Середньовічне вільнодумство

Розпад Римської імперії, вторгнення на її територію варварів призвели до того, що здобутки античної культури були витіснені з суспільної свідомості. Цьому великою мірою сприяло розповсюдження християнства у Західній Європі. В християнському теологічному суспільстві, яким було суспільство середньовіччя, всі сфери духовної, інтелектуальної діяльності повинні були визначити своє ставлення до віри, до релігії одкровення. Питання про істинність філософії або раціонального знання взагалі вирішувалось в залежності від можливості узгодження висновків знання з головними постулатами віри. Істина у середньовічній свідомості не була результатом пізнання, вона вважалася даною за допомогою релігійного одкровення, у Святому писанні, у догматах віри.

Типовими рисами середньовічного мислення взагалі є ретроспективність та традиціоналізм, тобто, наверненість у минуле. Чим давніший, тим дійсніший - така максима середньовічної свідомості. Найдавніше - це Біблія, до того ж вона є єдиний у своєму роді звід всіх найважливіших істин, сповіщених людству Божою благодаттю на всі часи (Оригена). Отже, достатньо уяснити сенс біблійних виразів, щоб одержати безпомилкові відповіді на всі питання. Середньовічний філософ постійно звертається за підтвердженням всіх своїх думок до біблійного або патристичного авторитету, безперервно цінує християнську класику, переписуючи нерідко замість доказів цілі сторінки давніх текстів. Будь-яка форма новаторства вважається ознакою суєтності, гордині, відступництвом від архетипу, а отже і від істини. Схоластика звела філософію до технічної науки, що повинна обслуговувати богослов'я.

Сформовані таким мисленням типи світогляду передавалися незмінними з покоління у покоління через віки. Це обумовило консерватизм та одноманітну цілісність всієї християнської культури. Середньовічній думці не є притаманним також скептицизм та агностицизм ані в давньому, ані в сучасному розумінні цих термінів. У той час вільнодумство у будь-якій формі не могло бути атеїзмом. Філософське вчення вимушене було набувати форми деїзму чи пантеїзму. Істинність вчення оцінювалося за його відповідністю офіційній церкви. Найкращий засіб знайти істину - це зовсім її не шукати, а тільки уважніше вслухатися в те, що говорить офіційна церква. Під час раннього середньовіччя в умовах майже суцільного невігластва та варварства завдяки цій тезі церква змогла забезпечити ідеологічну монолітність західноєвропейського світу, але зроблено це було ціною майже повного придушення дослідницького інтересу. Єдиною дисципліною, яка мала абсолютну цінність, була теологія. Цінність інших наук визначалася їхнім ставленням, близькістю до теології.

В таких умовах заради забезпечення науці самостійної області розвитку, захисту її від диктату теології філософи висунули вчення про " двоїсту істину ". Згідно з цією теорією, богословие и философия достигают истины различными путями и могут противоречить друг другу, вони є двома принципово відокремленими системами, у кожної з яких є свої специфічні засоби для досягнення істини. За философией, таким образом, признавалось право приходить к выводам, противоречащим религии. В эпоху безраздельного господства религиозного мировоззрения концепция «двойственной истины», отразившая реальные противоречия между философией и теологией, в какой-то мере ограничивала область религии и расширяла сферу науки. Воно означало право на визнання можливості розходження істини, добутої наукою, зусиллями розуму, з істиною, яку відкриває Святе письмо, тобто з християнською догмою.

Поява вчення про "двоїсту істину" на той час була викликана необхідністю забезпечити науці життєвий простір для самостійного дослідження. Філософи намагаються визначити межу існування філософії та теології, обґрунтувати принцип невтручання релігії у внутрішнє життя науки. Вчення про " двоїсту істину" було свого роду маскою релігійної лояльності, одним із засобів відстояти наукову істину. Затвердження права на незалежне існування божественної та наукової істин викликало сумніви щодо непохитності теологічних авторитетів, що оберігалися всемогутнього клірократією.

Одним из первых выдвинул идею «двойственной истины» середньовічний арабский философ ибн Рушд (1126—1198, латинизированное имя Аверроэс), послідовник ідей Аристотеля. Правда, мыслитель утверждал, что, в конечном счете, истины философии и теологии должны привести к Богу. Ібн-Рушд першим поставив питання про "двоїсту істину", про співвідношення віри та знання. Але протиріччя між істинами віри і філософії були надто явним. Ібн-Рушд оголошує це протиріччя удаваним: на його думку, вірне тлумачення текстів Святого письма повинно бути не буквальним, а алегоричним, і критерієм його істинності якраз і є згода з висновками філософії. Согласно учению Аверроэса материя и форма не могут существовать отдельно друг от друга. Это положение продолжало линию Аристотеля о природе как единстве материи и формы. Аверроэс же выдвинул тезис о том, что форма не существует без материи, а материя без формы. Материя сама порождает многообразие своих форм. Эта материя не нуждается для своего существования ни вком и ни в чем, она не сотворена и не может исчезнуть. «Творение из ничего», согласно Аверроэсу, является выдумкой. Арабский мыслитель по существу отрицал Бога как творца мира. И хотя понятие Бога у Аверроэса сохраняется, но он не трактуется как некая безличная сущность, вмешивающаяся в дела природы и в ход мировой истории. Аверроэс отрицал бессмертие индивидуальной человеческой души, загробный мир, небесное воздание, воскресение после смерти, т.е. основные представления монотеистических религий.

Аверроїсти - послідовники вчення Ібн-Рушда (Сигера Брабантского (ок.1240—1282) та Уильям Оккам (ок.1285—1349) - як віруючі християни сприймали істини християнського віровчення як такі, що не піддаються сумніву і не потребують розумного їх обгрунтування. Але у сфері наукового дослідження, філософської думки вони залишають за собою свободу дії, вважаючи обов'язковими лише незаперечні докази, які спираються на розумне обгрунтування. Релігія виноситься за дужки, філософія звільняється від необхідності пристосовувати свої висновки під заздалегідь установлені положення віри. Вони відстоювали істинність філософії у сфері особисто філософській, раціональній. Істина їх філософії була істиною за межами віри, чуда, за межею божественного втручання. Вони були християнами у області соціальній та моральній і переставали ними бути, коли починали послідовно мислити. Атеїстичний світогляд тоді не міг з'явитися, шлях наукової думки пролягав від релігійної свідомості до раціональної.

Вільнодумство у середньовіччя проявило себе й у виступах проти інституту церкви.

Одним из ярких представителей свободомыслия Средневековья был рационалист Пьер Абеляр (1079—1142). Согласно его учению, ни одно положение церкви не может быть принято без проверки разума. В сочинении «Да и Нет» Абеляр писал, что в основе отыскания истины лежит сомнение. Сомневаясь, утверждал он, мы приходим к исследованию, исследуя, достигаем истины. Рассматривая веру с позиций рационализма, Абеляр обнаружил огромное количество противоречащих друг другу мест в Библии и сочинениях «отцов церкви», в результате чего авторитетные труды утрачивали непогрешимость, а разум получал право отклонить все абсурдное. Мысль Абеляра — не принимать на веру догматы религии — должна была привести к отрицанию веры.

Найбільш відомим бранцем проти духовної та моральної диктатури церкви був Вільям Оккам (1300-1350). Він вважав, що панівне положення церкви суперечить Святому письму, бо право відпускати гріхи належить тільки Богу. Особливо Оккам виступає проти церковної ієрархії, бо стверджує, що будь-який служитель церкви не може бути вищим за іншого, бо в стародавній церкві не було духовних посад, а дійсним головою церкви є сам Христос. До того ж Оккам чи не вперше заявляє про те, що жоден священик не має право виконувати ніяких світських функцій.

В епоху Середньовіччя виступи проти офіційної релігії дуже часто набували характер єресей. Єресі - релігійні вчення, що тією чи іншою мірою відхиляються від догматів офіційної церкви. Єресі супроводжували християнство протягом всієї його історії, починаючи з перших його кроків як самостійної релігії. Релігія у середньовічному суспільстві, будучи панівною ідеологією, визначала світогляд не тільки феодалів, але й нижчих верств суспільства. В цих умовах будь-яке неофіційне опозиційне вчення чи рух неминуче повинні були набути теологічної форми Основою єретичного руху був соціальний протест проти окремих рис феодального ладу або й феодалізму в цілому. Але оскільки церква теоретично обґрунтовувала та затверджувала існуючий стан речей, надавала йому божественної санкції, то будь-який опозиційний політичний рух завжди виступав у вигляді єресі.

Догматика середньовічних єретичних вчень була доволі різноманітною, але головні ідеї та положення були спільними для багатьох сект. До таких єретичних ідей належить, передусім, критичне ставлення до католицького духовенства будь-якого рангу, включаючи самого папу, притаманне всім сектам та їх прибічникам, до якої б суспільної верстви вони не належали. Для більшості єретичних вчень було характерно також намагання слідувати за Євангелієм, визнаючи його єдиним джерелом віри на противагу писанням "отців церкви", папським буллам тощо.

Містичні та єретичні вчення об'єктивно сприяли розвитку вільнодумства, хоча самі єретики або містики частіше зовсім не виявляли вільнодумства, їм притаманний фанатизм та нетерпимість до тих, хто не поділяв їхні погляди. Следует отметить, что в средневековом свободомыслии антирелигиозное мировоззрение выражено наименее последовательно. Это было обусловлено абсолютным засильем церкви, при котором даже попытки выступить против господствующих порядков облекались в религиозную форму. Отже, роль вільнодумства у добу середньовіччя полягала в тому, що воно, по-перше, підготовлювало умови для самостійного і незалежного розвитку науки; по-друге, виступало з критикою церкви як соціального інституту; по-третє, набувало форми містичних та єретичних ніколи не виступало з запереченням Бога.