Кризові явища 1970 років, коли державне регулювання економіки, спрямоване на управління попитом, вже не відповідало наявним реаліям нового етапу науково-технічної революції й сучасному рівню усуспільнення виробництва, а також неспроможність кейнсіанської концепції надати актуальні пояснення цим негативним процесам в світовій економіці зумовили так звану «неокласичну монетаристську контрреволюцію». Від 80 років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах мейнстримом економічної науки знову стає неоконсерватизм, що обстоює ринковий механізм регулювання економіки. У перших рядах тих, хто, критикуючи кейнсіанську теорію, пропонував досить прості, логічно обґрунтовані та успішно втілювані рекомендації були монетаристи.
В широкому сенсі монетаризм являє собою всі економічні доктрини, що відстоюють позицію про визначальну роль кількості грошей у формуванні ключових параметрів економічної системи та пов’язані із розробленням грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Та, кажучи про «неокласичне відродження», на увазі мають монетаризм у вузькому сенсі, тобто чиказьку школу неолібералізму на чолі з лауреатом Нобелівської премії з економіки (1976) професором Мілтоном Фрідменом (1912−2006). Йому належать визначальне для монетаристів гасло «Гроші мають значення» та численні дослідження з історії та теорії грошового обігу: «Капіталізм і свобода» (1962), «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867−1960» (1963) у співавторстві з А. Шварц, «Роль монетарної політики» (1968), «Оптимальна кількість грошей та інші нариси» (1969), «Монетарна статистика США» (1970), «Теоретичні основи монетарного аналізу» (1972), «Свобода вибору» (1980), «Тиранія статус-кво» (1984) спільно з Р. Фрідмен. Свій внесок у розвиток концепції монетаризму зробили також економісти К. Бруннер, А. Мелцер, Д. Лейдлер та інші.
Основними положеннями нового монетаризму є наступні:
– суттєве обмеження державного втручання в економіку (особливої критики зазнає кейнсіанська програма державного регулювання);
– визнання регулювання грошової маси ключовим елементом управління економікою;
– проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною силою економічного розвитку;
– акцент на сфері виробництва та пропозиції на противагу кейнсіанській теорії ефективного попиту.
Постулати монетаристів виходять з кількісної теорії грошей, згідно з якою чим більше грошей в обігу, тим вищий рівень товарних цін. Допоміжною платформою для досліджень є доробки неокласичної школи початку XX ст. (рівняння обміну І. Фішера, теорія касових залишків кембриджської школи маржиналізму), а також кейнсіанська теорія грошей. Тож, в результаті новий варіант кількісної теорії грошей можна відбити в наступних тезах:
1. Попит на гроші з боку економічних агентів, що є центральною категорією теорії, аналізується за тими ж принципами, що й попит на товари.
2. Гроші розглядаються як активи, і попит на них обмежений розмірами багатства, а також намаганням не упустити вигоду від альтернативних активів.
3. Функція попиту на гроші, що знаходиться під впливом рівнів доходів, цін та процентних ставок, є більш стабільною, ніж їх пропозиція.
4. На обсяг касових грошових резервів та інших фінансових активів, впливає також очікування зміни цін.
Важливим внеском монетаристів у розробку завжди актуальної проблеми економічних циклів є визначення причин циклічності ринкової економіки через порушення монетарної стабільності,непередбачених зрушеннях грошової пропозиції, викликаних втручанням держави в економіку. Для пояснення такого зв’язку М. Фрідмен застосовує поняття перманентного доходу та тимчасового доходу, що є складовими поточного доходу економічних одиниць і, відповідно, витрачаються ними споживання та заощадження. Справа в тому, що залежний від освіти, професії, віку, місця проживання перманентний дохід, на який розраховує індивід протягом тривалого часу, є більш-менш стабільним і саме він є визначальним для споживання. Випадковий же, непостійний за характером дохід не впливає суттєвим чином на вже сформовані споживацькі переваги і разом з невикористаною частиною постійного доходу є джерелом заощаджень. Тож, економічні суб’єкти з незмінною схильністю до споживання (доведено М. Фрідменом шляхом емпіричних розрахунків) пред’являють відносно сталий попит на гроші, а пропозиція грошей, в свою чергу, непередбачувана через державні рішення в сфері фінансової політики. В результаті виникає диспропорція між попитом на гроші та їх пропозицією і, як слідство, інфляція або падіння виробництва. Не остання роль у такого плану негативних наслідках державної політики вбачалась і в значних часових лагах між прийняттям, запровадженням управлінських рішень та проявом їхнього ефекту (уже в зовсім інших обставинах, які не відповідають початковим умовам).
Приймаючи базовим положення класиків про здатність ринкової системи до саморегулювання, М. Фрідмен та його прихильники вважали, що втручання держави безпосередньо в економічні процеси доцільне лише через «управління грошима». Послідовна політика забезпечення господарства грошима, підпорядкована єдиній цілі – стабілізації цін, − може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком. Для розширеного капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді (за існуючими тенденціями зростання ВВП та швидкості обігу грошей) потрібно забезпечувати приріст грошової маси в обігу на 3–5 % на рік (в цьому полягає «грошове правило», запропоноване монетаристами).
Треба сказати, що розробка монетаристами проблем кредитно-грошової політики не була суто теоретичною, а орієнтувалась на практику. Так, теоретичний доробок М. Фрідмена був успішно використаний для стабілізації американської економіки («рейганоміка»), для ліберальних економічних реформ в Ізраїлі, допоміг втілити в життя «чилійське економічне диво» та оздоровити економіку Великобританії та інших країн. На жаль, прості рекомендації монетаристів не викликали належного позитивного ефекту в нестабільній перехідній економіці саме через непостійний та невизначений характер системи.
Іншою важливою складовою неоконсерватизму в межах так званої нової класичної макроекономіки є теорія економіки пропозиції (supply-side economics), прибічниками якої є економісти Артур Лаффер (1940 р. н.), П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ванніскі. Економіка пропозиції була започаткована після кризи 70 рр. і доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки.
Ідеологи цього напрямку відштовхуються від ствердження про те, що головною метою будь-якого господарства є ефективне розміщення та використання ресурсів. Тому вони концентрують увагу на проблемах виробництва та забезпечення його відповідними факторами, і перш за все капіталом та працею. Відправною точкою аналізу теоретичної моделі є індивід, тобто індивідуальний капітал та індивідуальна праця, які виробляють з метою задоволення своїх потреб. Перешкодити цьому, на думку прибічників теорії, можуть надто активні заходи фіскальної політики. За теорією економіки пропозиції надмірне підвищення прибуткових податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування, а робітників – стимулів до праці (втім, як і соціальні виплати). Все це призводить до падіння виробництва та підриву фінансової бази оподаткування.
Причинно-наслідковий зв’язок між ставкою податку та податковими надходженнями до бюджету продемонстрував у своїй моделі А. Лаффер («Економічна теорія ухиляння від податків» 1979 р.), графічне зображення якої має назву «крива Лаффера». Економічний зміст останньої полягає в тому, що, спочатку за зростання податкової ставки надходження в бюджет зростають, а коли податковий прес переходить оптимальну межу, вони починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, скорочується сфера легального бізнесу, тобто зменшується база оподаткування. Щоб оптимізувати її через стимулювання підприємницької активності й ініціативи, треба, на думку А. Лаффера, визначити оптимальну ставку податку, що залежить від економічної ситуації в державі, структури виробництва, культурних, психологічних та інших чинників.
Отже, основними елементами економічної політики держави згідно з теорією економіки пропозиції є наступні:
– орієнтованість економічної політики на виробництво;
– зниження податків, передусім з юридичних осіб, з метою вивільнення частини прибутків для інвестування;
– скорочення витрат у соціальній сфері;
– регулювання пропозиції грошової маси.
Загалом, представники школи «економіки пропозиції», захищали принципи вільного підприємництва та піднесли проблему оподаткування до рівня конкретних економічних заходів держави, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями. Наприклад, висновок про одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку емпірично підтверджено даними та розрахунками М. Фелдстайном та М. Боскіним. Економіка пропозиції, наряду з монетаризмом, мала суттєвий вплив на економічну політику уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси.
Нова класична макроекономіка представлена також третьою складовою неоконсерватизму − теорією раціональних очікувань, яка була закладена в 50−60-х роках XX ст. Джоном Мутом (1930 р. н.). В подальшому теорія отримала розвиток в працях американських вчених, Т. Сарджента, Н. Волліса та лауреата Нобелівської премії (1995) Роберта Лукаса (1937 р. н.).
Головне припущення теорії раціональних очікувань полягає в тому, що у конкурентній ринковій системі економічний агент не тільки пасивно адаптується до попереднього досвіду, а й здатен активно використовувати великий обсяг поточної інформації для передбачення тенденцій економічного розвитку. На основі цього передбачення, прагнучи до оптимізації своїх рішень, індивіди можуть ігнорувати втручання держави (яке орієнтовано, до того ж на макрорівень) або діяти завдяки раціональним очікуванням та адаптації діяльності таким чином, що результати політики будуть протилежними прогнозованим. Тому спроби держави вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної макроекономічної політики оцінюються як даремні в довго- та короткостроковому періодах. Більш того, через втручання у рівноважну систему, яка надає людям досить повну інформацію для прийняття господарських рішень, держава спотворює дані, створюючи невпорядкованість економічного життя.
Причини циклічних коливань ринку за Р. Лукасом («Методи та проблеми теорії ділового циклу», 1980 р.) вбачалися у недосконалості інформації, нерівноцінності даних, отриманих різними економічними суб’єктами. Починаючи використовувати таку інформацію для пристосування до ринку, фірми та домогосподарства діють не у тому напрямку, що вимагає реальна ситуація. Такі «помилки» і викликають нерівновагу та загострення економічних проблем.
Наприкінці треба відмітити, що, попри досить логічну теоретичну побудову та сприйняту спробу об’єднати методологію мікро- та макропідходів, концепція раціональних очікувань не зовсім погоджена з економічними реаліями, бо припускає досконалу конкурентність ринків, абсолютну гнучкість цін, відсоткових ставок та заробітної платні, а також здатність звичайних людей вирішувати надскладні завдання з оптимізації.
