою "теорія мовленнєвих актів" (ТМА) з подальшим зануренням у теорію інтенційності. Серл здійснює багатовимірний аналіз поняття мовленнєвого акту, що деталізує і розвиває продуктивну установку (характерну для напряму філософії мови, започаткованого у працях "пізнього" Вітгенштайна та Остина) на опосередкованість досліджень відношення між мовою і дійсністю відношенням між мовою і діяльністю людини. З точки зору Серла, мінімальною одиницею людської комунікації є мовленнєвий акт: акт промовляння деякого висловлювання у певній мовленнєвій ситуації з певною ілокутивною силою і пропозиційним змістом. Згодом Серл запропонував більш загальний теоретичний проект досліджень з метою включення мови до контексту теорії раціональності: переорієнтація на вивчення ментальних контекстів промовлянь і необхідність розгляду мовленнєвих актів як інтенційних дій. Занурення ТМА у проблематику філософії свідомості (теорія інтенційності) Серл пояснював можливістю аналізу фундаментальних лінгвістичних понять (референція, значення, твердження та інші) у термінах більш фундаментальних психологічних понять (переконання, намір, бажання та інші). Запропонована Серлем ТМА, разом з її розширенням до теорії інтенційності, стимулювала формування нових тенденцій у здійсненні логіко-методологічного аналізу природної мови, коли змінюється розуміння самого об'єкта дослідження: перехід від переважно лінгвістичного аналізу до ширшого бачення проблематики мови як специфічної здатності людини до спілкування, відображення дійсності та пізнання довкілля. Така перспектива дослідження природної мови ґрунтувалася на широкому тлумаченні поняття контексту (коли мають на увазі не стільки лінгвістичний, скільки багатовимірний невербальний контекст: фізичний, соціальний, історико-культурний, ментальний тощо) і, як наслідок, на зануренні проблематики смислу висловлювань у проблематику їх розуміння, а також пізнання світу. Серл (разом із Вандервекеном) є творцем ілокутивної логіки (логічної теорії ілокутивних актів), де здійснює спробу формалізації прагматичних властивостей природної мови, поєднуючи результати, досягнуті в ТМА, із досягненнями сучасної філософської логіки. Серл, звернувшись до відношення "свідомість — навколишній світ", критично аналізує панівні парадигми філософії свідомості та когнітивної науки. Останні праці Серла присвячені дослідженню соціальної реальності.
Основні твори: "Мовленнєві акти" (1969); "Інтенційність" (1983); "Перевідкриття свідомості" (1992).
СИГЕР БРАБАНТСЬКИЙ (близько 1235, Орвієто — 1282) — французький філософ доби Середньовіччя. Один із засновників філософського вчення про двоїсту істину, згідно з яким істини раціонального знання можуть суперечити істинам релігійного віровчення, бо існують питання, що вирішуються філософією і теологією з протилежних точок зору. Такі суперечності слід визнати за норму для пізнання, не відмовляючись від однієї істини на користь іншої. Сигер Брабантський стояв на позиціях натуралізму, заперечуючи створення світу Богом "із нічого". Бог є не творцем світу, а "першодвигуном". Його діяльність підпорядкована ним же встановленим законам, втіленим, зокрема, в русі небесних тіл; крім того, Бог не знає майбутнього, оскільки воно залежить від випадковостей. Значне місце в концепції Сигера Брабантського посідала проблема розуму (інтелекту) і душі людини. Діяльний інтелект як родова характеристика людини — вічний, індивідуальна душа — смертна. Погляди Сигера Брабантського були засуджені церквою за єресь. Таємниця його смерті (вбивство чи самогубство під час слідства) залишається нерозкритою.
Основні твори: "Про наділену інтелектом душу"; "Логічні питання"; "Природні питання"; "Про вічність світу".
СИЛОГІЗМ (від грецького συλλογισμός — міркую, роблю умовивід) — дедуктивний умовивід, в якому з двох суджень (засновків) отримують зумовлене ними третє судження — висновок. Розрізняють три великі групи силогізмів: категоричний силогізм, у якого засновками є категоричні судження; умовний силогізм, одним із засновків якого є умовне судження; розподільний силогізм, серед засновків якого є розподільне судження. Істотною властивістю будь-якого силогізму є те, що його висновок випливає із засновків з логічною необхідністю. При цьому, якщо засновки істинні, то за умови, що не порушені логічні закони, висновок є завжди істинним. На цій підставі силогізми широко використовують у повсякденному і науковому мисленні як форму доведення. Особливе значення має такий різновид умовного силогізму, відомий під назвою "правило відокремлення". Основи теорії силогізму були закладені Аристотелем (дивись Модуси силогізму. Силогістика, Термін, Фігури силогізму, Правила виводу).
(І. Алексюк)
СИЛОГІСТИКА — розділ традиційної формальної логіки, в якому вивчають особливі види дедуктивних умовиводів (силогізми); перша, сформульована Аристотелем, логічна теорія дедуктивного виводу, який ґрунтується на врахуванні суб'єктно-предикативної структури висловлювань (суджень). У силогістиці вивчають структуру силогістичного умовиводу, виділяють його види, з'ясовують, за яких умов з одного, двох або більше висловлювань — засновків з необхідністю випливає нове висловлювання —висновок, визначають, які модуси силогізму є правильними умовиводами, а які хибними і чому. Формалізація силогістики виявила, що вона може бути узагальнено виражена через числення предикатів. Силогістика недостатня для опису всіх видів дедуктивних міркувань. У сучасній математичній логіці силогістику як окремий розділ не виділяють.
СИМА ЦЯНЬ (Сима Чжан) (середина II-І століття до нашої ери) —давньокитайський історик, літератор, мислитель, автор найвідомішої праці з історії Китаю — "Історичних записок" ("Ши цзі"). З 20-ти років Сима Цянь блукав по країні, збираючи історичні відомості та вивчаючи народні звичаї. У 92 році до нашої ери завершує працю над "Ши цзі". Ця праця прикметна тим, що в неї включена класифікація філософських напрямів у Китаї (конфуціанство, моїзм, легізм та інші); досі використовується при вивченні давньокитайської філософії. Сима Цянь, розглядаючи рух історії як циклічний, стверджував, що в основі коловороту лежить зміна принципів політичної влади (щирість, шанобливість, культурність); ця зміна відбувається внаслідок виродження кожного з цих позитивних принципів у свій антипод (дикість, лицемірність, лестощі). Остання трансформація зумовлює повернення до вихідного пункту, тобто до щирості.
СИМВОЛ — форма виразу і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети чи спеціально створювані образи та дії, що виступають як знаки цього змісту. В семіотиці символ іноді розглядають як різновид багатозначного (іноді безконечнозначного) знака. Образний символ втілює також алегорію свого змісту. На ранньому ступені розвитку людського мислення символ виникав стихійно як вияв прагнення людини до пізнання дійсності (наприклад, колесо — символ сонця, молот — символ блискавки). Символ як засіб узагальнення використовують у мистецтві, літературі, науці. На відміну від ірраціонально-спекулятивних та містичних поглядів на символ як сакральний феномен чи результат свавільної гри свідомості, що нібито прагне до умовностей, раціоналістичний досвід науки та мистецтва свідчить на користь розглядання символу як специфічного засобу освоєння дійсності в її нетривіальних формах. Взірцем логічно точного символу може слугувати будь-яка математична функція, що може бути розкладена в безконечний ряд значень, для яких вона виступає принципом, законом чи методом конструювання. Розрізняють символи у культурі та науці: символ у культурі — знакова форма предметно-чуттєвого буття художнього образу, яка містить у згорнутому вигляді багатоманітність ціннісних значень та естетичних смислів. Особливо великого значення символи набули у культурі Середньовіччя, де вони відігравали роль інтелектуальної канви, на основі якої була створена впорядкована система світобудови, здатна охопити безконечні зв'язки і відношення дійсності. Символізм тут виконує роль методу поєднання земного світу людини з горнім світом — світом найдосконалішої реальності і єдності Бога. Символ у науці за смислом близький до поняття "знак", але, на відміну від останнього, наділений невичерпною багатозначністю образу, що дозволяє через кожне часткове явище дати цілісне уявлення світу. За своєю природою символ тяжіє до діалогічної форми пізнання, оскільки зміст його може бути розкритий тільки у людському спілкуванні, за межами якого символ вироджується у пусту форму.
СИМВОЛІЗМ —
1) у широкому значенні тип культури чи індивідуальної поведінки, виразно орієнтованої на ті чи інші символи;
2) літературно-мистецький напрям, який виник в останній третині XIX століття у Франції, а потім поширився по всій Європі і у деяких літературах Нового світу. Символізм, при всій розмаїтості своїх головних шкіл і персон, постає передовсім як художньо оформлена світоглядна реакція європейської культури на тогочасну позитивістську, буржуазно-прагматичну цивілізацію, зосереджену виключно на матеріальних та політико-юридичних цінностях. Символізм не випадково вибудовує щонайширшу і щонайбільшу ретроспективу світової (передовсім античної та юдео-християнської) культури (наприклад, культурологія російських символістів Мережковського і Брюсова, яка прагнула охопити чи не весь час людської присутності на Землі). По суті, символізм суто естетичними засобами намагався поновити напружений символізм міфопоетичної доби та спадкоємних їй культур, аж до європейських Середньовіччя і романтизму включно. В умовах жорсткого відчуження художньої творчості від "ділової" дійсності індустріальної цивілізації вся літературна і мистецько-пластична сума європейського символізму та його світоглядна реставрація зазвичай не виходили за літературно-мистецькі межі, але символістам було притаманне вкрай унікальне у всій художній культурі Нового часу прагнення не лише вийти за ті межі, а й надати своїм художнім побудовам чи не загальноколективного статусу. Повертаючись до певних світоглядних засад "колективного" давноминулого, в умовах унікальності своїх естетичних позицій у мистецьких та загальнокультурних умовах кінця XIX — початку XX століття. Символізм парадоксальним чином повищував індивідуальний статус художника, міру його суто "особистісного" погляду на світ, аж до вкрай агресивно-індивідуалістичного. Символізм у своїй семантиці постає як парадоксальне поєднання міфологізованих, доконечно колективних візій історії і природи, з одного беку, і безнастанних фіксацій суто "особистісного", відстороненого від довколишньої дійсності психологічного стану — з другого. Символізм рішуче змінив саму речовину європейської поезії, стрімко розширивши її метафоричність, віднайшовши зовсім нову мовну фактуру, доти небачені засоби поетичної виразності. Так само він поглибив і романну та новелістичну прозу, створив новий тип драми і театру взагалі. Символізм став першопоштовхом до процесу, внаслідок якого з'явилися авангард і модернізм, інтелектуально допоміг становленню деяких філософських напрямів — від екзистенціалізму до феноменології, а також супроводжував перші структуралістські спроби і взагалі морфологічний аналіз у гуманітарній царині. Символізм увійшов також в українську літературу і культуру (передовсім пізній театр Лесі Українки, поезія молодого Тичини), позначивши становлення режисерського стилю Леся Курбаса та монументального — "бойчукізму". (В. Скуратівський)
СИМВОЛІЗМ релігійний — об'єктивування релігійних уявлень в образних структурах, які містять у собі вказівку на зміст цих уявлень у вигляді нерозгорнутих знаків, символів. Такими знаками є предмети культу, ритуальні дії, релігійна лексика (Бог, дух, благодать тощо), священні тексти. Символізм релігійний є таємничим і міфологізованим позначенням надприродного. У релігійному контексті знаходять також символізований вираз усвідомлення й переживання людиною вищих соціокультурних цінностей. Христос йде по воді до своїх учнів, він миттєво зцілює тяжкохвору жінку, п'ятьма хлібами вгамовує голод цілого народу — ці євангельські оповідання алегорично-повчального змісту символізують надію, що негоди можуть бути подолані навіть тоді, коли хиткий ґрунт утікає з-під ніг, що любов і людяність долають будь-яке зло. Образність і загальнолюдська адресованість надають символізму релігійному психологічної привабливості і виповнювальної значущості. (Б. Лобовик)
СИМВОЛІЧНА ЛОГІКА — назва сучасної логіки, що наголошує її головну особливість — застосування символів, розробку знакових систем для аналізу міркувань.
СИМЕТРІЯ — властивість незмінюваності (інваріантності) деяких сторін, форм, конфігурацій, процесів, явищ, відношень матеріальних об'єктів, законів природи відносно певних операцій, наприклад, симетрія математичних груп перетворення. Протягом усієї історії людства симетрія, як теорія, метод і методологія, відігравала важливу роль у науці, техніці, образотворчому мистецтві, архітектурі, музиці, танцях, літературі та інших видах інтелектуальної діяльності всіх цивілізацій. За висловом Вейля, за допомогою цієї ідеї людина намагається осягнути й створити порядок, красу і досконалість. Класична (геометрична) теорія симетрії XIX століття уточнила інтуїтивне уявлення про симетрію як гармонію пропорцій. Її поняття та ідеальні форми, абстраговані від декоративних орнаментів та геометричних форм кристалів, набули строгої математичної форми. Від тих часів в характеристиці симетрії залишилися такі наріжні поняття, як "візерунок" та "мотив". Широке застосування симетрії як теорії й методу коріниться в тому, що симетрію будь-якого об'єкта можна описати як у термінах його елементів симетрії, так і в термінах операцій симетрії. Важлива роль симетрії обумовлена взаємозв'язком причини й наслідку. Симетрія ефекту свідчить про закономірний характер (принаймні регулярність) першопричини явища або структури системи. Операції симетрії мають особливе значення саме як причини, оскільки викликані ними ефекти можна передбачити, і сама симетрія при цьому стає цінним об'єктом дослідження. Принцип симетрії П'єра Кюрі проголошує, що елементи симетрії (як і дисиметрії) причин повинні виявлятись у породжених ними ефектах, хоча обернене є несправедливим (ефекти можуть бути більш симетричними, аніж причини). Така дуальність причини і наслідку веде до двох різних вихідних точок дослідження симетрії. Рішучим кроком у напрямі до сучасної теорії симетрії було відкриття багатоманітних візерунків та операцій так званої "кольорової" симетрії (під "кольором" можуть розумітися будь-які негеометричні атрибути об'єктів). Поєднання класичної теорії симетрії з нетрадиційною мовою "кольорової" симетрії виявилося надзвичайно плідним у науці. Узагальнені симетрії дали ключ до розуміння та уніфікації багатьох законів фізики, хімії, біології та інших наук. Методологічний статус симетрії визначається перш за все тим, що вона стала багатовимірною системою відображення глибинних сторін світу, математично точною мовою, яка узгоджується з найбільш фундаментальними науковими теоріями і через це часом абстрактна й складна, але разом із тим і достатньо наочна, щоб при розгляді навіть далеких від буденного сприйняття сторін світу можна було вдатися до звичайної людської уяви. (О. Кравченко)
СИНЕРГЕТИКА (від грецького ἔργον — який діє обопільно, узгоджено) —напрям і загальнонаукова програма міждисциплінарних досліджень, котрі вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах. Ідеї синергетики запропоновані та розроблені Пригожиним (Бельгія) та Хакеном (ФРН) на рубежі 60-70-х років XX століття. Згідно з синергетичним підходом, самоорганізація складних систем спрямовується від хаосу до дедалі більшої впорядкованості на основі певних параметрів порядку й узагальненої синергетичної інформації відповідно до певних патернів (моделей). У процесі самоорганізації системи відбувається виникнення і самопородження смислу її розвитку, своєрідне прагнення системи до майбутньої віддаленої її впорядкованості за допомогою так званого атрактора. Речовинно-енергетичні процеси системи спрямовуються її інформаційним полем; система поводить себе так, що напрошується висновок: кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами. У певних критичних точках розвитку системи, точках біфуркації, вона може обирати шлях розвитку в одному з кількох енергетично рівнозначних напрямів. У зв'язку з синергетичними дослідженнями, зокрема розробкою параметрів порядку, в сучасній науці сформувався так званий антропний принцип: якби певні фізичні, хімічні тощо константи або параметри відрізнялися хоча б на декілька відсотків від тих, котрі існують насправді, то існування атомів взагалі, а також зоряних систем було б неможливим. Звідси випливає, що виникнення людини і високоорганізованого суспільства закладено в найфундаментальніших константах природи і розвиток Всесвіту має такий характер, що спрямовується світовим розумом. Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації суспільних систем, узгодження їх рушійних сил — мотиваційних інтенціональностей соціальних суб'єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення екологічної рівноваги між соціо-антропосферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Оскільки негативні екологічні показники, що загрожують існуванню життя на планеті, можуть набути певного асимптотичного прискорення у режимі "із загостренням", то їм має бути протиставлене цілеспрямоване культивування духовних параметрів (цінностей, ідеалів та норм) у суспільній свідомості окремих соціумів і глобального співтовариства в цілому. Цьому має передувати культивування синергетичної взаємодії і досягнення у малих спеціалізованих соціальних групах ефекту синергетичного резонансу: при досягненні певних "ідеальних" патернів взаємодії та цілеспрямованій дії на певні "акупунктурні" зони соціальних систем відбувається вивільнення надзвичайно великої кількості творчої енергії. (В. Лук'янець)
