БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 62 страница

ПОЧАЇВСЬКА ДРУКАРНЯ - видавничий заклад при монастирі у Почаєві на Волині (тепер у Тернопільській обл.), важливий осередок українського культурного життя у 18 - на поч. 19 ст. З 1618 у Почаєві діяла мандрівна друкарня К.Т. Ставровецького, Бл. 1730 засновано друкарню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького та ігумена Гедеона Козубського. Першим великим книжковим виданням П.д. був Служебник 1734-35. Крім літургічних книг, видавались проповіді, повчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків належать збірка «Гора Почаєвська», яка включала між іншим житіє Йова Залізо (кілька видань), нотний Іормологіон (1766 і 1775), збірка повчань і проповідей «Народовіщаніє» (перше вид. 1768), «Богословія наравоучителная» П. Антуана (перше вид. 1776), Богогласник, Біблія (1798, передрук з київського видання). Наприкінці 18 ст. П.д. була єдиною друкарнею, що випускала книжки українською мовою, близькою до розмовної (правила доброго тону «Політика світська», порадник І. Лемкевича «Книжиця для господарства...», «Науки парохіяльнія»Ю. Добриловського, 1792, 1794 та ін.). Видавалися повчальні і богословські твори українських письменників, що писали мовами церковнослов'янською (Йоасаф Кроковський, Иосиф Торжевський, Амплій Крижанівський), латинською (Мануїл Ольшавський, Корнило Срочинський, Т. Щуровський), польською (Порфирій Важинський, Панталеон Кульчицький, Гнат Филипович). Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василиянських монастиря ху Луцьку й Підгірцях, документи з історії української церкви, каталоги ченців, польською - посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, вірші, п'єси і промови польського письменника Вацлава Жевуського, програми вистав з Володимирської василиянської школи. Друкувалися також книги на замовлення російських старообрядців. У 18 - на поч. 19 ст. П.д. надрукувала більше оригінальних творів українських письменників, ніж всі інші друкарні в Україні. Всупереч вказівкам ієрархії П.д. підтримували зв'язки з Києво-Печерською друкарнею, обмінювалися з нею працівниками і виданнями, сприяла в поширенні книжок. У різний час префектами (керівниками) П.д. були Адріян-Антін Громачевський (1739-41), Спиридон Коберський (кін, 18 ст.), редакторами і коректорами Адріян Лясковський, Арсен Сіницький. До оформлення друків залучалися визначні гравери А. Голота, Й.Гочемський, Ф. Стрільбицький. 3 1831 монастир передано Російській Православній Церкві і названо лаврою. У другій пол. 19-на поч. 20 ст. (до 1914). П.д. друкувала релігійну літературу, збірки пісень (у т. ч. перевидання «Богогласника»), «Волынськие епархиальные ведомости», чорносотенний «Почаевский листок».

Я. Ісаєвич (Львів).

ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА - православний монастир у м. Почаєві (тепер Кременецький р-н Тернопільської обл.). Вперше згадується в писемних джерелаху 1527. У 1597 українська шляхтянка Анна Гойська подарувала монастирю великі земельні угіддя. На поч. 1618 при Почаєвському монастирі була заснована друкарня (перша видрукувана книга датована 1618). У 1649 на кошти подружжя Ф. і Я. Домашевських збудовано Свято-Троїцьку церкву. В 17 ст. монастир неодноразово зазнавав нападів турків і татар. З поч. 18 ст. П.Л. була підпорядкована чину василіан, які розгорнули широку культурно-освітню та видавничу діяльність. Після придушення Польського визвольного повстання 1830-31 російський уряд передав монастир православному духівництву. В 1833 монастирю було надано статус лаври. У другій пол. 19 - поч, 20 ст. П.Л. була оплотом русифікаторської політики російського царизму на Волині. З 1887 у лаврі видавався, антиукраїнський за своїм спрямуванням, журнал «Почаївський Листок» (з 1906 - орган «Союзу Руського Народу»). У міжвоєнний період монастир підпорядкувався Варшавському митрополиту. У теперішній час П.Л. православний чоловічий монастир. Величний архітектурний ансамбль П.Л, становлять: Успенський собор (1771-91; проект арх. Г. Гартмана; з 1775 будівництвом керували Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовський, скульптурні роботи - М. Полейовський; 1781-86), трапезна (18 ст.) у стилі барокко, дзвіниця (1860) у стилі класицизму і Троїцький собор (1906, арх. О. Щусєв) у стилі новгородської архітектури 12-13 ст.

ПОШТУЧНЕ -натуральний податок у 14-17 ст. на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського і Польської держави. Сплачували, в основому, державні (коронні) селяни у розмірі певної частки (1/30-1/10) від загальної кількості (штук) худоби, витканого полотна, рушників, ряден тощо. В Україні П. стягувалось також з старостинських селян (селяни, які проживали у маєтках, що передавалися у тимчасове користування урядовцям як платня за державну службу).

«ПРАВА, ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД» - збірник норм права 18 ст., що діяли у Лівобережній Україні. На територію Гетьманщини на підставі Березневих статей 1654 не було поширено діяння московського права, де залишалися чинними т. зв. попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство і Магдебурзске право. Ці правові норми часто суперечили одне одній і давали судовим органам України можливість по одних і тих же справах виносити різні рішення у залежності від того, на яке джерело вони побажали послатися, що, в свою чергу, призводило до різного роду зловживань у судах. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись, тим самим, добитися якнайшвидшої ліквідації політичної автономії України. Все це і послужило причиною видання царського указу від 28.8.1728 про скликання кодифікаційної комісії. Усклад комісії на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його смерті - генеральним обозним Я. Лизогубом) спочатку увійшли 12, а пізніше - 18 членів. Робота по складенню проекту кодексу продовжувалася 15 років і завершилась у 1743 створенням обширного збірника під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Однак, проект кодексу не був офіційно затверджений. Основною причиною такого ставлення російського уряду до складеного кодексу слід вважати те, що його зміст не відповідав політиці російської влади щодо України. Кодифікатори творчо використали першоджерела, пристосувавши їх до норм і судової практики, що діяли в Україні, Кодекс мав чітку структуру і складався з 30 розділів, які ділились на 531 артикул, тобто статтю і 1716 пунктів. До нього було прикладено «Іструкцію кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових і цивільних чинів Гетьманщини, Кодекс має пояснення цитат, що наводяться у тексті, алфавітний реєстр, тобто покажчик і заголовки із зазначенням розділів і поданням короткого змісту артикулів. За формою і внутрішньою структурою він відрізнявся від усіх джерел, якими користувалася комісія, а також діючих тоді пам'яток права Російської імперії. Обробка різноманітних за походженням, змістом, мовою і характером збірників, тлумачення і формування основних юридичних понять свідчать про добру правову підготовку членів кодифікаційної комісії, їх ерудицію і загальний високий рівень розвитку юриспруденції в Україні. Кодекс українського права 1743 знав інститути власності і володіння, сервітути і заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме майно, на спадкове і набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право. Розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, міни, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання. Важливою рисою кримінального права був його приватно-правовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а при відсутності останнього - від вимог його родичів. Але з бігом часу щораз сильніше проявлялась ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. Передбачалися злочини проти релігії, проти «честі і влади монаршої», проти життя, тілесної недоторканості, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'являються цілком нові поняття, зв'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: з'являється поняття замаху на злочин, що відрізняється від поняття доконаного злочину; розрізнення головного злочинця і співучасників, які в певних випадках несли меншу кару; наявність обставин, що виключаються або знижують кару навіть при доконаному злочині (неповноліття, сп'яніння тощо); поняття рецедиву і т. д. В Україні існували такі види покарань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, втеплення, колесування, спалення, закопування живими у землю) і прості (повішення, відрубання голови) види, калічницькі і болісні кари, тюремне ув'язнення, позбавлення честі (шельмування), вигнання, відсторонення відпосади, майнові покарання (конфіскація і викуп), церковні кари, серед яких найбільш поширеним було ув'язнення у так звану куну (залізний обруч, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука, які приковувалися до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і ув'язнення в монастир, примусове одруження (при зґвалтуванні дівчат), догана. З метою залякування кари, як правило, виконувалися публічно. Для розгляду справ склалася своя судова система. Найвищим судом був Генеральний Військовий Суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні і сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування і затвердження всіх смертних вироків. Для міських жителів у непривілейованих містах, які не мали Магдебурзького права діяв ратушний суд, а в привілейованих - магістратовий. Всі названі судові органи формально були виборними. Вибори суддів як таких, однак, не проводились, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними. В українському процесі, який також був детально регламентований «Правами», досить чітко проводилася різниця між процесом у так званих розправочних, тобто цивільних і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагального, а в кримінальних справах - принцип слідчого процесу. Дуже старанно регулювалися всі стадії судового процесу, називалися судові докази. Такими були власне признання, письмові докази, показання свідків, присяга, тортури і мучення, Від останніх звільнялися «знатні чесні люди», божевільні, особи старші 70 років і вагітні жінки. Рішення в цивільних і вироки в кримінальних справах називалися декретами і могли бути оскаржені в порядку апеляції до вищого суду за винятком справ про безспірні зобов'язання і вироків, винесених на підставі власного признання. Цінність кодексу 1743 полягає в тому, що норми, вміщені в ньому реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. В процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії у першій пол. 19 ст. було остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

В. Кульчицький (Львів).

«ПРАВДА» - український літературно-науковий і політичний часопис. Виходив у Львові в 1867 - 3 рази на місяць, 1868-70 - 4 рази на місяць, 1872-78 - два рази на місяць, 1879-щомісячно, 1880 - нарегулярно, 1884 - 1 том, за ред. В. Барвінського та І. Франка, 1888-93 -щомісячно, 1894-96-2 рази на місяць. Фінансову допомогу у виданні журналу надавали П. Куліш та О. Кониський. До заснування «Діла» (1880) часопис був провідним органом народовців. У 1860-70-х рр. з «П.» співпрацювали майже всі відомі українські громадсько-культурні діячі й письменники з Галичини й Наддніпрянської України, зокрема, І. Франко, О. Огоновський, О. та В. Барвінські, С. Воробкевич, О. Партицький, В.Навроцький, Ю. Федькович, М. Подолинський, О. Терлецький, О. Кониський, М. Драгоманов, П. Куліш, Г. Барвінок, Марко Вовчок, М. Старицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, І. Нечуй-Левицький, С. Руданський, О. Стороженко. В цей період редакцію видання очолювали: Л. Лукашевич (1867, 1876), І. Микита, А. Вахнянин (1869-70), О. Огоновський (1872-76), В. Барвінський (1876-79). Після 4-річної перерви видання «П.» було відновлено за ініціативою В. Антоновича і О. Кониського для підготовки польсько-українського порозуміння в Галичині (див. «Нова ера»). В 1890-х рр. часопис відстоював ідеологію правої течії народовецького руху. В ці роки «П.» редагували Є. Олесницький (1888), І. Стронський (1889), П. Кирчів (1890-91), А. Березинський (1891-96). Видавцем і фактичним редактором був О. Барвінський. Серед співробітників часопису в цей час були Б. Грінченко, М.Коцюбинський, А. Кримський, О. Маковей, Ю.Романчук та ін.

ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ -орган, створений російським урядом у 1734 для управління Гетьманщиною. Після смерті Д. Апостола (1734) з метою дальшого обмеження державних прав України, російська цариця Анна Іванівна заборонила обрання нового гетьмана і своїм указом передала правління Лівобережною і Слобідською Україною т. зв. Правлінню Гетьманського Уряду. Складалося з шести чоловік. До складу цього органу увійшли три представники російської колоніальної адміністрації в Україні - царський резидент князь О. Шаховський, князь І. Барятинський, полковник Гурьєв та троє представників козацької старшини - генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А. Маркович, генеральний осавул Ф. Лисенко (за деякими дан., замість одного з двох останніх входив генеральний суддя М. Забіла). формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою став князь О. Шаховський (1736; з 1737 - І. Барятинський). Дільність правління привела до посилення контролю і втручання з боку російського уряду у внутрішні справи Гетьманщини. Існувало до обрання в 1750 гетьманом К. Розумовського.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА (Правобережжя, Правобічна Україна) - історико-географічна назва частини території України на правому березі Дніпра. Займала територію сучасних Волинської, Рівненської, Вінницької, Житомирської, Кіровоградської, Київської та частково Черкаської й Тернопільської обл. Термін «Правобережна Україна» зустрічається в історичних документах з другої пол. 17 ст. За Андрусівським перемир'ям 1667 П.У. (за винятком Києва та округи) залишалась у складі Речі Посполитої. Внаслідок укладення Бучацького мирного договору 1672 землі Правобережжя були поділені на три частини: Поділля зайняла Туреччина, Брацлавщина і Пд. Київщина знаходилась під владою правобережного гетьмана П. Дорошенка, решта території П.У. належала Польщі. За Бахчисарайським мирним договором 1681 кордон між Московською державою й Туреччиною встановлювався по Дніпру і під султанську владу потрапляли Пд. Київщина, Брацлавщина та Поділля. Після поразки турецької армії під Віднем (1683) та укладенням Каловицького миру 1699 (див. Карловицький конгрес 1698-99) П.У. знову повністю перейшла до складу Речі Посполитої. На території П.У. відбувались великі національно-визвольні повстання українського народу проти польських поневолювачів - Палія повстання 1702-04, гайдамацькі повстання 1734 1 1750, Коліївщина. Внаслідок другого поділу Речі Посполитої (1793) П.У. була захоплена Російською імперією. За умовами Ризького мирного договору 1921 частина земель Правобережжя (територія сучасних Волинської, Рівненської та півн. районів Тернопільської обл.) була анексована Польщею, де вони перебували до 1939. З вересня 1939-у складі УРСР.

М. Ерстенюк (Львів).

ПРАПОР - полотнище одного або поєднання кількох кольорів, форми і розміру з написом, прикрасою, часто з певним зображенням. П. державний - офіційна емблема держави, символ її суверенітету. Опис П. державного фіксується в законодавчому порядку, здебільшого в конституції. Щодо своєї приналежності П. поділяються на державні, міжнародні, територіальні, цивільних організацій, церковні, родові, службової особи та неофіційні П. приватних осіб.

Український термін «П.» - генетичний і охоплює всі прапорні відміни й підвідміни. Термін «прапорництво» охоплює три поняття: прапорознавство (спеціальна історична дисципліна, т.зв. вексиологія), прапорне мистецтво (творення і виготовлення прапорів) і прапорне право (правові основи вжитку П.).Найдавніші українські прапорні полотнища були трикутно-клинової форми. На рубежі 13-14 ст. появилися чотирикутні прапори з клиновими полотнищами на вільному кінці. Найбільш вживаними кольорами були червоний, далі білий, блакитний, рідко жовтий. Були і кольорові сполучення. Найчастішими прапорними зображеннями були хрести, небесні світила та княжо-родові тризуби-двозуби. Древка були завершені наконечниками. П. Руської землі (Київської держави) був переважно червоний з золотим тризубом-двозубом, того чи іншого великого князівства, а пізніше корогва Галицько-Волинського князівства - блакитна з золотим левом. П. Великого князівства Литовського у 15 ст. був червоний з золотим тризубоподібним родовим знаком Гедиміновичів, а з 15ст. -червоний з зоображенням білого лицаря на такому ж коні з золотою упряжкою, з мечем у правій руці і з блакитним щитом з подвійним золотим хрестом на лівому плечі.

За козацько-гетьманської доби з'являється новий характерний прапорний кольор, т. зв. малиновий. Найчастіше вживані полотнища були прямокутними, або т. зв. скошені згори вниз або навпаки. Найвищими державними прапорними емблемами булидві гетьманські корогви: перша -червона з зображення білого Архистратига Михаїла і друга - з зображення герба того чи іншого гетьмана. Завідував П. генеральний хорунжий. Гетьманщина користувалась у 17 ст. різнокольоровими прапорами, однак переважав червоний колір. У 18 ст. стали переважати блакитні полотнища з золотими чи жовтими зображеннями гербів та частково інші ознаки, як небесні світила, зброя, постаті святих Михаїла, Юрія та ін. Лицева сторона полкових і сотенних корогв і знамен була національною емблемою з зображенням козака у золотому чи жовтому щитовому полі на блакитному полотнищі, а зворотня -полковою чи сотенною емблемою відповідного кольору з встановленим зоображенням. Великий П. Запорізької Січі був червоним. На лицевій стороні - білий Архістратиг Михаїл, а на зворотній - білий грецькій хрест, оточений золотими сонцем, півмісяцем, зірками. П. куренів і паланок були переважно малинові з зображенням Архістратига Михаїла або білого хреста і жовто-блакитні. Запоріжжя дало також початок українському морському прапорництву. Корогва для морських походів була біла з зображенням святого Миколи.З упадком Гетьманщини та приєднанням Центральної і Західної України до Росії та Австрії український П. зник. На поч. 20 ст. у Галичині з'являвся жовто-блакитний П., який прийняли Українські Січові Стрільці. Жовто-блакитне поєднення кольорів було і на П. Української Народної Республіки. 18.1.1918 Мала Рада затвердила проект українського морського П. вироблений Українською Морською Радою (складався з двох смуг, вгорі жовта, внизу синя; на синій золотий знак князя Володимира - Тризуб з хрестом угорі). За гетьмана П. Скоропадського порядок кольорів змінився. 13.2.1918 був затверджений блакитно-жовтий П. Західно-Української Народної Республіки. У березні 1939 державним П. Карпатської України став блакитно-жовтий стяг. Між 1945-49 в еміграції виникли непорозуміння між прихильниками бликитно-жовтого і жовто-блакитного порядку поєднання кольорів, які закінчилися постановою Української Національної Ради від 27.6.1949, яка відзначала, що до остаточного виготовлення державних емблем незалежної влади в Україні національний П. буде блакитно-жовтий.

Перший П. УРСР (встановлений у березні 1918) був червоний з золотими ініціалами «УРСР» у горішньому червоному накутнику з золотим обрамуванням. Після входженнядо складу СРСР для республіки створено новий П., червоний з золотими схрещеннями серпом і молотом, супроводженими ініціалами «УРСР», 21.11.1949 Президія Верховної Ради УРСР ухвалила горизонтально розташованих смуг: верхньої - червоного кольору (2/3 ширини П.), і нижньої - лазурного кольору з зображенням у верхній частині золотих серпа і молота і над ними - червоної п'ятикутної зірки, обрамленої золотою каймою. Воєнно-морського і торгового П. УРСР не мала.

Питання національної символіки (зокрема П.) неодноразово порушувалося демократичними силами у кін. 1980-х рр. 12.12.1989 воно піднімалося на другому з'їзді народних депутатів СРСР. 23.3.1990 Перша сесія Тернопільської міської Ради народних депутатів XXI скликання прийняла постанову про національну символіку, один із пунктів містив рішення про встановлення українського національного П. на будівлі міської ради поруч з державним П. УРСР. 28.4.1990 аналогічні рішення були прийняті Львівською обласною Радою народних депутатів, 24.7.1990 на Хрещатику біля будинку Київради було піднято синьо-жовтий П. Після проголошення незалежності України Верховна Рада України 28.1.1992 прийняла постанову Про затвердження державним П. України національного П. Державний П. являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої - синього кольору, нижньої - жовтого кольору, із співвідношенням ширини П. до його довжини 2:3.

М. Ерстенюк (Львів).

ПРИМАКОВ ВІТАЛІЙ МАРКОВИЧ [18(30).12.1897- 11.6.1937]-радянський військовий діяч, комкор (1935). Н. у с. Семенівці (тепер Чернігівська обл.). 31914-член Комуністичної партії. У 1915 за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону засуджений до заслання у Сибір, У квітні 1917 повернувся з заслання, з травня -член Київського комітету РСДРП(б). Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді, член ВЦВК другого скликання. В січні 1918 П. за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові перший полк Червоного Козацтва України, єдиної радянської військової формації, що частково складалася з українців. У 1918-21 командував підрозділами (бригадою, дивізією, корпусом) Червоного Козацтва в боях проти Армії Української Народної Республіки, денікінців, врангельців, загонів Н. Махна та польських військ під час польсько-радянської війни 1920. У 1923 закінчив воєнно-академічні курси. В 1924-25 - начальник вищої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1925-26 був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). У 1927-30-воєнний аташе в Афганістані та Японії. У 1931 вчився в академії Генштабу Німеччини. В 1931-33 - командир корпусу, 1933-35 - заступник командуючого Північно-Кавказького воєнного округу, заступник інспектора вищих воєнних учбових закладів. З 1935 призначений заступником командуючого Ленінградського військового округу. В червні 1937 заарештований та розстріляний разом з М, Тухачевським. Автор статей з військово-теоретичних питань, нарисів та спогадів, зокрема про події 1918-20 в Україні.

ПРИХИЛЬНИЙ АМВРОСІЙ (р. н. невід. - п. 1641) - відомий український архітектор. Італієць за походженням. 31591 -цехмістр цеху будівничих у Львові. У 1592 одержав право громадянина Львова. В 1588 був підмайстром у П. Барбона. Будував у формах італійського Відродження, в поєднанні з місцевими архітектурними традиціями. Брав участь у побудові синагоги Золотої Ройзи (1582), замку Острозьких (1584-89) у Старому Селі (тепер Пустомитівського р-ну Львіської обл.). Після смерті П. Римлянина в 1598-1631 (за ін. дан., 1598-1629) П. закінчував (разом з В. Купиносом) будівництво Успенської (Волоської) церкви та костьолу бернардинців (1618-30) у Львові. Проводив спорудження будинків Львівського братства, власного будинку (тепер вул. Староєврейська, № 34), костьолу св. Лазаря (1620-40, у співавт. з Я. Боні), міський костьол (1604-18) з дзвіницею (разом з П. Щасним). фундатор шпиталю св. Лазаря у Львові.

ПРІСОВСЬКИЙ (Присовський) КОНСТЯНТИН (Адам; рр. н. і см. невід.)—український військовий діяч періоду Української Народної Республіки та Гетьманату, генерал (з 1918). У лютому 1918 П. очолив одну зперших регулярних частин Армії УНР - Окремий Запорізький Загін. На поч.березня 1918 підрозділ П. спільно з Гайдамацьким Кошем Слобідської України (комад. С. Петлюра) та Куренем Січових Стрільців (команд. Є. Коновалець) звільнив Київ від більшовицьких військ. У березні 1918 призначений військовим командантом Київщини. В період правління П. Скоропадського - командант гетьманського будинку. Дальша його доля невідома.

ПРОВІНЦІЯ - 1) У Стародавньому Римі підвладні римлянам території поза Апенінським повом, що управлялись римським намісником. У 2 ст. н. е. до складу Римської імперії входили П -Сицілія (перша римська П. з 227 до н. е.), Сардінія, Корсіка, Іспанія, Галлія, Британія, Норік, Іллірія, Дакія, Азія, Віфінія і Понт, Сирія, Іудея, Аравія, Месопотамія, Єгипет, Африка та ін. 2). У Російській імперії та у Лівобережній Україні - адміністративно-територіальна одиниця у 1719-75. Існувала паралельно з сотенно-полковим устроєм Лівобережної України. З метою уніфікації територіально-адміністративної системи Гетьманщини та Московської держави в 1708 на українських землях було сформовано дві губернії - Київську і Азовську (всього в Московському царстві - 8). З 1719 губернія поділялась на П. (вперше окремі П. встановлено в 1711-12), яка в свою чергу складалася з дистриктів (з 1726 - повітів). З 1719 Київська губернія поділялась на 4 П.: Білгородську, Севську, Орловську і Київську; Азовська губернія складалась з П.: Воронезької, Єлецької, Тамбовської, Шацької, Бахмутської. П. очолював воєвода, а у губернському місті - губернатор, при якому створювалась губернська провінціальна канцелярія.

ПРОДАН ВАСИЛЬ (29.1.1809 - 16.12.1882) -український громадський і православний церковний діяч на Буковині. Н. у Суховерхові на Буковині. Був священником кафедрального собору у Чернівцях. Належав до москвофілів (див. Москвофільство). В 1869-78 П. очолював першу українську громадсько-культурну організацію у Буковині «Руську Бесіду». В 1870 - голова Руської Ради. Публікував статті на релігійну тематику в журналі «Буковинська Зоря» (1870-71) та видав поетичну збірку «Стихи».

ПРОКОПІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ (між 440 1 507 -п. після 562) -видатний візантійський історик. Н. у Кесарії Палестинській в аристократичній родині. П.К., будучи з 527 радником полководця Велізарія, брав участь у походах проти персів, вандалів і остготів. Автор «Історії війн Юстиніана» (8 книг, завершена в 553), «Про будови» (553-555); опис будівництва при імператорі Юстиніані (482 або 483-565) та «Таємної історії» (бл. 550; памфлет проти Юстиніана і Федори). Твори П. К. важливе джерело з внутрішнішньої і зовнішнішньополітичної історії Візантії й сусідніх держав кін. 5-6 ст., містять цінні відомості про східних і південних слов'ян та гунно-тюркські племена, суспільний устрій, господарство, організацію війська, побут тощо, подають історію їх вторгнення на Балкани.

ПРОКОПОВИЧ В'ЯЧЕСЛАВ (10.6.1881 -7.6.1942) - відомий український громадсько-політичний і державний діяч, історик і публіцист. Н. у Києві. Походив з козацького роду. Навчався на історико-філологічому ф-ті Київського ун-ту. Після завершення навчання працював у Київській державній гімназії звідки був звільнений за національні переконання. Деякий час був бібліотекарем у Київському міському музею, 3 1905 належав до Української Демократично-Радикальної Партії, з 1907 - член позапартійного громадського-політичного об'єднання - Това риства Українських Поступовців, член Ради товариства. В 1911-17 - П. редактор єдиного у Наддніпрянській Україні педагогічного журналу «Світло», співпрацював в українській періодичній пресі (псевд. С. Волох), зокрема в газетах «Рада» та «Боротьба». В 1917 був обраний до складу Української Центральної Ради від Союзу Автономістів-Федералістів, згодом -Малої Ради. У вересні 1917 став одним з співзасновників Української Партії Соціалістів-Федералістів, член Центрального КомітетуУПСФ. У січні-квітні 1918 П. - міністер освіти УНР в уряді В. Голубовича. В травні 1920 П. очолив Раду Народних Міністрів УНР, сформував останній кабінет міністрів на українських землях у період Директорії УНР. З поч. 1921 П. - деякий час міністр освіти в уряді А. Лівицького. З 1921 перебував у таборах для інтернованих уТарнові, Каліші, Щипюрно (Польща). В 1924 переїхав у Париж, де тісно співпрацював з С. Петлюрою. В 1926-39 - голова Ради Міністрів УНР в екзилі. З жовтня 1939 до травня 1940 - заступник Голови Директорії і Головний Отаман УНР. У 1925-39 редактор журналу -«Тризуб», що виходив у Парижі. Помер і похований у Бесанкурі (поблизу Парижу). Автор праць «Київська міліція» (1918), «Сфрагістичні анекдоти» (1938), «Під золотою корогвою» (1943), «Заповіт Орлика» (1939), «Сфрагістичні етюди» (1954), «Печать Малороссийская» та ін.

ПРОКОПОВИЧ САВА (р. н. невід. - п. 1701)-український державний діяч останньої чверті 17 ст. У 1669- воронезький сотник, брав участь в укладенні Глухівських статей 1669. У 1669 їздив з посольством від гетьмана Д. Многогрішного до Москви. В 1671 призначений переяславським полковником, згодом - писар Генерального Військового Суду. За правління І. Са мойловича обіймав одну з найвищих державних посад Гетьманщини - був генеральним писарем у 1672-^7. У 1687 П. спільно з групою генеральних старшин (С. Солониною, А. Гамалією, Я. Лизогубом, С.Забілою) став організатором змови проти гетьмана І. Самойловича. В липні 1687 на Коломацькій раді 1687 брав участь в арешті Самойловича та підтримав кандидатуру І. Мазепи на гетьманство. В 1687-1700 - генеральний суддя. Учасник Чигиринських походів 1677 і 1678 та Кримських походів 1687 і 1689. Був засновником козацько-старшинського роду Са вичів.