Сучасний етап розвитку європейської інтеграції розпочався на початку 90-х років XX ст. з підписанням Маастрихтських угод. На нараді представників голів держав та урядів країн – членів Європейського співтовариства - Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Люксембурга, Нідерландів, Великобританії, Данії, Ірландії, Греції, Іспанії, Португалії, що проходила в грудні 1991 р. в Маастрихті (Нідерланди), було прийнято два документи: Договір про Європейський Союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз, що мав силу договору. У лютому 1992 р. в Маастрихті відбулося підписання цих актів, що ознаменувало утворення єдиного політичного, економічного і валютно-фінансового союзів країн із населенням 350 млн. осіб.
Договір визначав такі основні цілі Європейського Союзу: організація економічного й соціального прогресу, зокрема шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів; посилення економічної та соціальної єдності й утворення економічного і валютно-фінансового союзу з уведенням з часом єдиної грошової одиниці - екю; проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки, в тому числі визначення з часом політики спільної оборони; посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів шляхом установлення громадянства Союзу і розширення тісного співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтський договір - це значний крок уперед на шляху утворення спільної державності (конфедеративної, а можливо, і федеративної у перспективі).
У Маастрихтській угоді було зафіксовано найважливіші принципи організації об'єднаної Європи: принцип єдиного громадянства, прихильність єдиній політиці у сфері освіти, культури і охорони здоров'я, а також узгодженій регіональній і природоохоронній політиці; сформульовано фундаментальні права громадян ЄС. У зв'язку з рішенням про введення єдиної валюти були затверджені вимоги до країн, які претендують на участь у цьому проекті: зокрема, рівень державного боргу не може перевищувати 60 % ВНП, бюджетний дефіцит має бути в межах 3 % ВНП, рівень інфляції не повинен більш ніж на 1,5 % перевищувати середнє значення для трьох країн з найменшим її показником.
У тому ж 1992 р. відбулося об'єднання країн, що раніше входили як до Європейського економічного співтовариства, так і до Європейської зони вільної торгівлі, в єдину Європейську економічну зону.
Важливе значення в Договорі про Європейський Союз мають положення, що регулюють питання спільної зовнішньої політики й політики безпеки (СЗППБ). Договір про Європейський Союз не тільки заснував механізм формування СЗППБ, а й, на відміну від ЄПС, сформулював основні положення цієї політики:
- захист основних цінностей, інтересів та незалежності Союзу;
- посилення безпеки Союзу та його країн-членів в усіх формах;
- підтримка миру і посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Заключного акта в Гельсінкі та цілями Паризької Хартії;
- сприяння та посилення демократії, правової держави, повага прав людини та основних свобод.
Для втілення в життя цих положень передбачалося використання трьох груп інструментів: систематичне співробітництво країн-членів та прийняття декларацій; формування спільних позицій; проведення спільних дій.
Європейською Радою у Лісабоні (червень 1992 р.) та у Брюсселі (жовтень 1993 р.) було чітко визначено основні принципи та умови, які можуть бути використані для спільних дій ЄС: географічна близькість регіону; наявність значних інтересів у регіоні чи країні; загроза інтересам ЄС у сфері безпеки. Було визначено такі регіони, де ЄС має намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна та Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середземномор'я та Магриб, у тому числі Близький та Середній Схід; Південна Африка. Стосовно політики безпеки, то ЄС виокремив чотири сфери, де можливі спільні дії: 1) робота ОБСЄ; 2) політика роззброєння і контролю за роззброєнням в Європі, у тому числі заходи щодо поглиблення довіри; 3) питання, пов'язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі контроль за переданням військових технологій країнам третього світу та експорт озброєння.
У 1995 р. до ЄС вступили три країни: Австрія, Фінляндія і Швеція. Вони перебували на такому рівні економічного, соціального і політичного розвитку, що і країни ядра Євросоюзу. В 1995 р. виробництво ВВП на душу населення в Австрії становило 110,3 % рівня ЄС, Фінляндії - 97, в Швеції - 102,6 %. Всі три країни могли б увійти в ЄС і раніше, але цьому перешкоджав стан холодної війни. Вони мали статус нейтральних чи країн, що не приєдналися, збереження якого було важливою умовою геополітичної рівноваги і стабільності в Європі.
У 90-ті роки незворотність європейської інтеграції стала очевидною. Вже протягом 1991-1994 рр. низка східноєвропейських країн, які раніше входили до радянської зони впливу, - Польща, Угорщина, Чехія, Прибалтійські держави, Словенія, Румунія і Болгарія - уклали з ЄС договори про співробітництво, а до 1996 р. подали заяви на повне членство.
В 1997 р. країни ЄС підписали Амстердамський договір, який практично відкрив шлях до розширення Європейського Союзу і сформулював основні правила, за якими має змінюватися його інституційна структура у разі швидкого збільшення складу країн-учасниць. Незважаючи на те, що процес розширення ЄС викликав і викликає чимало суперечностей і навіть конфліктів, сьогодні можна констатувати, що основні принципи розширення визначені. Станом на кінець 2001 р., після зустрічі лідерів ЄС в Ніцці (лютий 2001 р.) і Лекені (грудень 2001 р.), вони полягають у такому:
1) країни ЄС де-факто відмовилися від розгляду питання про прийняття в Союз Росії і Туреччини, чим надали чіткості і зрозумілості його географічним кордонам;
2) схвалено ідею «гнучкості», яка передбачає існування в рамках ЄС так званих основних країн і периферії;
3) переглянуто кількісний склад основних органів ЄС – Ради міністрів і Європейського парламенту, в результаті чого кваліфікована більшість, необхідна для прийняття рішень в Раді міністрів, досягла 73,9 % голосів (найбільший показник з 1958 р.), а для блокування того чи іншого рішення нині потрібні сумарні голоси чотирьох великих чи п'ятнадцяти малих країн ЄС.
Таким чином, Європейський Союз став єдиним у світі політичним об'єднанням, яке має дієвий механізм поширення цінностей ліберальної демократії і ринкової економіки.
Економічна інтеграція надавала і надає європейським країнам відчутні вигоди; так, за 1992-1994 рр. тільки завдяки обумовленим в Маастрихтському договорі заходам ВНП європейських країн зріс більше чим на 1,5 %, інфляція знизилася на 1-2 % в річному обчисленні, внутрішньоєвропейська торгівля зросла на 30, а інтенсивність припливу-відпливу капіталів між країнами-членами ЄС - на 25 %.
Курс на формування єдиної європейської економіки закріплений рішенням про введення наднаціональної валюти - євро, що остаточно прийнято на зустрічі в Мадриді у грудні 1995 р. З 1993 по 1998 р. всі країни ЄС, за винятком Греції, досягли відповідності маастрихтським критеріям, і з 1 січня 1999 р. євро було введено у безготівковий оборот, а з 1 січня 2002 р. - у готівковий. Ця безпрецедентна акція мала і матиме доволі серйозні наслідки як економічного, так і політичного характеру. З суто економічного погляду вона спричинить зростання внутрішньоєвропейських торговельних потоків не менше ніж на 10 %, що дасть змогу підвищити зайнятість на 1-1,5 %, а зниження трансакційних витрат щорічно економитиме до 0,2 % сумарного ВНП держав-учасниць валютного союзу.
З політичного погляду перехід на єдину валюту, по-перше, демонструє населенню дванадцяти країн імовірну ознаку європейської єдності. По-друге, передає суттєвий важіль регулювання господарської активності до Європейського центрального банку, який не є підпорядкованим національним урядам. По-третє, породжує і зміцнює єдність національних політичних еліт, які зробили свою долю залежною від цього надмасштабного експерименту. Нарешті, по-четверте, перехід до євро практично виключає можливість виходу країн-учасниць із зони цієї загальноєвропейської валюти.
На початку XXI ст. відбулося чергове розширення ЄС, яке відрізняється від усіх попередніх за кількісними та якісними параметрами. Вперше до ЄС майже одночасно вступили 12 держав, тобто його чисельний склад зріс майже вдвічі. Десять з них: Угорщина, Польща, Чехія, Словаків, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Мальта і Кіпр (грецька частина), які підписали у квітні 1994 р. в Афінах договір про вступ, юридично стали його членами 1 травня 2004 р. і ще дві країни - Болгарія і Румунія - приєдналися в 2007 р. Кількість населення ЄС збільшилося більш ніж на 100 млн. осіб.
За всю історію ЄС до його складу вперше вступають країни з таким істотним відставанням за рівнем економічного і соціального розвитку. За даними 2002 р., лише у чотирьох країнах з дванадцяти виробництво ВВП на душу населення перевищувало 50 % рівня ЄС, а в цілому по групі країн, що приєднуються, цей показник становить 40 %.
Нарешті, до ЄС вперше вступають країни (за винятком Кіпру і Мальти), котрі лише в 1990 р. розпочали перехід від усуспільненої і директивної (соціалістичної) економіки до ринкового господарства і від комуністичної диктатури до демократії західного зразка. І хоча загалом цей перехід відбувся, відкривши їм шлях до європейського інтеграційного об'єднання, у цих країнах ще тривають процеси формування ефективної ринкової економіки, правової держави та громадянського суспільства.
У Західній Європі склалася практично одностайна думка, згідно з якою держави ЄС ухвалили принципове рішення на користь прийняття країн ЦСЄ, керуючись, головним чином, політичними, а не економічними міркуваннями. Розширення Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ - це політичний імператив для Союзу, який може сприяти миру, безпеці, стабільності та прогресу в Європі. На думку провідних лідерів Європейської комісії, для країн ЦСЄ членство в ЄС має таке ж саме значення, як свого часу вступ до ЄС Греції, Іспанії та Португалії, основним мотивом було зміцнення демократії і стабільності в країнах, які покінчили з тоталітарними режимами.
Більшість європейських експертів мають спільну думку, що економічний ефект розширення для нинішніх членів ЄС буде незначним, а його вартість - дуже високою. Ураховуючи умови, які зафіксовані в Договорі про вступ 10 країн в ЄС, підписаному у Афінах в квітні 2003 р., а також усі економічні та соціальні чинники, що впливають на процеси економічної інтеграції в розширеному ЄС, її динаміку в найближчі 15-20 років можна уявити таким чином:
- 2010 р. - країни «десятки» завершують перехідний період і повністю інтегруються в єдиний внутрішній ринок ЄС; чотири країни - Угорщина, Мальта, Словенія і Чехія - можливо вступлять в ЕВС; певне, до цього часу чи дещо раніше до ЕВС приєднаються також Велика Британія й Данія;
- 2010-2015 рр. - до ЕВС вступає решта країн «десятки»; до кінця періоду завершують перехідний період і повністю інтегруються в єдиний внутрішній ринок Болгарія і Румунія;
-2015-2020 рр. - Болгарія і Румунія вступають до ЕВС; до ЕС приєднується Хорватія, Сербія і Чорногорія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина.
Протягом усього цього часу інститутам ЄС доведеться вирішувати головоломні завдання координації макроекономічної політики трьох груп держав: членів ЕВС, учасників єдиного внутрішнього ринку і новачків, котрі ще перебувають у процесі адаптації. І весь період одним із основних напрямів політики ЄС буде сприяння процесу реальної конвергенції трьох десятків країн, який, по суті, починається заново і триватиме, вочевидь, не менше трьох десятиліть. Ціна такої політики вимірюватиметься сотнями мільярдів євро.
