Радзивіллівськии літопис – див. Кенігсберзький літопис

РАЄВСЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ (1866 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Закінчив кадетський корпус, у 1885 - Павлівське військове училище, пізніше - Михайлівське артилерійське училище, офіцерську артилерійську школу. З 1907 служив командиром батареї 4-го Східно-Сибірського мортирного дивізіону у 59-й гарматній бригаді. Учасник Першої світової війни 1914-18. Восени 1917 зголосився до української армії. Служив начальником штабу у Гайдамацькому ім. Гордієнка кінному полку. Згодом командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України. У лютому відзначився у боях з більшовицькими частинами в обороні Києва.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

РАЄВСЬКИЙ МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ (30.7.1811 - 2.5.1884) - один із провідних діячів слов'янофільства. У 1842-84 - священик російського посольства у Відні. Був керівником віденського осередку російських слов'янських комітетів. Виконував роль посередника у встановленні контактів між правлячими колами і науковими установами Російської імперії та громадсько-політичними діячами, науковими і культурно-освітніми установами слов'янських земель Австрії та Туреччини. Здійснював розподіл таємних фінансових субсидій, що надходили з царської казни і слов'янських комітетів Росії для підтримки прихильників панславізму в цих країнах. Певна частина коштів розподілялась серед москвофілів Галичини, Буковини і Закарпаття, діяльність яких скеровувалась на боротьбу проти українського національного руху. Через Р. фінансувалося видання москвофільської періодичної преси (часописів “Слово” і “Новий пролом” у Львові, “Славянская заря” у Відні, “Свет” в Ужгороді), товариства “Русская основа” у Відні (1867-73), надавались стипендії студентам Віденського ун-ту, матеріальна допомога львівському театру “Руська бесіда”, окремим літераторам і вченим (зокрема, А.Добрянському, Я.Головацькому, І.Наумовичу), надсилались російські книги для Народного дому і Галицької руської матиці у Львові, Товариства св.Василія Великого в Ужгороді, Товариства св. Івана Хрестителя у Пряшеві, “Руської бесіди” в Чернівцях і “Русской основы” у Відні. Р. значною мірою спричинився до утвердження ідей москвофільства на західноукраїнських землях.

Ф. Стеблій (Львів).

РАЙХСКОМІСАРІАТ “УКРАЇНА” (Reichs-komissariat “Ukraine”) - одна з двох великих військово-адміністративних зон, утворених фашистським командуванням на окупованих землях Радянського Союзу (іншим був райхс-комісаріат “Остланд”, що складався з Естонії, Литви, Латвії, частини Білорусі та Ленінградської обл., центр - м.Рига). Створений 1.9.1941 згідно з наказом Гітлера від 17.7.1941 “Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях”. Окрім більшості території УРСР (у кордонах до 1939) та Волині, до складу увійшли південні частини двох білоруських областей (Берестейської та Пінської), заселені переважно українцями. Міністр окупованих земель на Сході А.Розенберг пропонував включити до Р.“У”. частину російської прикордонної території як компенсацію за Галичину, яка увійшла під назвою дистрикт “Галичина” до польської Генеральної Губернії, і щоб ослабити можливі політичні амбіції українців.

Територія Р.“У”. змінювалася із просуванням лінії фронту на Схід. У вересні 1942 загальна площа становила бл. 340 тис. -.в. км., на якій проживало бл. 17 млн. чол. Р адміністративному відношенні Р.“У”. подігявся на шість генеральних округів (Generalbezirke) -“Волинь і Поділля”, “Житомир”, “Київ”, “Дніпропетровськ”, “Миколаїв” і “Таврія”, які очолювали генеральні комісари (Generalkomissare; призначав особисто Гітлер). Р “У”. очолив Е.Кох (спочатку пропонувався А.Розенбергом на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, ніж на інших територіях). А.Розенберг та ряд інших вищих гітлерівських чиновників (зокрема, генеральний комісар Таврії А.Фрауенфельд) відстоювали думку про необхідність врахування українських національних інтересів з метою забезпечення міцного тилу у війні з комуністичною Росією. Призначення Е.Коха означало перемогу в керівництві Райху лінії на створення максимально жорстокого окупаційного режиму в Україні.

Окупаційний режим у Р.“У”. передбачав використання певних елементів, які мали надати йому національного забарвлення -визнання української нарівні з німецькою як офіційної мови, запровадження карбованця, утворення української допоміжної поліції тощо. Деякі українські націоналістичні діячі сприйняли утворення Р.“У”. як крок до утворення української держави під протекторатом Німеччини. Насправді концепція Райхскомісаріату трактувала Україну виключно як географічне, а не як політичне чи національне утворення. Для підкреслення цього факту Е.Кох вибрав столицею Р.“У”. не Київ, а провінційне місто Рівне. У післявоєнний час планувалося приєднати Р.“У”. до території Німецького Райху.

Правовий статус місцевого населення у Р.“У”. не був чітко визначений. Р.“У”. управлявся згідно суміші німецьких правових норм, розпоряджень місцевої німецької влади, обмежених елементів самоуправління та окремих радянських норм (наприклад, збереження колгоспної системи). У багатьох випадках найвищою нормою були усні розпорядження і рішення німецьких чиновників. Управління найважливішими, з точки зору гітлерівського керівництва, сферами діяльності (поліція, важка промисловість, мобілізація робочої сили для роботи в Німеччині, пропаганда, транспорт і зв'язок) здійснювалося безпосередньо з Берліна. Створення Р.“У”. мало відігравати важливу роль у плані Гітлера щодо створення “життєвого простору” (Leben-sraum) для арійської раси. Українці, згідно цих планів, як нижча раса, “недолюди” (Untermenschen), не підлягали германізації. Більшість з них мала бути виселена за Урал, а Р.“У”. мав бути заселений німецькими колоністами. Решта українців підлягала винищенню різними способами: сильним обмеженням постачання продовольства для міського та медичної обслуги для всього населення, винятково суворою поведінкою із військовополоненими-українцями і робітниками, вивезеними на роботи в Німеччину (див. Остарбайтери), масовими екзекуціями та жорстокими покараннями. Внаслідок воєнних дій та заходів окупаційного режиму населення Р.“У”. в 1943 у порівнянні з 1939 зменшилося на 30%, у т.ч. серед неєвреїв - на 24%.

Жорстокий окупаційний режим призвів до різкого посилення антинімецьких настроїв в Україні. Одним із безпосередніх наслідків стало розгортання на території Р.“У”. радянського партизанського та українського націоналістичного повстанського рухів. Повстанські і партизанські загони контролювали значну частину території Р.“У”. і перешкоджали постачанню техніки і продовольства для німецьких військ. Окремі керівники нацистської партії мали намір віддати Е.Коха під партійний суд за розладнання надійного тилу, відсутність якого стала однією з головних причин поразки німецьких військ на Східному фронті. Після звільнення Радянською армією українських територій від гітлерівських військ “Р.У”. був офіційно ліквідований 10.11.1944.

Я. Грицак (Львів)

РАЙЦІ, ратмани, радники (від нім. Rat -рада і Mann - людина) - члени ради магістрату, яка відала судом, поліцією, наглядала за торгівлею тощо Р. обиралися з представників заможної верхівки міського населення, але фактично в ряді міст їх призначав війт, що очолював магістрат. Посади Р. було скасовано у зв'язку з ліквідацією магістратів у Галичині й Пн. Буковині у серед. 1880 років, а на українських землях, що входили до складу Російської імперії, за судовою реформою 1864.

В. Куличицький (Львів).

РАКОВСЬКИЙ ХРИСТИЯН (1.8.1873-11.9.1941) - політичний і державний діяч УСРР Н. у Градеці (тепер Болгарія). До 1914-активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів, один із засновників соціал-демократичних партій у Болгарії і Румунії. Виступав проти участі Болгарії у Першій світовій війні і входив у Центральне бюро антивоєнної революційної Балканської соціал-демократичної робітничої федерації (заснована 1915). У 1918 вступив у партію більшовиків, обіймав посаду голови Верховної автономної колегії, заснованої в Одесі для боротьби проти контрреволюції в Україні та Румунії. Був членом Центрального виконавчого комітету Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу (Румчероду).

З травня 1918 очолював більшовицьку дипломатичну делегацію на переговорах з урядом гетьмана /7. Скоропадського щодо укладення мирного договору між радянською Росією і Українською Державою. З січня 1919 по липень 1923 (з перервами) очолював уряд радянської України. В ім'я інтернаціоналізму протистояв українському партикуляризмові і навіть ставив під сумнів існування окремої української національності. Проте до кін. 1921 Р. змінив свої погляди. Наполягав на більшій повазі до українського національного питання, вимагав розширення політичної та економічної самостійності Української СРР. На XII з'їзді Російської Комуністичної партії в квітні 1923 різко критикував позицію Й.Сталіна в національному питанні. Після зміщення з посади голови Раднаркому УСРР був послом СРСР у Великій Британії (1923-25) та Франції (1925-27). Будучи висланим із Франції за революційну діяльність, восени 1927 повернувся в Україну і протягом місяця організував “ліву опозицію”. У грудні 1927 на XV з'їзді Російської Комуністичної партії виключений з її рядів, а через місяць - висланий в Астрахань. З 1929 Р. був визнаним всесоюзним лідером “лівої опозиції”. У лютому 1934 підкорився партійній дисципліні й отримав дозвіл на повернення в Москву, де став керувати науково-дослідним інститутом наркомату охорони здоров'я. У 1936 заарештований за звинуваченням у шпигунстві й у березні 1938 засуджений до 20 років ув'язнення. Розстріляний в Орловській в 'язниці.

РАКОЦІ ФЕРЕНЦ II (27.3.1676 - 8.4.1735)-князь Трансільванії (Семигороддя), керівник антигабсбурзької національно-визвольної війни угорського народу 1703-11. Н. у місті Борші (тепер Румунія). Виховувався в єзуїтських школах. З 1692 Р. став ішпаном (управляючим) Шароського комітату. У 1697 був серед учасників антиавстрійської змови. Підтримував контакти з французьким королем Людовіком XIV. Після розкриття змови ув'язнений австрійськими властями у фортеці Вінер-Нойштадт, звідки у 1701 втік до Польщі. У 1703 розпочав переговори з керівниками селянського повстання куруців. Повернувся до Угорщини, де 7.6.1703 закликав до повстання проти правління Габсбургів. Створив регулярну армію, сприяв розвитку економічного життя, особливо ремесла та торгівлі. У 1704 обраний князем Трансільванії (Семигороддя). У червні 1707 оголосив детронізацію Габсбургів з угорського престолу і на засіданні Державних зборів в Оноді проголошений головою т. зв. конфедерації угорських станів для завоювання незалежності країни. Після зречення Августа II Фридерика висував свою кандидатуру на польський престол. Протягом 1707-10 армія Р. зазнала ряд поразок від австрійських військ. У квітні 1711 командувач військ куруців барон Ш.Карої без згоди Р. уклав мирний договір з Габсбургами у Сатмарі (тепер місто Сату-Маре, Румунія). 1.5.1711 на Майтенському полі армія куруців капітулювала, а у червні 1711 капітулював останній вірний Р. гарнізон Мукачівської фортеці на Закарпатті. Деякий час жив у Московській державі, надіючись на військову підтримку Петра /. З 1712 перебував у Франції, а в 1717 переїхав до Стамбула. Сподівався з допомогою Туреччини відновити свою владу в Трансільванії, але після укладення австрійсько-турецького договору це стало нереальним. Написав “Мемуари про угорську війну”. Помер у м. Родосто (тепер Текірдаг, Туреччина). В 1906 прах Р.Ф.ІІ було перенесено на батьківщину.

Р. Шуст (Львів).

 

РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ РОМАН ОНИСИМОВИЧ (Ракущенко; 28.3.1623 -1703) - ймовірний автор Літопису Самовидця. Походив з ніжинських реєстрових козаків. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. У 1658-63 - ніжинський сотник, полковий суддя (1659), у 1663-68 - генеральний підскарбій. Через вороже ставлення гетьмана Д.Многогрішного змушений переселитися у Брацлав, де став протопопом міської церкви. Після скинення з гетьманства Д.Многогрішного Р.-Р. у 1672 повернувся у Лівобережну Україну. В 1676-1703 був священиком Миколаївської церкви в м.Стародубі.

М. Пасічник (Львів).

 

РАСТРЕЛЛІ ВАРФОЛОМІЙ ВАРФОЛО-МІЙОВИЧ (Бартоломео Франческо; 1700 -1771) - відомий архітектор, основний представник архітектури російського бароко серед. 18 ст. За походженням італієць. Н. у Парижі. У 1716 приїхав у Петербург зі своїм батьком скульптором Б.К.Растреллі. У 1725-30 навчався за кордоном, можливо, в Італії. У 1730-63 - придворний архітектор. Серед основних творів Р.: у Латвії-палаци Бірона в Рундалі (1736-40) та Мітаві (тепер Єлгава; 1738-40), у Петербурзі - комплекси Смольного монастиря (1748-64) та Зимового палацу (1754-62), палаци М.Воронцова (1749-57) і С.Строганова (1752-54) та ін. У Києві за проектами Р. збудовано Андріївську церкву (1747-53) та царський (Маріїнський) палац (1752-55). Для споруд Р. характерна пластична виразність архітектурних форм, пишність і святковість інтер'єрів, багатство скульптурного оздоблення. Творчість Р. мала значний вплив на українських архітекторів. Помер у Петербурзі.

М. Ерстенюк (Львів).

РАТУША (польс. ratusz, біднім.- Rathaus) -1) орган міського самоврядування. У містах Західної України, зокрема у Львові, Р. вперше з'явилася у 14 ст. (у Львові - 1356). У 15 ст. в зв'язку з наданням містам магдебурзького права замість Р. було утворено магістрати. Поряд з магістратами у невеликих містах і містечках України (Гадяч, Лубни, Ніжин, Охтирка) зберігалися Р. як органи міського самоврядування. З 1727 до компетенції Р. належали переважно судові та фінансові справи. В 1785 у Російській імперії, у тому числі й в Україні, магістрати були замінені міськими думами. У невеликих містечках, де не було міських дум, залишились Р. Остаточно як судові органи Р. скасовано судовою реформою 1864, як органи міського самоврядування - міською реформою 1870. 2) У ряді країн будинок, де містяться органи міського самоврядування.

В. Кульчицький (Львів).

РАУХ ГРИГОРІЙ ОТТОНОВИЧ (19.8.1860 -р. см. невід.) - військовий діяч періоду Гетьманату, генерал-лейтенант. Навчався в елітному Пажеському корпусі, потім служив у кінному полку, де у 1881 отримав офіцерський чин. У 1889 закінчив Миколаївську академію Генерального Штабу. Призначався на посаду офіцера для доручень штабу 1-го армійського корпусу, штабу Петербурзького військового округу, Генерального інспектора кінноти Головного Штабу. З 1901 - командир Лубенського, Лейб-гвардії кірасирського полків, генерал-майор (з 1905). Пізніше командував 10-ю кінною, 2-ю кінною дивізіями. У роки Першої світової війни1914-18 - начальник 6-ї армії, командир 2-ї гвардійської кінної дивізії, з 1916- 2-го гвардійського кінного корпусу на Південно-Західному фронті. З 1918-на службі в українській армії. За Гетьманату призначений головним уповноваженим українського уряду при Головному командуванні австро-угорської армії в Одесі.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

РАФАЛЬСЬКИЙ ВАСИЛЬ ФЕОФАНОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український державний діяч, магістр церковного права. У грудні 1917 призначений тимчасовим комісаром духовних справ у секретарстві внутрішніх справ Генерального секретаріату УНР. Представник уряду у Всеукраїнській Православній Церковній Раді (ВПЦР). Підтримував заходи ВПЦР з підготовки Всеукраїнського Православного Церковного Собору та надання автокефалії українській церкві. З березня 1918 Р.- віце-директор департаменту віросповідань міністерства внутрішніх справ УНР. З травня 1918 до лютого 1919-директор департаменту Православної Церкви у міністерствах віросповідань Української Держави та Української Народної Республіки. За час керівництва Р. департаментом було підготовлено і видано “Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви” (1.1.1919). З січня 1919 брав участь у роботі комісії для складання проекту Статуту Автокефальної Української Церкви.

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

 

РАФЕС МОЙСЕЙ (1883-1943) - єврейський політичний діяч в Україні. Н. у Мінську. За фахом - перукар. Належав до Бунду. З липня 1917- член Малої Ради. У липні-серпні 1917 Р. у складі української делегації (В.Винниченко, Х.Барановський) вів переговори з представниками Тимчасового уряду в Петербурзі про затвердження “Статуту вищого управління України”. У листопаді 1917- член Крайового комітету для охорони революції в Україні. Підтримував прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу (див. Універсали УЦР), в якому проголошувалось утворення Української Народної Республіки. Критично поставився до прийняття УЦР 11 (24). 1.1918 Закону про національно-персональну автономію, як такого, що являє собою “реакційну силу роз'єднати трудящих в їх класовій боротьбі”. Виступав проти створення української регулярної армії та укладення Берестейського миру 1918. У кін. 1919 Р. вступив у більшовицьку партію, був одним з керівників ЦК РКП(б) і ВКП(б). Згодом усунений від політичної діяльності, займався публіцистикою. Автор книги “Два роки революції на Україні. Еволюція і розкол Бунду” (рос. мовою; 1920).

І. Підкова (Львів).

 

РАФФАЛОВИЧ ДЖОРДЖ (Raffalovich George; псевдонім Bedwin Sands; 1880 -17.5.1958) - англійський письменник, журналіст, громадсько-політичний діяч. Н. у Франції. Ймовірно, був онуком емігранта з Одеси і сином банкіра Артура Р. Здобув освіту в католицькій публічній школі у Версалі. Бл. 1906 після закінчення служби у французькій армії переїхав до Англії. Займався літературною діяльністю, вивчав міжнародні відносини, зокрема політику європейських держав щодо Туреччини і молодотурецький рух. У серпні 1912 Р. вперше опублікував статтю про українське питання і з цього часу постійно дописував до англійської преси (у часописи “The Commentator”, “The New Age”, “The Outlook” та ін.), а також часто виступав з публічними лекціями на цю тему. У 1913 опублікував лекцію, в якій подав українську історію за схемою М.Грушевського, проаналізував сучасний стан українського руху і аргументовано доводив, що політична незалежність України сприятиме стабільності в Європі. Намагався сформувати проукраїнське угруповання в Англії. З цією метою організував Український Комітет (The Ukraine Committee) у Лондоні, налагодив контакти з українською політичною еміграцією у Франції (Ярослав Федорчук). У 1914 разом з Орестом Жеребком та іншими українськими діячами Р. організував візит кількох британських журналістів у Галичину на святкування ювілею Т.Шевченка. Після поч. Першої світової війни Р. проводив активну проукраїнську діяльність (у 1915 видав працю М.Грушевського “The Historical Evolution of the Ukrainian Problem”), підтримував зв'язки з членами Союзу визволення України. Був звинувачений у пронімецькій орієнтації. У 1915 виїхав до США, де протягом війни продовжував друкувати статті про Україну, намагався співпрацювати з українськими організаціями. Помер у Новому Орлеані (США).

О. Середа (Львів).

РАШТАТТ (Rastatt) - місто у Німеччині. У 1915-18 тут знаходився табір для військовополонених солдат-українців, що воювали в складі російської армії у роки Першої світової війни 1914-18. У таборі широку організаційну, допомогову, релігійну, культурну і національно-виховну роботу проводив Союз Визволення України. З полонених у Р. та українських полонених з інших таборів у Німеччині (зокрема, Венцляр, Зальцведель) було сформовано дві дивізії (див. “Синьожупанники”), які згодом взяли участь у національно-визвольних змаганнях 1917-21. У 1916-18 в таборі виходив тижневик (згодом -двотижневик), редакторами якого були В.Сімович, Г.Петренко І П.Мороз. На цвинтарі Р. за проектом М.Паращука встановлено пам'ятник померлим українським полоненим.

РЕБЕТ ДАРІЯ (дівоче прізв. - Цісик; 26.2. 1913- 5.1.1992) - визначна українська політична і громадська діячка, публіцист. Дружина Л.Ребета. Н. у Кіцмані на Буковині (тепер Чернівецька обл.). Навчалася на юридичних ф-тах Львівського та Люблінського ун-тів. Здобула науковий ступінь магістра права. На поч. 1930-х років належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви та керування ОУН в Стрийській окрузі (1933-34). У 1934-38 - член Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, відповідала за зв'язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбула піврічне ув'язнення у тюрмі (1939). Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУН-Р, працювала в освітньому і пропагандистському відділах ОУН. У серпні 1943 взяла участь у роботі III Надзвичайного збору ОУН. З весни 1944 входила до складу ініціативного комітету (голова - Л.Шанковський), який підготував проведення Першого Великого Збору Української Головної Визвольної Ради (11-15.7.1944). Була обрана членом першої Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР -“Тимчасовий устрій УГВР” та “Платформа УГВР”. У повоєнний час жила в еміграції у Німеччині. Налагоджувала діяльність УГВР за кордоном, була членом Закордонного Представництва (ЗП УГВР), яке очолював священик І.Гриньох. Після розколу в 1954 в ОУН 34 приєдналася до ОУН за кордоном (ОУНз) і була обрана до складу її Політичної Ради. З 1979 Р. очолювала діяльність Політичної Ради ОУНз. Р. була активісткою українського жіночого руху в еміграції, делегаткою І Світового конгресу українок у Філадельфії в 1948. Належала до керівних органів Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО). Співпрацювала з багатьма українськими періодичними виданнями в еміграції, була членом редколегій часописів “Сучасна Україна”, “Сучасність” та “Український самостійник”, видала збірку статей про Союз українок Німеччини (1980). Автор статей, присвячених ідеології ОУН, її програмним постулатам та історії, українському визвольному рухові. Померла у Мюнхені.

/. Підкова (Львів).

 

РЕБЕТ ЛЕВ (3.3.1912-12.10.1957)-визначний український політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Чоловік Д.Ребет. Н. у Стрию. Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. У 1927 вступив до Української Військової Організації, згодом -до Організації Українських Націоналістів. З 1930 очолював провід ОУН у Стрийському повіті. У 1934-38 - керівник Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях. Після вбивства польського міністра внутрішніх справ Б.Перацького (червень 1934), яке спричинило масові арешти членів ОУН (було ув'язнено весь керівний склад націоналістичного підпілля), Р. зумів зберегти і з часом розбудувати структуру організації та налагодити ефективну інформаційно-пропагандистську роботу підрозділів ОУН у Галичині. За нелегальну діяльність кілька разів заарештовувався польською поліцією, бл. трьох років перебував в ув'язненні. З лютого 1940 належав до ОУН під проводом С.Бандери. У червні 1941 був одним із організаторів Акта проголошення української державності (30.6.1941), заступник голови Українського державного правління Я.Стецька. У вересні 1941 Р. був заарештований гестапо і ув'язнений у концентраційному таборі Освенцім. Після звільнення з концтабору жив у Німеччині. Належав до Закордонного Центру в ОУН, головний суддя 34 ОУН. Висловлювався за проведення демократичних змін в ОУН згідно з ухвалами III Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25.8.1943). У 1952 (за ін. дан. -1950) кооптований до Закордонного Представництва УГВР, голова Ради референтів ЗП УГВР. У грудні 1953 Р. разом з С. Бандерою і З.Матлою створили Колегію уповноважених, яка повинна була реорганізувати ОУН і накреслити завдання організації в повоєнних умовах. У лютому 1954 Р. і З.Матла, не досягши компромісу з С.Бандерою в поглядах на майбутнє ОУН, створили нову організацію під тією ж назвою-ОУН 34 (з 25.12.1956-Організація Українських Націоналістів за кордоном; ОУН з; т зв. двійкарі), до якої приєдналися М.Лебедь, М.Прокоп, І.Гриньох та ін. Після розколу ОУН Р. став одним із провідних діячів ОУНз, головою її Політичної Ради. В еміграції співпрацював у періодичних виданнях - громадсько-політичному тижневику “Українська трибуна” (виходив 1946-49 у Мюнхені), “Час” і двотижневику “Сучасна Україна” (виходив 1951-60 у Мюнхені); у 1955-57 - гол. редактор суспільно-політичного журналу “Український самостійник” (у 1950-57 - тижневик, з 1957 - місячник). У 1949 захистив докторську дисертацію на тему “Держава і нація”. У 1950 роках Р. плідно займався науково-педагогічною роботою. Викладав державне право в Українському вільному університеті у Мюнхені, з 1952 - доцент, а з 1954 - професор права цього ж ун-ту. У жовтні 1957 вбитий агентом радянських спецслужб Богданом Сташинським (див. Сташинського процес 1962). Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Р. - автор праць, в яких грунтовно розробляв теоретичні засади українського демократичного націоналізму та розвинув концепцію формування української нації в сучасних умовах. Найважливіші з них: “Формування української нації” (1951), “Світло і тіні ОУН” (1954; посмертне видання, 1964), “Теорія нації” (1956,1997) та ін.

Я. Грицак, І. Підкова (Львів).

 

РЕВАЙ ФЕДІР (1888- 1945)-український громадсько-політичний діяч на Закарпатті. Н. у с.Мирча (тепер Закарпатська обл.). З поч. 1920 років брав активну участь в українському національному русі у Підкарпатській Україні. Був членом керівних органів товариства “Просвіта” в Ужгороді. У 1925-35 - депутат територіального представницького органу Підкарпатської Русі - крайового заступництва. Належав до закарпатської фракції Чехословацької соціал-демократичної партії (редагував орган фракції - часопис “На переломі”), з якої був виключений за “український націоналізм”. З січня 1939 - член Українського національного об'єднання (в січні-березні 1939 - голова УНО) - політичної організації, що ставила собі за мету створення національної держави у Закарпатті та її об'єднання з Великою Україною. В лютому 1939 Р. обраний до сейму Карпатської України, з 15.3. 1939-заступник голови парламенту А.Штефана. В 1939-44 відбував ув'язнення в угорських тюрмах. У 1945 заарештований співробітниками радянських спецслужб і вивезений в СРСР. Загинув у тюрмі.

/. Підкова (Львів).

 

РЕВАЙ ЮЛІАН (1899-р. см. невід.)-визначний український політичний діяч у Закарпатті. Брат Ф.Ревая. Н. у с.Мирча (тепер Закарпатська обл.). У 1920-30-х роках був одним з провідних діячів українсько-культурно-освітнього руху в Закарпатській Україні. В 1922-35 - співробітник чехословацького міністерства шкільництва та освіти при крайовому цивільному управлінні Підкарпатської Руси. У 1929 Р. виступив співзасновником (разом з А.Волошиним, Ю.Гуснаєм, А.Штефаном) професійної організації українських учителів - Учительської громади Підкарпатської Руси (існувала в 1929-39). Згодом обраний головою цієї організації та секретарем Педагогічного товариства Підкарпатської Руси (діяло в 1923-39). Був одним з організаторів пластового руху на Закарпатті, упорядником кількох підручників для народних шкіл. В 1924-25 Р. редагував разом з І.Панькевичем часопис “Учитель” (виходив у 1920-36 в Ужгороді) та видавав у 1925-38 журнал “До перемоги”. У 1935-39 - депутат празького парламенту від закарпатської фракції Чехословацької соціал-демократичної партії. Належав до провідних членів місцевих українських організацій, які виступали за створення на територіальній основі Підкарпатського краю української держави та возз'єднання її з Великою Україною. Р. був членом Центральної (Руської) Української Народної Ради. Входив до складу делегації українських політиків (А.Волошин, Ф.Ревай, С.Клочурак, С.Росоха, Ю.Гуснай, В.Северняк та ін.), яка 7.9.1938 під час зустрічі з прем'єр-міністром Чехословаччини М.Годжі поставила рішучу вимогу про надання автономії Карпатській Україні. У жовтні 1938 Р. став міністром господарства першого автономного уряду. Після офіційного проголошення незалежності Карпатської України (15.3.1939) був призначений президентом А.Волошиним прем'єр-міністром уряду та міністром закордонних справ новоствореної держави. Угорська окупація закарпатських земель примусили Р. та ін. членів уряду виїхати в еміграцію. За кордоном Р. намагався інформувати світову громадськість про репресії угорського окупаційного режиму проти українських діячів. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Празі, однак зумів втекти в американську зону окупації. З 1948 жив у США. В 1949-57 -керівник бюро Українського конгресового комітету Америки, був багаторічним директором Карпатського дослідницького центру та Українського інституту Америки.

/. Підкова (Львів).

РЕВИШИН ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ (11.12.1870- травень 1920) - військовий діяч Гетьманату, генерал-майор. Навчався у Петровському Полтавському кадетському корпусі, у 1890-1891 - у Миколаївському кінному училищі. Після закінчення у 1904 Миколаївської академії Генерального штабу відбув на Далекий Схід на посаду штаб-офіцера для доручень штабу 9-го армійського корпусу. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Згодом служив старшим ад'ютантом штабу 2-ої козачої дивізії, працював викладачем Тверського кінного училища (1909). У роки Першої світової війни - начальник штабу 2-го кінного корпусу на Південно-Західному фронті. За Гетьманату в серпні 1918 став начальником адміністративного управління Генерального штабу. У жовтні 1918 звільнений зі служби. 31919-у Добровольчій армії А.Денікіна, командував Чеченською кінною дивізією, згодом - у російській армії генерала П.Врангеля в Криму. У травні 1920 під Мелітополем захоплений у полон будьоннівцями і розстріляний.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

РЕВІЗІЇ (від. лат. revisio - перегляд) - у Російській імперії у 18-19 ст. перепис населення (селян, міщан, купців), яке було зобов'язане платити подушний податок і відбувати рекрутську повинність. Р. проводились періодично (з 1-719) за розпорядженням царського уряду. В Україні, починаючи з 1782, було проведено 7 Р. (крім Слобожанщини, де Р. проводились і раніше; всього у Російській імперії - 10). Р. проводились кілька років і охоплювали бл. 95% населення країни. Р. не підлягали дворяни та чиновники, особовий склад армії і флоту, а також іноземці. Ряд переписів не реєстрували жіночого населення. Не проводились Р. у Фінляндії, Польщі і Закавказзі. У ході Р. складались поіменні списки - ревізькі казки, куди записувались особи чоловічої статі - ревізькі душі. За кількістю ревізьких душ визначався подушний податок. Згідно з Р. 1857 в Україні налічувалось понад 2,6 млн. кріпаків чоловічої статі.

РЕВІЗЬКІ КАЗКИ - поіменні списки осіб, які мали сплачувати подушний податок (див. Подушне) і відбувати рекрутську повинність у Російській імперії в 18-19 ст. Складалися під час проведення ревізій. У Р.к. записувались усі чоловіки даного поселення незалежно від віку, сімейного стану і працездатності. У селах складались поміщиками або управителями, у містах-представниками міського правління. До списків не вносили жінок, дворян, військових, духовенство, чиновників, купців та іноземців. Особи, які були внесені у Р.к., називались “ревізькими душами”. Р.к узагальнювались на рівні повітів і губерній та були основними документами для подушного податку. На основі цих списків складались і публікувались дані про чисельність, географічне розміщення, віковий, статевий, становий і національний склад населення всієї імперії, зокрема і України.

/. Підкова (Львів).

“РЕВІЗЬКА ДУША” - одиниця обліку чоловічого населення Російської імперії у 18-19 ст., яка виникла після запровадження подушного податку (див. Подушне). У Росії існувала з 1719 до 1887 (у Сибіру до 1899), в Україні-у 1781-1887. Під час проведення ревізій складались т. зв. ревізькі казки, куди вписувались особи, що підлягали перепису - “Р.д”. Кожна “Р.д.” вважалась наявною до наступної ревізії, навіть у випадку її смерті (звідси -“мертві душі”).

РЕВОЛЮЦІЇ 1848-49 - революції в ряді країн Європи, які завершили процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Головним їхнім завданням (за винятком революції у Франції, де назріла потреба знищення диктатури фінансової олігархії) була ліквідація феодально-кріпосницьких відносин, повалення абсолютистських монархій, національне визволення і створення національних держав. Важливою передумовою революцій було погіршення становища населення, особливо внаслідок неврожаю 1845-46 та економічної кризи 1847.

У Франції демократична революція почалася 22.2.1848 антиурядовими демонстраціями в Парижі. Вони переросли у народне повстання, внаслідок якого повалено липневу монархію і 25.2 проголошено республіку. Червневе повстання робітників у Парижі, які виступили на підтримку радикальних гасел, було придушене урядовими військами. 10.12 президентом країни обрано ставленика промонархічних кіл Луї-Наполеона Бонапарта, котрому було надано широкі права. Після перемоги на виборах до Законодавчих зборів (13.5.1849) монархічної “партії порядку” завоювання Лютневої революції 1848 було поступово ліквідовано і розчищено шлях до реставрації у кін. 1852 монархії.

У Німеччині демократична революція почалась у березні 1848 народними виступами в ряді німецьких держав. 18.3 повсталі здобули перемогу в Берліні. Під тиском громадськості у Пруссії та ін. німецьких державах створено ліберально-конституціоналістські уряди. У травні 1848 у Франкфурті-на-Майні відкрились загальнонімецькі національні збори, які вирішували питання щодо об'єднання країни. Після придушення у вересні 1848 повстання у Франкфурті-на-Майні створено новий уряд (2.11), що складався лише з представників знаті й вищої бюрократії. Новостворені уряди Пруссії та ряду ін. німецьких держав відхилили конституцію, схвалену франкфуртськими зборами весною 1848. Виступи населення на захист конституції, що у 1849 прокотилися країною, були придушені прусськими військами. 18.6.1846 розігнано Франкфуртські національні збори. Контрреволюція перемогла. Влада залишилась у руках монархічних сил, збереглася роздробленість країни.

В Італії революція почалася повстанням на Сицилії в січні 1848. У лютому-березні в ряді італійських держав створено конституційні уряди за участю лібералів, а Ломбардію і Венецію звільнено з-під влади Австрії. У Венеції 22.3 проголошено республіку. На поч. революції національний рух в Італії очолили ліберали, які намагались обмежити його рамками конституційних реформ і здійснити об'єднання країни (зверху) на монархічній основі. Але згодом вони почали шукати компроміс із монархістами. Це дало можливість правим силам перейти в наступ, що завдало шкоди національно-визвольній війні італійського народу проти Габсбурзької монархії, яку розпочало 23.3 Сардинське королівство (П'ємонт). Після поразки італійських військ 25.7 у битві поблизу Кустоци, за умовами перемир'я, Ломбардію і Венецію було передано під владу австрійських Габсбургів. Восени 1848 рух очолили демократи Дж. Мадзіні та Дж.Гарібальді, які виступили за об'єднання Італії знизу, на республіканській основі. 16.11.1848 у Римі вибухнуло повстання, внаслідок якого було створено світський уряд і 9.2.1849 проголошено Римську республіку. Сардинське королівство відновило війну проти Австрії, але війська короля Карла Альберта 23.3 знову зазнали поразки у битві біля Новари. На поч. липня об'єднані військові сили Франції, Австрії, Іспанії, Королівства обох Сицилій та внутрішньої контрреволюції розгромили Римську, а 22.8 - Венеціанську республіки. Внаслідок поразки революції збереглася роздробленість країни, а її північна частина залишилася під австрійським гнітом.

Початком революції в Австрії стало народне повстання 13.3.1848 у Відні, що призвело до падіння консервативного уряду К.Меттерніха, створення 17.3 уряду з представників дворянства і ліберальних кіл та організації національної гвардії. Студентам, які активно виступали у ці дні, було дозволено створити свої збройні формування - “Академічний легіон”. Імператор Фердінанд І декларував демократичні свободи та пообіцяв Конституцію. У квітні було створено Центральний Комітет Національної Гвардії, який став фактичним органом влади. 25.4 уряд опублікував Конституцію. За нею вся повнота влади зберігалась у руках імператора і верхньої палати, яку призначав уряд. Новий виборчий закон (11.5) позбавляв виборчих прав значні прошарки населення, що викликало невдоволення в столиці. Щоб зламати опір віденців, уряд у травні намагався розпустити їхні збройні формування, але ця спроба не вдалася. В цих умовах уряд змушений піти на поступки - визнав Конституцію тимчасовою, двопалатну систему замінив однопалатною, скасував виборчий ценз, допустив до виборів робітників. 27.5 виконавча влада перейшла до рук новоствореного Комітету громадської безпеки, а єдиною законодавчою владою оголошено майбутні Національні Збори. Австрійська монархія, таким чином, перетворювалась з абсолютної у конституційну. 22.7 імператор Фердінанд І зі своєю свитою виїхав до м. Інсбрука. Того ж дня почав свою роботу загальнодержавний райхстаг, вибори до якого відбулись на поч. червня. Більшість у ньому здобули ліберали, під впливом яких на поч. вересня всупереч волі лівих і депутатів-селян прийнято половинчасту ухвалу про скасування панщини та ін. повинностей селян на території всієї монархії за викуп (див. Селянська реформа 1848). Безкінечні суперечності між різними політичними силами перешкодили райхстагові виробити концепцію адміністративно-політичної структури монархії, від якої залежало, бути Австрії державою вільних і рівноправних націй чи державою, в якій одні народи (австрійці, угорці, поляки) пануватимуть над іншими. Непослідовністю ліберальних кіл, розколом у таборі антимонархічних сил скористалися консервативні угруповання, які, зібравшись із силами після самоліквідації 25.8 Комітету громадської безпеки, намагалися нанести удар, насамперед, революційній Угорщині. На перешкоді цьому стало народне повстання у Відні в жовтні 1848, яке стало кульмінацією і останнім актом австрійської революції. Придушення віденського повстання відкрило шлях до відновлення абсолютизму. Новий уряд було створено з представників монархічних кіл і великого капіталу на чолі з князем Шварценбергом. Новий імператор Франц-Йосиф І (вступив на престол у грудні 1848 після зречення Фердінанда І) проголосив введення т. зв. октройованої конституції (4.3.1849) і 8.3.1849 розпустив райхстаг. 31.12.1851 конституцію було скасовано і відновлено абсолютистський режим, який існував до кін. 1850 років.

Березневе повстання 1848 у Відні дало поштовх революційному і національно-визвольному рухові в усіх провінціях багатонаціональної Габсбурзької монархії. 15.3.1848 народним повстанням у Пошті почалась революція в Угорщині. 17.3.1848 утворено перший незалежний від Відня національний угорський уряд з представників ліберального дворянства на чолі з Л. Баттяні. Уряд здійснив ряд демократичних реформ. Проте з розвитком подій він поступово скочувався з революційних позицій. Обмеженою аграрною реформою (скасуванням панщини за викуп при збереженні ряду селянських повинностей) та репресіями проти учасників селянського руху він відштовхнув від революції селян, а великодержавницькими тенденціями - неугорські національності (хорватів, сербів, словаків, українців, румунів та ін.), спричинивши цим перехід керівництва їх національних рухів на бік Габобургів у період війни за незалежність Угорщини. У вересні 1848 правлячі кола Австрії приступили до ліквідації угорської революції. Проти Угорщини виступив хорватський бан Й.Єлачіч, а згодом і головні австрійські військові сили. Готуючись до захисту країни, угорський уряд знову висунув революційні лозунги, від яких раніше відмовився. Боротьбу за незалежність очолив утворений парламентом Комітет захисту Батьківщини під керівництвом Л.Кошута. Велику роль в організації народних мас на боротьбу відіграли радикальні демократи Ш.Петефі, М.Шанчіч, польський генерал Ю.Бем. Після тимчасових невдач угорська армія у березні 1849 перейшла в наступ і у квітні майже повністю визволила країну від австрійських військ. 14.4.1849 була проголошена повна незалежність Угорщини від Габсбургів. 2.5.1849 правителем-президентом країни обрано Л.Кошута, Але революційна Угорщина не змогла вистояти перед об'єднаними силами противників. У серпні 1849 австрійські війська спільно з армією царської Росії, до якої звернулись за допомогою Габсбурги, придушили революцію в Угорщині.

З перших же місяців революції широкий революційний і національно-визвольний рух охопив слов'янські провінції Австрійської монархії. Початок зробила Чехія. 11.3 у Празі відбулися масові народні збори, учасники яких зажадали створення для чеських земель єдиного законодавчого сейму, зрівняння в правах чехів і німців, надання демократичних свобод, скасування селянських повинностей. Обраний на зборах комітет звернувся до імператора з петицією, яка виражала програму чеських лібералів. Під тиском нових народних демонстрацій 29.3 австрійський уряд погодився на створення центрального міністерства для Чеського королівства, чеській мові було надано однакові права з німецькою, запроваджено загальне навчання. Майбутні законодавчі збори мали вирішити питання про автономію Чехії. Справедливі національні вимоги чехів викликали негативну реакцію німецьких ліберальних кіл, які мали намір включити чеські землі до складу майбутньої об'єднаної німецько-австрійської держави і повністю їх онімечити. У відповідь на ці великодержавні плани чеські ліберали відмовились від участі у виборах до Франкфуртських Національних Зборів і на поч. квітня утворили Національний комітет, який згодом почав виконувати функції тимчасового, незалежного від Відня уряду. В основу своєї діяльності Національний комітет поклав австрославістську програму перетворення Австрійської держави у федерацію вільних народів, викладену лідером національного руху Ф.Палацьким у відкритому “Листі до Франкфурта”. Щоб здобути союзників у боротьбі проти загрози онімечення, Національний комітет виступив ініціатором скликання 2.6.1848 у Празі Слов'янського з'їзду 1848. На з'їзді, на який з'їхались делегати від слов'янських народів Австрійської держави та кілька гостей від зарубіжних слов'ян, визначились два головних угруповання. Помірковано-ліберальне, до якого належали керівники з'їзду (Ф.Палацький, П.Шафарик), дотримувалось австрославістської програми; радикально-демократичне (К.Сабіна, Й.Фріч, К.Лібельт та ін.) виступало за спільні дії з радикально-демократичним рухом Німеччини та Угорщини. Одностайності було досягнуто лише в питанні про відмову від включення слов'янських народів в об'єднану Німецьку державу. Роботу з'їзду перервали події, пов'язані з Празьким повстанням 1848 (12-17.6.1848), придушеним військами. Після поразки повстання ліві сили Чехії були розгромлені, а праві та ліберали пішли на угоду з Габсбургами.

У Словенії на поч. революції в містах було утворено національну гвардію, а в квітні 1848 словенські ліберали висунули вимогу об'єднати словенські землі (тобто населені словенцями Крайни, частини Штирії, Карінтії, Горіци, Трієста та ін.) і надати “Об'єднаній Словенії” автономії в складі Австрійської монархії. Згодом вони підтримали план створення в межах Австрійської держави Слов'янської федерації. Ліберали створили перші національно-політичні організації, зокрема, “Словенське товариство” в Любляні, почали видавати першу політичну газету “Словенія”. Програму “Об'єднаної Словенії” спочатку підтримали консервативні кола, але з наступом реакції восени 1848 вони, взявши у свої руки керівництво “Словенським товариством”, фактично відмовились від неї. У петиції до імператора від 19.11.1848 консерватори висунули власну програму, яка ставила забезпечення національних прав словенців у залежність від збереження сильної Австрії під владою конституційного монарха.

Революція знайшла широкий відгомін у слов'янських землях, що входили до складу Угорщини. Під впливом березневих подій у Відні і Пошті, у Загребі (Хорватія), Варажині та ін. містах відбулися демонстрації. 25.3.1848 у Загребі скликано велику народну Скупщину (Збори), яка висунула вимоги: відновлення єдності хорватських земель, сформування національного уряду, створення національної гвардії, запровадження хорватської мови в державних установах, звільнення селян. Вимоги вручено імператору. 8.4.1848 хорватська делегація намагалася вступити в переговори з угорським ліберальним урядом про майбутнє становище слов'ян в Угорській державі, але представники уряду не хотіли й слухати про рівноправ'я слов'ян з угорцями. В таких умовах хорватські ліберали підтримали австрославістські плани перебудови Австрії у федерацію рівноправних народів. 5.6.1848 у Загребі вони скликали хорватський сабор, який прийняв закон про звільнення селян, оголосив себе незалежним від Будапешта і сформував уряд на чолі з полковником И.Єлачічем, призначеним 23.3.1848 баном Хорватії. Угорський уряд зажадав безумовної підлеглості хорватів Будапешту і навіть заручився підтримкою Віденського двору. На поч. революції Габсбурги, занепокоєні ростом національно-визвольного руху слов'янських народів і зацікавлені в збереженні лояльності угорського уряду, йшли на поступки Будапешту і виступали гарантом цілості угорської корони. 29.5.1848 імператор заборонив проведення хорватського сабору, а 10.6.1848 оголосив И.Єлачіча поза законом. Проте у серпні, готуючись до війни проти революційної Угорщини, Габсбурги пішли на поступки хорватському національному рухові. 4.9.1848 імператор офіційно поновив Й.Єлачича на всіх політичних і військових постах. Хорватські ліберали, не добившись визнання національної незалежності від угорського уряду, вирішили шукати підтримки у Габсбургів і надали у їхнє розпорядження свої війська. Армія И.Єлачіча, почавши 11.9.1848 військові дії проти Угорщини, взяла активну участь у відновленні влади Габсбургів. Після придушення угорської революції Габсбурги підкорили собі і Хорватію, ліквідувавши її автономні установи, що виникли в 1848.

У сербській Воєводині на поч. революції ліберали, підтримавши створення автономної Угорської держави, висунули свою помірковану національну програму (визнання сербської національності, вільне вживання сербської мови в школах, місцевому управлінні, церкві, свобода віровизнання), здійснення якої намагались добитися шляхом угоди з угорським урядом. Вона знайшла своє відображення у рішенні Народних Зборів у м. Нові Сад від 17.3.1848, переданому спеціальною делегацією угорському сеймові. Відхилення сеймом цих вимог викликало невдоволення по всій країні. На вимогу народних мас 13.5.1848 у Карловцях скликано Народну Скупщину, яка проголосила політичну автономію Воєводини і союз із Хорватією. Було обрано Головний Комітет-автономний уряд, який очолив представник ліберальної інтелігенції Д.Стратимирович - прихильник перебудови Габсбурзької монархії на основі політичної рівноправності народів і їхньої федерації. Представники правлячих кіл Відня і Будапешта негайно зажадали скасування ухвали Народної Скупщини і розпуску Головного Комітету, що викликало обурення сербів. Наприкінці травня угорський уряд послав у Воєводину свої війська, які 12.6.1848 вдарили по Карловцях. Хоча силами ополчення і граничарів цей наступ було відбито, все ж він поклав початок угорсько-сербській війні, якою згодом скористалися праві сили. Із спадом революції восени 1848 сербські ліберали стали схилятись до підтримки Габсбургів. Ліберальні і радикальні елементи поступово були усунені від керівництва національним рухом і вони перейшли до опозиції. 18.9.1848 з Головного Комітету усунено Д.Стратимировича, а після жовтневої Скупщини влада у Воєводині перейшла цілком до консервативних кіл на чолі з патріархом И.Раячичем. З того часу сербський національний рух втратив свій початковий революційний характер, а сербські загони увійшли до складу військ, що виступили проти революційної Угорщини.

У Словаччині початок угорської революції народні маси зустріли з піднесенням. У містах і селах відбувались маніфестації солідарності. Однак проведена угорським урядом обмежена аграрна реформа, репресії проти учасників селянського і робітничого руху посіяли у словаків недовіру до Будапешта. 10.5. 1848 у Ліптовському Святому Мікуляші під керівництвом ліберальних лідерів Л.Штура, Й.Гурбана і М.Годжі відбулися народні збори, які у прийнятих “Вимогах словацького народу” зажадали надання Словаччині політичної автономії у рамках угорської корони. З цією ж програмою словацька делегація виступила на Слов'янському з'їзді 1848 у Празі, відмовившись від підтримки австрославістської програми чеських лібералів. Угорський уряд не тільки не пішов на поступки словакам, а навпаки, вжив заходів для придушення словацького національного руху. На поч. червня 1848 на території Словаччини запроваджено надзвичайний стан, закрито “Словацьку національну газету”, видано наказ про арешт лідерів національного руху, які були змушені емігрувати. В таких умовах словацькі ліберали поступово відмовились від своєї колишньої автономістської програми, перейшли на позиції австрославінізму і зайняли ворожу позицію щодо Угорщини. На поч. вересня 1848 у Відні засновано Словацьку Національну Раду на чолі з Л.Штурою, Й.Гурбаном і М.Годжею, яка, заручившись підтримкою сербських і хорватських лібералів та придворних кіл Відня, організувала словацьке вересневе повстання, що було своєрідною збройною демонстрацією на підтримку бана И.Єлачича у його поході проти революційної Угорщини. З посиленням наступу консервативних сил на угорську революцію народні маси відійшли від лібералів. Чимало словаків стало в ряди захисників угорської революції.

Великого розмаху набув національно-визвольний рух на польських землях, що входили до складу Австрії, зокрема Зх. Галичини, на яких жила значна кількість польського населення. 17-19.3.1848 у Кракові відбулися масові демонстрації, внаслідок яких оголошено амністію політичним в'язням і створено національну гвардію. 6.4.1848 польська делегація вручила австрійському імператору адрес, в якому домагалася перетворення всієї Галичини в польську автономну провінцію монархії і сприяння відновленню незалежності Польщі. Висунутий демократами лозунг перетворення Польщі в демократичну республіку не знайшов підтримки. 29.3.1848 ліберальні кола утворили Національний Комітет у Кракові, а 13.4.1848 - Центрально-Національну (Народову) Раду у Львові, які, очоливши польський національний рух, намагались утримувати його в рамках легальності. Велика активність галицького селянства змусила австрійський уряд скасувати у Галичині панщину майже на чотири місяці раніше, ніж у цілому в Австрії (закон про ліквідацію панщини був підписаний 7.9.1848). 17:5.1848 імператор Фердінанд І підписав патент (указ) про скасування у Галичині з 15.5.1848 повинностей селян за винагороду дідичам у майбутньому за рахунок держави. Імператорський указ про скасування панщини було поширено на Буковину 9.8.1848 (вступав в дію з 1,7.1848). Польська верхівка, намагаючись забезпечити собі панівне становище в Сх. Галичині, відмовила в національній рівноправності українському населенню і зайняла ворожу позицію щодо українського національного руху. Австрійський уряд, йдучи назустріч польській шляхті, 31.7.1848 вперше призначив губернатором краю шляхтича В.Залевського, відмовився від планів поділу Галичини на дві провінції (польську і українську), погодився на переведеня викладання в школах цілого краю на польську мову. В той же час революційні виступи, в яких взяло активну участь як польське, так і українське населення, рішуче придушувалися. 26.4.1848 австрійські війська обстріляли з гармат повсталий Краків, 2.11. придушили Львівське збройне повстання 1848, а весною 1849 ліквідували антиурядові виступи селян у Краківському окрузі. З наступом реакції у квітні 1848 майже всі поступки, на які уряд пішов на початку революції, було скасовано.

Революція широко відлунила на підвладних Австрії західноукраїнських землях. У Галичині активною революційною силою виступило селянство, яке добивалось радикального розв'язання аграрного питання. Невдоволене обмеженою аграрною реформою, воно бойкотувало панські фільварки, силою повертало собі захоплені дідичами землі, ліси і пасовища. Найактивніші селянські виступи австрійська влада влітку 1848 та весною 1849 втихомирила з допомогою військ. У віденському райхстазі 14 східногалицьких селянських депутатів одностайно виступили проти виплати дідичам викупу за скасовані повинності селян. 17.8.1848 під час обговорення проекту програми з аграрного питання яскраву промову на захист поневолених галицьких селян, яку прокоментувала більшість західноєвропейських газет того часу, виголосив І.Капущак.

Активізувався український національний рух, який очолили місцева інтелігенція і греко-католицьке духовенство. 19.4.1848 вони вручили губернатору петицію на ім'я імператора, в якій висунули вимоги запровадити в школах і в діловодстві Сх. Галичини українську мову, гарантувати доступ українцям до всіх посад та надати однакові права духовенству всіх віросповідань. Уряд пообіцяв ці вимоги задовольнити. Керівним органом національного руху стала створена 2.5.1848 у Львові Головна Руська Рада, яка мала близько 50 філій на місцях. Вона підтримала план створення в межах Австрійської держави слов'янської федерації і послала на Слов'янський з'їзд 1848 у Празі свою делегацію, яку очолив Г. Гинилевич. Влітку 1848 у зверненнях до райхстагу, уряду та імператора ГРР висунула вимогу поділу Галичини та відокремлення Сх. Галичини в окрему провінцію з власним крайовим управлінням у Львові, сподіваючись таким чином підірвати засилля у краї польської шляхти та забезпечити кращі умови національного розвитку українського населення. Підтримана українським населенням, ця вимога натрапила на рішучий опір польської верхівки, яка боялася втратити свою економічну і політичну перевагу в краї. Центральна Національна (Народова) Рада, Руський Собор, керівник губернського управління А.Голуховський, шляхетські депутати райхстагу виступили проти поділу краю, залякуючи уряд можливим приєднанням Сх. Галичини до Російської імперії. Під їхнім тиском уряд, який спочатку мав намір відокремити Сх. Галичину від Західної (польської), відмовився від цього проекту. З метою сформування власної збройної сили Головна Руська Рада та місцеві ради висунули вимогу створення української національної гвардії. Правлячі кола Австрії ігнорували більшість вимог українського населення і погодилися лише на запровадження у 1848 навчання українською мовою в народних школах, викладання її як обов'язкового предмета в гімназіях та на заснування кафедри української мови і літератури у Львівському ун-ті (відкрито на поч. 1849). Велике значення для активізації національно-культурного руху мали проведення 19-26.10.1848 у Львові першого з'їзду діячів української науки, освіти і культури; створення Галицько-руської матиці; видання перших українських газет і журналів - “Зоря Галицька”, “Галичо-Руський Вестникь”, “Новини”, “Пчола”; заснування Народного Дому у Львові; діяльність в Коломиї, Перемишлі та ін. містах національних аматорських театрів. Зростання і політизацію українського національного руху неприхильне зустріла частина представників польської громадськості, які розгорнули проти нього широку кампанію в пресі. Аргументовану дискусію з ними проводили у своїх публіцистичних виступах І. Бірецький, А. Петрушевич, Є. Прокопчиць, Т. Леонтович, В.Подолинський. Починаючи з осені 1848, в умовах наступу реакції український національний рух у Галичині втратив свій масовий характер. На поч. 1849 у зв'язку із проголошенням у краї військового стану найактивніші місцеві руські ради були ліквідовані. У 1851 проголосила про свій саморозпуск і Головна Руська Рада.

Революційні події на Буковині почались масовими селянськими заворушеннями. Уряд був змушений оголосити про скасування на Буковині, починаючи з 1.7.1848, панщинних повинностей селян. Проте скасування панщини за викуп та втрата згідно закону від 7.9.1848 сервітутних прав викликали невдоволення селян, яке вилилося в Буковинське селянське повстання 1848-49. Його очолив депутат райхстагу Л.Кобилиця, який закликав селян не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Революція дала поштовх розвиткові руху українського населення Буковини за адміністративно-політичну єдність з Галичиною. Наприкін. 1848 буковинське селянство розгорнуло широку кампанію протесту проти намірів відокремлення Буковини від Галичини, якого добивалися всупереч волі українського населення (становило більшість у краї) румунські дідичі та православне духівництво. Проти цього висловились представники сіл усієї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848. Незважаючи на це, за конституцією від 4.3.1849 Буковина була проголошена окремим коронним краєм із своїм сеймом та адміністрацією.

Активно відгукнулось на революційні події у Австрійській імперії населення Закарпаття. Проведена угорським урядом обмежена аграрна реформа викликала невдоволення селян і активізацію селянського руху, який значно посилився влітку-восени 1848. У багатьох місцевостях, особливо гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків і місцевих органів влади, не виконували панщини, не платили податків, захоплювали панське майно. Уряд змушений був запровадити у Закарпатті надзвичайний стан. Лише 2.3. 1853 було видано імперський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині, у т.ч. і в Закарпатті. Революційні події в Європі, ігнорування угорським урядом національних прав закарпатських українців сприяло зародженню в Закарпатті українського національного руху. На Слов'янському з'їзді 1848 у Празі словацька делегація вперше порушила питання про надання національних прав українцям у Закарпатті. На поч. 1849 група закарпатської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з А. Добрянським і О.Духновичем у петиції на ім'я імператора висунула вимогу об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. Цю вимогу підтримала і Головна Руська Рада. Однак австрійський уряд не допустив об'єднання західноукраїнських земель, вбачаючи в цьому крок до їхнього возз'єднання з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати для Австрії. Уряд погодився на виділення українських районів Угорщини в окремий Ужгородський округ (адміністративний апарат мав формуватися з представників української інтелігенції), відкриття кількох народних шкіл з рідною мовою навчання та запровадження викладання деяких предметів українською мовою у гімназіях. Після придушення революції всі ці поступки були скасовані.

Революція 1848-49 стала подією великого історичного значення. Вона ліквідувала панщину та ін. форми середньовічної залежності селян, проголосила демократичні свободи, що вперше зумовило широку участь різних верств населення у політичному житті. Революція надала політичного характеру національним рухам підвладних Австрійській імперії народів, метою яких було становлення національної державності -об'єднання етнічних земель в єдиній незалежній державі (у італійців), відродження національної державності (в угорців і частково чехів), здобуття автономії як першого кроку до національно-державницького самоутвердження (у поляків, словаків, сербів, хорватів, словенців, українців, румунів). Внаслідок революції 1848-49 та наступних реформ 1860 років в Австрійській монархії утвердився конституційний лад, імперія Габсбургів перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську державу.

Ф. Стеблій (Львів).

РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП) - перша українська політична партія у Наддніпрянській Україні. Створена 11.2.1900 у Харкові як підпільна політична організація. Засновниками партії були члени Харківської студентської громади Д.Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П. Андрієвський та ін. Першу програму організації, в якій проголошувалася ідея політичної самостійності України, написав М. Міхновський (видана у Львові під назвою “Самостійна Україна”). Питання соціально-економічного характеру у програмі не розглядались. “Брак соціалізму” в програмі РУП викликав критику з боку соціалістичного крила. Відхід від ідей самостійності прискорив вихід із РУП націонал-радикалів, які в 1902 створили Українську народну партію. Майже одночасно від неї відокремились народники на чолі з М.Шаповалом та М.Залізняком, які приєднались до партії есерів. У січні 1904 з РУП відокремилася Українська соціалістична партія (приєдналася у 1903) на чолі з Б.Ярошевським. На поч. 1903 Київська громада РУП розробила новий прект програми. Основні його положення - національно-територіальна автономія України, скасування викупних платежів, повинностей і податків, конфіскація удільних і монастирських земель і передача їх у власність місцевих крайових самоуправ, ліквідація общин. Наприкін. 1903 найбільші партійні організації, т. зв. вільні громади у Києві, Харкові та Полтаві, було розгромлено, а членів ЦК заарештовано. В 1904 у новому проекті програми з'явився пункт про державну самостійність України. Влітку 1904 на II з'їзді РУП М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховськuй, С.Голіцинський виступили за об'єднання партії з РСДРП. У травні вони створили Українську соціал-демократичну спілку, яка стала складовою частиною РСДРП, пропагувала марксистські ідеї серед українських робітників (існувала до 1913). Більшість членів РУП підтримала групу М.Порша, С.Петлюри, В.Винниченка, які стояли на засадах націоналізму і самостійності України. У грудні 1905 відбувся останній з'їзд партії, на якому проголошено про заснування Українськоїсоціал-демократичної робітничої партії. За роки свого існування РУП брала участь у спільних акціях з Бундом та РСДРП, організовувала страйки, демонстрації, поширювала брошури й листівки. Партія мала значний вплив серед українського селянства. Періодичні видання РУП - журнал “Гасло” (1902-03, виходив у Чернівцях; ред. Д.Антонович, С.Голіцинський, В.Сімович), часопис “Селянин” (1903-05, виходив у Чернівцях і Львові; ред. Л.Когут, Д.Антонович), газета “Праця” (1904-05, виходила у Львові; ред. Д.Антонович, М.Порш). Видавала пропагандистські матеріали, зокрема, брошури “Самостійна Україна”, “Дядько Дмитро”, “Власна земля”, “Страйк і бойкот”, “Народна справа” та ін.

Г. Геращенко (Запоріжжя).

РЕВОЛЮЦІЯ 1905-07 - перша демократична революція у Російській імперії. Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку 20 ст. у зв'язку з економічною кризою та поразками Росії під час війни з Японією. Початок революції поклали події 9(22).1.1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, в якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Криваві події у столиці викликали хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо в першій пол. жовтня 1905). Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали худобу, ділили між собою панські й державні землі. Селянські заворушення у 1905 охопили більше половини всіх повітів України. Широкого розмаху набув і студентський рух - студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили - від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну. 14.6.1905 в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику “Потьомкін”. Серед керівників повстання були українці Г.Вакуленчук та О.Матюшенко, а серед офіцерів, котрі приєднались до повстання, член РУП О.Коваленко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6.8.1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів. У серед. жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн. робітників, із них 120 тис. в Україні. Під час страйку виникли організації класового типу - Ради