На початку ХХ ст. економіка України, яка входила усклад Російської імперії, відчувала усі ті проблеми, що були характерні для економіки всієї країни. Країна залишалася аграрною, де процес індустріалізації, що почався наприкінці ХІХ ст., не був завершений. Пережитки кріпацтва, які були наслідком непослідовності проведення реформи 1861 року, суттєво гальмували економічний розвиток. Гостроту земельного питання не змогли вирішити ні революція 1905–1907 років, ні столипінська аграрна реформа. На один поміщицький маєток приходилося у середньому 334 десятини землі, тоді як на одне селянське господарство – 7 десятин. Вітчизняна промисловість не здатна була забезпечити попит на сільськогосподарську техніку, що обумовлювало технічну відсталість основної галузі економіки.
Економічна ситуація суттєво погіршилася у роки Першої світової війни (1914–1918). З початком воєнних дій працювали на повну потужність лише ті галузі промисловості, які безпосередньо задовольняли потреби фронту. Інші ж скорочували виробництво. Навіть у машинобудуванні зростало виробництво лише військової продукції, а кількість засобів виробництва для інших цілей скорочувалася, що не дозволяло оновлювати основний капітал.
Суттєво позначилася на виробництві нестача кваліфікованої робочої сили, значна частина якої була призвана до війська. Через гострий дефіцит сировини, нестачу робочої сили скорочувалося виробництво, закривалися підприємства. Лише за три місяці 1917 року (травень–липень) в Україні припинили свою діяльність 339 підприємств.
Руйнівний вплив спричинила війна на українське село. Тут також різко скоротилося число робітників (у 1917 році у сільському господарстві залишилося 40 % працездатних чоловіків), робочих коней, частина сільськогосподарських угідь стала театром воєнних дій. Все це спричинило скорочення посівних площ, погіршення агротехніки, зниження врожайності. У 1916 році спалахнула хлібна криза. Постачання продуктів харчування у великі міста різко скоротилося, що спонукало державу до насильницького вилучення продукції сільського господарства у селян по твердих цінах.
У роки війни погіршилося матеріальне становище трудящих мас, наслідком чого стало різке загострення соціальних конфліктів: страйків робітників, селянських повстань. Революційна ситуація, що склалася, кінець-кінцем призвела до вибуху і повалення самодержавства у лютому 1917 року. Це стало передумовою демократизації всіх сторін суспільного життя, зокрема розгортання національно визвольного руху.
В Україні на з’їзді ряду політичних партій була створена Центральна Рада – об’єднаний орган влади, що включав різні партії, суспільні організації, представників селян робітників, інтелігенції. Центральна Рада проголосила спочатку автономію України у складі Росії, а після жовтневих подій 1917 року у Петрограді – самостійність Української держави. Було створено уряд – Генеральний секретаріат, який почав проводити свою економічну політику. Була здійснена спроба провести аграрну реформу. Передбачалася конфіскація казенних, монастирських, крупних поміщицьких землеволодінь і викуп за рахунок казни інших поміщицьких земель та роздача її тим, хто її обробляє. Земля оголошувалася власність всього народу, а окремі особи та громади могли одержувати її на правах приватно-трудового користування. Розподіляти землю повинні були земельні комітети, що вибиралися на місцях. Проведена була також грошова реформа, введені власні гроші – гривні і карбованці. Але втілити реформи у практику не вдалося, тому що бурхливі події того часу привели до зміни Центральної Ради спочатку Гетьманатом, а після Директорією. Кожний уряд оголошував про реформи, зокрема аграрну, але провести їх в умовах громадянської війни не встигав. Вони втрачали підтримку трудящих мас і на початку 1919 року влада на значній території України перейшла уряду Української соціалістичної радянської республіки.
Економічна політика цього уряду була підпорядкована меті побудови соціалістичного суспільства, економіка якого базувалася б на загальній власності, зрівняльному розподіленні продукту, безтоварній формі економічного зв’язку. План побудови нового суспільства був обґрунтований лідером і теоретиком партії більшовиків В. І. Леніним. У роботі «Держава і революція»,яка була написана напередодні жовтневих подій 1917 року, є спеціальна глава, присвячена економічним основам майбутнього суспільного устрою. Такими основами виступають суспільна власність на засоби виробництва, розподіл у відповідності до кількості затраченої кожним індивідом праці, централізоване регулювання господарської діяльності.
Невипадково вся робота присвячена проблемам держави. Соціалізм у розумінні Леніна постає, насамперед, як державна структура. Оскільки передумови нових економічних відносин не виникали у надрах старої господарської системи, їх треба було створювати після завоювання політичної влади і під її безпосереднім керівництвом. Це вимагало жорсткої централізації і строгого виконання прийнятих рішень. Держава у таких умовах повинна була мати диктаторські повноваження, бути державою «диктатури пролетаріату». Вона здійснює загальний облік і контроль за виробництвом та розподілом, а всі громадяни перетворюються в службовців за наймом держави, службовців і робітників всенародного державного «синдикату».
Таке уявлення про соціалізм як про єдину контору і єдину фабрику з рівністю праці та рівністю оплати знаходить конкретизацію в ще одній передреволюційній праці В. І. Леніна – статті «Загроза катастрофи і як з нею боротися» (1917) Приводом для її написання стало вкрай важке економічне становище Росії, що склалося в ході Першої світової війни. Величезні втрати, розруха, насування голоду загрожувало країні катастрофічними наслідками. Вихід із становища Ленін вбачає у переході до соціалістичних методів господарювання. Передумовами цього є, по-перше, загальна готовність капіталістичної системи, яка вступила в імперіалістичну стадію розвитку, до соціалістичної революції, а по-друге, активне проникнення в економіку державного регулювання. Остання обставина особливо привертає увагу Леніна як повна матеріальна підготовка соціалізму. Соціалізм, як вважає він, спостерігається у всіх заходах, які підсилюють державний контроль над економікою, оскільки «соціалізм є не що інше, як державно-капіталістична монополія, звернена на користь усього народу...».
У зв'язку з цим запропоновано систему заходів, покликану забезпечити жорстку централізацію управління економікою, у чому і вбачався рух до соціалізму. Такими заходами повинні були стати: об'єднання всіх банків в один і державний контроль над його операціями, примусове синдикування промисловців і торговців, а потім націоналізація синдикатів, примусове об'єднання населення в споживчі товариства та контроль за ними.
З такими уявленнями про соціалізм більшовики йшли в революцію, завоювали державну владу, після чого питання господарського будівництва стають задачею безпосередньої практики. І тут з'ясовується, що ця задача значно важча і потребує триваліших зусиль, ніж просто «експропріація експропріаторів». Експропрійованим багатством потрібно ще вміти розпорядитися, і на перший план висуваються питання організації виробництва і розподілу.
Першими кроками Радянської держави були міри, що вели до створення суспільної власності. Це досягалося шляхом націоналізації. Згідно Декрету про землю у власність держави передавалися (націоналізувалися) поміщицькі, удільні, монастирські землі з усім реманентом. Але в землекористуванні зберігався принцип індивідуального господарювання: земля розподілялася по трудовій (кількість робітників), або споживчій (кількість їдаків) нормі. Це був есерівський проект, але більшовики його прийняли, щоб не відштовхнути від революції селян. Землю одержали більш ніж 4 млн. селянських сімей. Їх звільнили від орендної платні і боргів Селянському банку.
Соціалістичний елемент у селі пов’язувався з комітетами незаможних селян і створенням колективних господарств – держгоспів і сільськогосподарських комун. Їхня питома вага у загальному числі селянських господарств була не високою.
У промисловості націоналізації передував робітничий контроль. Його втілювали фабрично-заводські комітети, які вибиралися і контролювали закупівлю сировини, збут і зберігання виробленої продукції, фінансові операції. Робітничий контроль розглядався як школа підготовки кадрів радянського господарського апарату. Однак він не забезпечував необхідної централізації управління виробництвом і тому наступним шагом стала націоналізація банків, залізничного транспорту, річного і морського флоту, крупних промислових підприємств. Для управління націоналізованими підприємствами створювалися спеціальні органи: Вища Рада народного господарства (ВРНГ) і главки згідно галузей. Підприємствами керували директора, яких призначали. Націоналізація проводилася шляхом конфіскації, тобто без викупу або компенсації колишнім власникам.
Однак освоїти і раціонально управляти всіма націоналізованими підприємствами при відсутності досвіду господарювання і необхідних кадрів виявилося неможливим. Багато підприємств закрилося, що негативно вплинуло на економічне становище країни. Виробництво чавуну і сталі скоротилося на чверть, добування вугляр в Донбасі – вдвічі.
Громадянська війна та іноземна інтервенція привели до зміни економічної політики, що одержала назву політики «політики воєнного комунізму».
Ця політика сформувалася, по-перше, під впливом екстремальних обставин війни і розбрату, які вимагали максимальної централізації ресурсів і управління. По-друге, як реалізація теоретичних установ про соціалістичне господарювання, яке уявлялося централізовано керованим і безтоварним. У програмі партії більшовиків, що була прийнята у 1919 році, проголошувалася «заміна торгівлі організованим у державному масштабі розподілом продуктів».
Заходи політики «воєнного комунізму» зводилися до наступного:
1. Загальна націоналізація усіх підприємств, навіть дрібних, з кількістю робітників менш ніж 10. Управління ними відбувалося централізовано, хоча багатьма з них, особливо дрібними, держава управляти виявилася неспроможною і вони не працювали.
2. Централізоване постачання населенню продовольства. З цією метою у січні 1919 року була введена продовольча розверстка, згідно якої хліб і інші продукти масового споживання вилучалися у виробників і розподілялися по карткам. Спочатку передбачалося компенсувати вилучення хліба зустрічними поставками промислових товарів, але в силу нестачі останніх стали просто вилучати сільськогосподарську продукцію.
3. Ліквідація товарних форм економічного зв’язку. Спочатку під контроль були взяті ціни, а потім перейшли на прямий продуктообмін. Це призвело до натуралізації господарства і обміну. Були відмінені гроші, закритий Державний банк. Обмін, однак, не зник, а пішов у тінь і натуралізувався. Замість грошей як еквіваленти використовувалися дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор.
4. Загальна трудова повинність і мілітаризація праці. Ухилення від трудової діяльності розглядалося як дезертирство і каралося відправкою у штрафні команди і концентраційні табори. Створювалися трудові армії, де організація праці будувалася згідно вимогам військової дисципліни.
Наслідки такої політики були катастрофічні. Промисловість була паралізована, сільське господарство розорено. Почалися селянські повстання, на повалення яких направлялися частини регулярної Червоної Армії. Розвал господарства і зростаюче невдоволення населення змусили перейти до принципово іншої економічної політики, заснованої на використанні товарно-грошової форми економічного зв’язку. Така політика одержала назву нової економічної політики (неп).
Перші кроки були зроблені у сільському господарстві. У березні 1921 року тотальна продрозверстка була замінена фіксованим продовольчим податком, розмір якого доводився до селян перед посівної. Розмір податку залежав від розмірів врожаю, кількості членів родини, матеріального становища. Бідняки на 1923/1924 рік звільнялися від податку, а потім вводився єдиний сільськогосподарський податок. Всім, що залишалося після сплати податку, селяни могли розпоряджатися за власним розсудом, у тому числі продавати. Для цього була відроджена вільна торгівля.
4 грудня 1921 р. був прийнятий декрет про денаціоналізацію дрібних та середніх підприємств, які можна було здавати в оренду приватним особам або кооперативам. Залучався іноземний капітал, для чого деякі підприємства віддавалися іноземцям у концесію. В управлінні промисловістю була знайдена форма, яка відповідала умовам ринкових відносин. Такою формою стали трести, що працювали згідно принципу комерційного розрахунку. Вони господарювали на основі грошового співставлення витрат і результатів, одержання прибутку, який надходив у їхнє розпорядження після сплати обов’язкових платежів у бюджет. На комерційний розрахунок переводилися також підприємства, що не об’єднувалися у трести. Головною вимогою до них була самооплатність.
З 1923 року селяни почали засвоювати землі, які одержали за законом про соціалізацію землі. Кожна родина одержувала у використання ділянку землі, яку могла обробляти власною працею. Дозволялося також наймати у допомогу деяку кількість батраків. Працюючи у нових умовах, селяни швидко нарощували виробництво. У 1927 році виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня, хоча по товарному зерну відставання зберігалося, оскільки у роки «воєнного комунізму» були зруйновані в основному високотоварні, так звані «куркульські» господарства, які постачали основну масу зерна на ринок.
Неп сприяв також розвитку кооперації. Відроджувалися різні її форми: кредитна, споживча, збутова.
Велике значення для відновлення народного господарства мало оздоровлення фінансової сфери, перш за все, проведенням грошової реформи.
Знецінені грошові знаки – радянські знаки, – що випускалися для покриття бюджетного дефіциту, не сприяли нормальному господарюванню. Проведені у 1922 році деномінації інфляцію не зупинили. У 1922 році Держбанк випустив в обіг банківські білети (червонці), які мали золотий зміст, що дорівнював 10 рублям царської чеканки (7,74 г золота). Спеціальним декретом заборонялося випускати червонці для покриття дефіциту бюджету. Протягом 1923 року і першого кварталу 1924 року в обігу були дві грошові системи, але поступово совзнаки витіснялися червонцями і у другій половині 1924 року були вилучені з обігу шляхом обміну по курсу 1 червонець за 50 тис. радянських знаків, а для розміну високо коштовних червонців випускалися казначейські білети номіналом 1, 2 и 5 рублів.
Реформа укріпила господарський механізм ринку. Неп приніс безумовно позитивні результати, хоча ринкові регулятори діяли в обмежених рамках, що не могло не породжувати протиріч.
Усі ці події не могли не знайти оцінки і трактування в економічній думці. Концепція ортодоксального марксизму, яка стає основоположним елементом державної ідеології, одержує пріоритетну підтримку з боку влади. У той же час, у науковому середовищі зберігали свої позиції вчені-економісти дореволюційної школи, які спробували осмислити події, що відбувалися, виходячи з положень основних теоретичних концепцій західноєвропейської економічної науки.
Обидві течії базувалися на різних теоретико-методологічних позиціях, але у 20 роки ХХ ст. їхнє протистояння виливалося у наукові дискусії щодо найбільш актуальних проблем господарчого розвитку. Активними учасниками цих дискусій були вчені-економісти столичного Харківського університету.
Щоправда, у цей час вони вже не були організаційно з ним зв’язані, оскільки у 1920 році рішенням Наркомату освіти України університети республіки було ліквідовано як «консервативну форму вищої освіти старого режиму». Але наукова і педагогічна діяльність університетських економістів перемістилася у інші учбові заклади, науково-дослідні установи та господарські організації.
Замість університету було створено Харківський інститут народної освіти (ХІНО), а на базі Комерційного інституту, що був оснований ще у 1912 році, створено Харківський інститут народного господарства. Викладання економічних дисциплін велося головним чином членами економічних кафедр юридичного факультету ліквідованого Харківського університету.
Для ведення науково-дослідної роботи і підготовки кадрів викладачів та науковців у 1921 році були створені у системі Наркомату освіти науково-дослідні кафедри. У Харкові, який був столицею України, функціонувало кілька таких кафедр. Серед них кафедра марксизму і марксознавства, яка у 1922 році була перетворена в Український інститут марксизму-ленінізму, і кафедра світового господарства, яку очолив П. І. Фомін, який одночасно, до 1923 року, був ректором Харківського інституту народного господарства, а потім деканом економічного факультету цього інституту та членом Вислої Ради Народного Господарства (ВРНГ) України.
Дослідження, що проводилися на кафедрах, і наукові дискусії виявили коло проблем, обговорювання яких визначило основні напрямки дослідницьких програм, які стали зародком майбутніх наукових шкіл.
Однією з найбільш актуальних проблем, що дискутувалися у 20 роках, було питання про характер, шляхи та методи соціально-економічних перетворень у країні. Господарська модель «воєнного комунізму», що базувалася на методах позаекономічного примусу, натуралізації економіки та мілітаризації праці. виявила свою абсолютну неефективність і неспроможність, та була замінена новою економічною політикою (неп), яка передбачала широке використання товарно-грошових відносин та передбачала широке використання товарно-грошових відносин та інструментів.
Перехід до непу викликав неоднозначні оцінки з боку економістів різних напрямів. Ортодоксальні марксисти розглядали таку політику як відступ від соціалістичної доктрини, яка не передбачала використання у господарстві товарної форми економічного зв’язку. Ринку як стихійній і анархічній формі господарювання протиставлялося централізоване державне планування і прямий розподіл продукту, що створюється.
З інших позицій – необхідності широкого використання ринкових методів господарювання у сполученні з розумними мірами державного регулювання – оцінювали можливості непу вчені дореволюційної школи. У своїх статтях і докладах П. Фомін, М. Соболєв, Я. Діманштейн доводили, що механізм ринку є найбільш органічним способом встановлення рівноваги між виробництвом та споживанням і його усунення неминуче приведе до дезорганізації господарчої діяльності, позбавивши її об’єктивного критерію досягнення ефективності. Планомірне регулювання економіки не заперечувалося, але розробка плану повинна виходити з об’єктивних закономірностей ринку і носити не жорстко директивний характер, а бути прогнозним, орієнтовним, що визначає основні напрями та етапи розвитку.
Поряд з центральною проблемою регуляторів економічного життя, предметом обговорення стали більш конкретні питання господарської політики. Однією з таких проблем, що стала особливо актуальною у зв’язку з проведенням грошової реформи 1922–1924 років, була необхідність відновити фінансову систему і грошовий обіг, які були зруйновані у роки «воєнного комунізму». В обговорюванні цих проблем, їх теоретичному обґрунтуванні активну участь приймали харківські вчені-економісти П. Фомін, Л. Яснопольський, М. Соболєв. Завдяки, у тому числі, їх позиції було досягнуто оздоровлення грошової системи та успішне завершення реформи, а також закладені основи майбутньої харківської фінансової школи.
Плідний внесок своїми розробками та публікаціями вносився також у такі спеціальні та прикладні галузі економічної науки як статистика, демографія, організація промислового виробництва, історія народного господарства. Щодо останнього напрямку, слід відзначити фундаментальну працю П. І. Фоміна «Історія гірської та гірничодобувної промисловості України», що продовжила традицію дослідження господарської історії, яка бере початок з роботи М. І. Туган-Барановського «Російська фабрика у минулому та сучасному».
