Становлення радянської моделі господарювання та її відображення в економічній науці

На початку ХХ ст. економіка України, яка входила усклад Російської імперії, відчувала усі ті проблеми, що були характерні для економіки всієї країни. Країна залишалася аграрною, де процес індустріалізації, що почався наприкінці ХІХ ст., не був завершений. Пережитки кріпацтва, які були наслідком непослідовності проведення реформи 1861 року, суттєво гальмували економічний розвиток. Гостроту земельного питання не змогли вирішити ні революція 1905–1907 років, ні столипінська аграрна реформа. На один поміщицький маєток приходилося у середньому 334 десятини землі, тоді як на одне селянське господарство – 7 десятин. Вітчизняна промисловість не здатна була забезпечити попит на сільськогосподарську техніку, що обумовлювало технічну відсталість основної галузі економіки.

Економічна ситуація суттєво погіршилася у роки Першої світової війни (1914–1918). З початком воєнних дій працювали на повну потужність лише ті галузі промисловості, які безпосередньо задовольняли потреби фронту. Інші ж скорочували виробництво. Навіть у машинобудуванні зростало виробництво лише військової продукції, а кількість засобів виробництва для інших цілей скорочувалася, що не дозволяло оновлювати основний капітал.

Суттєво позначилася на виробництві нестача кваліфікованої робочої сили, значна частина якої була призвана до війська. Через гострий дефіцит сировини, нестачу робочої сили скорочувалося виробництво, закривалися підприємства. Лише за три місяці 1917 року (травень–липень) в Україні припинили свою діяльність 339 підприємств.

Руйнівний вплив спричинила війна на українське село. Тут також різко скоротилося число робітників (у 1917 році у сільському господарстві залишилося 40 % працездатних чоловіків), робочих коней, частина сільськогосподарських угідь стала театром воєнних дій. Все це спричинило скорочення посівних площ, погіршення агротехніки, зниження врожайності. У 1916 році спалахнула хлібна криза. Постачання продуктів харчування у великі міста різко скоротилося, що спонукало державу до насильницького вилучення продукції сільського господарства у селян по твердих цінах.

У роки війни погіршилося матеріальне становище трудящих мас, наслідком чого стало різке загострення соціальних конфліктів: страйків робітників, селянських повстань. Революційна ситуація, що склалася, кінець-кінцем призвела до вибуху і повалення самодержавства у лютому 1917 року. Це стало передумовою демократизації всіх сторін суспільного життя, зокрема розгортання національно визвольного руху.

В Україні на з’їзді ряду політичних партій була створена Центральна Рада – об’єднаний орган влади, що включав різні партії, суспільні організації, представників селян робітників, інтелігенції. Центральна Рада проголосила спочатку автономію України у складі Росії, а після жовтневих подій 1917 року у Петрограді – самостійність Української держави. Було створено уряд – Генеральний секретаріат, який почав проводити свою економічну політику. Була здійснена спроба провести аграрну реформу. Передбачалася конфіскація казенних, монастирських, крупних поміщицьких землеволодінь і викуп за рахунок казни інших поміщицьких земель та роздача її тим, хто її обробляє. Земля оголошувалася власність всього народу, а окремі особи та громади могли одержувати її на правах приватно-трудового користування. Розподіляти землю повинні були земельні комітети, що вибиралися на місцях. Проведена була також грошова реформа, введені власні гроші – гривні і карбованці. Але втілити реформи у практику не вдалося, тому що бурхливі події того часу привели до зміни Центральної Ради спочатку Гетьманатом, а після Директорією. Кожний уряд оголошував про реформи, зокрема аграрну, але провести їх в умовах громадянської війни не встигав. Вони втрачали підтримку трудящих мас і на початку 1919 року влада на значній території України перейшла уряду Української соціалістичної радянської республіки.

Економічна політика цього уряду була підпорядкована меті побудови соціалістичного суспільства, економіка якого базувалася б на загальній власності, зрівняльному розподіленні продукту, безтоварній формі економічного зв’язку. План побудови нового суспільства був обґрунтований лідером і теоретиком партії більшовиків В. І. Леніним. У роботі «Держава і революція»,яка була написана напередодні жовтневих подій 1917 року, є спеціальна глава, присвячена економічним основам майбутнього суспільного устрою. Такими основами виступають суспільна власність на засоби виробництва, розподіл у відповідності до кількості затраченої кожним індивідом праці, централізоване регулювання господарської діяльності.

Невипадково вся робота присвячена проблемам держави. Соціалізм у розумінні Леніна постає, насамперед, як державна структура. Оскільки передумови нових економічних відносин не виникали у надрах старої господарської системи, їх треба було створювати після завоювання політичної влади і під її безпосереднім керівництвом. Це вимагало жорсткої централізації і строгого виконання прийнятих рішень. Держава у таких умовах повинна була мати диктаторські повноваження, бути державою «диктатури пролетаріату». Вона здійснює загальний облік і контроль за виробництвом та розподілом, а всі громадяни перетворюються в службовців за наймом держави, службовців і робітників всенародного державного «синдикату».

Таке уявлення про соціалізм як про єдину контору і єдину фабрику з рівністю праці та рівністю оплати знаходить конкретизацію в ще одній передреволюційній праці В. І. Леніна – статті «Загроза катастрофи і як з нею боротися» (1917) Приводом для її написання стало вкрай важке економічне становище Росії, що склалося в ході Першої світової війни. Величезні втрати, розруха, насування голоду загрожувало країні катастрофічними наслідками. Вихід із становища Ленін вбачає у переході до соціалістичних методів господарювання. Передумовами цього є, по-перше, загальна готовність капіталістичної системи, яка вступила в імперіалістичну стадію розвитку, до соціалістичної революції, а по-друге, активне проникнення в економіку державного регулювання. Остання обставина особливо привертає увагу Леніна як повна матеріальна підготовка соціалізму. Соціалізм, як вважає він, спостерігається у всіх заходах, які підсилюють державний контроль над економікою, оскільки «соціалізм є не що інше, як державно-капіталістична монополія, звернена на користь усього народу...».

У зв'язку з цим запропоновано систему заходів, покликану забезпечити жорстку централізацію управління економікою, у чому і вбачався рух до соціалізму. Такими заходами повинні були стати: об'єднання всіх банків в один і державний контроль над його операціями, примусове синдикування промисловців і торговців, а потім націоналізація синдикатів, примусове об'єднання населення в споживчі товариства та контроль за ними.

З такими уявленнями про соціалізм більшовики йшли в революцію, завоювали державну владу, після чого питання господарського будівництва стають задачею безпосередньої практики. І тут з'ясовується, що ця задача значно важча і потребує триваліших зусиль, ніж просто «експропріація експропріаторів». Експропрійованим багатством потрібно ще вміти розпорядитися, і на перший план висуваються питання організації виробництва і розподілу.

Першими кроками Радянської держави були міри, що вели до створення суспільної власності. Це досягалося шляхом націоналізації. Згідно Декрету про землю у власність держави передавалися (націоналізувалися) поміщицькі, удільні, монастирські землі з усім реманентом. Але в землекористуванні зберігався принцип індивідуального господарювання: земля розподілялася по трудовій (кількість робітників), або споживчій (кількість їдаків) нормі. Це був есерівський проект, але більшовики його прийняли, щоб не відштовхнути від революції селян. Землю одержали більш ніж 4 млн. селянських сімей. Їх звільнили від орендної платні і боргів Селянському банку.

Соціалістичний елемент у селі пов’язувався з комітетами незаможних селян і створенням колективних господарств – держгоспів і сільськогосподарських комун. Їхня питома вага у загальному числі селянських господарств була не високою.

У промисловості націоналізації передував робітничий контроль. Його втілювали фабрично-заводські комітети, які вибиралися і контролювали закупівлю сировини, збут і зберігання виробленої продукції, фінансові операції. Робітничий контроль розглядався як школа підготовки кадрів радянського господарського апарату. Однак він не забезпечував необхідної централізації управління виробництвом і тому наступним шагом стала націоналізація банків, залізничного транспорту, річного і морського флоту, крупних промислових підприємств. Для управління націоналізованими підприємствами створювалися спеціальні органи: Вища Рада народного господарства (ВРНГ) і главки згідно галузей. Підприємствами керували директора, яких призначали. Націоналізація проводилася шляхом конфіскації, тобто без викупу або компенсації колишнім власникам.

Однак освоїти і раціонально управляти всіма націоналізованими підприємствами при відсутності досвіду господарювання і необхідних кадрів виявилося неможливим. Багато підприємств закрилося, що негативно вплинуло на економічне становище країни. Виробництво чавуну і сталі скоротилося на чверть, добування вугляр в Донбасі – вдвічі.

Громадянська війна та іноземна інтервенція привели до зміни економічної політики, що одержала назву політики «політики воєнного комунізму».