Лекции.Орг
 

Категории:


Универсальный восьмиосный полувагона: Передний упор отлит в одно целое с ударной розеткой. Концевая балка 2 сварная, коробчатого сечения. Она состоит из...


Деформации и разрушения дорожных одежд и покрытий: Деформации и разрушения могут быть только покрытий и всей до­рожной одежды в целом. К первым относит...


Объективные признаки состава административного правонарушения: являются общественные отношения, урегулированные нормами права и охраняемые...

Особливості віровчення та культу в православ'ї



Становлення східної богословської традиції. Джерелами віровчення для християн є Святе Письмо, та Святий Переказ - рішення та постанови перших семи християнських соборів, а також твори "отців церкви" -Василія Великого, Івана Златоуста, Григорія Богослова та інших. Духовна діяльність визнається основним завданням та функцією церкви: 1) релігійне виховання віруючих, місіонерство; 2) культурно-просвітницька діяльність; 3) сакральна функція (релігійні відправи, таїнства, культ Святих, діяльність подвижників, які є зразком для віруючих і на яких тримається церква); 4) розвиток богослов'я і віровчення, адаптація до місцевих умов духовного надбання Вселенської церкви.

Православ'я спирається на містичну практику церковного життя Сходу, яка передбачала ортодоксальний консерватизм, несхильність до "розумувань", духовну молитву, як єдино важливий та необхідний засіб пізнання Бога - Святе Письмо та церковні богослужіння.

У Східній церкві переважаючими богословськими течіями були неоплатонізм та ісихазм. Ідеї неоплатонізму лежать в основі авторитетних у східній богословській традиції творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта "Про небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію", "Про таємниче богослов'я". Неоплатонізм був засуджений на Вселенському соборі 553 р. і помісних соборах 1076 р. й 1351 р. візантійської церкви. Православні богослови поєднували апофатичне (заперечувальне) богослов'я , що стверджувало про неможливість визначення Бога (можна сказати, що не є Бог, але не що є сутністю Бога) з допущенням кафатичного (стверджувального) богослов'я, яке виходило з можливості пізнання Бога завдяки аналогіям, символам, божественним іменам.

До православної доктрини ввійшли ідеї отців Східної церкви, так званої патристики: про Бога єдиного, про його природу, про непізнанність божественної суті, про ієрархічність буття, про людину й її серединне положення між Божественною і земною природою. Поширеною доктриною в православній церкві був ісихазм (з гр. -мовчати, перебувати в абсолютній тиші) - релігійно-філософське вчення про індивідуальне спасіння шляхом усамітнення, усвідомлення власних гріхів, єднання з Богом. Воно теоретично оформилося на Афоні й у Константинополі й визнано в ХІV ст. офіційною ідеологією православної церкви у Візантії. Через Болгарію ісихазм поширювався в Україні. Важливим центром ісихазму був Київсько-Печерський монастир.

Великого значення в православнім богослов'ї надається агіографії(гр. -Святий і пишу) - життєписом людей, по смерті канонізованих церквою. Агіографічна література слугує релігійному й морально-етичному вихованню, виконує обрядову функцію - використовується під час літургії у певні Свята, поширює знання з історії церкви. До основних видів агіографічної літератури належать: Житія - повчальні твори з описом біографій Святих чи блаженних християнської церкви; Патерики - збірники повчальних оповідань про діяльність ченців (найбільш відомим з цього жанру є Києво-Печерський патерик); Четьї-Мінеї - збірники житій Святих для індивідуального читання, розташовані за числами місяця.

Особливості перекладу Святого Письма в православній практиці. Як вже було вказано, головним джерелом православного віровчення є Біблія. Але християнство для народів, що вибрало православ'я, було запозиченою релігією. Тому поширення Святого Письма вимагало його перекладу. Національні ознаки православних церков вимагали перекладу релігійних книг на зрозумілі мови. Поширення християнства приводило до того, що серед світських людей з'являлося все більше бажаючих мати власну Біблію. Спочатку Євангелія, агіографічна література поширювалися в списках. Наприклад, в середньовіччі переписування Біблії вважалося рятівною для душі справою. Залишилися рукописні біблійні та церковно-службові тексти ХV-ХVІ ст.: Лавришівське Євангеліє, П'ятикнижіє Мойсея.

Основною причиною перекладів Святого Письма була потреба мати його текст загальнодоступною мовою. Необхідність таких перекладів пояснювалася не тільки з релігійними мотивами, але й необхідністю національного самовизначення.

З попередньої теми вже відомо, що біблійні тексти в оригіналі написані давньоєврейською та давньогрецькою мовами. Це було причиною того, що на Русі довго не було повного перекладу біблійних текстів. Першим у слов'янському світі повним виданням Святого Письма була Острозька Біблія. Меценатом цієї фундаментальної роботи з пошуку біблійних текстів, уточненню перекладів, видрукуванню був князь К.Острозький. Недоліком перекладу вважається те, що він зроблений не з однієї основи, а часткового з давньоєврейської, частково - з грецької, частково - з латинської. В сучасній православній церкві канонічним є текст Біблії, що видається Московською патріархією. В Українській Автокефальній та українській Греко-католицькій церкві використовується текст Біблії українською мовою.

Поширюючись серед слов'янських етносів, православна церква створювала цілу галерею святих - шанованих в народі подвижників церкви, наділених християнськими чеснотами. Святі - це канонізовані церквою особи, які під час земного життя виявили високі якості, дотримувалися Божих законів, заповідей та осягнули вершини духовної досконалості. До лику Святих потрапили мученики за віру, угодники й подвижники, які протягом життя вершили волю Божу й стали взірцем для наслідування всім християнам. Подвиг святого полягав у підготовці протягом земного життя до царства небесного шляхом служіння Богу й людям.

В православній церкві існує така градація святих: святий, преподобний (ченці), мученик, преподобномученик (ченці-мученики), святомученики (єпископи), блаженний (справи його відомі лише з свідчень інших), святитель (святий єпископського сану). Також додаються назви подвигу, який святі здійснювали: затворник, постник, стовпник, безмовник, юродивий, молитвеник, схимонах ( прийняв повну схиму); та назви Божих дарів: чудотворець, прозорливець, зцілитель.

- Канонізація - соборне офіційне визначення і проголошення певної особи Святого; внесення його імені до списку загально-християнських, православних, помісних чи місцевих святих; встановлення певних днів шанування і пам'яті (найчастіше - дні народження, смерті, прославлення, перенесення мощей). Підставами для канонізації вважаються: свідчення про побожне життя і справи Святого, свідчення про чудеса, які він творив за життя чи по смерті; нетлінність мощей. В ряді випадків відбувалося народне вшановування Святих без офіційного затвердження церквою. Також слід зазначити, що деяких християнських Святих у народі стали вважати покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, Свята Варвара -покровителька теслярів, мулярів, ремісників, та захисниця заміжніх жінок; Святий Мартин - покровитель п'яниць та обдурених чоловіків; Святий Власій, як Велес, покровитель худоби, а Ілля-пророк прийняв на себе функцію Перуна та ін. Окрім загально-християнських, в православ'ї складається культ місцевих Святих.

Особливості православного культу. Культові особливості є суттєвими рисами будь-якої релігії. Віруючі можуть не мати уявлення про догматичні відмінності між різними християнськими церквами, але свою релігію вони перш за все уявляють через добре знану ними обрядність.

Важливе місце у православному богослужінні надається оформленню храмів. В основі архітектурної будови храму лежать три символи: корабль, коло та хрест. Форма корабля (ковчега) повинна була нагадувати віруючим, що до небесної пристані їх приведе лише церква Христова. Кругла форма мала означати вічне тривання церкви, а церква побудована в формі хреста, мала нагадувати, що хрест є справжньою основою церкви.

Хрест - головний символ християнства. Хрест як предмет смертної кари мав три різні форми - буква X (на тому був розп'ятий апостол Андрій), букви Т, та хрест, рамена якого є перпендикулярними. Саме на такому хресті, як вважається згідно з християнською традицією, було розп'ято Хреста. Догмат про вшанування Святого хреста схвалив VII Вселенський Собор 787 р. в Нікеї. За каноном у верхній частині хреста над головою Спасителя з'явилась табличка з написом: "Ісус Назарянин - Цар Іудейський", а знизу - підніжка. Так з'явився шестикінечний хрест, який можна бачити й на верхів'ях православних храмів.

Кількість куполів-бань теж має відповідну символіку. Одна баня символізує Єдиного Бога, дві - гармонійне з'єднання божественного та людського єства в особі Христа, три - символ Трійці, п'ять бань - символ Христа і чотирьох апостолів, сім - сім Святих таїнств, дев'ять - дев'ять чинів ангельських, дванадцять - дванадцять апостолів, тринадцять - Христа й апостолів. В архітектурних ансамблях православної церкви зустрічаються навіть бані числом 33 (земні роки Христа) і 25 (престол, дванадцять пророків та дванадцять апостолів).

Найважливішою частиною храму є відділений іконостасом вівтар.Вівтар є символом неба, місцем особливого перебування Бога. Центральним місцем у вівтарі є престол - символ господнього хреста та стола на тайній вечері; де Христос встановив таїнства причастя. На престолі знаходиться антимінс -полотно з частиною Святих мощей хранительниця (скринька з Святими дарами для причастя хворих). Зліва від престолу стоїть жертовник - стіл, на якому готуються дари для причастя.

Уявлення про церкву як про своєрідний всесвіт обумовлює розміщення образів та символів у храмі. На їхню важливість вказує висота розташування. Церковна будівля трактується як образ тих країн, що освятив своїм життям Ісус, тому нагадує про якесь місце у Палестині та пов'язану з ним подію з життя Христа. У найвищій купольній частині зображені постаті, що займають найвище становище в ієрархії - Христос, Богоматір та ангели. Найчастіше - це образ Христа-Пантократора (Вседержителя), або вознесіння, або зіслання

Вівтар, як було зазначено, відділений іконостасом. Повний іконостас у вигляді високої стіни (в церквах Близького Сходу та на Балканах бувають низькі іконостаси) складається, як правило, з п'яти рядів ікон. Тематика і композиція ікон не може бути довільною, а повинна відповідати установленим правилам. Суть ікон, сенс їхнього шанування окреслено VIII Вселенським собором 869 р. у Константинополі. Цей канон визначав принципи, норми відносно змісту, композиції, пропорцій, форми, техніки художнього виконання. Повна стіна іконостасу містить понад п'ятдесят ікон і зображує всю небесну Церкву разом зі Спасителем. Отець

В православ'ї є види ікон, що вважаються найважливішими й найпопулярнішими. Це, звичайно, ікони Богородиці. Найбільш відомими є ікона "Одигітрія", що зображає Марію з Христом-немовлям на лівій руці. Одигітрія - значить та, що проводить, яка вказує дорогу, покровителька паломників. Розрізняють також різні види іконографічних зображень Христа: "Спас нерукотворний" ("Мандильйон") вважається першим зображенням Христа.

Саме культ є тією формою релігійного життя, що сприяє усвідомленню народом своєї церкви. Християнський собор, ікони та церковні служби мають символічний характер й уособлюють для віруючих систему релігійних цінностей, за якими сприймається світ і місце людини у світі. Також особливістю східного християнства є те, що православні канони допускають можливість церковної служби національними мовами.

 

№2.

Католицизм (від гр. католікоз) є найпоширенішим напрямком у сучасному християнстві. До цього напрямку належать не менше 1,2 млрд. чоловік. Поширена ця конфесія переважно у Західній Європі (Бельгія, Іспанія, Італія, Франція, Німеччина), в країнах Східної Європи, таких як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, Латвія, в країнах Південної Америки. Католиками є майже половина віруючих у США та Канаді. Досить багато католиків є в Африці, переважно франкомовній. В Україні католицизм поширений переважно у Західних областях.

Для православних і для католиків спільними є посилання на Святе Писання (Біблію) та Святий Переказ як два джерела віровчення. Всі християни мають спільний Символ віри, затверджений Соборами у Нікеї та Константинополі. Але католики доповнили Символ віри - 12 догматів та сім таїнств (Кредо, як називають його у католицизмі) - ще й своїми специфічними догматами. Католицька церква визнає канонічними всі книги, що входять до складу Біблії. Сама Біблія використовується у перекладі на латинську мову, але не на класичну латину, а на народну.

Головними причинами відокремлення церков були історичні: з VI ст. на Заході починається період феодальної роздробленості, коли світська влада була слабкою, натомність посилювався авторитет церкви, що була єдиною і спільною для всіх. Тому історичні умови сприяли становленню католицької церкви як єдиної церковної організації. На відміну від православ'я, що визнає рішення тільки перших семи Вселенських соборів, католики доповнювали свою догматику на наступних соборах, які продовжують називати Вселенськими (Всесвітніми).

Святий Переказ католицької церкви складають рішення 21 собору (14 з них є тільки католицькими), а також офіційні документи глави католицької церкви — Римського Папи, тобто судження пап з різних церковних та світських проблем. Головною догматичною відмінністю католицизму від православ'я є догмат про філіокве. Він був внесений як доповнення до Символу віри на Толедському соборі Католицької церкви у 589 р. Суть його полягає в тому, що у Святій Трійці Святий Дух походить не тільки від Бога-Отця (як у православ'ї), але і від Сина. Цей догмат підсилює святість Ісуса Христа, намісником якого на землі вважаються римські папи.

Уявлення про особливу роль католицької церкви спирається на догмат про надлишок добрих справ, вчинених Ісусом Христом, Богоматір'ю та святими. Віровчення католицизму твердить, що Христос, богоматір і святі мають таку кількість заслуг, що їх досить для того, щоб забезпечити потойбічне блаженство всьому майбутньому людству. Тому церква делегує певну частину цих справ для спокутування гріхів віруючим та їх особистого спасіння. Та для цього віруючі повинні платити церкві. Церква є містичним тілом Ісуса Христа, тому папа як його намісник розпоряджається цим запасом добрих справ. Продажем Божественної благодаті відає спеціальний трибунал при папі. На це спирається вчення про індульгенції — папські грамоти, що дають віруючим відпущення гріхів або визначають час, протягом якого можна грішити. Особливе широке розповсюдження практика торгівлі індульгенціями (від лат. - милість) набула у Середні віки, але була поширеною аж до XIX сторіччя.

Взагалі, положення про особливу роль духовенства дуже важливе для католицизму. Без допомоги духовенства людина не може заслужити Божої милості. Читання та тлумачення Біблії, що написана латиною, якої не знає більшість віруючих, є привілеєм духовенства. Духовенство має особливі права на причастя: якщо миряни причащаються лише хлібом ("тілом Христовим"), то духовенство - його кров'ю (вином) та хлібом, що підкреслює його особливі заслуги перед Богом. Виняткова роль духовенства підкреслюється його безшлюбністю після висвячення (целібат). Церковна ієрархія в католицькій церкві має чотири основні ступені: дияконат (для нього целібат не обов'язковий), пресвітеріат (священики), єпископат, примат (папство).

В католицизмі вважається, що особливий статус Папи визначний тим, що він наслідує владу, яка була передана Ісусом Христом апостолу Петру. Останній, згідно з церковною традицією, був першим римським єпископом, тобто першим засновником християнської громади в Римі. Папа обирається на все життя зборами (конклавом) кардиналів. Згідно з догматом католицької церкви, прийнятим І Ватиканським собором 1870 р., Папа вважається непогрішимим в питаннях віри та моралі. Інакше кажучи, у всіх офіційних документах та публічних виступах пап їх вустами говорить сам Бог.

Ієрархія католицької церкви спирається на сувору централізацію та безумовну підлеглість нижчих церковних органів вищим. Очолює католицьку ієрархію Свята колегія кардиналів. Кардинал - вища духовна особа після папи, вони поділяються на кардиналів курії (тобто папського уряду) та тих, що очолюють католицьку церкву та її установи в різних країнах. Кардиналів призначає папа.

Визнання потойбічного пекла, католицька церква ще виробила вчення про чистилище - місце де очищаються душі грішників, проходячи через суворі проміжні випробування після чого переходять у рай чи пекло. Родичі покійного можуть полегшити пребування душі за допомогою молитов та пожертвувань на користь церкви прискорити вихід душі з чистилища. Тож долю душі визначає не тільки поведінка людини у земному житті, але й матеріальні можливості близьких покійного. Догмат про чистилище було прийнято Флорентійським Собором у 1438 р., підтверджено у 1562 р. на Тридентському соборі.

Надзвичайно велику роль у католицизмі відіграє культ Богородиці, або Мадонни він навіть більш поширений, ніж культ Бога-Ощя і самого Христа. Богородидею Марію було визнано ще у 431 р. на третьому Вселенському соборі у Ефесі, а в 1854 р. в католицизмі було визнано догмат про її непорочне зачаття, в 1950 р – тілесне (тобто не тільки душею, а й тілом - "з душею і тілом для слави небесне") вознесіння на небо. Культ Мадонни в католицизмі настільки популярний, що є спеціальне свято, присвячене „королеві небес".

Католицизм відрізняється не тільки особливостями у віровченні, в середині католицької теологічної думки навіть сформувався спеціальний канон - маріологія.

Католицтвом визнається сім таїнств (як і у православ'ї), але з певними особливостям. Так Хрещення проводиться через обливання водою (в православ'ї через занурювання у воду). Вперше таїнство миропомазання (в католицизмі -конфірмація) здійснюється у семи-восьмирічному віці (а не під час хрещення, як у православ'ї), неодмінно єпископом. До конфірмації дитину ретельно готують, це велика сімейна подія для католицької родини. Користуються книгою "Бревіарій" - стислим збірником молитов, псалмів, гімнів тощо, уніфікованим у 1568 р. Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено до 20 тис. святих і майже 200 тис. блаженних.

Обрядові особливості католицизму виявляються в оформленні храму (костьолу), де, на відміну від інших конфесій, домінують скульптурні зображення Христа і святих, живопис (а не ікони); богослужіння проводиться латинською мовою і супроводжується грою на органі; під час богослужіннявіруючі сидять (встають лише під час читання Євангелія), хрестяться з лівого плеча на праве всією долонею. В католицизмі також є специфічні культи -Серця Ісуса, Серця Марії.

Католицька ієрархія надзвичайно рухома. Намагання активного пристосування віровчення, культу та церковних структур до сучасного світу знайшли своє відображення у русі аджорнаменто - оновлення. II Ватиканський собор, сесії якого проходили з 1962 по 1965 роки, прийняв 16 документів з різних теологічних та соціальних питань. Соборна конституція про літургію , дозволяє спрощення багатьох обрядів, пристосування їх до місцевих умов. Дозволено частину меси проводити не латиною, а місцевою мовою, навіть з використанням місцевої музики, поєднання латинського богослужіння з місцевими звичаями. Особлива увага надається проповідям. Католики, завдяки рішенням другого Ватиканського собору, йдуть на зближення з іншими християнськими церквами, визнають таїнства та обряди, здійснені над католиками в інших християнських конфесіях (наприклад, визнається дійсним хрещення католиків у православних храмах, а православних - католицьких).

Всі віруючі у католицизмі поділяються на мирян і клір. За територіальним поділом католицькі парафії об'єднані в діоцезії (архідіоцезії, митрополії тощо) на чолі з єпископом. Сукупність діоцезій у межах однієї держави формує національну церкву, яку очолює кардинал. Через посередництво римської курії - центрального адміністративного апарату - папа керує церковними та світськими організаціями, що діють в більшості країн світу. Згідно з реформою, проведеною апостольською конституцією ("Добрий пастир"; 1988) Римська курія (її очолює кардинал-статс-секретар, він також є і міністром закордонних справ) складається з державного секретаріату, дев'яти конгрегацій, дванадцяти рад, трьох канцелярій і трьох трибуналів. Конгрегації (їх дев'ять) - це своєрідні міністерства, що очолюються групою кардиналів (3-4 особи) і главою - префектом. Найважливіші з них - Конгрегація святої канцелярії та Конгрегація пропаганди віри (відає місіонерською діяльністю). Згідно з рішенням II Ватиканського собору при папі діє з дорадчим голосом церковний синод, що скликається раз на три роки. До його складу входять патріархи та митрополити східних католицьких церков, представники єпископських конференцій, чернецьких орденів, особи, що особисто призначаються папою.

Католицизм має численні чернечі ордени: єзуїти, францисканці (заснований в XVIII ст. святим Франциском, має 27 тис. членів) домініканці (10 і тис. членів, заснований у 1215 р.), бенедиктинці, капуцини тощо. Одним з перших виник орден бенедиктинців, заснований в Італії у VІ ст. Бенедиктом Інурійським. Цей орден особливий вплив мав у Х-ХІ ст. Важливе місце належить так званим жебрацьким орденам. Щоб вступити в ордени кармелітів, августинців, слід було відмовитися від особистого майна й жити на милостиню. У 1534 р. виник орден єзуїтів (Товариство Ісуса), заснований ченцем Ігнасієм Лойолою (1491-1556) для боротьби з Реформацією. Але став відомий не тільки своєю боротьбою проти протестантів, але й переслідуванням вчених і вільнодумців. Завдяки цьому ордену було складено індекс заборонених книг, закріплено необмеженість папської влади. Єзуїти, крім трьох чернечих обітниць (безшлюбність, послух, бідність) клянуться в абсолютній покорі Папі Римському, навіть подумки не мають права піддавати сумнівам його вимоги (згідно з статутом ордену, необхідно біле називати чорним, якщо того вимагає церква). Єзуїти, на відміну від членів інших орденів, не обов'язково повинні жити в монастирях і носити чернечий одяг, вони можуть бути таємними членами ордену. Тому дані про його чисельність (близько 90 тис. чол.) є приблизними.

Нині в католицизмі існує майже 180 чернечих орденів, які об'єднують близько півтора мільйона ченців. їх діяльністю керує ватиканська конгрегація у справах освяченого життя та суспільств апостольського життя. Ордени ченців діють за особливими статутами, мають суворо централізовану структуру. їх очолюють генерали, генеральні магістри, яким підпорядковані провінціали (провінційні пріори). Над усіма ними стоїть генеральний капітул - зібрання керівників різних рангів, що збирається раз на кілька років. Ордени, в якій би країні вони не перебували, підпорядковані безпосередньо Папі Римському.

Створюються також особливі об'єднання священників та мирян. До найчисленнішого і найвпливовішого з них належить "Ориз Беі" ("Божа справа"), що нараховує 72 тис. членів у 87 країнах світу. Його послідовники викладають у 475 університетах світу, займають ключові пости в урядових установах та засобах масової інформації. Ватиканові підпорядковані 34 міжнародні позацерковні політичні та громадські католицькі організації: партії, профспілки, молодіжні, жіночі, спортивні й т.п. об'єднання, багато газет і журналів, закладів освіти.

Міжнародний центр Римо-католицької церкви та резиденція Папи знаходиться у Ватикані. Ватикан є державою з територією у 44 га, має біля 1 тис. підданих, свій герб, прапор, гімн, гвардію. Ватикан підтримує дипломатичні відносини більш ніж з 100 країнами світу. Ще у 756 р. на території сучасної Італії виникла церковна держава - Папська область, яка проіснувала до 1870 р. У процесі об'єднання Італії її було включено до Італійської держави. Але у 1929 р. папа Пій XI уклав з урядом Муссоліні угоду -про відродження папської держави - Ватикану. Постійною установою Ватикану є секретаріат, що відає дипломатичними відносинами з іншими країнами. Постійних послів Ватикану називають папськими нунціями, а за відсутністю, постійних дипломатичних відносин Ватикан надсилає до країни тимчасових представників - легатів.

Духовенство, керівники католицьких структур ведуть пошук нових форм пробудження інтересу до релігії серед усіх верств населення, особливо серед молоді. Поряд з проповідями та молебнями, проводяться дискусії з проблем "батьків та дітей", сексу, виступають церковні ансамблі. Великі надії католицька церква покладає на обновлення катехізисів (книг у формі питань та відповідей, що викладають основні положення віри та релігійної моралі), до складення яких заохочуються авторитетні педагоги, психологи та лінгвісти, а також миряни-активісти.

 

№3.

Протестантизм (від лат. - той, що заперечує, що оголошує прилюдно) — третій напрям в християнстві, що включає в себе багато течій, які генетично пов'язані з тим рухом, який отримав назву Реформації (лат.-перетворення, виправлення).

Християнство ніколи не було однорідним. У ХVІ ст. на історичній арені з'явився новий клас — буржуазія, що стверджуючись економічно, потребував ідеологічного обґрунтування свого місця в політичному світі. Католицька церква уособлювала собою феодальний устрій, сама була найбільшим землевласником. Тому, звичайно, буржуазний рух, перш за все, був спрямований проти католицької церкви. За часи середньовіччя суспільна свідомість була сформована релігійною ідеологією, через це, звичайно, протест проти феодальної системи виступив у формі релігійних рухів. Отже, говорячи про Реформацію, треба розрізняти її політичний зміст - протест проти феодальних суспільних порядків, і зміст релігійний - вимога реформи всередині християнського віровчення й церковної організації, пристосування їх до потреб нового економічного класу.

Началом руху Реформації вважається 1517 р., коли німецький монах Мартін Лютер оприлюднив свої "95 тез", а офіційне визнання протестантизму відбулося у другій половині XVI ст.

В XVI ст. його використовували ті, хто відстоював ідею повернення церкви до її первісних біблійних джерел, тобто до раннього християнства. Змістом реформаційного руху став протест проти католицької церкви, тому протестантами стали звати всіх прибічників Реформації у різних країнах Європи.

Реформація почалася з боротьби проти торгівлі індульгенціями, що їх церква продавала за гроші. Викладач теології Віттенберзького університету М.Лютер виголосив про відкриття схоластичного диспуту про теологічну обгрунтованість цієї торгівлі. Та ця дискусія здобула широке визнання у всій Німеччині. В 1520 р. папа засудив Лютера як єретика, а в січні 1521 р. відлучив його від римсько-католицької церкви. Це й стало початком руху Реформації.

Реформаційний рух охопив не тільки Німеччину, а майже всю Західну Європу. Теологічні проблеми, що їх підняла Реформація, були спільними для багатьох європейських країн саме завдяки їхній спільній опозиційній спрямованості проти католицизму. До того ж для країн, охоплених Реформацією, був характерніш єдиний хід подій, що визначався повсюдними вимогами легалізації суспільних змін. У всіх країнах кінець Реформації позначився легальним визнанням її результатів. Було три основних самостійних центри антикатолпцького руху, але оскільки загалом цей рух був викликаний загальними суспільними перемінами, відображав інтереси нового суспільного класу – буржуазії.

Протестантизм заперечує посередницьку роль церкви між людиною і Богом. Єдиним авторитетом у питаннях віри вважається Біблія. Ставлення до Біблії як до першоджерела християнського віровчення сприяло її перекладам на національні мови, зруйнувало бар'єр між світом кліру, вченими і масами народу. Тому Реформація стала не тільки релігійною, але й культурною революцією. Відкидається особлива благодать священства, їх посередництво у справі спасіння душі, не визнається авторитет пап та їх послань, тобто відкидається Святий Переказ.

Прибічники Реформації наполягали на особистих відносинах між людиною і Богом, боролися за право кожного християнина вільно читати Біблію. Первородний гріх не тільки ушкодив природу людини (так вчать православ'я і католицизм), але цілком зіпсував її. В гріхопадінні людина втратила здатність чинити добро, тому не може врятуватися лише своїми заслугами, без божественного втручання. Намагання знайти спасіння через обряди, добрі справи, аскезу є несуттєвими. Найважливішим догматом більшості протестантських течій є вчення про виправдання вірою в спокутну жертву Христа. Не добрі справи, не чернече відречення від земного життя, а лише особиста віра є виправданням людини, а добрі справи є плодом любові до Бога, що витікає з віри у євангеліє Христа. Та глибока віра у спокутну жертву Христа - не заслуга людини, а дар божої благодаті. Людина отримала цей дар і тому може сподіватися на спасіння.

Дуже важливою рисою протестантизму є принцип загального священства. Будь-яка людина, вважають протестанти, через хрещення отримує й посвячення, тому благодать порівну надається всім, хто є хрещеним по вірі. Тому протестанти відкидають целібат.

Протестантизм поділяє загальні християнські уявлення про буття Бога, його триєдність, про безсмертя душі, рай та пекло (католицьке чистилище відкидається), про одкровення тощо. Разом з тим найбільш важливимий характерними для протестантизму є три його принципи: спасіння особистою вірою, священство всіх віруючих, виключний авторитет Біблії.

Протестантизм розглядає мирське життя людини з позиції релігійного покликання. Релігійне покликання полягає в тому, що виконання людиною обов'язку в межах своєї мирської діяльності - найвища мета релігійно-морального життя. Таким чином, будь-яка сфера діяльності людини знаходить релігійне трактування й розглядається як одна з форм служіння Богу. Згідно з цією протестантською установкою, особистість є тим, ким конкретна людина повинна стати, в формуванні себе як такої особистості полягає сенс буття людини.

Протестантизм, відкинувши уявлення про посередницьку роль церкви, значно спростив культ, побудувавши "дешеву" церкву. Богослужіння зводиться до молитви, проповіді, співання псалмів та гімнів й читання Біблії, звичайно, рідною мовою. Від семи християнських таїнств протестанти залишили лише два: хрещення та причастя. Немає в протестантизмі культу святих та Богородиці, вшанування ікон та інших святинь - все це проголошується залишком язичницьких уявлень. Відкидається чернече життя, а аскетичне самообмеження залежить від самої людини, від її свідомого прагнення до спасіння. Спільних свят, крім Великодня, у протестантів майже нема. Деякі відзначають Різдво, деякі мають свої, специфічні свята (наприклад, "Свято жнив" у євангельських християн-баптистів). У протестантизмі релігія, з одного боку, зводиться тільки до віри, а з другого — замість обмеження лише діяльністю, пов'язаною з церквою, вона охоплює все життя людини. Протестантський пастир відрізняється від мирянина не принципово, а лише своїми обов'язками. Величезного значення надається домашній релігійності: читанню Біблії та співанню псалмів у домашньому колі.

Протестантська етика, як зазначив у своїй праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905) М.Вебер, затвердила у суспільній практиці такі як чесність, працелюбність, шанобливе ставлення до власності, відсутність надмірного розкошу. Вимога самостійного читання і розуміння Біблії сприяла розвитку друкування у Європі, поширенню освіти, секуляризації різних сфер десакралізації мистецтва. Позбавившись релігійної цензури, західне мистецтво почало пошук нових художніх засобів показу шляхів людини до раю.

Розглянемо основні течії, що склалися всередині раннього протестантизму. До раннього протестантизму відносять ті його рухи, що оформилися у XVI ст. Початком Реформації вважається протестантський рух в Німеччині XVI ст., пов'язаний з діяльністю монаха ртіна Лютера. За його ім'ям цей напрям в протестантизмі називають Лютеранством. Лютеранські церкви ще називають євангелічними, вони оформилися в північних німецьких князівствах. Лютеранство визнає авторитет апостольського та Никео-Константинопольського Символу віри, має свої віроповчальні книги - "Аузбурзьке віросповідання" (1530), "Книгу згоди"(1580), до якої ввійшли Великий і Малий катехізиси Лютера. В лютеранстві зберігся єпископат, особливе посвячення у духовний сан (ординація), літургія, нові таїнства: хрещення (немовлят) та причастя. Ще у 1526 р. було створено "Німецьку месу та слідування богослужіння", перекладений німецькою мовою молитовник з ритуалом хрещення. В лютеранських кірхах немає ікон, але збережені розп'яття, одяг для духовенства та вівтар.

Лютеранство поширено у Німеччині, Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, США. Загалом у світі нараховується близько 75 млн. лютеран. Лютеранські церкви формуються за лютеранський союз (створений у 1947 р.), його підтримує близько 50 млн. віруючих.

Кальвінізм(реформаторство,пресвітеріанство і конгрегаціоналізм) найбільш послідовно втілив протестантські риси й вимоги. Виник кальвінізм на початку XVI ст. у Швейцарії. Очолив його французький монах Жан Кальвін. Послідовники кальвіністських церков в залежності від регіону походження називалися реформатами, пресвітеріанами або конгрегаціоналістами. Головні ідеї кальвінізму викладені у написаних Кальвіном "Повчаннях у християнській вірі" (1536-1559), та "Церковних настановах" (1541), а також у "Шотландському віросповіданні" (1560) й "Вестмінстерському віросповіданні" (1547).

Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про "абсолютне приречення" та вибраність, згідно з якою Бог ще до створення світу визначив одних - до вічного блаженства, інших - до загибелі, пекла. Жодні зусилля людини й добрі справи не зможуть цього змінити. Такий фаталістичний погляд у релігійній формі відображав той факт, що в жорстких умовах первісного нагромадження капіталу удача чи банкрутство залежать не стільки від діяльності окремих людей, скільки від обставин, від них незалежних. Людина спасається, тому що вибрана Богом для спасіння й отримала дар віри. І хоча це визначене Богом майбутнє людям не відоме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їх земне життя: професійна діяльність і є "Боже приречення", а успіхи в ній є ознакою обраності для спасіння. Якщо людина досягає успіхів у своїй діяльності, стає підприємницькою, то, ймовірно, попадає в рай. Доктрина про приречення неодноразово розглядалася кальвіністськими теологами. Богослови крупних протестантських церков в наш час тлумачать приречення як передуюче знання долі людини, як те, що не можна на виправдання і спасіння вплинути ниякими, його можна розглядати лише як результат благодаті. З цього випливають типові для кальвінізму принципи "Мирського покликання" та світського аскетизму". Кальвін вчив, що людина в будь-який час й у будь-якомумісці знаходиться на службі у живого Бога й несе сувору відповідальність за дари, що надані їй Богом - час, здоров'я, власність. Життя повинне розумітися як виконання обов'язку й рух до мети, визначеної Богом. Основою виправдання в кальвінізмі стає не стільки глибина почуття покаяння, як в лютеранстві, оскільки енергія та результати зусиль, що здатні свідчити про людину Бога, який обрав її на спасіння. Кальвініст повинен вірити, що іх в підприємництві може розглядатися як свідчення можливої обраності.

Кальвіністське вчення найбільш радикально реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути культу (ікони, свічки тощо) скасовано, чільне місце у богослужінні посіли читання та коментування Біблії, співи псалмів.

Засновані на кальвінізмі віросповідання були засвоєні протестантами Франції (гугеноти), Нідерландів, в деяких місцевостях Німеччини, Угорщини та Чехії. Велику роль зіграли кальвіністські ідеї серед протестантів Англії, які вимагали "очищення" (тому їх називали пуританами) англійської церкви. Пануючого становища їх прибічники набули в Шотландії. Пресвітеріанські громади в Англії та Шотландії виступили проти єпископату, їх очолюють виборні пресвітери й пастори, що складають консисторії й пресвітеріати, а також регіональні, провінційні й національні синоди чи асамблеї. Ще до більш радикальної реформи вдалися конгрегаціоналісти. Вони вважають місцеву громаду (конгрегацію) самостійною церквою, що має право на своє сповіданняВіри. В кінці XIX ст. було створено Всесвітній альянс реформатських церквей, що дотримуються пресвітеріанського устрою (1875), та Міжнародну конгрегаціоналістську раду(1891). У світі нараховується близько 40 млн. пресвітеріан та 3 млн. конгрегаціоналістів.

Англіканство. На відміну від інших країн Європи, де протестантський рух охопив низові верстви суспільства, в Англії Реформація почалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. парламент своїм актом проголосив незалежність церкви від папи, а короля Генріха VIII (1491-1547) - її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито монастирі, їхнє майно конфісковано. У 1549 р. за короля Едуарда VI (1547-1553) було введено (молитовник, англіканську літургію, скасовано целібат, але збережено католицькі догмати та обряди. У 1571 р., за королеви Єлизавети І, парламент прийняв Англійський Символ віри з 39 статей, який заперечував догмат про чистилище, торгівлю індульгенціями, папську владу, поклоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англіканська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і Святе Писання як єдине джерело віри, визнаються лише два таїнства - хрещення та причастя. Але зберігся католицький догмат про спасительну силу церкви, залишився недоторканим єпископат. Тобто англіканська церква є компромісним варіантом протестантизму, наслідком боротьби королівської влади за політичну та економічну незалежність від папського престолу.

В сучасній англіканський церкві (ця назва використовується нею з 1851 р.) є громади, що тяжіють до більш реформаційного, євангелічного типу, й громади, що орієнтовані на поновлення деяких елементів католицького вчення та ритуалу (меси, вшанування Діви Марії та святих).

Зараз у світи нараховується близько 68 млн. англікан. Англіканська церква є державною в Англії, а також діє в Шотландії, Ірландії, США, Канаді, Новій Зеландії. Ці церкви поєднані в Англіканський союз церков й мають консультативний орган - Ламбетські конференції, що скликаються архієпископом Кентерберійським з середини XIX ст. Крім того, що англіканські священики можуть брати шлюб, в останній час до священства допускаються жінки.

Пізній протестантизм.

До пізнього протестантизму відносять ті течії та напрямки, що виникають у ХІХ-ХХ ст. переважно у США. Майже всі вони вийшли з лона баптизму.

Баптизм виникає у 1609 р. в Голландії, але найбільш розвинувся в XVIII ст. В його громадах було введено хрещення дорослих занурюванням у воду. З цим пов'язана назва конфесії (походить від грецької Варtіго - хрещу, занурюю у воду). З 1905 р. існує Всесвітній союз баптистів, що об'єднує послідовників із понад 140 країн. Розрізняються напрямки - "загальні баптисти" та "осібні баптисти". "Загальні (генеральні) баптисти", або "баптисти свободної волі", зазнали впливу голландського реформатора XVI ст. Якова Армінія, що визнавав участь волі людини у спасінні, й дотримуються доктрини про спасіння всіх, хто увірував у Христа. "Осібні (партикулярні) баптисти" дотримуються кальвіністського вчення про приречення, цей напрямок у баптизмі став переважаючим.

Баптисти вимагали релігійної свободи, віротерпимості, відокремлення церкви від держави, надання права проповіді всім членам громади. В віровченні баптисти дотримуються загальних принципів протестантизму, особливого значення надається догмату "спасіння лише через особисту віру". Єдиним джерелом віровчення вважають Біблію, окрема частина баптистів основну увагу зосереджує на євангельських текстах. Хрещення визнається як свідомий акт навернення до віри, духовного відродження. Кандидати у члени громади допускаються до хрещення лише після іспитового терміну та покаяння на молитовних зборах. Тільки той, хто прийняв водне хрещення, вважається повноправним членом громади. Баптисти не визнають ікон, святих, розп'яття, пишного вбрання. Хрещення та хлібопереломлення (причастя) розуміються як обряди, що символізують віру у духовне єднання з Христом. Баптисти заперечують хрещення немовлят, вважаючи, що вони не мають віри, а в дорослого є свобода вибору, він свідомо обирає релігію. Визнають обряди похорон та шлюбу. У першу неділю місяця відбувається причащання (хлібопереломлення) всіх членів общини, або вечеря любові. Баптизм вимагає від своїх послідовників активної місіонерської діяльності. Громади очолюються виборним пресвітером, якому допомагають диякони та проповідники. Два - три рази на тиждень (обов'язково в неділю) проводяться богослужіння. Відзначають дванадесяті християнські свята, але не супроводжують їх особливим ритуалом. Мають також власні свята - Свято жнив і День єдності.

Баптизм поширився у Північній Америці ще в першій половині XVII ст. У Новому Світі не було панівних конфесій, тому розвиток протестантизму став важливим фактором становлення нових релігійних течій та їх поширення по всьому світу. Баптизм став однією з найчисленніших конфесій протестантизму. Членами баптистських громад є біля 35 млн. чоловік, а разом з дітьми, молоддю та "друзями" ("наближеними") послідовники баптизму нараховують більше 75 млн. чоловік. З 1905 р. кількість баптистів збільшилася у п'ять разів. Баптистські церкви діють більш ніж у 122 країнах. Але найбільш крупні організації існують у США.

У другій половині XIX ст. баптизм поширився в Російській імперії, переважно в Україні, Прибалтиці та Закавказзі.

Адвентизм. На початку 1830-х років у США від баптизму відокремилалася релігійна течія адвентистів (лат. - пришестя). Проповідник У.Міллер (1782-1849) влітку 1831 року оголосив, що йому вдалося обчислити дату другого пришестя Христа - 21 березня 1843 р. В 1843 р. він випустив книгу "Докази Писання та історії про друге пришестя Христа в 1843 р., викладені в огляді доповідей". Його пророцтва сповіщали про те, невдовзі на землю прийде Ісус Христос і встановить тисячолітнє царство для праведників, які воскреснуть. Після тисячолітнього царства воскреснуть й неправедні, але їм для того, щоб мати це царство, доведеться вести праведне життя відповідно до моральних повчань Біблії. За уявленнями адвентистів, безсмертя душі та пекла немає. Після другого пришестя Христа прах людини оживе для здійснення над ним суду. На відміну від "осібних баптистів", євангельське християнство проповідувало можливість спасіння для всіх нею Божого суду, а пекло з'явиться лише після страшного суду. Від баптистів адвентисти зберегли водне хрещення дорослих, перед хлібопереломленням проводять обряд омовіння ніг. Богослужіння здійснюють три-чотири рази на тиждень.

Адвентистський рух можна поділити на два періоди. Перший охоплює 1831-1838 рр. й пов'язаний з проповіддю У.Міллером ідеї другого пришестя. Другий припадає тільки на 1844 р., на який послідовники Міллера призначили другий прихід Христа. Оскільки тоді не відбулося очікуваного видимого пришестя, наступники Міллера намагалися не називати точної дати другого пришестя, обмежуючись твердженням, що в 1843 р. Христос вступив до "Святая Святих" небесного храму й тому належить вірити у його скоре пришестя. Тобто пришестя відбулося, але невидимо, в небесному храмі, тому що церква не готова, щоб бути взятою на небо. Христос і зараз перебуває в Святилищі й чекає повної готовності віруючих, тому строків його приходу ніхто не знає. А поки що слід вести активну місіонерську діяльність та здійснювати "санітарну реформу" - піклуватися про власне здоров'я, оскільки, згідно з адвентистськими уявленнями, тіло - "посуд Божий".

Через суперечки з питань догматики та культу адвентисти поділилися на різні течії: адвентисти сьомого дня, адвентисти першого дня, адвентисти тисячоліття, адвентисти євангельські, адвентисти-реформісти та ін. Найчисленнішими з них є адвентисти сьомого дня (АСД), які створили централізовану організацію. Вони є послідовниками "пророчиш" Олени Уайт (1827-1915), що проголосила "одкровення" про Святкування суботи замість неділі (субота - це печатка, якою відзначені вибрані) й "санітарну реформу". Вважається, що її праці є "малим світлом", яке веде до "великого світла". Центральним завданням адвентизму є апокаліптична проповідь, яка проголошується в контексті трьохангельської вісті. Йдеться про коментування адвентистами положень 14 глави новозаповітної книги "Об'явлення св. Івана Богослова" (вірші 7-9). Відповідно до "вістки першого ангела" ("Об'явл." 14:7) адвентисти пророкують про "останні часи світу", передрікають "загибель грішників". З "вісткою другого ангела" ("Об'явл." 14:8) пов'язується відхід від "істинної віри" багатьох християнських напрямів, окрім адвентистів. Третя "ангельська вістка" попереджає про неминучість покарання тих, "хто поклоняється звірю і образу його" ("Об'явл." 14:9), тобто фальшивим релігійним системам. У книзі "Велика боротьба" О.Уайт, звертаючись до біблійних пророцтв, розкриває їх як Божий план великої боротьби між добром і злом (Богом і Сатаною). їй належать 45 томів творів, у яких вона не тільки заклала фундамент доктрини адвентизму, але й розробила систему регламентації відносин і поведінки віруючих. АСД культивують сувору біблійну мораль - аскету в миру (забороняються розваги, культурне дозвілля). "Санітарна реформа", що має підготувати людину до воскресіння, означає заборону на вживання свинини, чаю, кави, тютюну, алкоголю, заборонені деякі медикаменти. Християнин зобов'язаний берегти своє здоров'я з двох причин: по-перше, тіло - храм Духа Святого, по-друге, тіло слід зберегти для майбутнього небесного царства.

Важливою складовою адвентистської есхатології (вчення про кінець світу) є догмат про тисячолітнє царство і нову землю. У цьому вченні йдеться про воскреслих святих, котрі перебуватимуть на небі тисячу років, про небесний Єрусалим, який спуститься на землю, про очищення й оновлення землі від нечестивих. Тисячолітнє царство - це проміжний період між першим і другим пришестям, під час якого Христос і його викуплені святі будуть вершити суд над тими, хто вмер без покаяння. На безлюдній землі в цей час перебуватиме Сатана зі своїми демонами. По закінченню цього періоду з неба на землю зійде Христос разом із спасенними і спуститься Святий Град. Після цього настане воскресіння для всіх грішників. їх спіткає доля Сатани та його демонів в останній боротьбі з добром, а Всесвіт назавжди звільниться від гріха і грішників. На новій землі, яка стане царством добра і справедливості, вічно житимуть викуплені.

Повсякденної обрядності у адвентистів немає. Визнаються лише обряди рукоположення, хрещення, шлюбу. Кожен член громади повяйен сплачувати десятину.

Сьогодні адвентистська церква налічує близько 7 млн. членів, 28 тис. громад у 192 країнах світу. Вищим її органом є Генеральна Конференція, до складу якої входять 11 дивізіонів. Церква має чотириступінчату структуру: громада, конференція (область чи край), уніон (держава чи республіка), Всесвітня організація з центром у Вашингтоні.

П'ятидесятництво- протестантський рух, що утворився у США на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це найбільш типовий харизматичний напрям у сучасному християнстві, головною ідеєю якого є безпосереднє інтуїтивне спілкування віруючих з Богом внаслідок хрещення Святим Духом, після чого вони одержують особливі духовні дари - харизми (від гр. chагізmа - дар).

П'ятидесятницьке вчення засновується на викладеній у новозаповітній книзі "Діяння апостолів" оповіді про те, як на п'ятидесятий день після пасхи на учнів Ісуса Христа зійшов Святий Дух. Зовнішньою ознакою хрещення Святим Духом віруючі визнають, як правило, глосолалію (від гр. gloss - незрозуміле слово і lаlіеn - говорити). Послідовники цього вчення стверджують, що кожний справжній християнин може отримати видимі дари Святого Духа: здатність до пророцтва, зцілення хворих, говоріння з Богом іншими мовами, мудрості, розпізнавання духів та ін. (всього 9 дарів). Проповідують друге пришестя Христа, настання тисячолітнього царства Божого, тобто п'ятидесятники є близькими за своїм вченням до баптистів, але підкреслюють містичне спілкування з Богом та "хрещення Святим Духом". Вони вірять, що людина, яка освятилася, може стати органом Святого Духа, що зійшов на неї. П'ятидесятники визнають обряди водного хрещення дорослих, хлібопереломлення (причастя). їхні зібрання супроводжуються масовим релігійним екстазом. Із самого початку в п'ятидесятництві не було строгої централізації, єдиних принципів віровчення та культу. Залежно від визнання дули водного хрещення ("в ім'я Отця, Сина і Святого Духа" або "в ім'я і Христа" поділяються на п'ятидесятникіз-тринітаріїв і п'ятидесятників-іріїв. Єдиної церковної організації п'ятидесятники не мають, вони ілені на кілька самостійних напрямків (церков). Найбільші об'єднання -церква Бога", "Асамблея Бога", "Об'єднана п'ятидесятницька церква" -розповсюджені у США та Латинській Америці.

В офіційних документах перша згадка про п'ятидесятників датується р. їх було зареєстровано в штаті Кароліна (США) у 1889 р. під назвою :ва Божа. Після Першої світової війни діяльність п'ятидесятників вийшла за межі США. У 1921 р. в Голландії скликається перший Всесвітній конгрес п'ятидесятників, який формує організаційне ядро під назвою Всесвітній союз християн євангельської віри (ВСЄХВ). З 1947 р, існує Всесвітня п'ятидесятників конференція.

 

Тема 7. Іслам.

Походження ісламу.

Віровчення ісламу.

Течії в ісламі.

№1.

Іслам - наймолодша з сучасних світових релігій, це третя й остання з розвинутих монотеїстичних релігій. Біля 1 млрд. її адептів проживають переважно в Північній Африці, Південно-Західній, Південній та Південно-Східній Азії. Арабомовні народи майже всі сповідують іслам, тюркомовні та іраномовні - в переважній більшості. Багато мусульман є в Індії, майже все населення Індонезії дотримується ісламу.

Іслам виникає в Аравії в VII ст. Про його походження відомо набагато більше, ніж про буддизм чи християнство, бо ця релігія виникає тоді, коли вже склалася письмова історична традиція. На ті часи Аравійський півострів заселяли племена, основним заняттям яких було скотарство. В цей час через Західну Аравію проходив караванний шлях, а торгівельні зв'язки сприяли спілкуванню з іншими народами і релігіями. Серед арабів з'являються ханіфи - проповідники ідей монотеїзму. Найбільш впливовим арабським племенем були курейшити, саме їм належала Кааба (араб. куб) - чорний камінь метеоритного походження, найдавніша загально-арабська святиня, що знаходилася у Мецці. Навколо Кааби розміщували племінних богів, тому вона вважалася центром релігійного культу для багатьох арабських племен.

Засновником ісламу був пророк Мухаммед (570-632), араб-курейшит, що жив у місті Мецці. Вважається, нібито він отримав від Бога одкровення, що його записано в святій книзі Коран, й передав його людям. Мухаммед народився 570 р. й виголошував своє вчення в 610 р. спочатку в Мецці, де в нього, виявилося багато впливових ворогів, а потім подався до Медини у 622 р. (ера хіджри), де, спираючись на своїх послідовників, підкорив собі Мекку у 630 р., а потім під знаменами нової релігії й більшість Аравії.

Причини успіху проповіді. В VI ст. розпочалася криза караванної торгівлі, тому що Іран перекрив південний караванний шлях. Кочовики стали переходити до землеробства, стала відчуватися потреба в об'єднанні. Виникає рух за злиття племінних культів, за вшановування єдиного бога Аллаха; тим більше, що євреї й християни вже подавали приклад монотеїзму. Тому проповідь Мухаммеда відповідала суспільній потребі.

Проповідь Мухаммеда.Мухаммед виступив із проповіддю ідей монотеїзму. Він з великою повагою відгукувався про "людей писання", як він називав іудеїв і християн. Різниця між окремими формами монотеїзму йому здавалася несуттєвою. Бог є єдиним для всіх людей, а доля самої людини визначена Богом ще до її народження, тож її не можна змінити, залишається лише коритися волі Аллаха. Тому Мухаммед проголошувану ним релігію назвав іслам (араб. - покірність, муслім - покірний). Проповідь Мухаммеда спочатку зустріли вороже, особливо багаті курейшити (курейш - плем'я, що жило в Мецці), які не хотіли собі ідеологічного суперника. Ідея єдиного бога Аллаха (від араб. "аль-Ілах" — бог, єдиний) суперечила звичним язичницьким культам. Життям Мухаммеда та його прибічникам стала загрожувати небезпека з боку впливових мекканців. Тому Мухаммед разом з першими мусульманами втікають у сусіднє місто Ясріб (зараз Медина, від "мадинат ан-набі" - місто пророка). Це відбулося у 622 році, мусульмани всього світу ведуть літочислення від хіджри - дати втечі Мухаммеда з Мекки до Медини.

У війні Мекки з Мединою військо мусульман перемогло. Зі своїм військом Мухаммед у 630 р. захопив Мекку. Арабські племена одне за одним переходили у нову релігію, нарешті й курейшити теж прийняли іслам. Почалося швидке поширення нової релігії серед арабських племен. У 630 році Мухаммед урочисто в'їхав до Мекки, після чого Мекка стає центром ісламу. Мухаммед помер у 632 р.

Та після його смерті починається формування мусульманської теократичної держави - Арабського Халіфату. Завойовницькі війни арабських халіфів не обмежилися територією Аравії. Вже у VII-VIII ст. араби підкорили народи Середнього та Близького Сходу, частину Індії, Середньої Азії, а з тим розпочалася ісламізація підкорених народів.

№2.

В чому ж полягає основний зміст віровчення ісламу? Основними догматами цієї релігії є такі:

Віра в Аллаха. Аллах є єдиним Богом.

Віра в ангелів і демонів - безтілесних істот, що виконують волю Аллаха. Кожний мусульманин за життя має двох ангелів, які фіксують його добрі й злі справи і визначають його долю у потойбічному житті.

Віра у святість Корану. Він вважається словом Бога, яке Аллах передавав Мухаммеду під час видінь протягом 22 років. Коран вважається існуючим предвічно, тобто створеним Аллахом ще до творіння світу і людини.

Віра в пророків і пророцьку роль Мухаммеда. Всього Іслам визнає дванадцять пророків, але Мухаммед — останній пророк Аллаха, що провістив слово Аллаха.

Віра в рай та пекло. Рай, згідно з мусульманськими уявленнями, - місце, де у достатку їжі, прохолодної води, різних життєвих насолод, а у пеклі -катування й муки.

Віра у божественне приречення - у те, що не може бути нічого, що не залежить від волі Аллаха.

Віра у безсмертя душі,що покидає тіло у момент смерті, у воскресіння з мертвих у день Страшного суду.

Основні принципи ісламу.Іслам спирається на п'ять основних принципів- "стовпів віри", що вказують основні обов'язки мусульман:

- визнання того, що Аллах - єдиний Бог. Мусульмани виголошують шахаду ("Немає Бога, окрім Аллаха, а Мухаммед - пророк його) вголос, вона визнається мусульманським символом віри;

- щоденна п'ятиразова молитва - намаз. Перед намазом мусульманин повинен зробити ритуальне омовіння. П'ятниця (яум-джума) вважається днем колективної молитви у мечетях, вона супроводжується проповіддю;

- дотримання посту (перс, ураза) у місяць рамазан. Під час рамазану мусульманин у денний час ні їсти, ні пити, ні палити не вдихати ніяких пахощів, не купатися. Але немовлята, хворі та дуже старі люди звільняються від посту;

- закят - обов'язковий податок у 1/40 частину щорічного прибутку. Сплачування закяту передбачено у Корані;

- хадж — паломництво до Мекки та Медини, що відбувається у 12-й місяць мусульманського календарю. Той, хто відбув хадж, отримує звання хаджі. Під час хаджу прочани відвідують Мекку, Каабу, вклоняються головній святині ісламу - гробниці Мухаммеда у Медині.

До приписів ісламу відносять також газават (або джихад) - святу війну з невірними (не мусульманами). У Корані про це говориться: протягом восьми місяців на рік (чотири місяці вважаються забороненими) належить воювати з невірними (різні тлумачення цього терміну: від боротьби за власну віру до боротьби з немусульманами).

Мусульманські свята.Ураза-байрам - свято закінчення урази, справляється у перший день наступного за рамазаном місяця шавалля. За три дні цього свята віруючі звітуються за минулий піст, відбувають покарання за його порушення і сплачують фітр-садаку.

Свято курбан-байрам (жертвоприношення) відбувається через 70 днів після закінчення урази. Центральним ритуалом є принесення у жертву домашньої тварини (барана чи верблюда). Вважається, що заколоті віруючим під час курбан-байрама тварини й перевезуть людину до раю.

Свято мірадж присвячено переказу про прогулянку Мухаммеда до Єрусалиму, яку він здійснив на фантастичній істоті Бураці. Тут він нібито говорив з Аллахом.

Маулюд - день народження пророка. Вважається, що Мухаммед народився у понеділок.

Сунет - ритуальне обрізування. Саме за цією ознакою мусульмани відособлюються від невірних.

Релігійна література ісламу. Поява Корану.Основні положення ісламу викладені у головній святій книзі мусульман - Корані (араб, куран - читання). Сам Мухаммед був людиною неписьменною, після його смерті у 632 році смерті залишилися записи його висловлювань, зафіксовані його послідовниками, за якими й було під час правління третього халіфа Османа зроблено єдину збірку святих текстів - Коран. Згідно з переказом, текст Корану був повідомлений пророку самим Аллахом через посередництво архангела Джебраїла (біблійний Гавриїл, що вважається посередником між Богом та людьми). Мусульмани вважають, що Аллах ще раніше давав ці тексти людям через своїх пророків - Мойсея та Ісу (Ісуса), тому багато текстів Біблії і Корана співпадають за своїми сюжетами. Але християни та іудеї спотворили заповіді Аллаха, лише Мухаммед зумів передати їх у істинному вигляді. Арабська мова, якою записаний Коран, вважається мовою Аллаха, тож не визнаються адекватними його переклади. Читання Корану вголос - головний обряд у мусульман, тому для мусульманина бажано знати арабську азбуку. Арабська мова стала мовою культури всього мусульманського Середньовіччя, в кінці І тисячоліття склалися великі наукові центри у Медині, Дамаску, Багдаді, мусульманська наука зберігала свій високий рівень аж до XVII сторіччя.

Повний текст Корану був зібраний після смерті Мухаммеда, Канонічним у мусульман вважається текст Корану, що його було зібрано під час правління халіфа Османа на прикінці VII ст. Коран поділено на 114 глав (сур), що розташовані за принципом зменшення тексту (за винятком першої сури - фатіхи), без уваги до їх хронологічної послідовності. Сури складаються із аятів — віршів за принципом зменшення їхньої довжини. Коран складається із есхатологічних проповідей, приписів, що регулюють майнові, правові, сімейні відносини, побутові правила й повчання, запозичені з іудейської й християнської міфології, давнього арабського фольклору.

Святий переказ у мусульман.Друга книга релігійних текстів - це Сунна,що складається з хадисів (оповідань) про життя, чудеса та повчання Мухаммеда

Важливе значення у ісламі надається ідеї абсолютного визначення долі людини Аллахом: він наперед, ще до народження визначив одних до праведного життя й майбутнього райського блаженства й інших - до грішного життя й мук після смерті.

Мусульманське право.Норми правові та сімейно-побутові спираються на шаріат(араб, шариа - праведний шлях)- кодекс середньовічного мусульманського права, норм моралі, культурних приписів, що регулюють все громадське і особисте життя мусульманина. Всі дії і вчинки людини поділяються на п'ять категорій: 1) обов'язкові дії; 2) бажані дії; 3) добровільні дії; 4) небажані дії; 5) суворо заборонені дії. Шаріат вимагає від жінки коритися чоловікові, носити спеціальний одяг, дотримуватися принципу самітництва. Торгівельний прибуток вважається законним, лихварство ж засуджується.

№3.

Наступники Мухаммеда - халіфи Абу-Бекр, Омар, Осман, за короткий час підкорили багато країн Середземномор'я та Передньої Азії. Податки в завойованих країнах зменшували для тих з місцевого населення, хто приймав іслам. Це спряло тому, що іслам, який поширився як національна релігія, став перетворюватися на світову. Вже в VІІст. іслам став пануючою релігією в кранах халіфату - від Іспанії до Середньої Азії й Індії. З ІХ ст. іслам розповсюджується серед народів Причорномор'я, Північного Кавказу й Західного Сибіру.

Хоч іслам й об'єднував людей на основі спільності релігії, але національні суперечки в країнах ісламу не зникли. Це привело до виникнення всередині ісламу окремих течій та сект.

Найбільший розкол був викликаний появою шиїзму("шиа" -партія, секта). Це сталося в результаті боротьби за престол халіфату. Вважається, що в шиїтському русі проявилося невдоволення й боротьба персів проти арабів-завойовників в Ірані. Але почалося все з внутрішньої боротьби серед арабів - з боротьби за владу серед наступників Мухаммеда, що набула форми суперечки про успадкування влади у халіфаті. Ті, що оточували четвертого халіфа Алі – зятя й племінника Мухаммеда, не визнавали законності інших халіфів, тому що вони не були з роду Мухаммеда. Алі було вбито, але його послідовники закріпилися в Ірані, там шиїзм широко розповсюдився як протест проти влади арабського халіфату. За шиїтськими переказами, Алі та його сини Хасан та Хусейн вмерли як мученики. В пам'ять цього шиїти щорічно відзначають траурне Свято ашура (шахсей-вахсей): віруючі наносять собі рани холодною зброєю, щоб пережити такі ж муки, що й Алі з синами. Згідно з вченням шиїтських богословів, у цей день було вбито сина халіфа Алі імама Хусейна.

Головна відмінність шиїзму - віра в те, що законними спадкоємцями Мухаммеда - імамами - можуть бути тільки нащадки Мухаммеда, а обрані халіфи є незаконними. Тому шиїти відкидають Сунну, вважають її неповною, що з неї нібито викинуто оповіді про Алі. Серед частини шиїтів виникло уявлення про одинадцять імамів - нащадків Алі й дванадцятого невидимого -Мухаммеда Махді, що повинен колись об'явитися як спаситель. В Ірані з ХVІ ст. шиїзм став державною релігією, в інших країнах він існує у вигляді сект (ісмаїліти, кармати, асасини, друзи). Місцями поклоніння, крім Мекки, у шиїтів є Неджеф, Кербела (Ірак), Кум і Мешхед (Іран). Найавторитетніші серед мул удостоюються звання аятоли ("божественне знамення").

Ортодоксальний іслам.Більшість мусульман (9/10 від усіх вірних) належать до сунізму. Вони визнають законність Сунни. В сунізмі спочатку не було сект, але потім у новий час виник як окреме релігійно-політичне вчення і течія ваххабізм. Всі суніти вважають, що текст Корана треба розуміти буквально, що світ ісламу повинен очолювати халіф, що халіф може бути обраний. Зараз в ісламському світі халіфа нема, останнім халіфом був турецький султан.

Характерною особливістю ісламу є те, що ця релігія регламентує всі сторони життя





Дата добавления: 2016-07-29; просмотров: 466 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.03 с.