Коротка історія перекладацької традиції в Україні

Перекладацька традиція в Україні існує з найдавніших часів. Переписувачі відомих у країні з Х ст. старослов’янських перекладів Святого Письма – ченці монастирів Київської Русі несвідомо вносили у тексти окремі фонетичні та морфологічні риси української мови. Українські елементи проникали й у переклади творів світської літератури – історичних (хроніки), географічних («Християнська топографія»), художніх (повість про Варлаама та Йоасафа, «Александрія» тощо). Складений у Візантії збірник афоризмів і притч «Пчела», перекладений у ХІІ ст., неодноразово переписувався в Україні протягом кількох століть, поступово збагачуючись українською народною лексикою та фразеологією. Найвизначнішим перекладом на українську мову Святого Письма є «Пересопницьке Євангеліє» (1556 – 61), де відбилися характерні особливості тогочасної «простої» мови. У ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні поширюються у перекладах з латинської, італійської, польської мов рицарські романи (про Бову Королевича, про Петра Золоті Ключі та ін.), моралізаторські твори («Повість про сімох мудреців»), байки Езопа, окремі новели з «Декамерона» Боккаччо, зазнаючи істотних переробок на українському ґрунті. Цікавою сторінкою української перекладної літератури ХVІІІ ст. були переклади й переспіви Г.Сковороди з Овідія та Горація.

Поетичні переклади на українську мову перших десятиліть ХІХ ст. позначені впливом стилю «Енеїди» І.Котляревського. Це травестійні «Гараськові пісні» (переспіви од Горація) П.Гулака-Артемовського, переклад Є.Гребінки поеми «Полтава» О.Пушкіна та ін., насичені просторіччям і вульгаризмами. Водночас з’являються переклади романтичної поезії: Л.Боровиковський переклав баладу «Світлана» С.Жуковського (вона була у свою чергу переспівом німецької балади Г.Бюргера), назвавши її «Маруся» і перенісши дію в Україну; М.Костомаров – лірику Д.Байрона, О.Шпигоцький – сонети А.Міцкевича, запровадивши тим самим цей жанр в українській поезії. Т.Шевченко в «Давидових псалмах» дав високі зразки перекладів урочисто-патетичних біблійних текстів, уводячи в них елементи переспіву. Широкі можливості вироблення різноманітних підходів до відображення давнього оригіналу засобами української мови виявили переклади «Слова о полку Ігоревім», створені М.Шашкевичем, І.Вагилевичем, М.Максимовичем, Т.Шевченком (уривки), С.Руданським, Ю.Федьковичем та ін. Збагаченню образних засобів української мови сприяли переклади античних авторів («Іліада» Гомера та «Енеїда» Вергілія в перекладі С.Руданського, гомерівський епос та «Антігона» Софокла у перекладі П.Ніщинського), В.Шекспіра (13 драм, творів у перекл. П.Куліша, «Гамлет» у перекладі М.Старицького), фольклору (сербська народна поезія у перекладі Я.Головацького та М.Старицького). Перекладацький професіоналізм уперше в українській літературі виявив І.Франко, який підходив до цієї справи з науковим аналізом, художньої інтуїцією, володіючи всіма стильовими регістрами української мови. До І.Франка українські перекладачі працювали лише над творами європейських літератур, а він першим почав перекладати тексти східних авторів. У той самий час П.Грабовський переклав кілька сотень ліричних і політичних віршів з естонської, латиської, вірменської, грузинської та ін. мов, зберігаючи смислову домінанту оригіналу й досить вільно ставлячись до його художньої своєрідності.

Наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. видатними майстрами художнього перекладу були В.Самійленко (перекладав п’єси Ж.-Б.Мольєра, пісні П.Беранже), Леся Українка (лірика Г.Гейне, уривки з Гомера, Данте, драма «Ткачі» Г.Гауптмана), В.Щурат (франц. епос «Пісня про Роланда»), А.Кримський (твори Гафіза, Сааді та ін. поетів Сходу), тонким інтерпретатором зарубіж. лірики виявив себе М. Вороний. У цей час широко публікуються укр. переклади світової прози – творів Г.Мопассана, К.Гамсуна, Л.Толстого, Е.Золя, Е.По, А.Франса, Р.Кіплінга, драм Г.Ібсена, Б.Б’єрнсона тощо.

За радянських часів перекладацтво для письменників, що прагнули вирватися з лабет соцреалізму, стає своєрідним шляхом до «внутрішньої еміграції». Визнаним майстром перекладу був М. Зеров, якому належать зразкові інтерпретації авторів – Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, російських поетів О.Пушкіна, М.Лермонтова, В.Брюсова, французьких ліриків П.Ронсара, Ж.-М.Ередіа. Найбільшого розквіту в ці роки мистецтво перекладу сягає під пером М.Рильського, який передає тонкі нюанси змісту першотвору в єдності з визначальними особливостями його художньої форми. Йому належать переклади поеми «Пан Тадеуш» А.Міцкевича, «Орлеанської діви» Вольтера, «Євгенія Онєгіна» О.Пушкіна, багатьох ліричних творів європейських поетів. Уміння мобілізувати ресурси давньої укр. мови й сучасної абстрактної лексики характерне для перекладів М.Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Ш.Руставелі, «Фархад і Ширін» А.Навої, поезії Ц.Норвіда, Р.-М.Рільке). Мовною досконалістю, вдалим творенням неологізмів позначені переклади М.Лукаша (повний текст «Фауста» Й.-В.Гете, «Декамерон» Боккаччо, вірші Ю.Тувіма, «Мадам Боварі» Г.Флобера, уривки «Гаргантюа й Пантагрюеля» Ф.Рабле). Винятковою увагою до ролі художньої деталі в тексті оригіналу та до музикальної стихії поезії відзначаються переклади Г.Кочура (лірика Сапфо, Овідія, Ф.Петрарки, П.Верлена, О.Блока, В.Незвала, трагедія «Гамлет» В.Шекспіра). Розвиток теорії і критики перекладу в Україні у повоєнний час сприяв загальному піднесенню перекладацької майстерності. Здійснено багатотомні видання творів В.Шекспіра, Г.Гейне, О.Пушкіна, О.Бальзака, Г.Мопассана, Л.Толстого, А.Франса, Дж.Лондона, над якими працювали десятки майстрів слова. Серед перекладачів укр. діаспори найвідоміші Ю.Клен (О.Бургардт; переклав ряд п’єс В. Шекспіра), М.Орест (нім. і франц. поезія), І.Костецький (сонети В.Шекспіра), І.Качуровський (сонети Ф.Петрарки, європейська лірика ХІХ ст.), О.Зуєвський (твори С.Малларме та інших французьких поетів), В.Вовк (драми Ф. Гарсіа Лорки).