СЛОВО — структурно-семантична одиниця мовної свідомості, що характеризує фрагменти людського досвіду, результати засвоєння навколишньої дійсності й має провідну опорну функцію в утворенні речення. Як одиниця мови, слово виступає єдністю значущого знака (фонетичний склад) та позначуваного (значення, денотат, смисл), але в кожному окремому випадку ця єдність не є жорстко закріпленою. У процесі розвитку мови слово здатне змінювати своє основне значення, надавати інших відтінків смислу, а те, що означувалось цим словом, може позначатись іншим. Тому поряд із фонетичним складом слова (зовнішня форма) виділяють його внутрішню форму, що, на відміну від позначуваного, виступає як схема функціювання слова у системі мовної свідомості і "дає напрям думки" (Потебня). Слово, що має точне, фіксоване значення, визначається як термін. Як феномен культури слово виконує репрезентативну, онтологічну, ейдетико-логічну (художню) та інші функції у моделюванні смислових відношень.
СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВО — напрям філософії і суспільної думки в країнах слов'янського регіону у XIX-XX століття. Ідейними предтечами його були: хорватський письменник Крижанич, чеський вчений Танка, словацькі —Шафарик і Коллар та інші. Особливо активно теоретичне слов’янофільство розвивалося в Росії. Оскільки Росія була єдиною реально незалежною у XIX столітті слов'янською державою, ідеологи слов’янофільства намагалися впливати і на політику цієї держави. В Росії представники слов’янофільства активно полемізували з так званими західниками, які обстоювали західну орієнтацію культурно-політичного розвитку країни. Російське слов’янофільство пройшло три етапи розвитку:
1) раннє слов’янофільство (Хомяков, І.В. і П.В. Киреєвські, І.С. і К.С. Аксакови) розглядало слов'янський світ як такий, що переймає духовне і культурне лідерство у романо-германського світу у всесвітньо-історичному процесі;
2) зріле слов’янофільство (Данилевський, Леонтьєв), де заперечується поняття єдиного всесвітньо-історичного процесу, оформлюється теорія культурно-історичних типів, акцент переноситься на обстоювання максимальної окремішності один від одного цих типів взагалі і слов'янського типу зокрема;
3) неослов'янофільство (В. Соловйов, Розанов, Бердяєв, Андреєв), де на перший план виходять проблеми не стільки етнокультурного, скільки релігійно-культурного розвитку слов'янського регіону, він розглядається вже не як православний, як на попередніх етапах, а як такий, що виконує у світі місію релігійного синтезу, спочатку всіх християнських церков, а потім християнства і релігій Сходу. Слов'янський світ розглядається як сходо- захід.
Оригінальною формою слов’янофільства в Україні була діяльність українофілів (дивись Українофільство). Головні положення української теорії слов’янофільства полягали в наступному: людство складається із культурно-етнічних єдностей, які Данилевський назвав культурно-історичними типами, вони виникають неодночасно і змінюють одне одного у процесі історичного розвитку. Культурно-історичний тип слов'янських народів є наймолодшим, порівняно з усіма культурно-історичними типами Сходу і Заходу; кожний культурно-історичний тип проходить стадії становлення, розквіту і занепаду. Романо-германський (західноєвропейський) культурний тип — найближчий попередник слов'янства — вже пройшов найвищий етап духовного і культурного розвитку; слов'янський культурний тип ще формується, він повинен у майбутньому замінити романо-германський культурний тип у якості всесвітньо-історичного лідера і створити більш поліфонічну універсальну культуру; слов'янству необхідно подолати духовну, культурну і політичну залежність від мусульманського і західного світів. (О. Кіхно)
СМЕРТЬ — природний кінець існування живої істоти. Людині притаманна здатність ставати у певне відношення до своєї смертності, осмислювати її. Історично першим є епічне ставлення до смерті в культурах родових суспільств, коли власна смерть людини ототожнювалася із смертю предка (культ предків), а саме життя сприймалося як приготування до посмертного існування (культ померлих у Єгипті). З посиленням відчуття особистісного буття постає трагічне ставлення до смерті (буддизм в Індії, даосизм у Китаї, зороастризм в Ірані, давньоєвропейська релігія, деякі релігії й філософські течії в стародавній Греції). Філософський зміст проблеми смерті сконцентровано в питаннях про смисл смерті як завершального моменту людського життя і значення страху смерті. Важливість проблеми смерті у філософії визначається парадигмою осмислення особистісного буття. Тому дана проблема не є центральною у філософських концепціях надособистісного чи безособового ґатунку (натурфілософія, пантеїзм, просвітницький раціоналізм, ідеалістична філософія Фіхте й Гегеля, позитивізм, матеріалізм, включаючи марксистський, концепції "волі" і "вічного повернення" у Шопенгауера, Ніцше, Гартмана, Шпенглера та інших). Античній філософії притаманне загалом раціоналістичне осмислення смерті: смерть або не стосується людського існування (стоїки, Епікур), або осмислюється як звільнення безсмертної душі від обмеженого тілесного існування (Піфагор, Сократ, Платон, неоплатонізм). Особистісний принцип лежить в основі християнського одкровення, за яким жертвою Ісуса Христа людині дано можливість подолання смерті й успадкування вічного життя. Страх смерті (і посмертної долі людини) уособлює образ Страшного Суду. Власне в контексті юдейсько-християнської традиції постає й розуміння смерті як таїни возз'єднання іманентного і трансцендентного, людського і божественного у творчості Лютера, Канта, К'єркегора, а в XX столітті у філософії релігійного екзистенціалізму (Бердяєв, Бубер, Марсель, Шестов, Ясперс), "діалектичній теології" Варта, Бультмана, Тилліха. Значення страху смерті й усвідомлення смерті як умови автентичності людського буття є принциповою проблемою і для атеїстичного екзистенціалізму (абсурдність буття, за Камю смерть як фактичність людського буття через вибір, за Сартром; буття до смерті як екзистенціал у фундаментальній онтології Гайдеггера). Проблема смерті посідає одне з чільних місць у сучасній філософії людини; прикладний аспект є предметом міждисциплінарних досліджень етики, правознавства, медицини та інше. (Є. Мулярчук)
СМИСЛ —
1) Особливий зміст, яким людина наділяє прояви своєї життєдіяльності, предмети та явища об'єктивного світу в процесі його духовно-практичного освоєння, і внаслідок цього надає їм певного значення в системі людської культури, в ієрархії суспільних цінностей. Характеризуючи суспільні властивості речей, смисл наголошує їх місце у житті людини, вказує на їхнє суспільно-історичне призначення. В цьому розумінні говорять про смисл буття, смисл праці, смисл життя тощо. В ідеалістичній філософії, зокрема екзистенціалізмі, смисл часто набирає містичного значення.
2) Характеристика виразів природних, спеціальних наукових і штучних мов, яка визначає правомірність вживання цих виразів у межах даної конкретної мови. Наприклад, у межах мови квантової механіки правомірний вираз: "Електрон має імпульс", але неправомірний: "Електрон має руки". Тому перше висловлювання має смисл (є смисловим), а друге не має смислу (є неосмисленим, безглуздим). Критерієм осмисленості виразів служать закони функціювання мов, зокрема для природної мови — правила граматики. Слід відрізняти неосмислений вислів від хибного. Ця осмисленість виявляється в тому, що хибне висловлювання є осмисленим і його заперечення дає істинне висловлювання, а заперечення безглуздого — завжди дає безглуздий вислів; 3) Одна з ознак імені, що характеризує його зміст. У цьому розумінні смислом називають усе, що можна зрозуміти, коли поняття засвоєне. В математичній логіці більш спеціалізованим поняттям смислу є концепт.
СМОТРИЦЬКИЙ Герасим (? - 1594) — український релігійний, культурний і освітній діяч XVI — початку XVII століття, поет, письменник-полеміст, перший ректор Острозької академії. Смотрицький відомий своїми поетичними і полемічними творами. Останні відзначалися антикатолицькою та антиуніатською спрямованістю. Очолював редакторську працю по виданню "Острозької Біблії" 1581 року, написав до неї віршований текст і обидві передмови. Є автором полемічних творів "Ключ царства небесного" і "Календарь римски новьй", написаних 1587 року. Смотрицький належав до так званого утраквістичного напряму в історії тогочасної української думки, представники якого поєднували у своїх поглядах традиціоналізм з рецепцією західних ренесансно-гуманістичних і реформаційних ідей. Так, утверджуючи у своїй поетичній творчості активну особистість, він водночас пріоритетного значення надає не "зовнішньому знанню" (світським наукам), а "внутрішній, богонатхненній мудрості", акцентує увагу на самопізнанні і духовному самовдосконаленню людини. Для Смотрицького характерне негативне ставлення до схоластичної філософії, схильність до традиційної православної містики. Реформаційна за своєю суттю ідея необхідності індивідуального осмислення текстів Святого Письма поєднується у Смотрицького з пошаною до авторитету церкви у справі його інтерпретації.
СМОТРИЦЬКИЙ Мелетій (до чернецтва Максим) (близько 1578, Смотрич — 1634) — ієрарх, церковний діяч, письменник-полеміст, проповідник, філолог, мислитель. Навчався в Острозькій школі та Віденській єзуїтській колегії, слухав лекції в університетах Ляйпцига, Нюрнберга та Віттенберга. Викладав у Віденській братській школі (близько 1608). 1618 — 1620 роках —професор і ректор Київської братської школи, 1620 року — архієпископ Полоцький. Як православний ієрарх і полеміст виступав у своїх творах проти унії та католицизму, однак, розчарувавшись у тодішньому православ'ї, 1627 року перейшов на греко-католицький обряд. Смотрицький — автор праць полемічного характеру, серед яких "Тренос, тобто плач..." (1610), а також підручника старослов’янської мови "Грамматіки словенския правилное синтагма" (1619). Смотрицький обстоював ідею сильної церкви і обмеження ставропігії братств. У поглядах на проблему співвідношення віри і знання, богослов'я і філософії, божественної і людської мудрості тяжів до української середньовічної традиції. Водночас у його поетичних творах виразно звучить ренесансно-гуманістична ідея потреби змістовного наповнення короткочасного людського життя. Використовував Смотрицький професійно-філософську мову викладу,логіко-дедуктивне виведення, сприяв повороту української думки від містики до формування раціоналістичних тенденцій.
СОБОЛЬ Ольга Миколаївна (1946, Харків) — український філософ, культуролог, соціальний антрополог. Закінчила радіо-фізичний факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1969). Кандидат філософських наук (1975). Старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. У центрі проблемного поля наукових досліджень — доля європейської культури, антропології та філософії в постіндустріальну добу, постмодерністський стан культури, лінгвістичний поворот у філософії та його вплив на сучасний філософський дискурс.
Основні твори: "Критика філософських концепцій американської "культурної антропології" (1978); "Неоконсервативна революція": гасла і реальність", у співавторстві (1990); "Постмодерн і майбутнє філософії" (1997); "Філософський постмодерн", у співавторстві. (1998).
СОБОРНІСТЬ — ключове поняття російської релігійно-філософської думки XIX-XX століття. Соборність визначалася Хомяковим і пізніше Бердяєвим як подолання кофлікту між індивідуальністю і колективом у спільному діянні любові, як духовне єднання людей безпосередньо один з одним, вільне від диктату державних і політичних структур. Хомяков протиставляв православний тип духовного єднання в любові більш формально і зовнішньо організованим католицькій і протестантській спільнотам. Федоров наголошував, що справжнє духовне єднання людей по типу Божественної Трійці відбудеться в ім'я "спільної справи" — спільної праці задля перемоги над смертю і загального воскресіння. В філософській системі B. Соловйова ідея соборності була пов'язана з ідеєю всеєдності: людство розглядалось як соборний або суспільний організм, а соборність визначалася як пошук людьми у житті такої форми всеєдності, яку вони мають у Бозі. Російська релігійно-філософська думка розглядала ідею соборної свідомості як факт слов'янської ментальності. Персоналістичним уособленням соборності Соловйов, Булгаков, Флоренський вважали Святу Софію — як соборний, зібраний воєдино Всесвіт, як всесвітнє соборне буття людей, культури і природи. Булгаков визначав соборність як віднайдення себе у єднанні з іншими, шукав місце ідеї Святої Софії серед основних ідеалів християнства, формулював ідеї християнського соціалізму як суспільної конкретизації ідеї соборності. Він писав, що натуральні соборності (народ, клас, людство, держава) входять до вищої в порядку ієрархії — соборності церковної. Флоренський визначав Софію як всеобіймаючу любов і як художницю при Бозі. Якщо Соловйов робив акцент на глобальній єдності світобудови, всеєдності людства, то Флоренський шукав конкретизації цієї цілісності у множинності проявлених аспектів життя Всесвіту і людства. Бердяєв підкреслював зв'язок ідеї соборності з центральною в християнстві ідеєю загального спасіння. Соборна солідарність людства, де кожний відповідає за всіх, де спасіння можливе лише разом з усіма іншими людьми, мала перевагу перед фактом розділення людей на праведних і грішних. Бердяєв писав, що як в Ісусі Христі відбулося індивідуальне втілення Бога в людині, так у християнському людстві відбудеться колективне, соборне втілення Бога. Ідея соборності корелювала з історіософічною ідеєю (яку розділяли практично всі представники російської релігійної філософії від ранніх слов'янофілів до О. Лосева) про те, що дух індивідуалізації і відчуження, який домінує в сучасній Європі, має бути замінений духом нової органічної епохи людства.
(О. Кіхно)
СОВІСТЬ — категорія етики, що характеризує моральну діяльність особистості через її здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно визначати зміст морального обов'язку, вимагати від себе його дотримання і давати самооцінку власних вчинків; одна з форм моральної самосвідомості, через котру здійснюється осмислення, контроль, санкціонування та критичний перегляд моральних настанов людської суб'єктивності. Етимологічно поняття "совість" у багатьох європейських мовах пов'язане зі значенням "спільне знання", "свідомість", що характерно і для мов слов'янських, зокрема української. Це слово походить від архаїчного префікса "со", що має широкий спектр значень, включаючи спільність дії, і "відати" — "знати". Розвиток моральної свідомості закріпив за поняттям "совість", крім усвідомлення власного ставлення до моральних вимог суспільства, значення переживання й засвідчення особливої, змістовної позиції суб'єкта моральної діяльності. Першими серед античних філософів поставили проблему совісті, очевидно, Демокрит та Сократ. Аристотель положенням "Нікомахової етики" про совість — "правдивий суд доброї людини" надав європейській традиції етичних пошуків певного забарвлення. Так, Кант розмірковує про "внутрішнє судилище" совісті у випадку, коли людина порушує моральний закон — відступає від вимог категоричного імперативу. Разом з цим стає очевидним тісний зв'язок совісті з обов'язком, а через нього — з добром і благом. Совість як переживання самооцінки є можливою тільки на основі знання норм суспільної моралі, що стали внутрішнім переконанням. Вона дає про себе знати і негативними проявами (наприклад, відчуття провини), і позитивними — впевненістю в правильності і справедливості вчинку. Різні "іпостасі" совісті зумовлені змістом людських уявлень про добро і зло, благо, справедливість, обов'язок. Цю залежність в абстрактній формі засвідчив Гегель, розглядаючи основні причини низки морально-психічних станів, позначених ним як "нечиста совість", "спляча совість", "муки совісті" тощо. Ніцше назвав нечисту совість "глибоким захворюванням", однак наголошував, що "це хвороба в тому сенсі, в якому хворобою є вагітність". Таким чином, "неспокій" совісті починає розглядатись як стан, необхідний для становлення морального суб'єкта. Фройд виходив з того, що совість породжується конфліктом між підсвідомими потягами і суспільними заборонами. Послідовники Фройда вже розглядали совість як особливий різновид неврозу (Віттельс), а з точки зору функцій — як негативний феномен: совість — ярмо, що перетворює людське життя в муки і страждання. Наукові дискусії навколо проблеми совісті мали гучне відлуння в сфері політики: Гітлером совість була публічно оголошена химерою. В філософії марксизму феномен совісті пов'язується з особливостями реального становища (буття) людини у світі. "совість привілейованих, — зазначав Маркс, — це і є привілейована совість". Отже, акцент робиться на соціальних детермінантах, що чинять вплив на совість і перешкоджають прояву її загальнолюдського змісту. Гайдеггер у свій спосіб пов'язує совість із буттєвою покликаністю людини, що звільняє останню від необхідності коритися зовнішнім авторитетам. "Совісна" людина бере на себе тягар вибору між добром і злом, у своїй діяльності орієнтується на власні критерії моральної оцінки. Через це моральну особистість завжди переслідує почуття невдоволеності собою, що є стимулом до самовдосконалення. Вона особливо чутлива до моральної недовершеності світу в будь-яких проявах і, звичайно, совість її ніколи не може бути спокійною, "чистою". Можливо, надто емоційно, але точно це висловив у праці "Культура і етика" Швейцер: "Чиста совість є винахід диявола".
(В. Єфименко)
СОКРАТ (близько 470, Афіни — 399 до нашої ери) — давньогрецький філософ, творчість якого стала межею між періодом ранньофілософських космогоній (досократики) і класичною грецькою філософією. Син каменяра і повитухи, наслідував ремесло батька. Зажив популярності завдяки бесідам на етичні теми, які вів у публічних місцях і зібраннях з усіма, хто цього бажав. Виховання доброчесності вважав головною справою кожної людини. У 399 до нашої ери був звинувачений у розбещенні молоді і релігійному нечесті. Вироком народного суду засуджений на смерть і страчений. Жодних творів не писав, висловлював свої міркування лише в усних промовах. Ця форма творчості випливає з теоретичних настанов Сократа. Він слідував висновку "я знаю тільки те, що нічого не знаю", який унеможливлював завершене вчення. Завданням мислення вважав пошук істини і спрямовування людей до блага. Головні складові методу Сократа — іронія і майєвтика (дослівно —"повивальне мистецтво"). Перша означає неприйняття розхожих уявлень, які піддаються сумніву і спростовуються. Сенс другої — через добирання та аналіз окремих міркувань "наводити" думку співрозмовника на істину. Завдання інтелектуального спілкування — "приймати пологи істини". Відкидав космогонічну проблематику як абстрактну і неспівмірну з можливостями людського розуміння; гідні уваги лише проблеми людського життя. Висловив свою філософську настанову девізом: "Пізнай себе самого". Ця зміна головної теми філософування дістала назву "сократичного повороту" в античній думці. Сократ є засновником раціоналістичної етики, головний принцип якої: "Якщо я знаю, у чому полягає добро, то не буду коїти лиха". Відтак основа доброчесності — пізнання того, у чому полягає благо. Це робить розум і здатність розуміння визначальними чинниками моралі і виховання. Сократ справив вирішальний вплив на класичну грецьку філософію. Його учні започаткували кілька відомих так званих сократичних шкіл (кініки, кіренаїки, мегарики). Сократ є провідним персонажем майже усіх творів свого найвидатнішого учня — Платона. Твори Платона і Ксенофонта є головним джерелом реконструкції філософських поглядів Сократа. Ще в Античності Сократ, завдяки обстоюваній ним відкритості мислення, став уособленням філософії.
СОЛІДАРНІСТЬ — один із принципів соціальної етики, який полягає у переконанні, що між людьми не існує непримиренно протилежних інтересів. Деякі форми соціального утопізму абсолютизують солідарність. (мрії про побудову своєрідного "суспільства-організму", де солідарність має відігравати роль головного конститутивного принципу). Природна основа й онтологічна передумова солідарності полягає у соціабельності — глибинно притаманній властивості взаємодопомоги і кооперації, яка характеризує переважну більшість соціальних організмів. Принцип солідарності передбачає узгоджену спільну дію людей задля вирішення соціальних проблем, зростання відносин довіри між людьми, формування і свідоме підтримування партнерства і консенсусу. Найвищі прояви солідарності —альтруїзм, життя заради інших, самопожертва (коли центром етичного космосу для людини є благо інших, існування і добробут спільноти). Реалістичний погляд на солідарність вбачає в ній необхідну умову існування спільноти. Навіть природна і соціальна нерівність людей та розходження їхніх інтересів не заважає солідарному пошуку прийнятних засобів співіснування. Зараз солідарність є необхідною умовою формування прийнятних стратегій розвитку (дивись Розвитку стійкого концепція).
(В. Заблоцький)
СОЛОВЙОВ Володимир Сергійович (1853, Москва — 1900) — російський філософ, поет, публіцист. Син історика Сергія Соловйова. Учень Юркевича. Доктор філософії (1880), Соловйов не зробив академічної кар'єри. Викладацька діяльність, до якої він не мав внутрішньої схильності, мала епізодичний характер. У 1881році Соловйову заборонили читання публічних лекцій. Видатний мислитель і непересічна особистість, Соловйова в історії російської філософії посідає особливе місце. В його особі остаточно склався той тип вільного релігійного філософування, що визначив самобутність і специфіку подальшого розвитку російської філософії. Головною метою філософських пошуків Соловйова є практичне перетворення світу на основі принципу всеєдності, органічного синтезу цільного знання, цільного життя і цільної творчості. Запорукою здійсненності такого перетворення є, за Соловйовим, наявність усеєдності у підвалині всього, що існує, — Абсолютного Всеєдиного Сущого, триіпостасна побудова якого виявляється у трьох модусах буття (воля, уявлення, почуття), діяльності (життя, знання, творчість) і самої позитивної всеєдності (Благо, Істина, Краса). Стверджуючись теоретично у цілісному знанні як синтез емпіричного, раціонального і містичного пізнання, як універсальний синтез філософії, науки і релігії, всеєдність реалізується як втілення Абсолютного у Всесвіті. Релігійний естетизм є характерною ознакою не тільки метафізики всеєдності Соловйова, розгорнутої як софійне вчення, а й як притаманний російській релігійній філософії срібного віку в цілому. Філософія Соловйова постає як результат глибокого переосмислення світового досвіду філософування на ґрунті святоотецької традиції, а ідея всеєдності становить життєдайний центр його релігійно-філософських пошуків у різні періоди творчості. Перший —підготовчий, суто умоглядний (70 — початок 80-х років XIX століття) —відзначений побудовою Соловйовим метафізичної системи, теоретичним обґрунтуванням вихідних засад його релігійно-філософського світогляду. Другий — церковно-публіцистичний (початок 80-х — середина 90-х років XIX століття) — надиханий утопічним ідеалом всесвітньої теократії, підпорядкований пошукам засобів справжнього здійснення християнського ідеалу цілісного життя. Третій період — позитивний, синтетичний (середина 90-х — 1900 років) — позначений занепадом утопічних ілюзій, заглибленням і розвитком релігійно-філософського світогляду, історико-філософськими студіями, переглядом ранньої метафізичної системи, що був обірваний передчасною смертю Соловйова. Ідеї Соловйова справили великий вплив не тільки на прямих його послідовників — братів Соловйова і Є. Трубецьких, раннього Флоренського, Вулгакова та інших, а й значною мірою стали стимулом і орієнтиром подальшого розвитку російської релігійної філософії.
Основні твори: "Читання про Боголюдство" (1877-1881); "Історія і майбутнє теократії" (1887); "Сенс любові" (1892-1894); "Виправдання добра: моральна філософія" (1897); "Життєва драма Платона" (1898).
СОРОМ — моральний стан людини, що характеризується переживанням самоосудження на підставі інтеріоризації реальних або завбачуваних міжсуб'єктивних стосунків. Разом із совістю сором формує ядро моральної самосвідомості людини, проте, на відміну від совісті, сором феноменологічно невіддільний від свідомості присутності іншого, хоча при цьому й результується в активній самооцінці особистості. Внутрішнє нюансування змісту категорії сорому забезпечують поняття "сором'язність", "ніяковість", "цнота" тощо. В історії філософсько-етичної думки моральне значення сорому особливо акцентується В. Соловйовим (відомий його парафраз Декарта: "Я соромлюся, отже, існую"). В свою чергу, "розвінчання" сорому як морального стимулу являє філософія Ніцше. Свідомість доби модерну тяжіє до "зняття" сорому як прояву конвенційного етосу; за умов кризи модерністського світосприйняття тема сорому здобуває нової актуальності у зв'язку з усвідомленням сутнісних обмежень людської активності (дивись Йонас).
СОСЮР Фердинан (1857-1913) — швейцарський мовознавець, філософ, основоположник структурної лінгвістики та семіології. "Курс загальної лінгвістики" Сосюра містить ідеї, що спричинили справжній переворот у мовознавстві. Прагнучи позбавити лінгвістику психологізму та загрузлості в екстралінгвістичному матеріалі, Сосюр висунув ідею системності мови, розглядаючи її як автономну, замкнуту систему знаків, що функціює за принципом диференціації. Це передбачало впровадження цілої низки бінарних опозицій — мова/мовлення, означник/означене, синхронія/діахронія, синтагма/асоціація. Всю теорію Сосюр логічно виводить з першої дихотомії, де мова розглядається як система відношень між вербальними знаками, що не залежить від різноманітних способів її використання. Вплив теорії Сосюра виходить далеко поза межі мовознавства — основну настанову структурної лінгвістики разом з її логічним апаратом успадкував французький гуманітарний структуралізм.
Основні твори: "Курс загальної лінгвістики" (1916).
СОФІЗМ (від грецького σόφισμα — судження, придумане розумно, хитро) — логічний феномен у вигляді послідовності пов'язаних суджень, що має на меті створити видимість (ілюзію) логічного обґрунтування (доказу) наперед хибного твердження. Софізм сприймається як певний умовивід, тобто як логічний доказ хибного твердження, хоча насправді має місце імітація умовиводу. Для викриття імітації необхідний логічний і семантичний аналіз софізму. Поняття "софізм" виникло в античній філософії завдяки діяльності школи софістів. Софіст в одіозному розумінні — людина, що будує софізм, щоб переконати опонента в істинності деяких тверджень заради власної вигоди. Розгляд і аналіз софізму в античній філософії (Платон, Аристотель) спонукали до більш глибокого дослідження правил і законів логічного мислення.
СОФІЙНІСТЬ — термін, що в християнській філософії вживається для характеристики світу як наслідку взаємопроникнення трансцендентного й іманентного, Божого й тварного. Ґрунтується на образі Софії, яка в юдаїстських та християнських релігійних уявленнях є уособленням мудрості Бога. Софія — це світ у Бозі, світова душа, світ як зібрання Божих ідей, смислів, задумів. Образ Софії є одним із виявів загальнолюдського архетипу пластичної гармонізуючої мудрості, що панує над людьми й опікується ними. Термін "софійність" виник у Давній Греції. Гомер в "Іліаді" пов'язує його з образом богині мудрості Афіни Паллади. Як абстрактне, умоглядне поняття "Божа мудрість" осмислюється Платоном. Категорійний її аналіз здійснює Аристотель. Поняття софійності розглядають Демокрит, Філолай, Прокл та інші еллінські мислителі. В старозаповітній традиції розробка образу Софії пов'язана з ім'ям царя Соломона — автора філософських книг Старого Завіту (Книги Премудрості та Книги Приповістей), де Софія уособлюється як дівствене породження Бога, тотожне йому. Коли щодо Творця вона є "дзеркало слави Божої", то стосовно світу вона — будівниця світу, стіни якого захищають від безмежного хаосу. В новозавітній традиції подальший розвиток тенденції до уособлення Софії зближує її з ликом Ісуса Христа —Логоса, як олюдненого втілення другої іпостасі Трійці, що є, за апостолом Павлом, "Божою силою і Божою премудрістю". На латинському Заході концепція мудрості розробляється від Бонавентури до Томи Аквінського, згідно з яким, вища мудрість, дарована Святим Духом, являє вершину ієрархії пізнавальних здатностей, що перевищує інтелектуальні здібності будь-якої людини. В подальшому ідеї софійності розробляються німецькими містиками (Сузо, Беме), романтиками (Новаліс). Інтенсивної розробки софійність набуває у візантійській традиції, що спиралась на ідеї, обґрунтовані в працях Оригена, Афанасія Александрійського, Григорія Ниського, Максима Сповідника. Суттєвий внесок у східнохристиянське розуміння Софії зроблено Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Він обґрунтовував необхідність додати до визначення Божої Премудрості трансцендуючий префікс "пре" (у старослов’янському перекладі). Тим самим мудрість людська й горня Премудрість були чітко усвідомлені у своїй співвіднесеності. Ця традиція відіграла визначальну роль в давньоруській культурі. Християнізацію Русі у "Слові про Закон і Благодать" Іларіон описує як прихід Премудрості Божої. Через популярне на Русі "Житіє Костянтина —Кирила Філософа" в давньоруській традиції утверджується ідея союзу людини з мудрістю, духовного одруження на Премудрості Божій. На цьому ґрунтується розуміння філософії як "любові до мудрості", що передбачає не лише пізнання істини, а буття в істині, розбудову, упорядкування, "мудрісне" життя. Бачення світу ґрунтується на ідеї єдності Творця, творіння й тварі, осмисленого буття як книги Премудрості. Особистісне втілення Софії поступово зближується з образом Богоматері як лона Христа, як першого храму Премудрості. Це знайшло відображення в ідейно-художній програмі Ярослава Мудрого, втіленій у символіці центрального храму Києва —Софійському соборі й подальшій іконографічній традиції, що поєднує теми софійності з богородичними сюжетами, вшануванням Оранти, подвигу вічного тримання рук перед Богом на захист грішного людства (таким є зображення Богоматері в алтарі Софії Київської). Тема софійності розробляється в "Ізборнику Святослава 1073 року", у творіннях Іларіона, Кирила Туровського та інших. Передусім Софія сприймається як знак етичного порядку Космосу, ціннісно-розумної впорядкованості буття, що являє духовну альтернативу невпорядкованому Хаосу як втіленню зла. Ідея софійності світу зумовлює не лише етичне, а й естетичне спрямування вітчизняної філософської думки. Образ Софії неодмінно виступає сповненим високої духовної краси. Творення світу Богом сприймається як художній акт. І робить його таким Софія, що є "художницею", втіленням принципу краси в Бозі. В подальшій історії української філософської думки ідея софійності розробляється полемістами (Вишенський, Баранович та інші). До неї звертаються Петро Могила, Туптало, Кониський. Відображена вона у творах Сковороди, Юркевича. В XIX столітті проблема софійності спеціально розроблялася представниками російської філософії (В. Соловйов, Флоренський, Булгаков, Є.Трубецькой та інші). (В. Горський)
