Динамічними виявилися відносини України з НАТО, що характеризує особливу геополітичну ситуацію в постбіполярному світі. Після падіння «залізної завіси» та розпаду Варшавського блоку виникла нагальна потреба трансформації військового блоку відповідно до нових міжнародних реалій. У 1991 р. країни НАТО прийняли загальну «Стратегічну концепцію», відому ще як «Римську концепцію», в якій заявили, що будуть сприяти залученню до альянсу нових держав. Своїм головним завданням країни НАТО задекларували не протистояння у дусі «холодної війни», а передусім запобігання конфліктам у світі. Саме в цей важливий момент активізувала свою діяльність і Україна. Вже у січні 1991 р. представник України вперше взяв участь у засіданні робочої групи Ради Північноатлантичного Співробітництва. Незабаром Київ відвідав генеральний секретар НАТО М. Вьорнер, котрий офіційно запропонував Україні взяти участь у діяльності Північноатлантичного Альянсу. В березні 1992 р. Україна приєдналася до Ради Північноатлантичного Співробітництва.
Нагадаємо, що саме Україна першою серед колишніх радянських республік підписала угоду про співробітництво з НАТО в рамках міжнародної програми «Партнерство заради миру». Активність Альянсу в Східній Європі змусила й українську сторону до тіснішого співробітництва. Врешті наприкінці 1990-х років стався прорив у відносинах між НАТО та Україною. В липні 1997 р. Президент України Л. Кучма підписав у Мадриді «Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО», згідно з якою остання підтримує без'ядерний статус України та гарантує їй безпеку й недоторканність державного суверенітету. Здійснено низку реальних кроків на поглиблення двостороннього співробітництва. Наприклад, засновано перший у СНД інформаційний центр НАТО та створено спільний антикризовий центр. У 1997 р. також було сформовано Спільну робочу групу, що є постійно діючим органом. З української сторони її очолює один із заступників Голови Національної Ради та Оборони, до неї також входять вище керівництво Міністерств оборони, надзвичайних ситуацій, внутрішніх справ та інші. Указом Президента Л. Кучми 27 січня 2001 р. було затверджено «Державну програму співробітництва України з Організацією Північноатлантичного Договору на 2001-2004 рр.». Згідно з цією програмою: «Розвиваючи співробітництво з НАТО, Україна має на меті забезпечити свою незалежність, демократичний розвиток та територіальну цілісність, зміцнити національну безпеку, запобігти виникненню нових загроз стабільності і безпеці на європейському континенті та використати досвіт та допомогу держав - членів Альянсу в реформуванні оборонної та інших пов'язаних із нею сфер».
Співробітництво між Північноатлантичним Альянсом та Україною найяскравіше виявилося у спільних миротворчих акціях. З метою створити реальні передумови для військового співробітництва необхідно було провести низку реформ, які б наблизили структуру збройних сил України (ЗСУ) до стандартів НАТО. В 1995р. Україна приєдналася до «Процесу планування та оцінювання сил» (ППОС), який сформулював основні цілі взаємосумісності, що передбачають стандартизацію та уніфікацію систем управління та командування військами. На практиці досягнення такої сумісності відбувалося в ході спільних навчань, що регулярно проводяться з 1995 р. Однак на заваді стала недосконалість вітчизняного законодавства. Лише в березні 2000 р. зі значними труднощами було прийнято Закон України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України», який регламентував перебування та спільні навчання іноземних військ на території держави. Вже 2000 р. відбулося шість спільних тренувальних операцій ЗСУ та НАТО - «Щит миру 2000», «Козацький степ 2000» та ін. У червні 2000 р. відбулися перші спільні військово-морські маневри з висадкою десанту на українському полігоні неподалік Одеси. У червні 2005 р. було досягнуто домовленості, за якою українські офіцери проходитимуть службу у військах НАТО для набуття нового досвіду.
В результаті військових навчань західні експерти високо оцінили майстерність українських військовослужбовців, що дозволило нашій державі взяти участь у миротворчих акціях. З листопада 1999 р. 1-й українсько-польський батальйон та 14-та вертолітна ескадрилья перебувають у Косово згідно з програмою підтримки миру. Україно-польський батальйон брав участь у процесі стабілізації ситуації у листопаді 2000 р. та у березні 2001 р. Українські миротворці супроводжували вантажі, охороняли біженців та роззброювали учасників конфлікту. Українські пілоти лише за перший рік миротворчої акції налітали 2300 годин, перевезли 170 тонн обладнання та 17 тис. осіб персоналу.
Україна розвивала відносини також з іншими міжнародними організаціями. Пріоритетним напрямом для молодої держави залишається діяльність у рамках ООН. Українська делегація брала активну участь у діяльності цієї міжнародної організації - в політичній, економічний та гуманітарній сферах. Український президент двічі виступав на засіданні Генеральної Асамблеї ООН - у 1994 та 1995 рр. Україна бере активну участь у спільних проектах з урегулювання Близькосхідного конфлікту, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, гуманітарних місіях тощо. Україна була представлена на Міжнародній конференції з проблем розвитку у Каїрі в 1994 р., Світовому самміті з соціального розвитку в Копенгагені 1995 р., Дитячому форуму в Парижі у 1998 р. та ін. Г. Удовенко також проводив засідання 52-ї Сесії Асамблеї ООН, яку назвали сесією реформ, оскільки вона мала докорінно змінити роль цієї міжнародної організації у світі.
Кульмінацією співробітництва нашої країни з ООН стало головування представника України М. Єльченка на засіданнях Генеральної Асамблеї в березні 2001 р., коли було розглянуто цілу низку проблем по так званих «заморожених» конфліктах на Близькому Сході, Балканах та в Африці.
Слід зазначити, що із розпадом біполярної системи роль ООН змінилася. Провідні країни світу часто ігнорують рішення ООН, не сплачують членські внески тощо. Так, США розпочали військову операцію на Балканах у 1999 р. всупереч рішенню Ради Безпеки ООН. Тому цій організації доводиться зосереджуватися на виконанні гуманітарних місій, де українська сторона цілком може себе реалізувати. Нагадаємо, що українські миротворці з липня 1992р. брали активну участь у врегулюванні югославського конфлікту. Український піхотний батальйон та загін міжнародної поліції базувалися у Боснії.
Також українські військові брали участь в інших операціях ООН. У Лівані з липня 2000 р. перебуває український інженерний батальйон чисельністю у 650 військових. Менше ніж за півроку наші військовослужбовці знищили 2000 мін та боєприпасів, перевірили на наявність вибухонебезпечних пристроїв 30 гектарів землі. В Сьєра-Ліоне працює 4-й ремонтно-відновлювальний батальйон та окремий вертолітний загін. У 1996 р. військові інженери будували мости та переправи в Анголі. Усього за період 1992-2000р. близько 8000 українських військовослужбовців брали участь у миротворчих та гуманітарних місіях ООН. Українські миротворці допомагають народам цих країн подолати наслідки військових конфліктів - проводять розмінування, відновлюють інфраструктуру, захищають та обслуговують гуманітарні місії ООН.
Важливим для майбутнього нашої країни є приєднання до Ради Європи. Вже у липні 1992 р. Україна подала заявку на вступ до цієї поважної європейської організації, що ставить собі за мету створити загальноєвропейську дієву систему захисту прав людини. Початок економічних реформ, відмова від ядерної зброї та позитивна оцінка перших демократичних виборів 1994 р. зміцнили імідж нашої держави на європейській арені. 31 жовтня 1995 р. Верховна Рада України 256 голосами ухвалила закон про приєднання до Статуту Ради Європи. 9 листопада 1995 р. відбулася урочиста церемонія прийняття України - наша держава стала 37-м членом Ради Європи.
Приєднавшись до РЄ, Україна одночасно взяла на себе цілу низку серйозних зобов'язань, що мають адаптувати вітчизняну правову систему до європейських стандартів. Згідно з домовленостями з європейською спільнотою Україна зобов'язувалася закрити Чорнобильську атомну електростанцію, що і відбулося в 2000 р. З 1995 р. наша країна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій — «Конвенції прав людини» (1997), «Європейської Конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню» (1996), «Європейської хартії місцевого самоврядування»(1996) тощо. Ці кроки надають громадянам країни широкі можливості у захисті своїх політичних, культурних чи соціальних прав.
За роки незалежності зовнішня політика України розвивалася динамічно у кілька етапів. Відразу після проголошення державної незалежності найголовнішим питанням для України стало домогтися визнання на світовій арені. Можна сказати, що з цим питанням українська дипломатія впоралася блискуче. Але з часом прийшло розуміння, що лише встановлення дипломатичних відносин замало для творення цілого комплексу заходів на реалізацію національних інтересів.
У постбіполярному світі наша держава прагматичне обрала роль позаблокової та нейтральної країни. Вдало використовуючи «багатовекторність» вітчизняної зовнішньополітичної стратегії, Київ намагався маневрувати між геополітичними інтересами провідних країн світу. Результатом цієї політики є плідні взаємозв'язки з міжнародними організаціями, створенні субрегіональних союзів, де Україна посідає чільне місце, динамічний розвиток економічних відносин з багатьма країнами світу.
Сучасна система міжнародних відносин вимагає від України більшої мобільності та відкритості у своїй політиці. На сьогодні Україна не тільки задекларувала, а й здійснила ряд реальних кроків назустріч до євроінтеграції.
Література
1. Гальчинський А. Нові можливості євроатлантичної стратегії України // Політика і час. - 2003. - № 8.
2. Демчук П. Міжнародні відносини та проблеми Євроатлантичної інтеграції. - К.: ППП, 2004.
3. Зленко А. Зовнішня політика незалежної України: десять років випробувань та здобутків // Наук, вісник дипломат, академії України. - 2001. - Вип. 5. - С. 5-10.
4. Кудряченко А. Україно-російські відносини: шлях до рівноправного співробітництва // Нова політика. - 1998. - № 1. - С. 12-17.
5. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1980-2000рр. - К.: Либідь, 2001. - С. 541-597.
6. Україна-Росія 1990-2000рр.: Документи та матеріали. - К.: Юрінком Інтер, 2001.
7. Україна та Росія в системі міжнародних відносин: стратегія перспективи. - К.: НІПМБ, 2001.
8. Чиж І. Україна в Раді Європи. - К.: Парламентське вид-во, 2001.
9. Перепилиця Г. Ознаки кризи політики «стратегічного партнерства» між Україною та США // Укр. моніторинг. Зовнішня та безпекова політика України. - 2002. - № 1. - С. 59-66.
10. Стародуб А. Історичні прорахунки як елемент поточних україно-польських взаємин // Укр. моніторинг. Зовнішня та безпекова політика України. - 2002. - № 2. - С. 80-87.
11. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.
