Військовий комісаріат Барселони 9 страница

Я пригадав, що іноді задушливими літніми ночами батько спить на балконі.

— Він, мабуть, упав на вулицю, — сказав я.

— Тоді зрозуміло. Скажи батькові, що я можу купити для нього «Радіант» за дуже привабливою ціною. Послухай, візьми-но для батька ось цього годинника. Якщо батькові подобається, він може заплатити пізніше. Якщо ні, просто принесеш його назад.

— Дуже дякую, пане Федеріко.

І пан Федеріко почав загортати мені наш старий будильник, а разом із ним — якесь годинникоподібне страховисько.

— Новітні технології, — сказав він із задоволенням. — До речі, мені сподобалася книжка, яку нещодавно продав мені Фермін. Отого хлопця... як його? Ґрема Ґріна. А цей ваш Фермін — добрий прикажчик!

Я кивнув головою.

— Так, він нам дорожчий від золота!

— Я помітив, він ніколи не носить годинника. Скажи йому, нехай прийде — ми щось вигадаємо.

— Скажу. Дякую, пане Федеріко.

Подаючи будильника, годинникар уважно поглянув на мене й звів брови.

— Ти певен, що справді нічого не сталося, Даніелю? Просто невдалий день?

Я знов кивнув та посміхнувся.

— Нічого не сталося, пане Федеріко. Бережіть себе.

— Ти теж, Даніелю.

Коли я дістався дому, батько вже спав на канапі з газетою на грудях. Я залишив на столі обидва будильники та записку: «Пан Федеріко каже: викинь цей старий мотлох». Прослизнувши до власної кімнати, я в темряві ліг у ліжко й непомітно сам для себе заснув, геть загубившись у роздумах про інспектора, Ферміна та годинникаря.

Коли я прокинувся, була друга година ночі. Углядаючись у темряву коридору, я побачив батька, який ішов до своєї кімнати з новим будильником у руках. Квартира була сповнена тіней; усе навкруги здавалося похмурим та зловісним. Раптом я зрозумів, що насправді повірив в існування інспектора Фумеро тільки напередодні. Пішов до кухні, налив собі кухоль холодного молока й спитав себе: чи безпечно Фермінові в його пансіоні?

Повертаючись назад до кімнати, я намагався стерти з пам’яті образ поліціянта. Намагався знов заснути, але швидко зрозумів, що це мені не вдасться. Увімкнув світло й вирішив ретельно оглянути конверт, що його минулого ранку я поцупив у пані Аврори. Він досі лежав у кишені мого піджака. Я поклав його на письмовий стіл, під світло настільної лампи. Конверт був схожий на пергамент, із пожовклими зубчастими краями; на дотик він нагадував глину. Поштовий штемпель, а радше натяк на нього, заледве можна було розпізнати:

18 жовтня 1919 року

На місці воскової печатки (відклеїлася вона, мабуть, завдяки зусиллям пані Аврори) красувалася червонувата пляма, схожа на слід від помади, наче хтось поцілував згин конверту на місці зворотної адреси!

 

Пенелопа Алдая

Барселона, проспект Тібідабо, 32

Я відкрив конверт і витягнув листа. Усе в ньому нагадувало про давніші часи — і шерехатий брунатно-жовтий аркуш, акуратно згорнутий навпіл, і почерк, який нервово ковзав по сторінці, то блякнучи, то знову стаючи чітким, що свідчило про залежність письма від вмісту каламаря. Я розгорнув листа і, затамувавши подих, почав читати.

 

Любий Хуліане!

Сьогодні вранці я дізналася від Хорхе, що Ти насправді поїхав з Барселони у гонитві за власними мріями. Я завжди боялася, що ці мрії не дозволять Тобі поєднати своє життя зі мною чи з якоюсь жінкою взагалі. Я б воліла побачити Тебе востаннє, щоб подивитися Тобі у вічі й сказати те, чого не можу написати в листі. Усе сталося не так, як нам гадалося. Я знаю Тебе надто добре й передбачаю, що Ти мені не відпишеш, навіть не повідомиш своєї нової адреси. Ти хочеш стати цілком іншою людиною. Я знаю: Ти зненавидів мене через те, що у відповідний день мене не було там, де я обіцяла бути. Ти гадаєш, що я зрадила тебе. Гадаєш, що мені забракло мужності.

Я часто уявляю, як Ти їдеш потягом, сидиш у купе на самоті й думаєш про мою зраду. Я вже кілька разів намагалася розшукати Тебе через Мікеля, але він сказав мені, що Ти не хочеш мати зі мною нічого спільного. Що вони Тобі набрехали, Хуліане? Що сказали про мене? Чому Ти їм повірив?

Я розумію, що втратила Тебе. Утратила все. Але навіть тепер я не можу дозволити Тобі так просто піти, не можу дозволити забути мене. Я зла на Тебе. Я від самісінького початку знала, що рано чи пізно втрачу Тебе, бо Ти ніколи не знайдеш у мені те, що знайшла в Тобі я. Хочу, щоб Ти знав: я покохала Тебе з першого ж дня й досі кохаю — дужче, ніж будь-коли. Навіть якщо Ти цього не хочеш.

Я пишу Тобі таємно, ніхто про це не знає. Хорхе присягався: якщо побачить Тебе знову — вб’є. Мені більше не дозволяють виходити з дому; мені навіть не можна дивитися у вікно. Не думаю, що мені колись пробачать. Той, кому я довіряю, пообіцяв передати Тобі цього листа; я не називатиму імені, щоб не компрометувати цієї людини. Не знаю, чи дістанеться до Тебе цей лист. Якщо дістанеться й Ти таки вирішиш повернутися по мене, гадаю, ти вигадаєш, як це зробити. Ось Ти знов постаєш у моїй уяві; Ти їдеш потягом, і душа Твоя розбита. Ти втікаєш від нас усіх — і від себе самого... Існує так багато речей, яких я не можу тобі сказати, Хуліане! Можливо, Тобі краще й не знати про них.

Єдине, чого я бажаю, — це щоб Ти був щасливий, Хуліане. Щоб усе, чого Ти прагнеш, здійснилося. Щоб одного дня (може, мине час, і Ти таки пробачиш мені?..) Ти нарешті зрозумів, як щиро я Тебе кохала.

Завжди твоя

Пенелопа.

 

Слова Пенелопи Алдаї, які я читав та перечитував тієї ночі, доки не вивчив їх напам’ять, заповнили мою душу вщерть, і в ній більше не було місця для тієї гіркоти, що лишилася в мене після візиту інспектора Фумеро. На світанку, після безсонної ночі, я тихо вдягнувся, залишив на шухляді в передпокої записку батькові, в якій повідомляв, що маю виконати кілька доручень і повернуся до книгарні о пів на десяту, та вийшов з дому. У душі моїй і досі лунав голос, що чувся з-проміж рядків листа.

У калюжах, що залишилися після нічної мжички, відбивалися блакитні тіні світанку. Я застібнув ґудзики піджака й поквапився на Каталонську площу. Над сходами, що здіймалися з метро, кучерявилися струмені нагрітого повітря. У касі Каталонської залізниці я придбав квиток третього класу до станції Тібідабо.

Я їхав у вагоні, переповненому службовцями, служницями та чорноробами, які мали із собою загорнуті в газети бутерброди з цеглину завбільшки. Я нахилив голову до вікна; темрява тунелів дарувала заспокоєння. Потяг прямував крізь середмістя до підніжжя гори Тібідабо, яка здіймалася над Барселоною.

Коли я знов опинився на вулиці, мені здалося, наче я потрапив до іншого міста. Займалася ранкова зоря, й багряні леза світла прорізали хмари, освітлюючи фронтони вілл та маєстатичних будинків, які межували з площею Тібідабо. В імлі блакитний трамвай ліниво заповзав на гору. Я побіг за ним і встиг видертися на задню платформу, хоча кондуктор подивився на це несхвально. Дерев’яний вагон був майже пустий; нечисленні пасажири — двоє ченців та жінка у жалобі, із сірим обличчям, — погойдувалися у вагоні, напівсонні.

— Мені їхати лише до тридцять другого будинку, — сказав я кондукторові, обдаровуючи його наймилішою зі своїх усмішок.

— Мені байдуже, хоч до мису Горн, — відповів він байдуже. — Навіть слуги Христові сплатили за свій проїзд. Або платиш грошенята, або трудиш ноженята. Бачиш, навіть римується.

Узуті у сандалі, вдягнені у прості брунатні ряднини ордену францисканців, ченці закивали головами, показуючи свої рожеві квитки, щоб підтвердити слова кондуктора.

— Гаразд, я краще натруджу ноженята, — сказав я. — У мене немає ні копійки.

— Як волиш. Але зачекай до наступної зупинки. Мені не потрібні нещасні випадки у мою зміну.

Обіймаючи своєю тінню тіні дерев, трамвай повз нагору так повільно, що якби я йшов пішки, я б анітрохи не програв у швидкості. Я нишком позирав з трамвайного вікна за високі огорожі схожих на замки вілл і уявляв собі, як багато там статуй, фонтанів, стаєнь та потайних каплиць. Визирнувши з одного боку платформи, я помітив проміж дерев силует вілли «Білий чернець».

Наближаючись до рогу вулиці Романа Макаї, трамвай уповільнив хід і нарешті зупинився. Водій задзвонив своїм дзвіночком, і кондуктор кинув на мене суворий погляд.

— Давай-но, розумнику. Виходь. Будинок за номером 32 саме тут.

Я зійшов, але довго ще чув дзенькіт блакитного трамваю, аж доки він не зник в імлі.

Резиденція родини Алдаїв розташовувалася на іншому боці вулиці. Її охороняла кута сталева брама, оплетена пожовклим плющем. Поміж сталевих прутів я ледь помітив хвіртку; вона була замкнена. Над брамою, зроблені у вигляді чорних сталевих зміїв, значилися цифри 32. Я намагався розглядіти щось усередині, але побачив лише кути й арки темної башти. Слід від іржі проходив від замкової щілини просто у двері. Я став навколішки, щоб краще оглядіти подвір’я; та єдиним, що я побачив, були сплетіння рослин і обриси якогось фонтана чи басейна, увінчаного статуєю, яка здіймала руку до небес. Углибині, придивившись уважніше, я побачив сходи з мармуру, розбиті, вкриті кругляками та пожовклим листям. Слава Алдаїв, як видно, зблякла вже багато років тому. Маєток перетворився на цвинтар.

Я відійшов на кілька кроків назад і звернув за ріг, щоб подивитися на південне крило будинку. Звідси краще було видно одну з башт вілли. І тут я краєм ока помітив людину: це був невеликий на зріст чоловік у синьому комбінезоні, який вимахував великою мітлою, воюючи з пожовклим листям на тротуарі. Він теж дивився на мене — дивився з певною підозрою. Я збагнув: мабуть, він охороняє один із сусідніх маєтків.

— Добридень! — гукнув я, всміхаючись до двірника тією послужливою усмішкою, яку виробив у себе, проводячи життя за прилавком. — Чи вам не відомо, будинок Алдаїв давно зачинений?

Він витріщився на мене так, наче я спитав, якої статі янголи, й торкнувся підборіддя пожовтілими пальцями, які зраджували його прихильність до дешевих цигарок «Кельтос» без фільтра. Я почав гарячково шукати в кишені піджака цигарки й пошкодував, що не знайшов жодної: можна було б почастувати його й таким чином завоювати довіру.

— Щонайменше двадцять — двадцять п’ять років і сподіваюся, що так воно й залишиться, — відповів сторож покірливим тоном вічного прислужника.

— А ви тут давно?

Чоловік кивнув.

— Ваш покірний слуга працює у Міравелів із 1920 року.

— Може, вам відомо, що сталося з родиною Алдаїв?

— Ті крихти, що мені відомі, я чув від Міравелів — вони колись приятелювали з Алдаями, — сказав чоловік. — Старий Алдая завжди завдавав усім клопотів, але за часів Республіки він втратив усе. Гадаю, старший син, Хорхе, поїхав за кордон, до Арґентини, — здається, там у них були заводи. Дуже багаті люди. Вони завжди вміли підводитися після падінь... Чи ви часом не маєте цигарки?

— Вибачте, але можу запропонувати лише цукерку. Загальновідомий факт: у них така сама кількість нікотину, скільки в сигарі «Монтекристо», а також повно вітамінів.

Цю лимонну цукерку дав мені Фермін сто років тому — я щойно знайшов її у кишені, вона ховалася за підкладкою. Сподіваючись, що вона ще не згіркла, я простягнув її сторожеві. Той із недовірою насупив брови, але цукерку взяв.

— Смачно, — виніс вердикт чолов’яга.

— Ну, це ж предмет гордощів вітчизняної цукерничої промисловості. Генералісимус ковтає їх жменями, як зацукрований мигдаль. Скажіть мені, ви щось чули про дочку Алдаїв, Пенелопу?

Сторож однією рукою сперся на мітлу, а іншою обхопив підборіддя, мов той роденівський мислитель.

— Гадаю, ви помиляєтесь. У Алдаїв не було дочки. Лише хлопці.

— Ви впевнені? Мені відомо, що юна дівчина на ім’я Пенелопа Алдая мешкала у цьому будинку близько 1919 року. Можливо, вона була сестрою Хорхе?

— Гм... Я ж сказав, я тут лише з 1920-го.

— А що маєток? Кому він зараз належить?

— Наскільки мені відомо, він досі продається, хоча спершу збиралися його зруйнувати та побудувати школу. Відверто кажучи, найкраще, що можна з ним зробити, — це зрівняти його із землею.

— Чому ви так уважаєте?

Сторож пильно подивився на мене. Коли він посміхнувся, я помітив, що в нього не вистачає принаймні чотирьох верхніх зубів.

— Ті люди, Алдаї... З ними щось нечисто, якщо прислухатися до того, що кажуть люди.

— На жаль, я нічого такого не чув. А що саме кажуть люди?

— Бачите... Якісь звуки, якісь... ну... Особисто я не вірю в такі речі, зрозумійте мене правильно, але люди кажуть, що не один чоловік наклав у цьому будинку собі в штани.

— Тільки не кажіть, що там привиди, — я ледве стримав сміх.

— Можете сміятися. Але звідти йде дим...

— Ви самі бачили?

— Бачити не бачив, але чув.

— Чули? Що?

— Ну, однієї ночі, багато років тому, коли я проводжав молодого хазяїна Хоанета... тільки через те, що він сам наполіг, розумієте? Я не хотів іти туди... Я почув там щось дивне. Якісь схлипування.

Сторож відтворив ці звуки, як міг. Здавалося, наче туберкульозник мугикає народні пісні.

— Мабуть, то був вітер, — висловив я припущення.

— Мабуть, але я до біса налякався. Гей, а у вас є ще такі цукерки?

— А може, вам таблетку для горла? Вони тонізують після цукерок.

— Давайте, — погодився сторож, простягаючи руку.

Я дав йому цілу упаковку. Міцний смак лакриці, здавалося, розв’язав йому язика, й він продовжив свою дивну розповідь про особняк Алдаїв.

— Тільки між нами. Є одна історія. Колись Хоанет, син пана Міравеля, велетень, удвічі більший за тебе, — він зараз грає за національну гандбольну команду, тож можеш уявити... Словом, хтось із друзів Хоанета чув історії про будинок Алдаїв, і молодий хазяїн вирішив перевірити ці чутки. Хвастощі хвастощами, але сам туди піти він не наважився — діти багатіїв, хіба можна від них сподіватися великої хоробрості? Він мав намір завітати туди вночі, щоб похизуватися перед своєю дівчиною, і ледь не намочив штани. Ось ти дивишся на цей будинок удень — і не боїшся; але дивитися на нього вночі — зовсім інша справа. Хай там як, а Хоанет каже, що піднявся на другий поверх, — я, звичайно ж, відмовився йти, адже це незаконно, навіть якщо дім покинули вже років із десять, — і, говорить Хоанет, щось там було. Він стверджував, що почув якийсь голос з однієї кімнати, але коли він спробував увійти, двері зачинилися в нього перед носом. Що ти на це скажеш?

— Гадаю, то був протяг, — відповів я.

— Або щось інше, — зазначив сторож, знижуючи голос. — У якійсь радіопередачі я чув: у всесвіті повно таємниць. Уяви собі: нещодавно знайшли плащаницю, справжню, простісінько в центрі Толедо! Плащаницю було пришито до екрану в кінотеатрі, щоб мусульмани не знайшли. Бо вони, безсумнівно, схотіли б довести, що Ісус Христос був їхнім. Як це тобі подобається?

— Мені бракує слів.

— Точно. Таємниць забагато. Слід знести цей будинок й розвіяти попіл.

Я подякував йому за розмову і вже збирався був звертати на проспект, коли підвів очі й глянув на гору Тібідабо, яка здіймалася над серпанковими хмаринками. Мені закортіло піднятися фунікулером на гору й відвідати старий парк атракціонів, який увінчував її вершину, поблукати між каруселями та чудовими автоматами... Але я обіцяв учасно повернутися до книгарні.

Крокуючи в напрямку станції, я уявляв, як Хуліан Каракс ішов тим самим шляхом, розглядаючи поважні фасади, які навряд чи дуже змінилися відтоді. Можливо, він навіть чекав на блакитний трамвай, що підкрадався до небес... Діставшись кінця проспекту, я витяг фотокартку Пенелопи Алдаї, яка всміхалася на подвір’ї родинного гнізда. У її очах сяяла надія на майбутнє. «Пенелопа, яка Тебе кохає».

Я уявив Хуліана Каракса у моєму віці — уявив, як він тримав у руках цей знімок, можливо, під тим самим деревом, що зараз надало притулок мені. Я майже бачив, як він довірливо всміхається, гадаючи, що майбутнє буде таким само широким та світлим, як цей проспект. І на мить мені здалося — немає страшніших привидів, ніж привиди втрачених надій. Невже й те світло надії, яка зараз усміхається мені, — тільки позичене світло, що існує лише доти, доки я тримаю його в своїх очах?..

 

Коли я дістався додому, книгарню вже було відчинено — це зробив або Фермін, або батько. Я піднявся нагору, до квартири, щоб трохи попоїсти. Батько залишив для мене на столі тости з джемом і термос із міцною кавою. Я змів усе й за десять хвилин був уже внизу, немов народжений наново. Увійшов до крамниці крізь двері задньої кімнати, що межувала з передпокоєм будинку; тут стояла моя шафа. Я натягнув синій фартух, який зазвичай носив, щоб захистити одежу від пилу. Унизу шафи я тримав стару бляшану коробку з-під печива — скриньку скарбів. Там у мене була справжня кунсткамера — всілякий непотрібний мотлох, викинути який я не міг себе змусити: годинники, авторучки, які не підлягали ремонту, старі монети, кульки для дитячої гри, коробки з гільзами, що їх я колись знайшов у парку Лаберинто, збляклі поштові листівки із зображенням Барселони на зламі століть... І серед усіх цих дрібничок досі валявся клаптик газети, на якому Ісак Монфорт записав адресу своєї дочки Нурії тієї ночі, коли я повернувся до Цвинтаря забутих книжок, щоб сховати «Тінь вітру». Якийсь час я уважно розглядав цей клаптик у промінні, сповненому часточок пилу, яке сочилося між полицями та нагромадженими одна на одну скринями; потім закрив бляшанку й поклав адресу в гаманець. Ухваливши рішення зайняти і розум, і руки більш звичною для них роботою, я увійшов до крамниці.

— Доброго ранку, — привітався я.

Фермін саме займався сортуванням вмісту різноманітних пакунків, які надійшли від колекціонера із Саламанки[Salamanca — старовинне місто в Іспанії, в історичній області Леон. (Прим. ред.)], а батько намагався розшифрувати якийсь німецький каталог лютеранських апокрифів.

— Доброго ранку, і нехай Всевишній дарує нам іще ліпший вечір, — проспівав Фермін.

Без сумніву, це був прихований натяк на мою зустріч із Беа, тож я не став розвивати цю тему, а натомість узявся до неминучої щомісячної марудної праці — заповнення конторської книжки: перевірку прибутків та бланків замовлень, податків та платежів. Музика з радіоприймача акомпанувала безтурботній монотонності нашої роботи. Режисери радіопрограм укотре надали нам нагоду насолодитися піснями славетного естрадного співака Антоніо Мачіна, вельми популярного на той час. Карибські наспіви нервували мого батька, але він терпляче зносив їх, бо вони нагадували Фермінові його улюблену Кубу. Ця сцена повторювалася із тижня у тиждень: батько вдавав, що не слухає, а Фермін майже не підтанцьовував, коли виконували дансон[Danzyn — назва кубинського танцю зі співом. (Прим. перекл.)], і заповнював рекламні паузи розповідями про свої пригоди в Гавані.

Двері книгарні були прочинені, й солодкий аромат свіжого хліба та кави, що просочувався знадвору, покращував нам настрій. Через якийсь час наша сусідка Мерседітас, яка саме поверталася з ринку Бокерія, зупинилася біля вікна й зазирнула всередину, а потім і ввійшла.

— Доброго ранку, пане Семпере, — проспівала вона.

Батько почервонів та всміхнувся до неї. У мене було відчуття, що Мерседітас подобається йому, але чернеча манера поведінки тримала його в непохитному мовчанні. Фермін краєчком ока захоплено поглядав на гостю, кумедно похитуючи стегном у такт музики та облизуючи губи, наче до нас завітала не Мерседітас, а пиріг з варенням.

Мерседітас відкрила паперовий пакет і дала нам три блискучі яблука. Я гадав, що вона досі плекає надію працювати у нашій крамниці, тож намагається приховати свою нелюбов до Ферміна — узурпатора посади прикажчика.

— Хіба вони не красиві? Я побачила їх та сказала собі: ці для Семпере, — багатозначно мовила вона. — Знаю, ви, інтелігенти, любите яблука, як той Ісак із його законом тяжіння — ну, як там його?

— Ісак Ньютон, люба, — підказав Фермін.

Мерседітас злобливо глянула на нього.

— Здрастуйте, пане Вискочко. Ви дякуйте за те, що я і для вас купила яблуко, а не кислий грейпфрут — саме на нього ви заслуговуєте!

— Але, жінко, беручи з твоїх ніжних рук цей дар, цей свіжий плід первісного гріха, я відчуваю, як запалюються мої...

— Ферміне, будь ласка, — втрутився батько.

— Гаразд, пане Семпере, — Фермін слухняно відступив.

Мерседітас уже збиралася була щось проказати у відповідь, коли з вулиці долинув галас, і ми всі замовкли, прислухаючись. Хтось обурено кричав. Мерседітас обережно вихилила голову у двері. Кілька власників крамниць проходили повз, лаючись собі під ніс; вигляд вони мали зніяковілий. Невдовзі з’явився пан Анаклето Ольмо — мешканець нашого кварталу й за сумісництвом неофіційний представник Королівської академії іспанської мови. Пан Анаклето був учителем середньої школи, викладачем іспанської літератури й інших гуманітарних дисциплін. Він мешкав разом із сімома кішками у квартирі на другому поверсі. У вільний від уроків час він писав рекламні буклети для одного престижного видавництва, й ходили плітки, наче він також складає еротичні вірші й видає їх під зухвалим псевдонімом Умберто Павич. Хоча друзі знали, що пан Анаклето — людина скромна й добра, на публіці він неодмінно хотів грати роль пихатого поета. Завдяки своїй пишномовності він здобув прізвисько «вікторіанець».

Того ранку обличчя вчителя було рожевим від хвилювання, а руки, в яких він тримав палицю зі слонової кістки, мало не тремтіли. Ми всі четверо витріщилися на нього.

— Пане Анаклето, що трапилось? — запитав мій батько.

— Франко помер, скажіть, помер? — підказав Фермін.

— Затули пельку, тварюко! — втрутилася Мерседітас. — Хай пан учитель скаже.

Пан Анаклето глибоко вдихнув, намагаючись віднайти спокій, щоб із притаманною йому солідністю пояснити, що ж саме трапилось.

— Любі друзі, життя — це драма, й навіть найшляхетніші з Божих створінь відчувають гіркоту примх настирливої долі. Минулої ночі, на світанку, поки трударі нашого міста насолоджувалися заслуженим сном, пан Федеріко Флавія-і-Пухадес, наш дорогий сусід, який зробив чималий внесок у процвітання громади як годинникар, був заарештований поліцією.

Я відчув, як серце моє обірвалося.

— Ісусе, Маріє та Йосифе! — перехрестилася Мерседітас.

Фермін пхикнув від незадоволення — диктатор залишився у доброму здоров’ї.

Сівши на свого улюбленого коника, пан Анаклето глибоко вдихнув та повів далі:

— Надійні джерела, близькі до головного поліційного управління, повідомили мене, що невдовзі після опівночі двоє працівників секретної поліції схопили пана Федеріко, вдягненого у яскравий відвертий жіночий костюм, коли він розспівував ризиковані опереткові співаночки на сцені одного дешевого ресторану на вулиці Ескудільєрс, де він нібито розважав публіку, яка в переважній більшості, на жаль, складалася з людей недоумкуватих. Ці жалюгідні створіння, які незадовго до того втекли з притулку, що належить ордену ченців, геть утратили глузд, поскидали штани, заходилися невтримно танцювати та плескати у долоні, виставивши напоказ статеві органи та пускаючи слину.

Мерседітас перехрестилася, схвильована непристойним поворотом подій.

— Дізнавшись про те, що сталося, побожні матері цих бідолах подали офіційну скаргу через цей публічний скандал, який загрожує фундаментальним законам моралі. Газетярі — ці підлі стерв’ятники, які живляться нещастям та ганьбою, — не стали довго чекати й швидко нанюхали запах мертвечини. Не минуло й сорока хвилин після приїзду поліціянтів, як з’явився Кіко Калабуїґ, якого пригнали на місце подій негідні обов’язки професійного донощика. Калабуїґ — першокласний репортер щоденної газети «Касо» й великий любитель ритися в чужій брудній білизні. Він мав намір розкрити всю пікантність події, не залишаючи поза увагою жодної темної плями, аби тільки підвищити рейтинг своїх сенсаційних репортажів у «Касо». Зайве казати: нічну подію було висвітлено з усією можливою докладністю, схарактеризовано як таку, що збуджує жах та нагадує сцени з Данте, а заголовок набрано величезними літерами — втім, іншого не слід було й сподіватися від бульварної газети.

— А я мав надію, — сказав батько, — що Федеріко буде обачнішим.

Пан Анаклето схилив голову, наче священик.

— Не забувайте старого прислів’я: горбатого могила виправить. Але я ще не розповів про найгірше.

— Будь ласка, ваша милосте чи не могли б ви нарешті наблизитися до отієї клятої суті? Бо з усім цим метафоричним кружлянням та пишномовством я відчуваю, як вогонь проникає мені в нутрощі, — заявив Фермін.

— Не звертайте уваги на цю тварину. Мені подобається, як ви розповідаєте. Наче справжній актор, пане Анаклето, — втрутилася Мерседітас.

— Дякую, дитино моя, але я лише простий учитель. Тож повернімося до моєї розповіді. Без преамбул та прикрас: здається, пан Федеріко або Кучерява панночка, як він сам себе вперто називав під час затримання, вже заарештовувався кілька разів за подібних обставин, що записано в літописі злочинів пером стражів порядку та закону.

— Рецидивіст, — зауважив Фермін.

Я не втручаюся в чужі справи, але чув, що бідолашного пана Федеріко спершу збили зі сцени влучно націленою пляшкою, а потім двоє поліціянтів потягли його до відділку, що на вулиці Лаєтана. Якби нашому годинникареві трохи пощастило, можливо, усе б скінчилося жартами, парою стусанів та іншими невеличкими приниженнями, але, на превеликий жаль, сталося так, що на чергуванні був горезвісний інспектор Фумеро.

— Фумеро, — пробурмотів Фермін. Навіть згадка про ворога примушувала його здригатися.

— Так, він, власною персоною, єдиний та неповторний. Невтомний борець зі злочинністю в місті, чоловік, який щойно повернувся з тріумфального рейду до нелегального тоталізатора та закладу на вулиці Віґатанс — там займалися організацією тарганячих перегонів. Після цього рейду Фумеро доповіли, що до відділку завітала нещасна мати одного з хлопців-утікачів і передала колективну скаргу. Почувши про це, відомий інспектор, котрий, як виявилося, з вечора вже перехилив дванадцять подвійних порцій коньяку, вирішив утрутитися у справу. Після дослідження всіх обтяжувальних обставин Фумеро проінформував чергового сержанта, що такий розгул педерастії (щоб відтворити документальну доречність подій, я наводжу це слово в його суто літературному значенні, незважаючи на присутність молодої леді) треба припинити і що годинникар Федеріко Флавія-і-Пухадес має (задля його ж блага та задля спасіння безсмертних душ дітей із впливових сімей, чия участь у цій оргії була випадковим, але вирішальним чинником) провести ніч у загальній камері, у підземеллі відділку, в компанії добірних горлорізів. Як вам, певно, відомо, ця камера славиться у кримінальному світі своїми суворими умовами й антисанітарією, і приєднання пересічного добропорядного громадянина до списку її гостей завжди є святом для постійних її мешканців, бо додає присмаку цікавості монотонному життю за ґратами. Не слід нагадувати вам, що пан Флавія-і-Пухадес славиться ніжною та витонченою душею — сама доброзичливість та християнське милосердя. Якщо до його крамниці залетить муха, він, замість прибити її черевиком, бува, широко відчинить двері та вікна, щоб комаху, одну з Божих істот, витягло протягом назад до її природного оточення. Пан Федеріко — вірянин, причому вірянин дуже побожний, який переймається парафіяльними справами; але все своє життя він змагається з ганебним нахилом, який час від часу перемагає його й жене на вулиці, змушуючи вбиратися, як повія. Про вміння пана Федеріко полагодити все — від ручного годинника до швейної машинки — у місті ходять легенди; крім того, всі ми любили його як людину, навіть ті з нас, хто не схвалював його нічних забав із перукою та сукнею для фламенко.

— Ви говорите про нього так, наче він помер, — із жахом промовив Фермін.

— Не помер, дякувати Богові.

Я з полегшенням зітхнув. Пан Федеріко мешкав разом із глухою вісімдесятирічною матір’ю, яку в окрузі звали Пепітою, себто Коростою; коли Пепіта пускала вітри, вона могла оглушити горобців на балконі, й вони спускалися на землю.

— Навряд чи Пепіта уявляла, — продовжував учитель, — що її Федеріко потрапить до брудної камери, де ціла банда негідників поводитиметься з ним як зі шльондрою з вечірки. А що, як вони, наситившись його худосочною плоттю, заб’ють його до смерті, співаючи хором: «Був собі голубець, та настав йому кінець»?!

Мертва тиша повисла проміж нас. Мерседітас схлипувала. Фермін намагався був утішити її, взявши в ніжні обійми, та вона відскочила вбік.

 

— Лишень уявіть собі! — підбив підсумок пан Анаклето.

Епілог цієї історії аніяк не покращив нам настрою. Серед ночі сірий поліцейський фургон скинув пана Федеріко біля його дверей. Він був увесь у сечі, обличчя посинцьоване, вкрите саднами, циганська сукня подерта на клаптики, а перуки та вишуканих прикрас і слід прохолов. Син пекаря знайшов його на подвір’ї. Пан Федеріко увесь тремтів та плакав, наче дитина.

— Це несправедливо, несправедливо, — тужила Мерседітас, зупинившись біля дверей книгарні, подалі від невтомних рук Ферміна. — Бідолаха, у нього не серце, а золото, й він ніколи не втручався в чужі справи. Ну, якщо йому подобається вбиратися циганкою та співати перед людьми — кого це обходить? Люди злі!

— Не злі, — заперечив Фермін, — не злі, а дурні, що зовсім не одне й те саме. Злоба передбачає моральне рішення і свідомий намір. А недоумки ніколи не замислюються над своїми діями: вони діють інстинктивно, наче тварини, хоча й переконані, що чинять завжди добре. Вони — ханжі, вони радіють, коли принижують когось, хто не такий, як вони самі, і байдуже, чим саме він відрізняється, — чи то кольором шкіри, чи то віровизнанням, чи то мовою, чи то національністю, чи то своїм хобі, врешті-решт! Краще б у світі було більше злих, але розумних людей, і менше примітивних йолопів.