Практично у всіх країнах Заходу після другої світової війни була сформована змішана економічна система з різними балансами між втручанням держави й ринком. Проте, в кожній країні метою державної економічної політики було створення умов для стабільного економічного зросту на основі ринкових механізмів, забезпечення ефективного виробництва та справедливого розподілу. Змішана економіка є економічним устроєм, у рамках якого співіснують елементи двох економічних систем: капіталізму й соціалізму. Основними функціями держави у змішаній економіці стає перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту. Можна відзначити наступні моделі національної економіки у світовій економічній системі.
Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класичному вигляді існувала з початку XX ст. до кінця 20-х років (економічної кризи 1929–1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації «нового курсу» Ф. Д. Рузвельта та широкого використання кейнсіанських методів регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку, провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю профспілкового руху і рядом інших факторів.
Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати такі: регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом. Залишковий характер має також соціальна політика. Для американської моделі економіки властива значно менша частина держбюджету у ВВП і менша частина соціальних витрат. До особливостей американської моделі ринку належить яскраво виражений антициклічний, антиінфляційний характер втручання держави в ринкову економіку.
Посилення державного регулювання після другої світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у європейських країнах.
Німецька, або неоліберальна, модель ринку – згідно неї державне регулювання спрямоване на усунення перешкод вільної конкуренції, передусім таких, які створюються самою вільною конкуренцією. Тут наявний відхід від залишкового принципу регулювання ринку, оскільки визнається необхідність свідомої підтримки вільної конкуренції та заперечується стихійний характер відтворення подібних умов. Автори німецької моделі виходили з наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не через концентрацію частин сукупного доходу в руках держави, а швидше через зростання ринку для всіх. Поняття «ринок для всіх», «добробут для всіх» означають таке зростання суми товарних вартостей, що супроводжується зростанням доходів більшості суб'єктів ринку і збільшенням купівельної спроможності грошової одиниці. На думку Л. Ерхарда, концентрація капіталу і доходів у руках окремих суб'єктів, завдає шкоди зростанню ринку, оскільки підриває інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує купівельну спроможність населення, що чітко виявилось у кризі 1929–1933 рр., спровокованій значною мірою ціновою політикою монополій. Кожний товаровиробник не лише виробляє окремий товар та бореться за місце на ринку, а й сприяє виробництву інших товарів, оскільки призводить до потреб у інших суб'єктів ринку, примушує їх більше виробляти. Отже, конкуренція виступає не тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цього боку конкуренції і є предметом регулювання у рамках німецької моделі ринку.
Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеччині порівняно із США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не через податкову систему, а скоріше через підтримку оптимального співвідношення між величиною сукупного позичкового капіталу та величиною капіталу, зайнятого у промисловості і торгівлі та величину відсотка.
Особливе місце в німецькій моделі займає політика доходів і зайнятості. Держава заохочує доходи всіх виробників (власників і найманих працівників), які роблять внесок у зростання ринку, включаючи його експортну частину, прогресивні структурні зрушення в економіці. Ведеться систематична боротьба з надмірною диференціацією у рівнях доходів.
Німеччина займає середнє місце серед розвинених країн за часткою держбюджету у ВВП і коефіцієнту Джині. Спостерігається вищій рівень зайнятості за США (до кінця 70-х років), проте менший, ніж у Японії і Швеції.
Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була найпоширенішою у повоєнній Великобританії, Франції, Італії. З розвитком західноєвропейської інтеграції у 60–80 роки XX ст. відбувався процес розмивання цієї моделі і посилення рис німецької моделі ринку.
Для англійської моделі характерна наявність значної за масштабами і часткою державної власності, здійснення державних закупок у великих розмірах, значні державні інвестиції для підтримки зайнятості, вирішення соціальних завдань. Державний бюджет виконує значною мірою функції концентрації попиту в руках держави, яка отримує доходи через виробництво і реалізацію товарів і витрачає їх на монопольно-встановлених умовах, що призводить до інфляції як результату державного регулювання. Держбюджет виступає фактором впливу на попит та ціни.
Характерною рисою англійської моделі ринку є державна власність на підприємства капіталомістких і малорентабельних галузей, продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших галузях, особливо експортних.
Шведська модель економічної системи була поширена у Скандинавських країнах, зустрічалась на окремих етапах реформування в Іспанії, Португалії, Греції. За нею регулювання ринку здійснюється передусім через регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, встановлення тарифних ставок) і через державну власність на підприємствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.
Характерною рисою шведської моделі є потужна соціальна політика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем доходів, і високий рівень зайнятості, який вимагає істотних державних витрат на перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць. Порівняно з США, частка витрат на перекваліфікацію робітників в держбюджеті вища за частку витрат на допомогу по безробіттю. Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб через трансфертні платежі.
Для шведської моделі характерні протиріччя між підтримкою зайнятості і реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забезпеченням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою з інфляцією – з іншого.
Розвиток інтеграційних процесів в Західній Європі, залучення в нього шведського капіталу (відплив капіталу з країни, створення спільних підприємств), посилення іноземної конкуренції і нестабільності крони сприяли перегляду економічної політики шведськими соціал-демократами у 80-х роках.
Японська модель ринку передбачає в якості основного суб'єкту корпорацію зі специфічною внутрішньою структурою. Власником корпорації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій і у вигляді дивідендів за акціями. При цьому диференціація доходів (розрив у рівнях максимальної та мінімальної заробітної плати) становить не більше 5–6 разів, на відміну від США, де він досягає 10–11 разів).
Для японських корпорацій характерні особливі методи закріплення робочої сили за підприємством: патерналізм на рівні корпорації, довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості. Для японської економіки є характерним групування дрібного і середнього бізнесу навколо корпорацій, які закуповують їх продукцію.
Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух банківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку коштів від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше – через бюджетно-податкове регулювання.
Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтримувати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних операцій.
За японською моделлю ринку використовуються також і адміністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встановлення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним корпораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прийняття державних рішень про перенесення підприємств тощо).
