Змістовий модуль 3. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції ( кінець ХХ – початок ХХІ ст.)

Інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства останньої третини ХХ-поч. ХХІст. Феномен глобалізації, що став домінантою цивілізаційного розвитку впродовж останньої чверті XX — поч. XXI століття, виник як процес, що якісно відрізняється від інтернаціоналізації не тільки тим, що охоплює найширші сфери суспільного життя, а тим, що означає перехід до системи переростання відкритого національного господарства в інтегроване світове господарство. Виникають нові ринки (капіталів, іноземної валюти, страхування тощо) на глобальному рівні з'являються нові інструменти (інформаційні системи, Інтернет, стільниковий зв'язок); формуються нові дійові особи (СОТ та ін.), розроблюються нові правила регулювання міжнародних відносин у вигляді багатосторонніх угод з питань економічного співробітництва, конвенцій та інтелектуального середовища. Основними характерними ознаками глобалізації є: розширення торгівлі та її лібералізація; інтернаціоналізація обороту капіталу та усунення перешкод для його руху; глибокі зміни у фінансовій сфері, що більше, ніж інші форми співробітництва, відчуває наслідки електронної революції; розгортання діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) та інше.

Найбільш істотними факторами, що сприяють глобалізації виступають:

- останні досягнення в галузі техніки і технології, що викликали стале зниження виробничих витрат, витрат на перевезення товарів та людей;

- технологічний процес в обробній промисловості, що дозволив розчленувати виробничий процес та поглибити міжнародний поділ праці;

- революція в галузі напівпровідникової, мікро схемної технології та її використання в телекомунікаційній сфері, щ₀ здійснили можливість пєредання практично необмеженого обсягу даних при вкрай низьких витратах. Синтез технології зв'язку, що використовується при переданні інформації, та комп'ютерної техніки при її опрацюванні створив унікальну інформаційну технологію;

- зростання феноменальними темпами інтернаціоналізації фінансів;

- досягнення науки управління, які значно розширили можливості фірм у сфері створення оптимальних управлінських структур.

Негативні наслідки глобалізації:

1. Зростання розриву у рівнях доходів між країнами та групами населення.

2. Нерівність у заробітній платі та дохода збільшилась майже в усіх країнах.

3. У більшості держав частка прибутку в доході є вищою, а заробітної плати — нижчою.

4. Безробіття в промислово розвинутих країн (крім США) залишається високим.

5. Глобальна конкуренція примусила великі міжнародні фірми посилити свої позиції на ринках за рахунок поглинань та придбань, що зробило ринки структури скоріше олігополістичними, ніж конкурентними.

6. Посилилось суперництво між країнами за експортні ринки та іноземні інвестиції.

Розвиток світової економіки в останній третині ХХ-ХХІ ст. „Рейганоміка” та „Тетчеризм”. Найважливішою причиною, яка привела людство до глобальних протиріч, є в першу чергу накопичення величезної виробничої потужності. З початку століття населення Землі зросло в 3 рази, а об'єм господарської діяльності – в 20. Перехід до постіндустріалізму змінив цільові установки суспільного виробництва. Гонитва за максимальною вигодою, перехід до інтенсивного розвитку виробництва супроводилися структурними кризами, нерівномірністю розвитку.

Особливе місце в загостренні глобальних проблем займає НТП. Масштаби його дії на довкілля не мають подібності в історії розвитку людства. Природне середовище насичується не лише відходами виробництва, але і абсолютно новими речовинами виробничої діяльності, які не розкладаються під впливом природних процесів. Проблема забруднення довкілля і утилізації відходів (особливо радіоактивних) набула планетарного характеру.

Науково-технічний прогрес сприяв виникненню і ряду інших проблем, що зачіпають інтереси всієї цивілізації: приборкання гонки озброєння, освоєння космосу і Світового океану і ін.

Глобальні проблеми складають особливий ряд соціальних процесів і явищ в сучасному світі, які відрізняються загальнопланетарним по своїх масштабах і значенні характером, пов'язані з життєвими інтересами народів всіх країн незалежно від їх соціального устрою, рівня економічного розвитку і географічного положення.

Однією з важливих сучасного світу є бідність і відсталість, які характерні, перш за все, для країн, що розвиваються, де проживає майже 2/3 населення Землі. Тому дану глобальну проблему часто називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються. На Землі тих, що тепер голодують більше, ніж будь-коли в історії людства. Причин убогості і голоду в державах, що розвиваються, безліч. Серед них слід назвати нерівноправне положення цих країн в системі міжнародного розподілу праці; панування системи неоколоніалізму, що ставить своєю основною метою закріплення і по можливості розширення позиції сильних держав в країнах, що звільнилися. Основним напрямом боротьби проти убогості і голоду є реалізація прийнятої ООН Програми нового міжнародного економічного порядку (НМЕП), яка передбачає, по-перше, затвердження в міжнародних відносинах, демократичних принципів рівності і справедливості, по-друге, безумовний перерозподіл накопичених багатств і новостворюваних світових доходів на користь держав, що розвиваються; по-третє, міжнародне регулювання процесів розвитку відсталих країн.

Найбільш гострою проблемою сучасності є проблема війни і світу, мілітаризації і демілітаризації економіки. Тривале військово-політичне протистояння, в основі якого лежать економічні, ідеологічні і політичні причини, було пов'язане із структурою міжнародних відносин. Воно привело до накопичення величезної кількості боєприпасів, поглинуло і продовжує поглинати величезні матеріальні, фінансові, технологічні і інтелектуальні ресурси. Гонка озброєнь обійшлася людству дорого. Лише військові конфлікти, що мали місце з 1945 р. до кінця 80-х рр. нашого століття, обернулися втратами 10 млн. чоловік, величезним збитком. Військовим виробництвом зайнято 60 млн. чоловік. Вираженням сверхмілітарізованності світу є наявність в шести країн ядерної зброї в кількості, достатній для знищення життя на Землі декілька десятків разів. Відхід від конфронтації і скорочення озброєнь почалося в 70-і рр. як наслідок певного військового паритету між СРСР і США. НАТО зберігся як військовий і політичний блок, переглянувши деякі зі своїх стратегічних установок. Є низка країн, які довели витрати до мінімуму, процвітають завдяки такій політиці (Австрія, Швеція, Швейцарія). На жаль, війна далеко не зникла з арсеналу способів вирішення конфліктів. Глобальне протистояння змінилося посиленням і збільшенням числа різного роду конфліктів локального характеру з приводу територіальних, етнічних, релігійних розбіжностей, що загрожують перетворитися на регіональні або глобальні конфлікти з відповідним залученням нових учасників.

Світову продовольчу проблему називають однією з головних невирішених проблем XX ст.. За останні 50 років у виробництві продовольства був досягнутий істотний прогрес – чисельність тих, що недоїдають і голодують скоротилася майже вдвічі. В той же час чимала частина населення планети до цих пір відчуває дефіцит продуктів харчування. Чисельність тих, що потребують їх перевищує 800 млн. чоловік, тобто абсолютний брак продовольства (по калоріях) випробовує кожен сьомий. Найгостріше проблема дефіциту продуктів харчування стоїть в багатьох країнах, що розвиваються. Голод є в першу чергу супутником бідності, тобто залежить від рівня економічного і соціального розвитку. Багато країн тримаються лише завдяки донорській допомозі міжнародних організацій і добродійності населення розвинених держав. У слаборозвинених країнах голодують в першу чергу селяни. У Латинській Америці і Азії основною причиною голоду є брак земель. Земельні наділи дуже малі, щоб прогодувати сім'ю. Величезним лихом для цих країн є те, що більшість тих, що голодують - це жінки і діти. За даними міжнародної статистики, не дивлячись на поліпшення за останніх 20 років деяких відносних показників, число тих, що недоїдають в абсолютному вираженні продовжує зростати і через 10 років їх буде 1 млрд. Багато міжнародних експертів сходяться в тому, що виробництво продовольства в світі в найближчы 20 років буде здатне в цілому задовольнити попит населення на продукти харчування, навіть якщо населення планети щорік зростатиме на 80 млн. чоловік. При цьому попит на продовольство в розвинених країнах, де він і так досить високий, залишиться приблизно на сучасному рівні (зміни торкнуться головним чином структури вжитку і якості продуктів).

В останній третині XX ст. серед проблем світового розвитку позначилася проблема вичерпаності і браку природних ресурсів, особливо енергетичних і мінеральної сировини. По суті, глобальна енергосировинна проблема є дві дуже близькі за характером походження проблеми – енергетичну і сировинну. В даний час енергосировинна проблема представляється таким чином. По-перше, розширення масштабів видобутку і вжитку корисних копалини спричинило різкі зміни в довкіллі. Металургійні, хімічні, нафтопереробні і інші підприємства, що працюють в більшості своїй з використанням традиційних технологій, згубно впливає на стан повітря, ґрунту, водних, лісових, біологічних ресурсів, приводять до кліматичних змін, різко міняють умови існування людини. Зростання числа аварійних ситуацій в умовах розширення районів нафтовидобування на морських шельфах, зростання морських перевезень нафти, збільшення протяжності нафто- і газопроводів веде до забруднення поверхонь Світового океану і суші. В даний час вирішення проблеми ресурсо- і енергозабезпечення залежить, по-перше, від динаміки попиту, цінової еластичності на вже відомі запаси і ресурси; по-друге, від потреб, що змінюються під впливом НТП, в енергетичних і мінеральних ресурсах; по-третє, від можливостей їх заміни альтернативними джерелами сировини і енергії і рівня цін на замінники; по-четверте, від можливих нових технологічних підходів до вирішення глобальної енергосировинної проблеми, забезпечити які може безперервний НТП.

Характеризуючи загальний стан природного довкілля, учені різних країн зазвичай вживають такі визначення, як «деградація глобальної екологічної системи», «руйнування природних систем життєзабезпечення» і тому подібне Багато хто пише про наростаючу глобальну екологічну кризу, яка в окремих регіонах прийняла вже найвиразніші форми. Умовно всю проблему деградації світової екологічної системи можна розділити на дві складові частини: деградація природного довкілля в результаті нераціонального природокористування і забруднення її відходами людської діяльності. Як приклади деградації природного довкілля в результаті нераціонального природокористування можна привести збезлісення і виснаження земельних ресурсів. Деградація земельних ресурсів в результаті розширення землеробства і тваринництва відбувалася впродовж всієї історії людства. До причин деградації перш за все відноситься надмірне пасовищне скотарство, найбільш характерне для багатьох країн, що розвиваються. Важливу роль відіграють також зубожіння і вимирання лісових масивів і сільськогосподарська діяльність (засолення при зрошуваному землеробстві). Інша причина деградації світової екологічної системи – забруднення її відходами виробничої і невиробничої діяльності людини. Кількість цих відходів дуже велика і останнім часом досягло розмірів, загрозливих існуванню людської цивілізації. Деградація екологічної системи пов'язана також зі вступом в природу хімічних речовин, створених в процесі виробництва. Це хімікати, пестициди, кормові добавки, косметичні, лікарські і інші препарати. Проблемою є зменшення озонового шару. Всі ці факти свідчать про деградацію глобальної екологічної системи і наростання глобальної екологічної кризи. Соціальні наслідки їх вже виявляються в недоліку продовольства, зростанні захворюваності, розширенні екологічних міграцій.

Розвиток економіки будь-якої країни і світової економіки в цілому, особливо в сучасну епоху, визначається її людським потенціалом, тобто трудовими ресурсами і головне – їх якістю. Зміна умов і характеру праці і повсякденного життя при переході до постіндустріального суспільства привели до розвитку двух, здавалося б, взаємовиключних і в той же час взаємопереплітаючихся тенденцій. З одного боку, це все більш зростаюча індивідуалізація трудової діяльності, з іншої – необхідність наявності навиків до роботи в колективі для вирішення складних виробничих або управлінських завдань методом «мозкової атаки». На процеси відтворення людського потенціалу великий вплив мають такі чинники, як збалансоване повноцінне харчування, житлові умови, стан довкілля, економічна, політична і військова стабільність, стан охорони здоров'я і масові захворювання. Ключовими елементами кваліфікації сьогодні виступають рівень загальної і професійної освіти. Визнання значення загальної і професійної освіти, збільшення тривалості навчання привели до усвідомлення того, що рентабельність асигнувань в людину перевершує прибутковість вкладень у фізичний капітал. У зв'язку з цим витрати на освіту і професійну підготовку, а також охорону здоров'я, що отримали назву «Інвестицій в людину», розглядаються в даний час не як непродуктивний вжиток, а як один з найбільш ефективних видів капіталовкладень.

В міру зміни взаємозв'язків людини з навколишнім його світом можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. До таких слід віднести проблему вивчення і освоєння Світового океану, проблему освоєння космічного простору, проблему зберігання і обробки інформації та інші. Серед проблем глобального характеру, що народжуються, фахівці найчастіше за все згадують вивчення будови Землі і управління погодою і кліматом. Проте людину на Землі оточує не лише природне, але і соціальне середовище, що породжує свої специфічні проблеми. Серед них, окрім згаданої вище проблеми демілітаризації, особливу тривогу останнім часом викликають зростаючі організована транснаціональна злочинність, міжнародний тероризм, наркоманія, незаконний зворот наркотиків і наркобізнес, порушення цивільних прав людини. Ці нові виклики ще не отримали офіційного статусу глобальних проблем, але від цього вони не перестають бути серйозними і навіть небезпечними для розвитку людства. Глобальні проблеми мають загальнопланетарний характер, оскільки піднімають життєво важливі питання всіх країн і народів. При цьому за низкою позицій вони настільки загострені, знаходяться в такому критичному стані, що будь-яке зволікання їх рішення загрожує неминучою загибеллю цивілізації або деградацією умов життя людей. Слід враховувати, що глобальні проблеми для свого вирішення вимагають величезних зусиль всіх держав, об'єднання воєдино прогресивних сил і народів, тісної взаємодії політичних, економічних і науково-технічних можливостей.

Наростання тенденцій постіндустріалізму призвели до перегляду кейнсіанських засад державної політики США в економічній сфері та переходу до неоліберальної моделі, що була зреалізована на практиці у роки президенства республіканця Рональда Рейгана (1981-1988 рр.) та увійшла в економічну історію під назвою «рейганоміки».

«Рейганоміка» висувала на перший план завдання раціоналізації виробництва, його структурної і технологічної перебудови, проведення гнучкого державного регулювання у сфері посиленого інвестування модерних галузей, перекваліфікації спеціалістів, вирішення соціальних та екологічних проблем. Реалізація програмних завдань передбачала такі заходи:

- скорочення податків на корпорації таособистих подоходних податків;

- обмеження урядових витрат на соціальні програми;

- дерегулювання підприємницької діяльності;

- проведення жорсткої антиінфляційної політики у кредитно- грошовій сфері.

Вперше на практиці цілковитого успіху у США досягла економічна доктрина монетаризму лауреата Нобелівської премії (1976) Мілтона Фрідмена. Про ефективність політики неоконсерваторів свідчив тривалий економічний підйом.

Проти корпоративізму та кейнсіанства в економічній політиці виступила Маргарет Тетчер, яка запропонувала нову неоконсервативну стратегію економічного розвитку, що стала відомою в економічній літературі під назвою «тетчеризму». Ідеологічною основою нової концепції став ренесанс «вікторіанських цінностей» (культ сім"ї, релігії, права, ощадливості, працелюбності тощо) та максимальне сприяння вільному підприємництву, особистій ініціативі й індивідуалізмові.

Тетчер прагнула реалізувати свою економічну доктрину методами монетаризму, шляхом скорочення соціальних витрат і податкового тиску, обмеження влади профспілок, приватизації в державному секторі та відмови від субсидій для підприємств-банкрутів. Така економічна політика будувалася на науково обгрутованих засадах, які були сформульовані у програмі оздоровлення економіки, запропонованій засновником чиказької монетаристської школи Мілтоном Фрідменом.

Наслідком енергійного втілення в економічну практику неоконсервативних засад став економічний підйом 80-х років, що супроводжувався найвищими у Європі темпами зростання щорічних обсягів виробництва (4%) і продуктивності праці (2,5%). Ще вищими були темпи зростання ефективності використання основного капіталу.

Неолібералізм та інституціоналізм. Монетарна модель циклу Фрідмана. Теорії економіки пропозиції і раціональних очікувань. Теорема Коуза. Неолібералізм– напрям сучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципів вільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення “соціального ринкового господарства”– економічного порядку, в якому ринковий механізм ціноутворення сполу­чається з державним економічним регулюван­ням і соціальним захистом населення.

Центри неолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назву відповідно “лондонської школи” (Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзької школи” (В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи” (Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.) та “чиказької (монетарної) школи” (Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).

Лондонська школа неолібералізму характери­зується найбільшим використанням основних принципів неокла­сицизму. Найдокладніше англійський варіант неолі­бералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком.

Хайєк Фрідріх (1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “Ціни й виробництво” (1929), “Грошова теорія та економічний цикл” (1933), “Дорога до рабства” (1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), “Прибуток, процент та інвестиції” (1949), “Конституція свободи” (1960), “Закон, законо­давство і свобода” (1973-79), “Роздержавлення грошей” (1976).

Хайєк переконано відстоював принципи неокласичної теоріїнавіть в період її занепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. В основу доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного по­рядку”, що ґрунтується на індивідуальній свободі. Оскільки інформацію, на основі якої господарюючі суб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державного втручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику як засіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей. Головне завдання держави – охоро­на “спонтанного порядку”, створення сильної конкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).

Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснив критичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила його зна­менитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-яке відхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородною метою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навіть помірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвід розвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державного втручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальну загрозу функціонуванню ринкової системи.

Фрайбурзька школа (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькому університеті й запропонувала дещо інші па­раметри неоліберальної моделі розвитку: на державу покладається не тільки формуван­ня умов успішного розвитку економіки на конкурентних заса­дах – раціональної правової бази та ідеології соці­ального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соці­альних гарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох нео­ліберальних теоріях, особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена.

Ойкен Вальтер (1891–1950) – видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, за­сновник і глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципи національної економії” (1940), “Основні принципи економічної політики” (1952). У 1948 р. Ойкен став редактором неоліберального щорічника під назвою “Ордо” (“лад змагання”). Відтоді німецький неолібералізм часто називають ордолібералізмом.

Ойкен вважав, що відомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм. Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких він виділив два: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всі переваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключає ринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізація суперечить самій природі економіки і руйнує її.

Реальні ти­пи господарств можуть залежати від політики держави, котра ви­значатиме, в яких дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Цю ідею було покладено в основу теорії “соціально-рин­кового господарства”.

Сам термін “соціальне ринкове господарство” увів у науковий обіг німецький економіст Арнольд Мюллер-Армак (1895–1977) у праці “Господарський порядок і господарська політика” (1956). Під “соціальним ринковим господарством” розумілося поєднання конкурентного ринкового господарства, за­снованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держа­ви. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість. Сьогодні часто вживають інший аналог цього терміну – “змішана економіка”.

Ідеологія ордолібералізму вперше була успішно реалізована під час економічних реформ у повоєнній Німеччині.

Ерхард Людвіг (1897–1977) – видатний німецький економіст і державний діяч, якого вважають “батьком” “німецького економічного дива”. Ерхард був одним з теоретиків “соціально-ринкового господарства”, – доктрини, яку втілив у життя, піднявши економіку Німеччини з руїн до вершин економічного добробуту. У книзі “Добробут для всіх” (1956) він підбиває підсумки економічної реформи, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу. На початку реформи він вимагав скасування всіх регламентуючих економічну діяльність функцій держави, зміст господарської реформи вбачав у лібералізації економічного життя. Державне втручання обмежувалося правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові й не виходив за межі соціальної сфери. Вже у 1957 році він констатував створення “сформованого суспільства”, яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Наступний етап розвитку Ерхард пов’язував з удосконаленням соціальної функції держави, зростанням урядових видатків на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

Ці положення обґрунтовували й інші економісти фрайбурзької школи. В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспі­льного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

Репке Вільгельм (1899–1966) – швейцарський економіст. Основні праці – “Кон'юнктура” (1922), “Чи правильна німецька економічна політика?” (1950). Репке розробляє концепцію “ринкового господарства”, під яким розуміє такий господарський порядок, основою якого є приватна власність та економічний інтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засади ринкового господарства має охо­роняти держава. Вона повинна забезпечувати підтримку вільної конкуренції та вільного ціноутворення, господарського порядку, за якого б спрацьовували економічні стимули до праці. “Соціальне ринкове господарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економічного гуманізму”.

Паризька школа (дирижизм) – виникла у 20-30 рр. і спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і предста­вниками альтернативного напряму. Але формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тоталь­ної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку вра­ховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.

Рюеф Жак-Леон (1896–1980) – французький економіст і державний діяч, фундатор французького неолібе­ралізму. Він захищав об’єктивно зумовлений “соціальний порядок”, заснований на “ринковій цивілізації”, суть якої полягає у регулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом урівноважування цін у середовищі вільної конкуренції. У повоєнні роки брав участь у розробці теоретичних засад економічної політики президента де Голля, але його неокласичні погляди у той час не знайшли визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави. У 1960 р. група експертів на чолі з Ж.-Л.Рюефом та Л.Арманом підготувала доповідь “Про перешкоди економічній експансії”, в якій обґрунтувала необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової саморегуляції. Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лібералів, зокрема, М.Алле.

Алле Моріс (нар. 1911) – французький економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці – “У пошуках економічної дисципліни” (1943), “Економіка та процент” (1946), “Податок на капітал і грошова реформа” (1976), “Загальна теорія надлишків” (1981). У працях Алле французька неоліберальна модель набуває узагальненого вигляду, оскільки виходить не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов. Економічну модель суспільства Алле зводить до саморегульованої ринкової економіки, але держава у ньому відіграє активну роль. Вона є гарантом збереження основи ринкової економіки – приватної власності, жорстко контролює грошово-кредитну сферу, здійснює антициклічне регулювання через “договірне планування”, забезпечує розвиток соціальної сфери.

Алле цікавлять проблеми максимальної ефективності та соціальної справедливості, умови врівноважування економічної системи. Його дослідження охоплюють як мікро-, так і макро-рівень економіки. Він заперечує підходи моделі загальної рівновага Вальраса (єдиний ринок з єдиною системою цін) і пропонує теорію “економіки ринків”. Макроекономічна модель Алле представляє економіку як сукупність локальних ринків, для яких характерні власні замкнуті системи ціноутворення. В межах локальних ринків ціни можуть вільно змінюватись, спричиняючи утворення цінових диспропорцій в економіці. Відтак загальна економічна рівновага залежить від стану окремих ринків. Алле вбачає розв’язання проблеми через планове узгодження пропорцій виробництва – свідоме створення ситуації рівноваги.

Він є прихильником “мобілізаційної моделі” державної політики, основними складовими якої є: формування економічно незалежного суспільства на основі особливої державної структурної політики; підпорядкування ринкових відносин загально­суспільним інтересам, наслідком якого може стати розбалансування економіки; важелем збалансування є державне планування, що не суперечить ринковим відносинам; соціальна політика. Ця теоретична модель була покладена урядом де Голля в основу “політики модернізації”.

Чиказька школа (монетаризм) – течія неолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державного регулювання.

Попередниками сучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер і Л. Мізес.

Фішер Ірвінг (1867–1947) – американський економіст і статистик, якого вважають засновником монетаризму. Він роз­винув кількісну теорію грошей. Знамените “рівняння обміну”: МV=РQ,виведе­не ним у 1946 р., стало основою розробки концепції сучасного монетаризму. Фішер очолив групу американських теорети­ків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але за­перечували кейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовій політиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “нової шко­ли монетаризму” став М. Фрідмен (н. 1912).

Фрідмен Мілтон (нар. 1912) – видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економіч­ний радник кількох президентів СІІІА. Основні праці – “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програма монетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи” (1970), “Гроші та економічний розвиток” (1973), “Монетарна історія США, 1867-1960” (1981, у співавторстві з Анною Шварц).

Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монета­рними засобами. Вона спирається на особливу грошову теорію, згідно якої грошова сфера визнає­ться важелем державного регулювання економіки. Відкри­тість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації. Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розви­тку економіки. Ці основні відмінності зумов­лені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадження кейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.

Спираючись на базу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має гро­шову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфля­цію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основ­ними об’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією. Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи вироб­ництва, а надлишкова – до інфляції, Фрідмен запропонував ви­значення оптимально необхідної кількості грошей для нормально­го функціонування економіки за допомогою “рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повинна дорівнювати величині грошової маси з ураху­ванням швидкості обігу грошей. Грошова емісія має бути оріє­нтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелю активів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) як проміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.

Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У цілому щорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природний рівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцією та безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковому періоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до “природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання. Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.

Фрідмен критикує політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна за­безпечити за рахунок регульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера не повинна бу­ти пріоритетним напрямом діяльності держави.

Монетарна концепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радником президента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізації американської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолати труднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь у розробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чимало країн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методів боротьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьох країн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки, виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.

Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються створити модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. Заперечуючи необхідність державного втру­чання в економіку, вони спираються на тезу про типовість еко­номічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: “адаптивні очікування” і “раціональні очікування”. “Адап­тивні очікування” спираються на колишній досвід – знання на­слідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок, – й визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів до економічної ситуації, стратегію їх поведінки. “Раціональні очікування” базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкрет­ної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Автором ідеї “раціональних очікувань” є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудова­ній ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її американський економіст, лауреат Нобелівської премії Роберт Лукас. Він став фундатором “нової класичної школи економікс”, яка в 70-х pp. поставила під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин, заперечувала будь-які форми державного втручання в економіку і базувалася на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

Американські економісти Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні 1975 р. на основі ідеї “раціональних очікувань” довели неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики. Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Лукас побудував функцію пропонування праці, що включала поточний та очікуваний рівень цін. Заперечуючи політику державного регулювання, новітні класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові пра­вила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби суб’єкти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія економіки пропонування. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що сукупний попит породжує від­повідне пропонування, прихильники теорії (А. Лаффер, Р. Мандел, М. Фелдстайн, М. Боскін) висунули тезу про залеж­ність сукупного попиту від сукупного пропонування, яка стала базовою для визначення напрямків стабілізації економіки. Представники “економіки пропонування” доводять, що саме пропо­нування є провідною категорією економічних відносин. Будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визна­чаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуван­нями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому ра­хунку завжди визначатиметься їхніми можливостями. Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Оскільки основним дже­релом інвестицій є заощадження, автори теорії виступали проти високих податків, в яких вбачали причину перерозподілу ресурсів з приватного до державного сектора, що призводить до зниження продуктивності праці, зрос­тання витрат виробництва та цін. Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, є основою збільшення пропонування, зростання національного доходу, що в свою чергу збільшить податкові надходження до бюджету. Цей причинно-наслідковий зв’язок змоделював американський економіст Альфред Лаффер. Графічне зображення моделі відомо як “крива Лаффера”, зміст якої полягає у тому, що коли податковий прес виходить за межі оптимальної податкової ставки, податкові надходження скорочуються. Оптимальна податкова ставка залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, психологічних та інших чинників. переходить оптимальну межу.

Інституціоналізм – широка течія економічної думки, яка сформувалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. у США. Вона ґрунтується на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковій економіці. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада тощо. Ці та інші явища були об’єднані одним спільним терміном – інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

В розвитку інституціональних економічних теорій можна виділити кілька етапів:

§ перший етап – зародження і поширення інституціоналізму (перша чверть ХХ ст.), це період раннього,так званого критичного інституціоналізму, який представлений працями американських дослідників Т.Веблена, Дж.Коммонса, В.Мітчелла, а також англійського економіста Дж.А.Гобсона;

§ другий етап – 30-50-ті роки ХХ ст. – період пізнього, позитивістського інституціоналізму, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ 30-х років, досліджував роль недосконалої конкуренції і ринкової влади монополій; найбільш відомими інституціональними теоретиками цього періоду були американці А.Берлі, Г.Мінз, Дж.М.Кларк, С.Чейз, австрієць Й.Шумпетер, француз Ф.Перру та інші; на цьому етапі до інституціональних досліджень прилучились відомі неокласики – Е.Чемберлін (США), П.Сраффа і Дж.В.Робінсон (Великобританія);

§ третій етап – соціально-інституціональний напрям 60-80-х років ХХ ст. або неоінституціоналізм; найвідомішими представниками якого стали американські теоретики Дж.К.Гелбрейт, У.Ростоу, Р.Коуз, шведський дослідник Г.Мюрдаль та деякі інші сучасні економісти.

Ранній інституціоналізм представлений трьома напрямами американського інституціоналізму:

٠ соціально-психологічним напрямом Т.Веблена;

٠ соціально-правовим напрямом Дж.Коммонса;

٠ емпіричним або кон’юнктурно-статистичним напрямом В.Мітчелла.

Веблен Торстейн (1857–1929), американський економіст, професор Чиказького університету, основоположник інституціоналізму, засновник соціально-психологічного напряму. Основні праці – “Теорія бездіяльного класу” (1899), “Теорія підприємництва” (1904), “Інстинкт майстерності і стан промислової техніки” (1914), “Інженери і система цін” (1921), “Власність відсутнього” (1923).

Для поглядів Веблена характерне критичне ставлення до існуючих в економічній теорії напрямів, до практики господарського життя. Він засуджував економічний лібералізм та неокласицизм за надмірну затеоретизованість і відірваність від життя, обмеження рамками статичного аналізу, гіпотетичних схем “стану рівноваги”. Веблен вважав, що економічна наука не повинна обмежуватись лише вивченням цін і ринків, а має досліджувати діяльність людей у всіх її проявах.

Широко відомою стала теза Веблена про “суверенітет споживача” – виклик, кинутий ним основам теорії попиту і пропонування. Він піддав сумніву ефективність ринкової економіки, зокрема, її здатність надавати споживачу кращі товари за низькими цінами. Натомість Веблен довів, що споживачі піддаються різноманітним видам суспільного і психологічного тиску, який зумовлює прийняття ними нераціональних рішень. Для ілюстрації він увів термін “показне споживання” – прагнення багатих купувати товари і послуги тільки для того, щоб справити враження на оточуючих. Споживачі середнього класу і бідняки імітують поведінку багатих. Коли це відбувається, закон попиту не спрацьовує, – обсяг попиту зростатиме скоріш за високих цін, ніж за низьких.

Що ж стосується пропонування, то Веблен доводить, що прагнення прибутку штовхає підприємців на безпринципні дії (спроби обмежити конкуренцію, випуск товарів та ін.), які призводять до розбазарювання ресурсів, нездатності економіки повністю реалізувати свій потенціал. Звідси Веблен робить висновок, що класичний капіталізм, який ґрунтується на невтручанні держави в економіку, в перспективі приречений на заміну більш чутливою до потреб людей системою.

Веблена вважають фундатором технологічного детермінізму. Технократична концепція Веблена стала найважливішою частиною його теорії в цілому. Він був прихильником “технократичної революції”, – переходу влади у виробництві від власників підприємств (“бездіяльного класу”) до інженерно-технічної інтелігенції (“технократів”). Господарське життя країни теоретик реформ пропонував підкорити особливій “раді техніків”, тоді виробництво, звільнившись від пут “бізнесу”, буде здійснюватись заради задоволення потреб всіх членів суспільства. Веблен одним з перших виступив з нищівною критикою монополій, за що був названий “американським Марксом”.

До рушійних сил розвитку виробництва і суспільства Веблен відносив такі “інституції”, як батьківські почуття, “інстинкт майстерності”, задоволення від виконаної роботи, потяг до праці і знань, які передаються з покоління в покоління через сімейне виховання, що згодом переростає в турботу про суспільство, про все людство. Технократичний “сценарій майбутнього” Веблена ніс в собі чимало раціональних зерен. Сьогодні ринкова економіка має чимало рис вебленівських прогнозів.

Коммонс Джон (1862–1945) – американський економіст, засновник соціально-правового інституціоналізму. Основні праці – “Правові основи капіталізму” (1924), “Інституціональна економікс: її місце в політичній економії” (1934).

Коммонс розробляє “юридично-мінову” концепцію суспільного розвитку: в його основу він покладає відносини обміну, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією виступають “правові угоди”. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання. Будь-які суспільні конфлікти можна успішно розв’язати шляхом юридичного регулювання правил “угоди”. Він вважав, що правові рішення держави здатні забезпечити перехід від фінансової до адміністративної стадії капіталізму. За своєю соціально-економічною спрямованістю інституціоналізм Коммонса втрачає критичний заряд порівняно з інституціоналізмом Веблена. Підтримуючи традиції американського прагматизму, Коммонс вважав людський розум здатним вирішити будь-які актуальні проблеми, якщо правовими засобами спрямовувати його в правильне русло.

Мітчелл Веслі (1874–1948) – американський економіст і статистик, професор Гарвардського університету, засновник емпіричного інституціоналізму.Основні праці – “Економічні цикли” (1913), “Лекції про типи економічної теорії” (1935). Учень Веблена, Мітчелл критично оцінював ігнорування ним статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл вважав збір статистичних даних головним завданням науки. Він нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Внесок В.Мітчелла в інституціональну теорію полягає у з’ясуванні взаємозв’язку економічних та неекономічних чинників (наприклад, впливу грошей на поведінку людей) на ґрунті застосування масиву статистичних даних в математичній обробці та дослідженні циклічних коливань. Мітчелл вважав, що циклічний характер капіталістичної економіки спричиняється дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Побудувавши разом з економістами “гарвардської школи”, яку він очолював, понад 1200 динамічних рядів руху ринкової кон’юнктури, Мітчелл так і не створив задовільної моделі “безкризового циклу”. Прогноз “гарвардського барометра” напередодні “Великої депресії” 1929-1933 рр. віщував економічне процвітання. Після “Великої депресії” Мітчелл став одним з теоретиків “регульованої ринкової економіки”. Хоча дослідження гарвардської школи й не виявили закономірностей циклічного розвитку та його причин, вони лягли в основу економетрії – нового напряму економічного аналізу.

Після Другої світової війни відбулось відродження інституці­оналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Поширення ідей кейнсіанства у Фран­ції, де після другої світової війни здійснювалося масштабне державне регулювання економіки, набуло прояву в концепції індикативного планування Франсуа Перру (1903–1979) – про­фесора Паризького університету, який став фундатором соціологічної школи інституціоналізму, одним з основоположників економічного дирижизму. Прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни, основу якого становила система національних рахунків та державних планів рекомендаційного характеру. Система індикативного планування включала механізм як коротко-, так і довгострокового регулювання економіки, забезпечен­ня незгасання інвестиційного процесу.

Теорема Коуза. До загальних положень нової інституціональної теорії відносять так звану теорему Коуза, викладену в його статті "Проблема соціальних витрат" (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб.

Приклади негативних екстерналій: дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами і т. п. Приклади позитивних екстерналій: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами (за формулою – соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат і екстерналій, тобто покладених на третіх осіб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах – соціальні витрати нижчі від приватних.

Згідно з дослідженнями Пігу, який одним із перших досліджував цю проблему, це «провали ринку», оскільки орієнтація лише на власні вигоди і витрати приводить або до перевиробництва благ з негативними екстерналіями, або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями. Вказівки на «провали ринку» служили для Пігу теоретичною основою державного втручання в економіку: він пропонував накладати на діяльність, яка є джерелом негативних зовнішніх ефектів, штрафи (що за розмірами дорівнюють екстернальним витратам) і відшкодовувати у формі субсидій еквівалент екстернальних вигод виробникам благ з позитивним зовнішнім ефектом.

Із цієї теорії випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків.

По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами і вигодами) з´являються лише тоді, коли права власності розмиті. Якщо ці права визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково основним полем для конфліктів, пов´язаних із зовнішніми ефектами, виявляються ті ресурси, які із категорії необмежених переміщуються у категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього прав власності зовсім не існувало.

По-друге, теорема Коуза відводить звинувачення ринку в "провалах". Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності у тих галузях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти і їх негативні наслідки породжуються недосконалим законодавством, і якщо тут хтось і "провалюється", то це – держава. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення у руйнуванні навколишнього середовища, які висуваються проти ринку і приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок – до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності.

По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти – недостатня підстава для державного втручання. У випадку низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих – далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат «лікування» може виявитися гіршим від самої «хвороби».