Тема 9. Історія та сучасний стан релігій в Україні

1. Етапи церковного руху в Україні ХІ – ХХ ст.

2. Історія української греко-католицької церкви.

3. Сучасний стан релігій в Україні та законодавство про свободу совісті та релігійні організації.

 

На території сучасної України розповсюджені передусім дві світові релігії - християнство та іслам. Іслам сповідується корінним татарським населенням Криму та вихідцями з тих народів, що належать до ісламського світу, але нині проживають в Україні: представники етносів Поволжя, Північного Кавказу, Середньої Азії. Але найпоширенішою релігійною системою в нашій державі, звичайно, залишається християнство. Воно представлене в Україні багатьма конфесіями, але найбільший слід в історичній долі нашої країни відігравало і продовжує відігравати християнство східної православної гілки. Звичайно, тому саме історичній ролі православ'я і православної церкви в Україні буде приділена головна увага. Але слід сказати, що помітним явищем у сучасному релігійному житті нашої країни стали різноманітні східні культи. Ми також є свідками релігійного суперництва не тільки між різними конфесіями, але й серед різних церков та організацій всередині християнства: нема єдності в православній церкві, відбувається відхід віруючих від традиційної місцевої церкви до місіонерських релігійних угруповань, що прибули з метою залучення населення України до свого руху.

№1.

Християнство прийшло на землі, що обіймає сучасна Україна, ще на початку нашої ери. З „Повісті временних літ” Нестора-літописця поширилася легенда про те, як апостол Андрій Первозваний побував у Скифії і поставив хрест на тій горі, де зараз стоїть київська Андріївська церква. Факт відвідування Андрієм місця, де в майбутньому з'явиться центр руського християнства - м. Київ, скоріше лише легенда, а ось свідоцтва про поширення християнства у Північному Причорномор'ї наводяться у грецьких історичних джерелах. Хроніки перших Вселенських християнських Соборів свідчать,, що на них були присутні єпископи з Таврії та Криму.

До Київської держави християнство потрапляє завдяки воєнним, дипломатичним, торгівельним зв'язкам з Візантією. Першим з київських князів прийняв хрещення у 867 р. Аскольд, а у списку єпархій константинопольського патріархату з'явилась 61-а - Руська. У 955 р. у Царгороді хрестилась княгиня Ольга. В часи правління Ігоря та Ольги на Русі вже діяли церкви, їх відвідували заїжджі грецькі купці, варяги-дружинники, що стали християнами під час військової служби у Константинополі. Але офіційний початок хрещення Русі пов'язаний з діяльністю князя Володимира, його намаганнями провести релігійну реформу задля посилення державної влади. Київська Русь була різноплемінною державою, до складу якої, поряд із слов'янськими, входили також угро-фінські, литовські, тюркські племена. Намагання створити єдину державність наражалося на опір місцевих князів і тому об'єднання племен дуже рідко було добровільним, частіше – під впливом обставин, під воєнним тиском. Зовнішній ворог дуже часто був спільним, тож і виходили проти нього союзом племен, разом. Але князь Володимир розумів - потрібна спільна ідеологія, спільна віра, що поєднає міцніше за зброю, а головне - добровільно. Потрібен був синкретичний культ, який сприяв би поєднувальній державній політиці князя: відповідав потребам феодального суспільства іосвячував владу й обожнював статус князя. Володимир намагався зробити релігійну реформу на основі синтезу родоплемінних культів на чолі з Перуном. Та нові релігійні системи формуються повільно, а рух до Руської держави був наступальним. До того ж створення пантеону богів з Перуном лише частково відповідало загальнодержавним інтересам, а в відображало інтереси феодалів окремих східнослов'янських князівств, а ще б довго не визнавали загальнослов'янським верховним богом. Це культ бога - покровителя князя та його дружини, він так сприймався народом. А нова релігія повинна була освячувати та виправдовувати соціальну несправедливість, що приносила з собою новий тип соціально-економічних відносин. Постала перед князівською верхівкою проблема вибору нової релігії, яка була б зрілою, відповідною новому для слов'ян типу суспільства - феодальній державі.

Вже вищезгаданий Нестор-літописець повідомляє про переговори щодо ору віри з посольствами Рима, Хазарїі, Волзької Булгарії та Візантії. До цих країн відбули навіть руські посли, аби ознайомитися з новими для слов'ян культами.

У другій половині X ст. Русь була могутньою ранньофеодальною ржавою, що знаходилася на перехресті важливих торгівельних шляхів з Європи до держав Малої Азії та Близького Сходу. Разом з купецькими караванами йшли до Русі християнські, мусульманські, іудейські проповідники. Ранні слов'янські держави вже прийняли християнство чи то з Риму, чи з Константинополя. На сході наші предки межували з ісламською Волзькою Булгарією та Хазарським каганатом, панівні верстви якого сповідували іудаїзм.

Більшість слов'янських держав, крім болгар та сербів, прийняли християнство з Риму. Ці країни були поєднані з Київською Русю династичними зв'язками. Чому Володимир вибрав хрещення з Константинополя? Адже Київ нерідко воював з Константинополем, а розбіжності з Римом були не такими глибокими, Рим був далеко. Тож Володимир не повинен був боятися залежності від папського престолу, папи на слов'янському владареві. Та Західна Європа у добу раннього феодалізму поступалася і в економічному, і в культурному розвиткові перед Візантією та країнами ісламу. А те, що слов'янські народи Чехії, Словакії, Моравії, Хорватії, а потім скандинавські народи вибрали римський варіант християнства, то це визначалося тим, що вони надавали перевагу духовному нагляду політично більш слабкого Риму, ніж васальній залежності від німецьких місіонерів. Тому й варіант вибору християнства з Риму для східнослов'янської влади був вельми реальним, як були реальними фактори, що могли привести до ісламізації наших предків: торгівельні зв'язки з сусідніми мусульманськими народами були давніми й активними, а сам іслам як релігія визначався активним, наступальним характером свого віровчення, був досить добре пристосований до розуміння простих людей. Ряд положень Корану навіть співпадали з побутовими особливостями та традиціями слов'ян: виправдання полігамії, кровної помсти за вбитого родича, потойбічні воздаяння і т.д. Слов'яни ходили у воєнні експедиції до Каспію, довго перебували в мусульманських землях, деякі з них наверталися в іслам.

На початку XI ст. давній шлях із "варяг у греки" поступово втрачав своє значення. Основна маса товарів йшла Волгою до країн Близького Сходу, де панує іслам. Існує припущення, що якби вибір релігії відбувся на сторіччя раніш або родоплемінні культи збереглися на сторіччя довше, іслам на Русі міг би стати реальністю.

Другий можливий шлях релігійного розвитку, що міг стати, але не став реальністю, був пов'язаний з впливом іудаїзму. Це була державна релігія Хазарського каганату відтоді, як сюди між VІІІ-ІХ ст. стали прибувати євреї, що втікали від переслідувань із мусульманських та християнських країн. Це були багаті купці та ремісники, їхні общини були і в Києві. У самій Хазарії іудаїзм був державною релігією, та до неї вороже ставився простий народ, який був прихильником ісламу чи християнства. Релігійна політика Хазарії, що нав'язувала іудаїзм, привела до послаблення держави, що й стало однією з причин її падіння.

Отже, на Русі могла затвердитися будь-яка з цих релігій. Та вирішальними, як завжди, стали економічні інтереси. Центром давньоруської державності був полянський союз племен на чолі з Київським князем, тому перевага була на користь тієї релігії, до якої прихилявся князь та його дружина. Релігія Візантійської імперії цілком відповідала потребам феодальної верхівки, сприяла створенню єдиної держави, освячувала єдиновладдя київського князя. Християнство було національно універсальною релігією, більше пристосованою до життя політичної держави, могло сприяти політиці князя по об'єднанню слов'янських земель у одну державу, виступати єдиною ідеологічною основою для консолідації східнослов'янських народів.

Привабливим для князівської влади був і характер відносин між державою та церквою у Візантії. Володимир теж бажав мати церкву, що підтримувала його владу, але не претендувала на втручання в державні справи. Тому Візантійська церква, що посідала підлегле становище відносно світської влади, за своїм устроєм більше підходила інтересам князя. Слід додати, що східне християнство визнавало можливість відправлення культу місцевою мовою, що полегшувало його засвоєння новонаверненими народами.

Тож введенням християнства князь Володимир розв'язав дві задачі: поєднав племена за допомогою єдиної релігії та відкрив можливість до спілкування східних слов'ян з християнським світом. Отже, вибір на користь православ'я зробила сама історія. В 988 р. князь Володимир офіційно виголосив християнство державною релігією й активно сприяв його впровадженню. Починається перший етап взаємовідносин церкви з державою та народу.

Як пише "Повість временних літ", князь Володимир силою розправився із символами старої віри: - повелів звергнути всіх кумирів: одних порубати, а других попалити. Це було типовим для періодів зміни релігії, ідеології, але збереглося й до наших днів: прихильники нової релігії чи ідеології своїм найпершим завданням вважали руйнування всього того, що символізує той стан релігій, який вони хотіли б зламати.

Не існує єдиної думки, кому була підпорядкована церква за часів Володимира, можливо патріархові в Болгарії, але з 1037 р., після скасування Болгарського патріархату, безумовно, руська церква перебуває під юрисдикцією Константинополя. Руська церква спочатку не мала власних національних церковних кадрів, а тому обслуговувалася грецьким духівництвом. Поступово з'явилися нові ченці, священики, але Візантія була зацікавлена в тому, щоб на Русі використовувалися її церковнослужителі: багаті східнослов'янські землі були джерелом збагачення візантійської церкви.

Своєю владою константинопольські патріархи призначали на Русі не тільки грецьких єпископів, священиків і ченців, але й митрополитів - тих, хто очолював церкву, - вищу церковну особу у державі. За церковними канонами вибори митрополита відбувалися під час собору єпископів, а потім затверджувалися патріархом. В ХІ-ХІІ ст. статус Руської православної церкви був настільки залежний від Візантії, що константинопольський патріарх навіть не радився з київськими князями відносно кандидатури на митрополичу кафедру.

Але Руська церква прагнула до національної незалежності і дбала про створення власної ієрархії та місцевих кадрів духовенства. Церква, залежна від іноземців, не могла піднятися до розуміння національних проблем, сприяти формуванню національної самосвідомості, патріотизму. В ХІ-ХІІ ст. у Київській державі почали готувати власне духовенство, а центром підготовки майбутніх священиків та ієрархів руського походження став Києво-Печерський монастир. Ярослав Мудрий поставив у 1051 р. на руську митрополію митрополита Іларіона, автора "Слова про закон та благодать". Та константинопольський патріарх його не затвердив, і Ярослав поступився, бо його син Всеволод мав брати шлюб з візантійською царівною, а умовою було повернення до старої форми церковних відносин. В 1147 р. князь Ізяслав Мстиславович поставив на Київську кафедру. Климента Смолятича, та патріарх знову його не визнав, і в 1157 р. Юрій Довгорукий погодився на кандидатуру грецького митрополита. За часів монголо-татарської навали можливість отримання церковної незалежності стає ще більш проблематичною. Русь була в політичній залежності від Золотої Орди і в релігійній - від Візантії. Зруйнований монголами Київ втрачає роль політичного, культурного та релігійного центру Київський митрополит Максим, грек за національністю, в 1298 р. втікає до Владимира-на-Клязьмі, де засновує кафедру. Його спадкоємці тепер будуть перебувати у Володимирі, а потім переберуться до Москви, зберігаючи титул митрополита Київського. Галицькі князі домоглися створення власної кафедри. В XIV ст. відновлюється митрополія у Києві, що стає релігійним центром князівства Литовського. Таким чином впродовж XIII-ХIVст. на київській кафедрі переважали грецькі митрополити, але були й руські: Кирило III (1249- 1281), Дмитро (1308-1326), Олексій (1354-1378). Але майже все XV століття - час правління греків у руській церкві.

Та під тиском мусульманського світу й внаслідок хрестових походів Візантія занепадає. Руська церква набуває рис автономії: всі церковні питання вирішувалиея руськими митрополитами, соборами руських єпископів самостійно. Константинопольський патріарх лише зберігає право затвердження київських митрополитів. Та в цілому стан церковного життя погіршувався: протягом XIV-XV ст. неодноразово єдність митрополії порушувалася. Був час, коли в межах колишньої митрополії діяли одразу три митрополита: Олексій у Москві, Кипріан у Києві, Антоній у Галичу. Врешті, це мало завершитися повним розривом, що був зумовлений існуванням Руської церкви у складі двох різних держав, різних політичних систем та етнічних спільнот. Руське православ'я поділилося на дві частини зі своєрідним державно-етнічним забарвленням і статусом.

В середині XV ст. Константинополю загрожувала навала турок, і патріарх вдається до договору з Римом, що підписав і митрополит Ісидор, через що московський князь скликав собор єпископів (1448), який позбавив Ісидора кафедри й обрав митрополитом усієї Русі рязанського єпископа Іону. Константинопольський патріарх відмовився його висвячувати. Та 23 травня 1453 р. турки оволоділи Константинополем, тому 1458 року собор у Москві затвердив автокефалію своєї церкви.

Становище ж українських єпархій було невизначеним. Митрополит Іон втік до Рима. Литовське князівство, до складу якого були приєднані руські землі, прихильно ставиться до католицької церкви. Українське православ'я зберігає свою канонічну сполуку з Константинополем, але починає набирати рис української національної церкви. Церква стає символом національної боротьби, а протистояти їй доводиться не тільки католицизму, але й Реформації, яка поширилася у Литві. Київська митрополія набуває більшої самостійності. З 1494 р. Константинополь втрачає право затверджувати митрополитів на Київську кафедру, аж до 1596 р. їх призначає польський король.

В той час, коли у Москві церква все більше підпадає під вплив самодержавної влади, Київська митрополія продовжує перебувати під юрисдикцією Константинопольського патріарха. Залежність від нього була непомітною. Митрополити хоча й носили титул Київського, перебували у Вільні або Новогрудку. З прийняттям Люблінської унії про поєднання Польщі та Литви розпочинається наступ на українську мову та православ'я. Серед українського панства та частини ієрархії виникає думка щодо унії з католицизмом, яку й було здійснено у 1596 р. Українська православна церква опинилася в скрутному становищі, виникла загроза втрати ієрархії.

Та в 1620 р. православна ієрархія на Україні поновлюється єрусалимським патріархом Феофаном за допомогою братств, міщан і козацтва. Київським митрополитом було обрано Іова Борецького та висвячені шість єпископів. Українській церкві надавалося право самостійного вибору митрополита собором єпископів.

Відновлення православної ієрархії спричинило появу в ХVІІст. когорти визначних київських митрополитів - захисників православ'я та богослов'я: Іов Борецький (1620-1631), Ісая Копистенський (1631-1632), Петро Могила (1633-1647). Під керівництвом Петра Могили було підготовлене "Православне сповідання віри", створене у 1615 р. Київським Богоявленським братством разом із школою, яка у 1632-1633 рр. злилася із школою Києво-Печерської лаври у Києво-Печерську академію.

Православ'я виступило духовним чинником боротьби за національну незалежність від польсько-литовського панування, стало сприйматися як синонім українського. Гасла оборони православ'я були характерні й для селянсько-козацьких повстань, і для національно-визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького.

Після Переяславської Ради постало питання про перехід Київської митрополії з юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського. Багато українських ієрархів вважали, що Московська держава та Московський патріархат є реальною силою, що допоможе встояти проти покатоличення й уніатства. Та на цю ідею не пристав митрополит Київський Сильвестр Косів, який що сили ухилявся від вірнопідданої присяги московському царю. Коли ж уникнути влади Москви не вдалося, клопотався, щоб місцеве духовенство, яке залишалося у віданні Константинопольського патріарха, обиралося з українців, а духовні особи, що провинилися, підлягали місцевому суду, а не викликалися до Москви. Останнє йому було надано, у всьому іншому - відмовлено.

Наступні митрополити не хотіли визнавати влади Москви й орієнтувалися на Польщу. Питання про перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату вирішилося під час гетьманства Івана Самойловича (1672-1687). Він намагався заручитися підтримкою царя, щоб затвердити митрополитом свого родича князя Гедеона-Святополка Четвертинського. На соборі, що обирав митрополита, багато духовенства участі свідомо не брали, але на прохання гетьмана Самойловича кандидатуру митрополита схвалили, пообіцяли збереження старих церковних прав та запросили митрополита на висвячення до Москви. Посвячення Гедеона в сан митрополита Київського відбулося 8 листопада 1685 р. при врочистому служінні патріарха в Московському Успенському соборі в присутності царів. Але російській владі треба було здобути згоду Константинопольського патріарха на підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. До Константинопольського патріархату відбуло посольство на чолі з Миколою Алексєєвим. Спочатку патріарх не згодився, але йому наказав великий візир, який таким чином хотів заручитися підтримкою Москви проти Австрії, Венеції та Польщі. Константинопольський патріарх Діонісій видав грамоти про свою згоду на підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху і таким чином, фактично - з 1685 р., а канонічно - з 1686 р. Київська митрополія підпала під владу Москви, її подальша доля залежала від політики самодержавства. Централізація влади в руках царів, претензії російських монархів на богообраність і верховенство у церкві, процеси секуляризації церковних земель та майна ослаблювали авторитет церкви. Значення Києва як релігійного центра зменшується, хоча тут була заснована у 1701 р. Києво-Могилянська академія - перший вищий навчальний заклад у східних слов'ян. Саме вихідці з її стін визначали в XVIII ст. культурну політику Росії: Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський.

Цар Петро І скасував патріаршество, створив для відання церковним справам Святіший Синод. З цього часу у Російській державі митрополії втратили своє значення. Релігійне життя йшло без особливих реформ, церква була вірним слугою самодержавства й, в свою чергу, спиралась на державну владу у боротьбі з вільнодумством та єресями.

Отже, можна зробити висновок, що запровадження християнства на Русі було історично виправданим кроком, тому що відповідало потребам молодої держави у поєднувальній ідеології. Історія християнської церкви на Україні виявилася пов'язаною з особливостями державної та національної історії. Але приєднання української церкви до Московської патріархії привело до скасування національних особливостей українського православ'я, до повного злиття з Руською православною церквою й до повної незалежності від самодержавства.

Релігійне питання в Україні активізується напередодні й після революції 1917 р. У православ'ї виникають три течії: автономісти, автокефалісти і обновленці. Перші прагнули поновити старі автономні права української церкви у складі єдиної Руської православної церкви. Другі ідею державної і національної незалежності України пов'язували із створенням автокефальної (самостійної) української церкви з владою власного патріарха. Обновленці виступали за реформу церковного життя і були як серед автономістів, так і серед автокефалістів. Автономісти дотримувалися традиційного православ'я і зберегли за собою основну масу віруючих навіть у 1920-ті роки, коли їх намагалися потіснити автокефалісти й обновленці.

Традиційну українську церкву очолював митрополит Київський Володимир Богоявленський, колишній член Святійшого Урядового Синоду. Він відстоював позиції єдності з Московським патріархатом, який було відновлено 10 листопада 1917 р.

Гостра дискусія відносно того, якою повинна бути православна церква в Україні, розгорнулася на Всеукраїнському Соборі в січні 1918 р.: йшлося про збереження канонічного зв'язку з Московським патріархатом. Собор більшістю учасників цей зв'язок залишив. 25 січня 1918 р. митрополита Володимира було вбито, єпархіальні збори митрополитом обрали Антонія Храповицького, який продовжив лінію свого попередника. Всеукраїнський собор, що затвердив Антонія, підкреслив автономні права української церкви у межах Московського патріархату. Це затвердив 7 вересня 1918 р. й Всеросійський собор Російської православної церкви. Патріарх Тихон у 1922 р. ще раз підтвердив автономічні права Української церкви.

Але подальші обставини політичного і церковного життя склалися несприятливо для Української церкви. Митрополит Антоній Храповицький емігрував за кордон. Для зміцнення церковної влади патріарх Тихон вводить посаду екзарха (управителя) України. Спеціального соборного чи синоїдального рішення про утворення екзархату не було, екзархів і надалі призначали патріарх чи синод, а не обирав Собор.

31 січня 1990р. архієрейський собор Російської православної церкви прийняв "Положення про екзархати". Українському екзархату надано офіційного статусу і названо "Українська православна церква" (УПЦ). Такий самий екзархат створено у Білорусії. Однак життя вимагало подальших змін. Проголошення суверенітету України, національне відродження, підвищення ролі церкви у суспільному житті поставили питання про необхідність самостійної Української православної церкви. 9 липня 1990 р. єпископат УПЦ звернувся до Московського патріарха Олексія II й до Святійшого Синоду з відповідними проханнями. Українській православній церкві було надано автономії і самостійності в своєму управлінні під юрисдикцією Московського патріархату, Екзарх України дістав титул Митрополита Київського і всія України. Грамоту про це було вручено митрополиту Філарету й Синоду 27 жовтня 1990 р. у Софійському соборі. Згідно з новим статусом УПЦ є самостійною, незалежною в управлінні, сама вирішує головне кадрове питання - поставлення єпископів. Єпископи мають обиратися і призначатися на посаду Синодом УПЦ. Самостійно вирішуються питання про створення нових єпархій в Україні. Голова УПЦ - митрополит Київський і всія України обирається Українським єпископатом, а патріарх Московський лише благословлятиме це обрання. Всі питання церковної, фінансової, господарської, миротворчої діяльності вирішуються лише синодом УПЦ.

Але після того, як у 24 серпня 1991 року Верховна Рада України оголосила про національний суверенітет України, на політичній карті нашої держави стала діяти не лише УПЦ. Була поновлена діяльність Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ), яку очолював патріарх Мстислав (Скрипник). Ця церква була створена Василем Липківським у 1918 р., коли на Соборі священики і миряни взялися за руки, а перший у цьому ланцюзі рук тримав мощі святого митрополита Макарія, а потім колективним накладанням рук на Василя Липківського висвятили його у єпископи. За радянської влади УАПЦ діяла, звісно, закордоном, а після оголошення незалежності Української держави поновила свою діяльність на Батьківщин

№2.

Події XVIст. мали вирішальний вплив на долю всіх народів Європи. Католицький світ зазнав удару з боку реформаторських рухів і відповів рішучими діями Контрреформації. Хвиля цих процесів пройшла й по Україні. Вирішальний вплив на церковне життя справили політичні обставини, в яких опинилися українські землі внаслідок Люблінської унії 1569 р., коли, поєднавшись, Польща та Велике князівство Литовське утворили Річ Посполиту.

Події Берестейської доби, про які піде розмова нижче, мали визначний вплив на всю історію християнства на Україні. Це були часи, коли з'являється нова політична сила української держави - козацтво. Таким чином, головною рушійною силою українського суспільства були магнати та шляхта, а також козацтво та міщанство. Різне соціальне становище цих активних верств по-різному визначило їх ролі у церковній історії. Вищі класи українства прагнули зрівнятися в політичних правах з польсько-литовською шляхтою, тому саме серед них та серед вищого духовенства, що рекрутувалося з шляхти, були здійснені кроки до унії з Ватиканом. В той час для середніх і бідніших верств українства збереження традиційного православ'я, вірність православній українській церкві стало ідеологією, що сприяла збереженню національної самобутності. В той час, коли панство окатоличувалося й ополячувалося, залишитись православним означало - залишитись українцем.

В новій польсько-литовській державі православне населення опинилося у значній меншості. Королівська влада брутально втручалася у церковні справи: королю належало право назначати кандидатури на митрополичу кафедру, він міг відміняти накази митрополита, за гроші призначав номінантів на єпископські кафедри, серед них могли бути навіть світські особи. Священики української церкви здебільшого були людьми неосвіченими, бо держава не дбала про українське богослов'я. Низький рівень освіти духівництва, порушення ним моралі та церковних канонів, симонія (продаж церковних посад), всевладдя світських патронів у церкві - це були ознаки глибокої кризи, яку переживало українське православ'я наприкінці XVI ст. Православ'я було в Речі Посполитій у статусі другорядної релігії. Константинопольський патріарх не міг подати підвладній йому українській церкві належну допомогу, бо сам животів у владі мусульманських володарів.

Щоб вивести українське православ'я з кризи, українське міщанство почало створювати братства, які ставили за мету відновлення моралі та канонічних засад церковного життя. Братства підтримувалися східними патріархами, але з ними вели найзапеклішу боротьбу власні православні єпископи.

Отже, православна церква протистояла католицькому та протестантському впливам, будучи ослабленою як з середини, так і ззовні - з боку королівської влади. Загостренню католицько-православних відносин посприяло впровадження календарної реформи, започаткованою папою Григорієм XIII. Православні продовжували дотримуватися старого юліанського календаря, незважаючи на спроби католиків насильно накинути новий календар на православні громади.

Український єпископат розумів необхідність впорядкування внутрішнього церковного життя. Частина вищих ієрархів вихід з кризи вбачала у розриві зв'язків із Константинополем і підпорядкуванні митрополичої кафедри Риму. Східні патріархи лише номінально брали участь у церковному житті України. Часто їх дії навіть сприяли загостренню церковних проблем. Наприклад, Константинопольський патріарх Ієремія призначив на митрополичу кафедру Михайла Рагозу й одночасно обмежив його владу, обравши Кирила Терлецького своїм екзархом, тобто представником в Речі Посполитій, спровокував зіткнення митрополії та екзаршої влади.

Здебільшого візити східних патріархів до України мали на меті жебрання, а часом видурювання коштів. За відповідну плату вони накладали прокляття, видавали грамоти, призначали на посади, ще більше деморалізуючи життя митрополії. Такі втручання "греків" викликали протест серед православних діячів Київської митрополії. Але вони мріяли не тільки про лад у своїй церкві, але й, перш за все про зрівняння у правах з католицькими єпископами, про обмеження права патронату щодо православних єпархій, про скасування братств. Королівська влада дала зрозуміти, що українські єпископи, які підуть на унію з папою, зрівняються у правах з католицьким єпископатом. Православні ієрархи заходилися рятувати своє становище на шляху церковної унії з Римом.

Очолив унійний рух майбутній митрополит Іпатій Потій. Він наголошував на необхідності звільнення церкви з полону світської влади, вказував на небезпеку з боку протестантизму. Але умовою унії Потій вважав також збереження східного обряду та традицій православ'я. Переважна більшість духовенства та віруючих не підтримала б ідею унійної (з'єднаної) церкви без збереження звичного обряду. Потій погоджувався визнати зверхність папи, але ніяк не поглинання своєї церкви Римом. Зв'язок із Римом прибічники унії пропонували запровадити у формі висвячення папою митрополита. Значна увага приділялася підвищенню соціального статусу православного єпископату, посиленню його влади в церкві. Православні ієрархи прагнули зрівнятися в правах з католицькими єпископами, бути допущеними до сенату, брати участь у державних трибуналах, підпорядковувати собі монастирі і братства, відкривати школи, семінарії і друкарні. З такими умовами унії І. Потій та К. Терлецький відбули до Риму.

Підготовка унії наштовхнулася на опір з боку братств та деяких світських діячів, у першу чергу князя Костянтина Острозького. Він очолив антиунійний рух, що включав переважно українську прйвославну шляхту та поєднане вбратства українське міщанство.

Єпископи, що пристали до унії, визнали над собою владу папи і прийняли католицьку догматику, включаючи вчення про чистилище та "Філіокве", тобто визнали, що Дух Святий походить не тільки від Бога-Отця, але також і від Бога-Сина. Православним було залишено їхній обряд, включаючи юліанський календар.

В українських єпархіях панували антиуніатські настрої, причому особливі протести викликали спільні богослужіння з католицькими ієрархами. Але унійну справу підтримував сам король та більшість церковних ієрархів на чолі з самим митрополитом Михайлом Рагозою. Остаточно рішення у цій справі мав ухвалити собор, королівським універсалом його було призначено на 16 жовтня 1596 р., а місцем проведення обиралося Берестя (Брест). Щоб запобігти присутності на соборі представників східних патріархів, універсал забороняв брати у ньому участь іноземцям. А саме на прибулих до Речі Посполитої протосинкела Константинопольського патріарха Никифора та протосинкела Олександрійського патріарха Кирила Лукаріса православні покладали найбільші надії. Митрополит та єпископи-уніати побоювалися зустрічі з ними, але й протосинкели побоювалися прибути на собор, бо їх могли заарештувати за порушення королівського універсала. Офіційне відкриття унійного собору відбулося 8 жовтня 1596 р. у церкві св. Миколая. Митрополит та єпископи підписали декларацію унії, викляли супротивників та тих, хто не приєднався до унії.

Православні вирішили провести свій окремий собор. 9 жовтня цей собор засудив та змістив єпископів і митрополита, що пристали до унії. Як і слід було очікувати, король став на бік уніатів, а православну церкву, не з'єднану з Римом, фактично поставив поза законом. Таким чином, XVI сторіччя в історії української церкви завершилося утворенням на місті однієї двох церков - православної, що визнавала зверхність Константинополя, та уніатської, або грецько-католицької, яка, поєднавши східну обрядність та католицьку догматику, перейшла під зверхність Риму.

За перші півстоліття існування уніатської церкви сформувалися головні риси цієї конфесії, середні між католицтвом і православ'ям. Створення католицької церкви створило моноконфесійний характер українців. Цю церкву не визнавав православний світ, а католицька ієрархія не допускала думки про її рівність з українською ієрархією. Антиунійні настрої були поширені серед козацтва. Прихильники унії розуміли, що майбутнє їхньої церкви залежить передусім від підтримки Риму та ласки Варшави. В часи Хмельниччини від української греко- католицької церкви відійшло багато духовенства. Та її позиції посилилися після Андрусівської угоди 1667 р. між Росією та Польщею. У XVIII ст. ще більше окріпли позиції греко-католицької церкви на Правобережжі. Навертання в греко-католицтво стало державною політикою Речі Посполитої. Православні єпископські кафедри стали віддавати уніатам, православних священників проганяли з домів, руйнували їхні садиби. Насильне покатоличення, утиски православної церкви посилювали соціальну нестабільність, сприяли тому, що в унії починали мати вихід з міжконфесійної ворожнечі. Але поділ Польщі призвів до протиуніатських заходів царського уряду на включених до складу Росії білоруських та українських землях.

У своєму намірі знищити греко-католицьку церкву уряд Росії знехтував тією обставиною, що на Правобережній Україні вона вже пустила досить глибоке коріння, тому її ліквідація не могла пройти безболісно. Ігнорувалося також, що посилення кріпосництва на Правобережжі й одержавлення тамішньоі церкви неминуче зміцнить симпатії народу до унії, яка в цій ситуації служитиме йому символом більш поміркованого соціального клімату. Але уряд хотів мати на Правобережжі церкву, яка б обслуговувала політику самодержавності і яку б очолював не папа, а російський цар. Уряд Росії ще у 20-ті роки XIX ст. злив у західних губерніях греко-католицьку церкву з православною. Як водиться, підтримка інтересів уряду прийшла з боку священників-уніатів, які від імені віруючих зробили підпорядкування греко-католицької церкви російському синоду, що й відбулося 17 березня 1839 р. Внаслідок царської політики унія залишилася лише в Галичині, яка була в складі Австро-Угорщини.

Уряд Австрії послабив контроль папської курії над уніатами Галичини, почав піклуватися про підвищення культурно-освітницького рівня її духовенства. У Відні було засновано семінарію для уніатів, а в 1783 р. такий самий навчальний заклад було відкрито у Львові. Саме в середовищі греко-католицьких священиків почала формуватися західноукраїнська інтелігенція. Польська шляхта та католицьке духовенство намагалися запобігти національному відродженню Галичини. Найбільш свідомі представники уніатської церкви брали діяльну участь у процесі відродження національної самосвідомості галичан-українців. Ще в 1816 р. уніатський митрополит Михайло Левицький заснував "Товариство галицьких греко-католицьких, священників для поширення освіти й культури". Одним із завдань цього товариства було видання книг уживаною народною мовою. Митрополит домігся дозволу викладати у школах українською мовою, у Львові в 1817 р. було відновлено університет, де лекції з філософії та богослов'я читали українською мовою. В 1830-ті роки у Львівській семінарії виник демократично-просвітницький гурток української інтелігенції, очолюваний Маркіяном Шашкевичем. Вони збирали український фольклор, поширювали знання про українську історію. Діяльність освічених уніатських священиків призвела до того, що остаточно пробудилася національна свідомість українців Західної України, молодь та духовенство перестали цуратися рідної мови.

Отже, оскільки церковне життя у Західній Україні розвивалося в XVIII- ХІХ ст. направлене на самозбереження українського населення. З його боку, її поява була першим широкомасштабним розколом всередині заїнського православ'я.

Особливий етап у розвитку греко-католицької церкви пов'язаний з ім'ям Шептицького. Він набув сану митрополита у 1900 р. Його кар'єра була блискучою: граф, уланський офіцер, він будучи поляком, але вболівав за українську церкву. У 35 років він став уніатським митрополитом. Майже 50 років він служив греко-католицькій церкві, мріяв про поширення уніатства. Він вітав німецькі війська, що ввійшли до Львова, та згодом направляв уніатство не тільки проти радянської влади, а й проти німецької окупації, діяльність митрополита Шептицького історики оцінюють як суперечливу.

Засуджуючи діяльність уніатського митрополита, радянська влада пила знищити греко-католицьку церкву взагалі: її духовенство було знищене чи відправлене до Сибіру, а в 1946 р. у Львові було ініційовано собор, зиєднав уніатство до російської православної церкви. З отриманням державної незалежності України уніатська церква відновила свою діяльність. Зараз до її складу входять понад тисяча єпархій, значним чином на Галичині.

Отже, оцінка місця та ролі уніатської церкви в історії України не може неднозначною. По-перше, унію українському народові було нав'язано, але її священики зробили багато для української культури. По-друге, греко-католицька церква все ж зберегла східний обряд і українську традицію уцерковному житті західних українців, незважаючи на католицьке домінування. По-третє, унія сприяла пробудженню національної самосвідомості Західної України завдяки діяльності уніатських священиків-патріотів.

№3.

26 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що оголосив про об'єднання УАПЦ з частиною УПЦ Московського патріархату в єдиний Київський патріархат. Очолив нову УПЦ-КП патріарх Володимир (Романюк), а після його смерті - патріарх Філарет (Денисенко). Та останній, що мав титул митрополита Київського, блискучу кар'єру у лоні Руської православної церкви, навіть був місцеблюстителем патріаршого престолу після смерті патріарха Сергія, не був обраний Собором на патріарха. Тож Філарет, заручившись підтримкою певних політичних сил, пориває з Московським патріархом всупереч канонам церковного життя. Це загострює відносини українського православ'я з іншими православними церквами, сприяє розколу. Патріарх Мстислав вивів УАПЦ з союзу з УПЦ-КП, вважаючи, що через діяльність Філарета питання про канонічну автокефалію українського православ'я й досі не вирішено.

Отже, зараз ситуація в українському православному житті залишається складною, шляхів до єдності поки що не видно. Одночасно на території України діють три православні церкви: Української Православної церкви в юрисдикції Московського патріархату, до якої належить більшість приходів, Української Православної церкви Київського патріархату, Української Автокефальної Православної церкви. Слід зазначити, що в Україні православна церква поєднує більшість віруючих, є найпоширенішою конфесією в нашій державі. Але в Україні діють й інші конфесії: в західних областях великий вплив має католицька церква, по всій Україні розповсюджені протестантські релігійні громади. В Україні представлена більшість протестантських конфесій: баптисти, адвентисти, п'ятидесятники. Останні дві конфесії діють особливо активно, створюють нові громади, займаються просвітницькою діяльністю, заохочують віруючих, особливо молодь. Відомою у Донбасі є діяльність баптистської організації "Слово життя" - однієї з п'ятидесятницьких церков, організаторська активність протестантів викликає занепокоєння у представників православних церков. Наша держава є світською, і діяльність релігійних громад обмежується законодавством держави про культи та Конституцією України. Проблеми гарантування, захисту і реалізації основних прав людини, а до таких належить право на свободу совісті та віросповідання, є однією з пріорітетних у діяльності таких міжнародних організацій і об'єднань як Організація Об'єднаних Націй, Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, Рада Європи. Міжнародні документи щодо охорони прав людини й принципу свободи совісті (Міжнародна Хартія прав людини, відповідні положення про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, Паризька Хартія для нової Європи, визнані і ратифіковані Україною 10 грудня 1991 р. Ці документи становлять невід'ємну частину національного законодавства нашої держави.

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Законом України "Про освіту" також встановлено, що навчально-виховний процес у державних закладах освіти вільний від втручання політичних партій, громадських, релігійних організацій. У питаннях здобуття освіти громадяни України мають рівні права, незалежно від їхнього світогляду, переконань, віросповідання. Держава не бере на себе релігійне виховання громадян. Приналежність до будь-якої релігійної організації не є перешкодою для займання людиною будь-якої посади. Громадянам надане повне право здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими віруючими

Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішнє потреб створювати навчальні заклади і групи для релігійної освіти дітей і дорослих, проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування.

Релігійні управління і церкви, відповідно до своїх зареєстрованих статутів, мають право створювати духовні навчальні заклади, що діють на підставі своїх статутів. Громадяни, що навчаються у вищих та середніх духовних навчальних закладах, користуються правами й пільгами щодо відстрочень проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів і учнів державних навчальних закладів. Нормами закону регулюються механізми користування релігійним майном, що перебуває у власності держави (тобто розв'язання суперечок про храмові споруди), а також правові підстави релігійної діяльності в Україні іноземних громадян. Українське законодавство, наприклад, забороняє іноземним служителям культу, оскільки вони не є громадянами України, проводити свою місію в школах, вузах тощо, вони можуть працювати лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули до нашої держави, до того ж у конкретний, обумовлений термін.

Конституція України закріплює та гарантує свободу совісті (ст. 35), стверджує рівність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії чи приналежності до релігійної організації, не дозволяє громадянам використовувати свої права для обмеження прав інших громадян. Конституція забороняє розпалення національної чи міжконфесійної ворожнечі. Вона гарантує право на вільний вибір будь-якої релігії, але визнає, що права віруючих не повинні суперечити суспільному порядку.