Релігійна діяльність та релігійні організації. Функції релігії

Релігійна діяльність і релігійні відносини. Релігія є складним соціальним комплексом, що вбирає в себе не тільки уявлення людей про надприродне, тобто релігійну свідомість, але й містить реально існуючі релігійні дії та організації. Релігійні відносини - це не тільки ставлення людей до ідеї Бога, але й своєрідні відносини людей одне до одного. Релігійних відносини полягають у роздвоєному характерові релігійної діяльності: 1)діяльність віруючих людей спрямована на реальний звіт з метою задоволення реальних потреб (людина молить Бога чи богів про врожай, про здоров'я, про успіх в справі тощо); 2)на надприродний світ з метою задоволення уявлень про потойбічне життя тощо. Такі відносини складаються під впливом систематизації релігійних уявлень у віросповідних системах. Релігійні відносини розгортаються у реальному житті, але в них реалізуються норми та настанови, вироблені релігійним світоглядом.

Головним засобом задоволення релігійних потреб є релігійний культ - сукупність релігійних дій у вигляді різного роду обрядів та церемоній, пов'язаних із ставленням людини до надприродного. Метою культових дій е вплив на потойбічний світ. Релігійний культ - це зовнішня форма релігії, саме за культовими діями буденна релігійна свідомість й відрізняє одну релігію від іншої, за участю у культових діях ми маємо судження про релігійність людини. Особливістю релігійного культу є його емоційна насиченість, в ньому використовуються різні види мистецтва, елементи культових дій глибоко входять до побуту та звичок людей, стають частиною релігійного образу життя. До культу відносять всі види дій, пов'язаних з релігійно-магічними уявленнями: обряди, ритуали, жертвоприношення, таїнства, богослужіння, молитви, містерії, пости, а також матеріальні предмети, які при цьому використовуються, - храми, святилища, предмети культу, одяг тощо. Через культові дії звичайні дії віруючі - миряни - прилучаються до релігії, постійно поновлюють та закріплюють релігійне світовідчуття. Спільність культу є основою віросповідної єдності певної релігії. Тому культ є найбільш консервативним елементом релігії, він відтворюється без змін, а також закріпляється, зростаючись з побутовими чи національними традиціями, формує стійки звички, що можуть зберігатися довгий час, навіть коли вже не існує релігійної системи, що їх породила. Одні з них пов'язують індивідуальне релігійне діяння винятково з виконанням обумовленого релігією ритуалу, їхнє релігійне життя обмежене, так би мовити, суто зовнішнім виявом і окреслене лише стінами будівлі релігійної громади. Це свідчить про досить низький рівень релігійності подібних осіб. Інші ж – розуміють своє релігійне життя як активну особисту дію і пов'язують його передусім з індивідуальною релігійною практикою, якимсь своїм релігійним покликанням.

Релігійне діяння таких людей в першу чергу зорієнтоване на відтворення принципів Божественного буття на тлі особистого життя. Воно не зачинене в шкаралупу храмової служби, бо ж метою має не просто звести на індивідуальний рівень свідомість Бога, а стати повноправною його частиною. Для подібного типу віруючого важливо навчитися думати в контексті Божественної свідомості, співставляти власні вчинки з контекстом релігійних настанов чи заповідей як регуляторів системи мотивів і вчинків людини. Релігійне діяння особи можна уявити як низку вчинків, що вибудовуються в певну систему, бо ж скеровуються вони загальною метою - метою відображення в планах індивідуального буття релігійного ідеалу. Це в свою чергу проявляється у своєрідному знятті, в поведінці людини притаманних для цього ідеалу норм, цінностей і смислів. А оскільки людина є перш за все соціальною Істотою, то її релігійне дія> незважаючи на те, що воно стосується насамперед її індивідуального буття, І-водночас в собі й соціальне навантаження, бо ж її поведінка впливає на взає стосунки між людьми в оточуючому її соціальному середовищі.

У цьому контексті можна зробити висновок, що соціальне середовище релігійного індивіда є сферою впровадження його релігійних принципів, оскільки більшість заповідей, які пропагуються тією чи іншою релігі зорієнтовані здебільшого на соціум, то вони регулюють відносини між окремі індивідами.

Отже, релігійне життя постає як релігійне діяння за умови, що воно є просто соціальним діянням, а й діянням доброчинним. Зауважимо принагід що характерною рисою Бога, як це видно із віроповчальних систем багаті релігій, є саме його добрість.

Разом з цим релігійне діяння не є лише особливістю окремого індивіда, а й є прерогативою релігійної групи, а то й конфесії, до якої відносить до останній. Так, специфічним діянням релігійної групи є передусім відправлеь культу, тобто діяльність, що пов'язана із ставленням до надприродно Інтегруючу й регулятивну роль грає тут сукупність ідей, уявлень, принципі норм, що обумовлюють і спонукають індивіда розуміти власне релігійне життя як релігійне діяння.

Релігійні організації. На основі єдності релігійних уявлень та культу відбувається спілкування віруючих, формуються релігійні організації, через діяльність яких постійно поновлюються релігії. В межах релігійних організацій відбувається стабілізація віровчень та культів. Релігійні обряди з самого початку були колективними діями. Тому в процесі їх реалізації виникли зв'язкі й відносини між людьми, які брали в них участь, тобто виникала релігійні організація.

Громада являє собою первинне об'єднання віруючих, які належать до певного релігійного напрямку. Релігійних індивідів об'єднує в громаду насамперед спільне визнання культивованого й поширюваного ними віровчення. Будучи добровільним об'єднанням осіб, що бажають разом задовольняти свої релігійні потреби, громада організаційно й структурно формується в безпосередній залежності від тих релігійно-доктринальних положень, які спільно сповідують члени цієї спільноти бажають бути об'єднаними. В процесі історичного розвитку релігійні організації набувай різних форм. Так, у первісному суспільстві релігійна організація співпадала родовою чи племінною спільнотою. Однією з ознак, що відрізняли одне плем'я від іншого, було спільне відправлення членами цього роду чи племених релігійних обрядів. Єдність первісного колективу закріплювалася спільність релігійних міфів, уявлень та обрядів. Уже в умовах родового суспільств ідокремлюється соціальна група людей, що починають відігравати особливо, у культі формуються його професійні служителі, які поступово монополізують культові дії й стають впливовою соціальною спільнотою, що становить верхівку родового суспільства. Таким чином з'являються не тільки професійні релігійні службовці, але й від інших форм родового життя відокремлюється релігійна організація.

Обстоюване членами місцевої громади віровчення визначає тип організаційної структури громади. При наявності центрального органу керівництва релігійного напрямку ця громада як добровільне об'єднання його послідовників мусить визнавати верховенство його над собою. З часу свого створення така громада автоматично включається до загальної системи і структури певної конфесії, а відтак займає лише відносно автономний статус в її межах, оскільки ідеологічно, організаційно, матеріально, фінансове є їй підзвітною і залежною, тобто формально є релігійною одиницею чи первинною релігійною інстанцією.

Схема подібної субординації в рамках конкретної релігійної організації, як правило, не існує поза інститутом професійних священнослужителів. В межах конкретної загально-релігійної установи останній передбачає встановлення системи чіткої ієрархії, наявність якої впроваджує на рівні місцевих громад поділ на професійних священнослужителів і простих віруючих чи, розуміючи це в контексті віровчення окремих християнських конфесій, на клір і мирян.

В свою чергу подібна ієрархічна будова, беручи початок на рівні окремої місцевої громади з певного священнослужителя як її лідера, певною мірою виправдана, оскільки забезпечує, по-перше, на місцевому рівні чітку підпорядкованість кожного члена громади лідеру, пастору чи керівнику, а, по-друге, на рівні усієї конфесії забезпечує підпорядкованість кожної окремої місцевої громади центральному керівному органу, встановлюючи відтак цілковитий контроль центру над окремими місцевими громадами. Як правило, громади ієрархічного типу обстоюють ідею підпорядкованості також однієї громади щодо іншої. Останнє дуже чітко спостерігається у організаційних схемах ряду традиційних християнських конфесій.

Зауважимо принагідно, що ієрархічний тип громад, будучи направленим в першу чергу на підпорядкованість і контроль місцевого релігійного осередку з боку центру, серед ряду традиційних християнських конфесій подекуди зумовлює те, що чисельний склад членів таких громад є помітно різним.

Так, віддаленість мирян від лідера, що детермінована згаданим ієрархічним поділом, на місцевому рівні подекуди призводить до того, що лідер перестає бути відкритим для кожного члена. Він по суті ізолюється від виконання своєї безпосередньої роботи - бути "пастирем", проповідником релігійного вчення кожному членові громади, провісником віроповчальних положень. Подібна ситуація постає й тоді, коли лідер громади концентрує увагу лише на обрядовій відправі, проведенні лише суто культово-обрядових заходів, занедбуючи безпосередню щиросердечну роботу з конкретною людиною, не працює на рівні її душі, не є душпастирем. Непоодинокими випадками серед професійного духівництва є й ставлення до власного положення на рівні громади лише як до одного із способів власного заробітку. Відтак суто матеріальна зацікавленість окремих священнослужителів помітно акцентується лише на формальному виконанні своїх обов'язків, що, зрештою, позначається на загальному релігійному стані громади. Значна частина парафіян залишаються тоді елементарно необізнаною з головними концептами віровчення, не знає текстів Святого Письма, не розуміє сакрального змісту літургійних дій, не усвідомлює моральних настанов релігії. Іншими словами, в ряді конфесій інститут професійних священнослужителів неспроможний забезпечити головне - світоглядні і душевні запити релігійного індивіда. Це в свою чергу, маючи на увазі нестабільність, надмірну плинність членства громади, призводить до того, що зрештою релігійний індивід перестає ідентифікувати себе з громадою, бо ж в його уяві громада асоціюється з окремими священнослужителями і їхніми вчинками.

Таким чином, окремі громади ієрархічного типу впливають на буденну свідомість своїх членів лише відносно, а відтак не є здатними виступати формотворчим фактором і ферментом відтворення їх релігійної свідомості.

Релігійна свідомість віруючих, що належать до подібного типу громад, функціонує лише на обрядово-ритуальному рівні.

Другий тип релігійної громади є кардинально протилежним щодо першого - ієрархічного. Організаційна схема громади цього типу має свою специфіку. Насамперед вони є самокеруючими, тобто цілком автономними, оскільки все керівництво здійснюється тут лише на рівні місцевої громади. Це само собою вже виключає належність чи підпорядкованість останньої якомусь вищому центру чи якійсь надгромаді. Громади цього типу не є такими однорідними, як ієрархічного типу. Очолювати їх може спеціальна рада, до якої входить обрана загальними зборами громади певна кількість вірних, як правило, члени із числа чоловіків, яким спільнота доручає здійснювати ідейно-теоретичне й організаційне керівництво. Такі громади, зрозуміло, не можуть мати якогось одного лідера. Право здійснювати богослужіння, проповідувати перед громадою, проводити молитовні зібрання переходить часом від одного члена ради до іншого згідно встановленого графіку. Як правило, подібна структура притаманна ряду неохристиянських і неоорієнталістських громад.

Подібне первинне об'єднання певної конфесії на автономних засадах входить до її загальної організаційної структури, яка об'єднує між собою аналогічні громади. Ця структура існує на рівні співпраці незалежних місцевих громад між собою. Члени ради чи пресвітери однієї громади не мають при цьому ніякої влади над іншою.

Окрім громад з колегіальним керівництвом цей тип релігійних спільнот має й інший характер свого інституювання. Очолювати громаду може один лідер, якому місіонер чи члени спільноти доручили всю відповідальність за її життя, а також право здійснювати богослужбові дії. Такий лідер не обов'язково має бути професійним священнослужителем, але він вправі розраховувати на фінансове утримання за рахунок коштів громади.

Релігійні громади, незалежно від того, до якого типу організації вони належать – ієрархічного чи демократичного, можуть дробитися на підгромади -гуртки чи групи, що налічують в своєму складі лише декількох осіб (щонайменше чотири). Так, місцева громада Свідків Єгови складається з декількох "гуртків" з вивчення богослужбової літератури і Святого Письма. Поділ місцевої громади на окремі групи чи гуртки передбачає розв'язанш одного завдання — налагодити безпосередній контакт із кожним членом громади. Відтак, постійно визначаючи стан його особистої релігійної підготовки особистого позацерковного життя, можна здійснювати сталий контроль за йогс свідомістю.

Коли порівнювати ієрархічний тип громади з позаієрархічним, то організаційна схема останнього дає можливість налагодити безпосереднє спілкування вірних повсякчас, а не тільки під час богослужіння, яке до того ж зводиться лише до виконання обумовленого віровченням церемоніалу. Так, в часі відправлення служби поставлені різні богослужбові заходи, зокрема такі як і заняття з вивчення священних текстів й історії конфесії, проведення групових молитов, молодіжних вечорів, вечорів духовної музики тощо.

Отже, тип громади визначає характер, рівень і якість зв'язку особи; релігійною організацією. Значний вплив на це має конфесійна належність спільноти. Так, наприклад, цей зв'язок в громадах православних чи католиків значно слабший, аніж в протестантських чи неохристиянських.

Так чи інакше, але саме місцеві громади, як клітинки тіла конкретної релігійної організації, створюють на місцях ту атмосферу, від якої залежить не лише загальнорелігійна, а й безпосередньо громадська думка про конфесію й обстоюване нею віровчення.

З появою соціальнодіференційованого суспільства змінюється місце релігійної організації в суспільстві. Це пов'язано з появою державних релігій. В ранньокласових суспільствах виникають храмові організації, а в більш розвинутих соціальних системах релігійні громади поєднуються в єдину централізовану організацію - церкву. Церква не тільки володіє монополією на релігійне віровчення, але виконує й певні правові, політичні та етичні функції. З епохи Нового часу пішло в минуле монопольне панування єдиної релігійної організації. Церква відокремлюється від держави й втрачає правові функції. Виникає ситуація "релігійного плюралізму", яка передбачає існування юридичне рівноправних релігійних організацій, що конкурують між собою.

Церква – це централізована релігійна організація, її поява обумовлена централізацією державного життя. З виникненням держави зберігаються автономні храмові організації. Але централізованій державі потрібна централізована релігійна організація, тому історія ранньокласових суспільств свідчить про постійну й гостру конкуренцію між державною владою й духовенством. Намагання держави централізувати й підкорити собі релігійне життя викликає опір жерців. Виникають державні релігії, а разом з ними - державні церкви. Церква, на відміну від храмової організації, є централізованою системною структурою. Всередині її виникають такі інституції, як монастирі, чернечі ордени, релігійно-політичні партії, установи освіти тощо.

До того ж релігія є всезагальною ідеологією. Політичні та правові інгереси та погляди є у кожного, але далеко не кожен прошарок суспільства здатен усвідомити та виразити їх у адекватно, у вигляді політичної теорії. Тоді як релігійні ідеї відомі й однаково притаманні всім. Тому соціальний рух у минулі часи набував релігійної форми, виступав у вигляді релігійних війн, єретичного руху, сектантства тощо. Релігія охоплювала все життя людей, соціальні ідеї ставали загально зрозумілими, коли набували релігійного тлумачення.

Релігія у суспільстві виступає не тільки у вигляді ідей, теорій та почуттів (релігійної свідомості), але й як частина реальних відносин людей та соціальний інститут - у вигляді релігійних відносин і культу та релігійних організацій.