Військовий комісаріат Барселони 4 страница

— Спалювати їх, — прошепотів він.

Його очі випромінювали ненависть.

Порив вітру загасив вогник сірника, і страшне обличчя знов поглинула темрява.

— Ми зустрінемося знов, Даніелю. Я ніколи не забуваю облич, і ти мого теж не забудеш, — тихо промовив він. — Задля себе самого й задля своєї подруги Клари, я сподіваюся, ти ухвалиш слушне рішення. Уладнай цю справу з Нері... Доволі претензійне прізвище, до речі. Я б ні на йоту йому не довіряв.

Із цими словами незнайомець повернувся та пішов геть, до пристані. Його постать повільно танула у темряві, а в моїх вухах іще довго відлунював його глухий сміх.

 

Блискавки прорізали стіну хмар, що нависли над самим морем. Мені слід було поквапитись, щоб знайти прихисток від зливи, що наближалася. Мої руки тремтіли, а думки стрибали. Буря розливалася з неба рікою, почорнілою від крові. Місяця видно не було, дахи будинків потопали в темряві. Я намагався прискорити крок, але страх міцно скував мої ноги: вони наче налилися свинцем. Дощ усюди переслідував мене. Я сховався під навісом газетного кіоску, намагаючись зібрати думки й вирішити, що робити далі. Удар грому прокотився десь неподалік, і я відчув, як земля хитається в мене під ногами. Вуличні ліхтарі на залитих водою тротуарах замигтіли — і згасли, ніби свічки, задуті вітром. За кілька секунд згасло останнє світло — світло у вікнах, яке дозволяло бачити принаймні обриси будинків. Запала непроглядна темрява; здавалося, вона розповзається з люків каналізації і смердить... На вулиці не було ні душі.

«Така жінка... будь-хто втратить голову», — пронеслося в моїх думках.

Я побіг до бульвару Рамблас з єдиною думкою: Клара... Клара... Клара...

Бернарда сказала, що Барсело поїхав у справах, а в неї самої вихідний, тож ночуватиме вона в своєї тітки Реме, яка мешкає в сусідньому містечку Сан-Адріан-дель-Бесос. Отже, Клара залишилася сама у тій великій квартирі на площі Реаль, і хтозна, що на думці в того жахливого чоловіка без обличчя... Я поспішав на площу Реаль, не звертаючи уваги на зливу; я думав про те, що наразив Клару на небезпеку, віддавши їй книжку Каракса... Діставшись площі, я вже вимок до останньої нитки. Пірнувши під склепіння вулиці Фернандо, я побачив якісь темні постаті, що скрадалися ззаду... Ні, це звичайні жебраки.

Парадні двері будинку Барсело були зачинені. Я знайшов у кишені ключі, що їх дав мені пан Ґуставо. Озирнувшись, я побачив, що один із заброд чимчикує якраз до мене.

— Пане, благаю, дозвольте переночувати... Хоча б у вестибулі...

Я зачинив двері, перш ніж він устиг закінчити речення.

 

Сходи тонули в темряві. Спалах блискавки, увірвавшись крізь щілину дверей, на мить освітив обриси сходів. Я навпомацки пішов уперед і мало не перечепився через першу сходинку; тримаючись за поруччя, я потроху підіймався нагору. Діставшись другого поверху, я торкнувся мармурової стіни, холодної та ворожої, знайшов рельєфне зображення на дубових дверях та намацав алюмінієвий дзвоник: Я вставив ключ у замкову щілину; двері відчинилися.

На мить мене осліпив спалах блакитного світла; я відчув порив теплого повітря. Спершу я пішов до Бернардиної кімнати, розташованої побіля кухні, хоча був упевнений, що служниці немає вдома. Я легко постукав у двері кількома пальцями. Відповіді не було, і я дозволив собі увійти. Це була проста кімната: велике ліжко, сервант із тонованим дзеркалом та комод, заставлений зображеннями святих із Дівою Марією на чолі. Я причинив двері, а коли обернувся — серце моє мало не зупинилося: з іншого кінця коридору до мене наближався десяток яскраво-червоних очей. Мене оточили коти. Коти пана Ґуставо знали мене й терпіли мою присутність. Якийсь час вони ходили навколо мене, тихо нявкаючи, та незабаром зрозуміли, що моє наскрізь промокле вбрання не дасть їм бажаного тепла, і байдужно полишили мене.

Кларина кімната розташовувалася у протилежному кінці квартири, поряд із бібліотекою та кімнатою для музичних занять. Я блукав коридором, відчуваючи за собою нечутні кроки кількох найпричепливіших котів. У мерехтливій темряві громовиці оселя Барсело здавалася величезною та зловісною, зовсім не схожою на те місце, яке я звик уважати за свій другий дім.

Переді мною відкрилася оранжерея, густа й непролазна. Коли я пробирався крізь нетрі, мені спало на думку: якби незнайомцеві без обличчя вдалося-таки прокрастися до квартири, він міг причаїтися саме тут, в оранжереї... Мені навіть здалося, що я вже відчуваю сморід паленого паперу... ні, це я просто нанюхав запах тютюну. Та все одно мене охопила паніка: тут ніхто не міг палити, люлька Барсело була лише декоративним аксесуаром!

Коли я наблизився до кімнати для музичних занять, знову спалахнула блискавка, і я побачив кружальця диму, що здіймалися в повітрі, схожі на імлисті гірлянди. Обіч галереї вищирило всі клавіші піаніно? Я перетнув музичну кімнату й пройшов до дверей бібліотеки. Вони були зачинені. Я відчинив їх; у бібліотеці було світліше — скупе проміння віддзеркалювалося від балконних вітражів. Переповнені книжкові стелажі утворювали овал, у центрі якого стояв письмовий стіл і два плюшеві фотелі. Я знав, де Клара зберігає книжку Каракса: у скляній шафі біля балконної арки. Я підкрався туди. Мій план (хоча доречніше було це назвати відсутністю плану!) полягав у тому, щоб витягти книжку, винести її звідси, віддати тому божевільному й більше ніколи його не бачити. Ніхто, крім мене, й не знатиме, що книжка зникла.

Книжка Хуліана Каракса і справді чекала на мене саме там. Її корінець був ледь помітний у куточку полиці. Я взяв книжку й притис до грудей, наче обіймаючи старого друга, якого збирався зрадити. «Юда», — подумав я про себе.

Я хотів піти непоміченим, щоб зникнути з життя Клари та Барсело назавжди. Нечутно я вийшов з бібліотеки. У кінці коридору виднілися двері Клариної кімнати. Я уявив собі, як вона спить у своєму ліжку; уявив, як мої пальці пестять її шию, гладять її тіло, що його я прикликав у мріях... Я вже йшов геть, готовий перекреслити шість років мрій... але раптом щось мене зупинило. Якийсь химерний свист позаду, з-за дверей. Тихесенький голос, який щось шепотів та сміявся. І цей голос долинав з кімнати Клари.

Я повільно підійшов до дверей. Узявся за ручку. Пальці тремтіли.

Глибоко вдихнувши, я відчинив двері.

 

Оголене тіло Клари розплаталося на білих простирадлах, які блищали, немов мокрий шовк. Руки маестро Нері ковзали по її вустах, шиї, грудях... її білі очі дивилися вгору, на стелю; коли вчитель музики ліг на неї, входячи в її тіло між двома блідими тремтливими стегнами, її повіки затремтіли. Руки — ті самі руки, які шістьма роками раніше вперше вивчали моє обличчя, — тепер стискали блискучі від поту сідниці маестро. Клара майже роздирала їх нігтями, скеровуючи Нері в себе з відчайдушною, несамовитою, тваринною жагою... Я не міг дихати. Наче спаралізований, я дивився на них.

І тут Нері помітив мене. Здавалося, спершу він не повірив своїм очам, та вже за мить обличчя його викривила лють.

Клара досі притискала його до себе. Вона потерлась об нього тілом, лизнула його шию.

— Що сталося? — простогнала вона. — Чому ти зупинився?

— Нічого, — пробурмотів він. — Я зараз повернуся.

Підвівшись, Нері кинувся на мене з кулаками, та я бачив його лише краєм ока — сам не міг відвести очей від Клари, спітнілої, задиханої; під її шкірою проглядалися ребра, груди тремтіли...

Тим часом учитель музики схопив мене за шкірку й витяг зі спальні — мої ноги майже не торкалися підлоги, як я не пручався, а вивільнитися не міг. Нері ніс мене, мов паку, крізь оранжерею.

— Я зламаю тобі карк, негіднику, — мимрив він собі під ніс.

Він відчинив двері та щосили жбурнув мене крізь них на сходи. Книжка Каракса випала з моїх рук. Нері підняв її й оскаженіло кинув мені в обличчя.

— Якщо я ще раз побачу тебе тут або дізнаюся, що ти підійшов до Клари на вулиці, присягаюся, я тебе так відлупцюю, що ти опинишся в лікарні — і не подивлюся на те, що ти ще малий, — холодно сказав він. — Зрозуміло?

Я із зусиллям підвівся на ноги. Нері пошматував не тільки мій піджак, а й мою гордість.

— Як ти потрапив усередину?! — прогарчав Нері.

Я не відповів.

Нері зітхнув і похитав головою.

— Ну ж бо! Віддай мені ключі!

— Які ключі?

Він ударив мене кулаком — ударив так сильно, що я впав. Коли я знов підвівся, рот мій був повен крові, а в лівому вусі дзвеніло, й цей пронизливий дзвін нагадував свисток поліціянта. Я торкнувся обличчя й відчув, як горить під пальцями розбита губа. На пальці вчителя музика поблискував закривавлений перстень-сигнет.

— Я сказав, давай ключі!..

— Пішов ти...

Наче відбійний молоток розірвав мені нутрощі. Я зігнувся, як зламана лялька, не в змозі дихати; обперся, хитаючись, спиною об стіну... Нері схопив мене за волосся й обшукував мої кишені, доки не знайшов ключі. Я впав на підлогу, тримаючись за живіт, скімлячи з болю та люті.

— Скажи Кларі...

Та Нері гримнув дверима, залишивши мене в самісінькій темряві.

Навпомацки знайшовши книжку, я ковзнув сходами вниз, тримаючись за стіни та важко дихаючи.

Я вийшов надвір. Розбита губа боліла нестерпно. На різкому вітрі промоклий одяг мало не відразу задубів.

— Чи з вами все гаразд? — спитав голос із темряви.

Це був жебрак, якому я нещодавно відмовився допомогти.

Відчуваючи сором, я кивнув, намагаючись не дивитися йому у вічі, й пішов був геть, та він знов гукнув до мене.

— Заждіть, пане! Перечекайте принаймні, поки не вгамується дощ!

Із цими словами жебрак узяв мене за руку й відвів під арку. У кутку лежав його клунок з особистими речами.

— Я маю трохи вина, не такого вже й поганого. Випий трохи, це допоможе тобі зігрітися. І продезинфікувати... — перейшов він на «ти».

Я ковтнув з пляшки. На смак вино нагадувало дизельне паливо, та ще й відгонило оцтом; утім, воно зігріло мій шлунок та заспокоїло нерви. Коли краплі окропили поранену губу, перед моїми очима замерехтіли метелики. «Це найчорніша ніч мого життя», — подумав я.

— Тобі краще? — всміхнувся жебрак. — Ну ж бо, ковтни ще. Цей напій і мертвого підійме.

— Ні, дякую. Пий ти, — промимрив я.

Жебрак зробив великий ковток. Я уважніше подивився на нього: він був схожий на сіренького урядового клерка, який п’ятнадцять років спав у тому самому костюмі. Він простягнув мені руку, я її потиснув.

— Фермін Ромеро де Торрес, тимчасово безробітний. Радий познайомитися.

— Даніель Семпере, повний йолоп. Радий познайомитися.

— Не кажи так про себе. Такої ночі, як ця, все здається гіршим, ніж є насправді. Ти й не здогадуєшся, але я природжений оптиміст. Не маю жодного сумніву, що нинішньому режимові залишилися лічені дні. Усі освічені люди твердять, що вже найближчими днями сюди прийдуть американці й відішлють цю дрібноту Франко з його продажною політикою назад до Мелільї. Тоді я повернусь на свою посаду, і мою репутацію, мою втрачену честь буде відновлено.

— А де ти працював?

— У розвідці. Я висококваліфікований шпигун, — відповів Фермін Ромеро де Торрес. — Достатньо сказати, що я був людиною президента Масіа[Франсіско Масіа-і-Льюса (1859—1933) — видатний діяч каталонського національного руху, організатор кількох повстань проти диктатури Прімо де Рівери. У 1931 — 1933 рр. — очільник автономного уряду Каталонії. (Прим. перекл.)] в Гавані.

Я кивнув. Іще один божевільний. У нічній Барселоні їх збирається чимало. Чимало і звичайнісіньких йолопів, як-от я.

— Слухай, мені не подобається твоє забиття. Хтось добряче тебе відлупцював, га?

Я торкнувся рота пальцями — губа досі кровоточила.

— Либонь, через жінку? — спитав він. — Дарма. Жінки в цій країні (а я трохи бачив світу) — лицемірні та ще й фригідні особи. Повір мені. Я пам’ятаю мулатку, яку залишив на Кубі, — жодного порівняння! Жодного. Карибські феміни наближаються до тебе, погойдуючи стегнами, й шепочуть: «Ай, папіто, дай насолоди, дай насолоди». Звісно, що справжній чоловік, у жилах якого буяє кров... гай-гай, та що казати?!

Мені здалося, що Фермін Ромеро де Торрес, чи як його там звали, страшенно скучив за безтурботними розмовами — майже так само, як і за гарячою ванною, тарілкою каші та чистою одежею. Деякий час він розмірковував уголос, а я його слухав, чекаючи, поки вщухне біль у пораненій губі. Слухати було неважко: адже єдине, чого потребував мій співрозмовник, — це періодичних кивків головою на знак уваги до його слів. Жебрак уже збирався був викласти подробиці фантастичного плану викрадення дружини Франко, коли я побачив, що дощ ущухає і хмари, здається, потроху пересуваються на північ.

— Уже пізно, — пробурмотів я, підводячись.

Фермін Ромеро де Торрес із похмурим виглядом кивнув і допоміг мені підвестися, вдаючи, що змітає бруд із моєї промоклої одежі.

— Тоді іншим разом, — сказав він покірно. — Боюся, мої балачки мене ж і знищать. Та коли вже я почав говорити... Слухай, ця справа про викрадення... вона повинна залишитися проміж нас, розумієш?

— Не турбуйся. Я німий як могила. І дякую за вино.

Я попрямував до бульварів, зупинився біля входу на площу й озирнувся на квартиру Барсело. У вікнах, омитих дощем, досі не було світла. Тієї миті я волів би ненавидіти Клару — але не міг. Справжня ненависть — це теж мистецтво, якого вчаться роками.

Я заприсягнувся собі, що більше ніколи не бачитимуся з нею, не згадуватиму її імені й років, змарнованих біля неї. Дивно, але мені вдалося заспокоїтися. Злість, що в шию виштовхала мене з дому, кудись зникла; однак я побоювався, що наступного дня вона повернеться з новою силою. Побоювався, що ревнощі та сором поглинуть мене. Але до світанку було ще далеко, й залишалася одна річ, яку я мав зробити, перш ніж повернутися додому з чистим сумлінням.

 

Вулиця Арко-дель-Театро чекала на мене. Чорна вода на середині вузької вулички збігала в один потік і текла, наче похоронна процесія, далі, до серця кварталу Раваль. Я впізнав старі дерев’яні двері, примхливий фасад, до якого батько привів мене колись на світанку шість років тому, Я зійшов угору сходами й сховався від дощу під дверним навісом. Там тхнуло сечею та гнилою деревиною. «Цієї ночі Цвинтар забутих книжок особливо пахне смертю», — подумав я.

На дверях висіло кільце у вигляді голови диявола — я не пам’ятав цього. Я взяв диявола за роги й тричі постукав. Глухе відлуння прокотилося будинком. Трохи перегодом я постукав знову, тепер уже шість разів, кожен раз був гучніший за попередній, — стукав, доки не заболів кулак. Минуло ще кілька хвилин. Я почав побоюватися: а що, як тут уже нікого немає?.. Я присів навпочіпки біля дверей та витяг з піджака книжку Каракса; розкривши її, я перечитав перше речення, що захопило мене кілька років тому.

 

Того літа дощило щодня, і хоча люди казали, наче це Бог лютує через те, що мешканці містечка відкрили казино прямісінько біля церкви, я знав, що насправді це — моя провина, тільки моя: адже я навчився брехати, й вуста мої досі промовляють останні слова матері — слова, що їх вона сказала на смертному ложі: «Я ніколи не кохала чоловіка, з яким одружилася. Я кохала іншого, який — так мені сказали — загинув на війні. Знайди його та скажи, що мої останні думки були про нього. Він — твій справжній батько».

 

Я посміхнувся, пригадавши першу ніч гарячкового читання, закрив книжку й збирався був постукати востаннє, але не встигли мої пальці торкнутися дверного кільця, як великі двері відчинилися — достатньо широко, щоб крізь щілину можна було побачити обличчя сторожа, який тримав гасову лампу.

— Доброго вечора, — привітався я. — Ви Ісак, правда?

Сторож дивився на мене не кліпаючи. Світло гасової лампи наче вимальовувало хижі риси його обличчя в бурштинових та червоногарячих відтінках, надаючи йому разючої схожості з маленьким демоном на дверях.

— Ти — молодший Семпере, — пробурмотів він стомлено.

— Вашій пам’яті можна позаздрити.

— А в тебе паршиве відчуття часу. Чи знаєш ти, котра година?

Його пронизливий погляд упіймав книжку під моїм піджаком — і питально звівся на мене. Я витяг книжку й показав йому.

— Каракс, — промовив він. — У місті немає й десятьох людей, які б читали цю книжку.

— Можливо. Але один із цих людей має намір спалити її. І я не можу вигадати кращої схованки.

— Тут цвинтар, а не сейф.

— Маєте рацію. Але саме це потрібно книжці — бути похованою, щоб ніхто не міг знайти її.

Ісак із підозрою подивився вниз, на алею, потому прочинив двері ще на кілька сантиметрів і дав мені знак ковзнути всередину. Темний чудернацький вестибуль пах воском та вогкістю. У пітьмі було чутно уривчастий шум падіння дощових краплин. Ісак дав мені потримати лампу, а сам занурив руку в пальто, щоб витягти зв’язку ключів, якій позаздрив би будь-який тюремник; потому, миттєво знайшовши потрібний ключ, він устромив його в засув, під скляний коробок, повний реле й трибів, схожий на велику музичну скриньку. Ісак крутнув зап’ястком — і механізм клацнув: важелі та шарніри почали ковзати в неймовірному механічному балеті, доки величезні двері не затиснулися колом сталевих клямок, які іншим кінцем входили в кам’яну стіну.

— Навіть Національний банк не міг би мати кращих запорів, — зазначив я, вражений. — Це схоже на прилади з романів Жуля Верна.

— Кафки, — виправив мене Ісак, беручи назад гасову лампу та йдучи всередину будівлі. — Надійде час, коли ти зрозумієш, що на книжковій торгівлі можна заробити щонайбільше на окраєць хліба. І вирішиш, що пора вчитися грабувати банки... або підпалювати їх... Тоді приходь до мене, я навчу тебе кількох фокусів із прогоничами.

Ісак високо ніс лампу, що кидала на стіни тремтливі відблиски червоного світла. Я йшов коридорами, відновлюючи в пам’яті знебарвлені фрески янголів та якихось химерних тінеподібних істот на стінах. Ісак трохи кульгав; його потерте фланелеве пальто нагадувало одіж грабаря. Було в цьому чоловікові щось від Харона, щось від александрійського бібліотекаря; мені спало на думку, що такий персонаж був би цілком доречний на сторінках одного з романів Хуліана Каракса...

— А чи вам відомо що-небудь про Каракса? — спитав я.

Ісак зупинився в кінці коридору й байдужно подивився на мене.

— Небагато. Тільки те, що про нього розповідали.

— Хто?

— Ті, хто знав його краще. Або принаймні вважали, що знають.

Серце моє зупинилося.

— Коли це було?!

— Тоді, коли я ще користувався гребінцем. Ти, мабуть, іще лежав у пелюшках. І, чесно кажучи, відтоді ти не набагато порозумнішав. Поглянь на себе, ти весь тремтиш!

— Моє вбрання змокло, а тут надто холодно.

— Холодно? Наступного разу, будь ласка, повідом заздалегідь про свій візит — я увімкну уявне центральне опалення, щоб щиро прийняти тебе, крихітко. Ну ж бо, йди за мною. Мій кабінет нагорі. Там пічка й ковдра, щоб ти загорнувся, поки висхне твоя одежа. І не забудьмо про бактерицидний пластир та перекис. Ти маєш такий вигляд, наче щойно тебе збив поліцейський фургон.

— Прошу вас, не переймайтесь.

— Я не переймаюся. Я роблю це задля себе, не задля тебе. Якщо ти увійшов у ці двері, ти граєш за моїми правилами. Це книжковий цвинтар, а не людський. Ти можеш підхопити запалення легенів, а я не хочу телефонувати потім до трупарні. Про книжку поговоримо пізніше. Упродовж тридцятьох вісьмох років звідси ще не втекла жодна.

— Я не знаю, як висловити вам свою вдячність...

— Тоді не висловлюй. Якщо я й впустив тебе, то тільки через повагу до твого батька. В іншому випадку ти б залишився на вулиці. Тепер іди за мною. Якщо будеш добре поводитись, я, можливо, й розповім, що мені відомо про твого приятеля Хуліана Каракса.

Краєчком ока стежачи за ним, я помітив, як він загадково всміхається. Ісакові явно подобалася роль злого сторожового собаки. Я теж крадькома всміхнувся: у мене не було сумніву, хто повісив диявола на дверному кільці.

 

Ісак накинув мені на плечі кілька ковдр і запропонував філіжанку якогось паруючого варива, від якого йшов запах шоколаду та чогось спиртного.

— Ви розповідали про Каракса...

— Тут нема чого довго розповідати. Уперше ім’я Каракса я почув від Тоні Кабестані — це було двадцять років тому, коли він іще був книговидавцем. Кабестані багато подорожував, бував у Лондоні, Парижі, Відні, а коли повертався, неодмінно заходив до мене, й ми трохи балакали. Ми обидва були вдівцями, й він жартував: за дружин нам, мовляв, стали книжки — мені мої старі, йому його гросбухи. Ми були добрими друзями. Якось він розповів мені, що буквально за копійки придбав права на видання в Іспанії романів Хуліана Каракса — молодого письменника родом з Барселони, який мешкав у Парижі. Це було десь у 1928 чи 1929 році. Здається, Каракс ночами працював тапером у якомусь другорядному домі розпусти на площі Піґаль, а вдень писав на обшарпаному горищі в Сен-Жермен. Париж — єдине місто у світі, де голодна смерть і досі супроводжує мистецтво. Каракс видав у Франції пару романів, які зазнали цілковитої поразки. У Парижі ніхто не цікавився Караксом, а Кабестані завжди подобалося заощаджувати гроші.

— То Каракс писав іспанською чи французькою?

— Хтозна? Можливо, обома. Його мати була француженка, викладала музику. Гадаю, він мешкав у Парижі з дев’ятнадцяти-двадцяти років. Однак Кабестані говорив, що рукописи Каракса надходили іспанською. Чи то були оригінали, чи авторські переклади — Кабестані було байдуже: його найулюбленішою мовою були гроші, решта не мала значення. Кабестані спало на думку: якщо фортуна йому сприятиме, він продасть на іспанському ринку кілька тисяч примірників.

— І продав?

Ісак насупився й налив мені ще трохи свого тонізуючого засобу.

— Гадаю, найбільше продалося «Червоного будинку» — дев’яносто примірників.

— Але він і надалі видавав книжки Каракса, незважаючи на збитки, — припустив я.

— Так. Не можу цього збагнути! Кабестані точно не був романтиком. Але кожен має свої таємниці. У період з 1928 до 1936 року він видав вісім романів Каракса. Хай там як, насправді Кабестані заробляв гроші на катехізисах та дешевих сентиментальних романах із провінційною героїнею на ім’я Віолета Ла Фльор — ці продавалися, як ті гарячі пиріжки. Припускаю, що романи Каракса він видавав, бо вони збуджували його фантазію. А може, й просто всупереч Дарвіну.

— І що сталося з паном Кабестані?

Ісак зітхнув, підвів очі.

— Старість — ось та ціна, яку всі ми мусимо сплачувати. Він захворів та зіткнувся з певними фінансовими труднощами. У 1936 році фірму очолив його старший син, але хлопець був з тих, хто не може прочитати навіть розміру своєї білизни. Видавництво розвалилося менш ніж за рік. На щастя, Кабестані так і не побачив, що зробили спадкоємці зі справою його життя, а війна — з його містом: у ніч усіх святих із ним стався удар. У нього в роті була кубинська сигара, а на колінах — молода дівчина. Гай-гай, хіба ж у такому віці можна так поводитись?.. Натомість його син, пихатий, як і всі йолопи, мав на думці продати всі книжки з батькових складів у макулатуру. Батькову спадщину — і в макулатуру! Але якийсь приятель, власник вілли в Кальдетас та італійської спортивної автомашини, переконав того хлопчиська, що рицарські романи з ілюстраціями та «Майн кампф» будуть продаватися як скажені, — так, що може й паперу не вистачити.

— І як він урешті-решт вчинив?

— Не знаю, як би він вчинив, якби одного дня в його кабінеті зненацька не з’явився якийсь тип і не зробив йому щедрої пропозиції: продати весь наклад романів Хуліана Каракса за ціну, утричі вищу за ринкову.

— Далі можете не казати. Покупець хотів спалити книжки, — промимрив я.

Ісак здивовано осміхнувся.

— І справді, так.

— Хто ж був той чоловік?

— Хтось на прізвище Обер чи Кубер, не пам’ятаю.

— Лаїн Куберт?

— Що, знайоме ім’я?

Так звали одного з героїв «Тіні вітру», останнього роману Каракса.

Ісак спохмурнів.

— Вигаданий персонаж?

— У романі Лаїном Кубертом звуть диявола.

— Дещо театрально з боку того покупця, як на мене. Але хто б він не був, принаймні в почутті гумору йому не відмовиш, — підсумував Ісак.

Я досі ясно пам’ятав несподівану зустріч, що відбулася кілька годин тому, й не бачив у цьому нічого смішного, але волів наразі залишити свої думки при собі.

— А цей чоловік — Куберт чи як його там — мав обгоріле, спотворене обличчя, так?

Ісак знову всміхнувсь і подивився на мене. У його погляді читалося водночас задоволення й занепокоєння.

— Не маю найменшого уявлення. Той, хто мені про це розповів, сам ніколи його не бачив, а дізнався про це від секретарки молодшого Кабестані. Я нічого не знаю про обгоріле обличчя. Ти певен, що не почув про це в якійсь радіопрограмі?

Я відкинув голову назад, ігноруючи його іронію.

— То чим усе скінчилося? Син видавця продав книжки Кубертові? — спитав я.

— Безглуздий телепень переоцінив свою спритність: він зажадав іще більше грошей, ніж пропонував Куберт, і той відмовився від власної пропозиції. Невдовзі однієї ночі склад Кабестані в Пуебло-Нуево згорів до самісіньких підвалин. І абсолютно задарма.

Я зітхнув.

— І всі книжки Каракса згоріли?

— Майже всі. На щастя, секретарці Кабестані дещо було відомо, крім того, вона мала непогану інтуїцію. З власної ініціативи вона пішла на склад і взяла по одному примірнику кожного з романів Каракса. Саме вона вела офіційне листування з Караксом, і з роками в них зав’язалося щось на кшталт дружби. Її звали Нурія, і я гадаю, що у видавництві, а можливо, й у всій Барселоні, вона була єдиною людиною, яка читала романи Каракса. Нурія завжди мала прихильність до тих, на кого всі вже махнули рукою. Змалечку вона приносила додому маленьких тварин, яких підбирала на вулиці. З часом вона стала «підбирати» письменників-невдах — може, через те, що її батько хотів стати письменником, та ніколи ним не став.

— Здається, ви непогано її знаєте.

Ісак знов натягнув на обличчя свою диявольську усмішку.

— Краще, ніж вона вважає. Вона моя дочка.

Я мовчав. Мене гризли сумніви. Що далі я слухав, то далі заплутувався.

— Безсумнівно, Каракс повернувся до Барселони у 1936 році. Дехто каже, тут він і помер. Чи залишилися в нього родичі? Хто може знати про нього більше?

Ісак зітхнув.

— Хтозна! Його батьки давно розлучилися. Мати поїхала до Південної Америки, де вдруге вийшла заміж. А батько... Не думаю, що син з ним помирився.

— Чому так?

— Не знаю. Людям подобається ускладнювати собі життя, наче воно й без того недостатньо складне.

— Чи ви не знаєте, батько Каракса досі живий?

— Сподіваюся. Він молодший за мене, але я нечасто виходжу на вулицю й кілька років уже не читаю некрологів: знайомі мруть як мухи, й це, чесно кажучи, лякає. До речі, Каракс — це дівоче прізвище його матері. Прізвище батька — Фортюні. Він — власник крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо.

— А як ви вважаєте, коли Каракс повернувся до Барселони, чи міг він забажати зустрічі з вашою дочкою Нурією? Вони ж були друзями, а з батьком він не ладнав...

Ісак гірко розсміявся.

— Я б дізнався про це останнім. Зрештою, я її батько. Колись, 1932 чи 1933 року, Нурія поїхала у справах Кабестані до Парижа. На кілька тижнів вона зупинилася у помешканні Хуліана Каракса. Це розповів мені Кабестані. А мені дочка сказала, що мешкала в готелі. Тоді вона ще не була заміжня.

У мене є підозра, що Каракс був у неї трохи закоханий. Моя Нурія з тих жінок, для яких украсти чоловіче серце — так само просто, як і сходити до крамниці.

— То вони були коханцями?

— Полюбляєш мелодрами, так? Послухай-но, я ніколи не втручався в особисте життя Нурії, бо моє власне далеко не було взірцевим. Якщо в тебе колись буде дочка — а цього благословення я нікому не бажаю — рано чи пізно вона змусить тебе страждати. Кажу тобі, якщо в тебе буде дочка, ти почнеш — можливо, навіть підсвідомо — ділити чоловіків на два табори: на тих, кого ти підозрюватимеш у романі з нею, й на тих, кого не підозрюватимеш. Якщо хтось каже, що це не так, — він бреше. Як на мене, Каракс належав до першого табору; тож мені байдуже, геній він чи невдаха, — для мене він завжди падлюка.

— А якщо ви помиляєтеся?

— Не ображайся, але ти ще малий і знаєш про жінок не більше, ніж я про приготування тістечок із марципанами.

— Можливо, — погодився я. — А що сталося з книжками, які ваша дочка взяла зі складу?

— Вони тут.

— Тут?

— А звідки, як гадаєш, узялася твоя книжка — та, яку ти обрав, коли батько вперше привів тебе сюди?

— Не розумію...

— Усе дуже просто. Одного вечора, кілька днів по тому, як згорів склад Кабестані, Нурія завітала до мене. Вона мала знервований вигляд. Сказала, що хтось переслідує її й вона боїться чоловіка на ім’я Куберт, який намагається добути книжки Каракса, щоб знищити їх. Нурія прийшла, аби врятувати книжки. Увійшла до великої зали й сховала їх десь між лабіринтами полиць. Наче скарб заховала. Я не питав, де вона їх поклала, а вона не сказала. Перш ніж піти, попередила, що як тільки їй пощастить знайти Каракса, вона повернеться по книжки. Здавалося, що вона досі була в нього закохана. Я спитав, чи є від нього новини, а вона пояснила, що не діставала від нього повідомлень уже кілька місяців, себто відтоді, як він надіслав їй остаточну коректу рукопису свого останнього твору. Не знаю, чи правду вона говорила...

— Як гадаєте, ваша донька погодиться поговорити зі мною про це?