Змістовий модуль 4. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

Основні етапи розвитку радянської господарської системи (1917-1991 рр.). Становлення адміністративно-командної системи та її теоритичне обгрунтування в українській економічній літературі 20-30х рр. Методологічні дискусії 20-30рр. Прийшовши до влади, революційний більшовицький уряд здійснив низку радикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Економічна політика, що її проводили на цьому етапі, дістала назву політики воєнного комунізму. Економічна політика воєнного комунізму означала воєнну диктатуру із широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:

1)націоналізація всіх підприємств;

2)запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

3)централізація розподілу сировини і готової продукції;

4)запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти;

5)заборона свободи торгівлі (листопад 1918р.), згортання грошового обігу;

6)запровадження карткової системи розподілу продуктів;

7)запровадження загальної трудової повинності;

8)мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом.

Важливим заходом „воєнного комунізму” була продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни мусили здавати всі „надлишки” продовольства. У промисловості „воєнний комунізм” означав суцільну націоналізацію із жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). В Україні послідовний перехід до політики „воєнного комунізму” розпочався із відновлення радянської влади на початку 1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів, транспорту, зв'язку, промисловості, передусім видобувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що найчастіше націоналізація відбувалася без належної підготовки й економічного обґрунтування, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, що залишалися без роботи, переїжджали до села. Ситуація в промисловості й транспорті ставала загрозливого. Діючи згідно з принципами „воєнного комунізму”, відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність і трудові мобілізації, па власний розсуд перекидаючи на великі підприємства, що працювали на війну, робітників із дрібних фабрик та заводів. 21 січня 1920 р. створено Українську трудову армію, що мала забезпечити виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн. людино-днів па різних промислових об'єктах. Але ці заходи замість позитивних результатів лише пришвидшували процес господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці 1920 р. виробництво чавуну становила близько 6%, а цукру - менш як 3 % від рівня 1913 р.).

Націоналізація (а, точніше, конфіскація), що проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максимально обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінських структур. Посиленій централізації відповідали адміністративні методи керівництва господарством, сувора регламентація діяльності господарських органів. У цей період тривав процес обмеження, а згодом -- майже цілковитого витіснення економічних методів управління і переходу до адміністративних методів. Таким чином, у період воєнного комунізму відбувся перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і розподілом — главкізму, який передбачав централізацію управління і безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ.

В українській економічній літературі з'являлися праці, в яких критикувалися економісти, що обстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Так, на сторінках часопису „Господарство України” були піддані критиці погляди Л. Н. Юровського на проблему плану в радянському господарстві, концепції В. П. Акуленка стосовно темпів і типів індустріалізації в СРСР, перспективного планування тощо. Критикуючи погляди В. П. Акуленка, редакція часопису „Господарство України” наголошувала, що „на сторінках радянських економічних журналів... класово-політична оцінка системи поглядів або навіть окремих положень критикованого автора є обов'язковою для кожного критика, який розкриває хибність теоретичних положень і поглядів, що розвиваються в критикованій статті. Тим паче це необхідно тоді, коли йдеться про актуальні питання нашого соціалістичного будівництва й економічної політики. Із запровадженням адміністративно-командних методів управління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, і наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років вона була зведена до викриття „антимарксистських” і „антинаукових” теорій. У грудні 1929 р. И. В. Сталін виступив із промовою на конференції аграріїв-марксистів. Ця промова Сталіна послугувала сигналом до розправи із багатьма економістами, які мали власну принципову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці. Автори праць, в яких ішлося про використання ринкових відносин у плануванні, оголошувалися буржуазними економістами. У країні були проведені господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економічної системи, ґрунтованої на командно-адміністративних методах управління економікою. У 1929 р. були прийняті партійно-урядові ухвали „Про заходи з упорядкування управління виробництвом і встановлення єдиноначальності” та „Про реорганізацію управління промисловістю”, а в 1930 р. — „Про кредитну реформу”, „Про податкову реформу” тощо. У 1931-1932 рр. додатково прийняли ухвали, що конкретизують заходи з управління промисловістю, кредитною системою і господарським розрахунком. На початку 1930-х років зросла кількість промислових наркоматів і главків, які були центрами оперативного керівництва підприємствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело до затвердження командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керівництва. Усе це зумовило виникнення адміністративно-командної системи управління економікою, формування якої розпочалося у процесі індустріалізації.

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проблему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бути створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення. Інший шлях - пришвидшення індустріалізації — базувався на перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держави. Перекачування засобів йшло різними каналами:

1) податки з населення;

2) внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського населення;

3) грошова емісія;

4) податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;

5) суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки.

Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додаткові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку природу радвлади. Такими джерелами були:

1) продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;

2) створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків золота і коштовностей);

3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту.

З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика „соціалістичної” індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору селян переміщали на новозбудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації послугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало 30% селянських господарств. Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспільнення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов виробництва і побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного господарства; 3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько 30 тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулення, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із родинами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Одним із наслідків стратегії „соціалістичного” очищення села став голодомор 1932-1933 років.

Одразу після визволення від фашистської окупації розпочинається відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову „Про невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації”. Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони становили лише 24 % із загальної суми і вочевидь не відповідали об'єктивним потребам республіки, адже матеріальні збитки України перевищували 40% загальних втрат СРСР. Попри героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише розпочалася.

Особливостями відбудовного періоду стали:

1) опора на внутрішні ресурси;

2) пріоритет у відновленні роботи важкої індустрії;

3) посилення ролі мобілізаційно-пропагандистських заходів(рухів передовиків, новаторів, соціалістичного змагання тощо);

4) використання позаекономічного примусу.

За цих умов відбудова промисловості була найважливішим завданням. У 1946-1950 роках на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88% капіталовкладень. Більшість виділених коштів спрямовувалася на відбудову Донбасу, що дало змогу у 1950 р. довести видобуток вугілля до 93% довоєнного рівня. Серед пріоритетних галузей народного господарства була електроенергетика, їй першочергово виділялися кошти, трудові й матеріальні ресурси, транспорт, у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а наприкінці п'ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни. За виплавкою чавуну та сталі наприкінці п'ятирічки Україна вийшла на рівень 93-95 % довоєнного виробництва. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора рази більше, ніж до війни. Значно повільнішою була відбудова сільського господарства. Ситуацію ще більше погіршувало те, що початок відбудови збігся із надзвичайно важким явищем —голодом 1946-1947 років. Сильна посуха впала па основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було куди скрутнішим, ніж в інших регіонах. Як найважливіше завдання повоєнного економічного відродження країни Радянська держава висунула впорядкування і зміцнення грошового обігу. Потрібно було провести грошову реформу. 14 грудня 1947 р. було прийнято постанову „Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі та промислові товари”. Паралельно розгортається колективізація. У 1950 р. примусовими методами було об'єднано в колгоспи 93% селянських господарств. Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнювалася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, а це, своєю чергою, стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їхніх сімей.

Таким чином, політичне і господарське керівництво СРСР у повоєнні роки обрало найскладніший і ресурсномісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не лише авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й був обмежений курсом па максимальне форсування важкої промисловості та ВПК за рахунок безпрецедентного пограбування села, стримання життєвого рівня населення, гальмування розвитку соціальної сфери, легкої та харчової промисловості. Реалізація та­кого курсу вимагала не просто масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій і водночас формального ухвалення цього курсу населенням країни.

Реформи 60-90-х років ХХ ст. як спроба вдосконалення радянської господарської системи. Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро бажав ліквідувати вади економіки й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки в цьому напряму спрямовувалися на вдосконалення аграрної політики, на розв'язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Переломними в цьому плані були вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС. Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості за податками за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Від середини 1950-х років сільське господарство, вперше за довгі роки, стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й надалі зростали до 1957-1958 років. Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва у 1954-1959 роках перевищували 7%. Хрущов та його керівництво низкою заходів намагаються поліпшити ситуацію в аграрному секторі, але це практично не дало позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США за виробництвом м'яса, масла, молока впродовж трьох-чотирьох років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, втім, не була забезпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості. В останні роки правління Хрущова, в роки семирічки (1959-1965) темпи розвитку радянського сільського господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність сільськогосподарського виробництва була низькою. Промислове виробництво впродовж „хрущовського” десятиліття розвивалося досить динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959-1965 рр. — на 8,8 %. В Україні, як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти і газу (нафти — у 4,6 рази, газу — вчетверо). Зростає й видобуток електроенергії як за рахунок теплових електростанцій, так і гідроелектростанцій Дніпровського каскаду. Економічна політика, що її провадило партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як активніше використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин. Але прорахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, на серйозну проблему перетворюється довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості. Проте реформа, народжена у надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, що стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем. Економічні важелі просто не могли стати визначальними за умов абсолютного панування командно-адміністративної системи. Раднаргоспи відносно підприємств практично залишалися тими самим міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, відтак, у 1950-х роках у процесі здійснення економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне — не ставилося завдання радикального реформування існуючого господарського механізму. У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв'язку з чим було випущено нові гроші. Не було виконано й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою — відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв'язанні господарських проблем. За кілька років стало зрозуміло, що це завдання не може бути розв'язане радянською економікою, адже економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.

Спроби лібералізації адміністративно-командної системи господарства в період „хрущовської відлиги”..”Косигінська” реформа(1965р), її суть та реалізація в Україні. У першій половині 1960-х років на шпальтах радянської періодики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму, розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній взяли участь вчені, працівники планових органів, робітники підприємств. Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Початок реформуванню радянської економіки поклали рішення березневого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа (названа „Косигінською” за ім'ям одного з її ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення й подальший розвиток господарського розрахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічні стимули та господарський розрахунок. Було вирішено ліквідувати раднаргоспи та повернутися до галузевого принципу управління. Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи планування й економічного стимулювання. У державному плануванні передбачалося передусім підвищити його науковий рівень шляхом запровадження прогресивних нормативів і балансових розрахунків, забезпечити тісний зв'язок його із науково-технічним прогресом. Крім того, передбачалося розглядати п'ятирічний план як основну форму державного планування розвитку народного господарства. Щоправда, в постанові зауважувалося, що можна конкретизувати й уточнювати завдання п'ятирічних планів по роках відповідно до змін, що відбуваються в економіці.

З метою розширення господарської самостійності підприємств передбачалося скорочення кількості обов'язкових директивних планових завдань, зокрема: обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенклатура продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі до бюджету та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень та впровадження виробничих потужностей; найважливіші завдання з упровадження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання. Передовсім було визнано за необхідне посилення ролі прибутку в підвищенні матеріальної зацікавленості підприємств працювати рентабельно, на принципах самоокупності. Із цією метою до суми показників, які доводили згори, включили загальну суму прибутку та рентабельність, що обчислювалася як відношення чистого доходу до вартості основних та оборотних фондів. Як основне фінансове джерело утворення фондів заохочення, в тому числі й на розвиток виробництва, також стає прибуток. При цьому частку прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, ставили в залежність від ефективності використання основних та оборотних фондів, збільшення обсягу реалізованої продукції, підвищення рентабельності виробництва та якості продукції. Нарешті, обмежувалося централізоване („безкоштовне”) фінансування капітальних вкладень, передбачалося впровадження довготермінового кредитування. У процесі економічної дискусії висловлювалися пропозиції щодо відмови від планування фонду заробітної плати, бо в ньому вбачали одне із джерел підвищення ефективності господарської діяльності підприємств. Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Згідно із рішенням березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було вжито низку заходів, спрямованих на виправлення ситуації в аграрному секторі. Передусім, було підвищено закупівельні ціпи із таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків від продажу продукції державі. Роздрібні ціни мали зберігатися на попередньому рівні, а різниця — покриватися за рахунок державного бюджету. Важливою причиною відставання сільського господарства був його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських машин та добрив. В Україні впродовж 1966-1970 років тракторів побільшало на 22 %, комбайнів — на 42 %, а застосування мінеральних добрив — майже вдвічі. Не менш важливою вадою була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийнято рішення про її посилення. Положення реформи втілювалися в життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв'язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпеченим матеріально, а підвищення самостійності підприємств — несумісним із повноваженнями міністерств та відомств, директивним плануванням та наявною системою ціноутворення. Численні суперечності реформи можна було б усунути, поетапно просуваючись до ринку. Одначе це було неможливо через політико-ідеологічні причини.

Починаючи від 1970-х років темпи економічного зростання почали знижуватися. Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу. До середини 1970-х років далися взнаки помилки радянського керівництва в соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було зосереджено лише 10% основних виробничих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочергових потреб людини. Основна частина промислового потенціалу припадала па важку індустрію, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж, у зв'язку з падінням народжуваності кількість зайнятих у народному господарстві не збільшувалася, а відтак зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Отже, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природних ресурсів і зменшенням народжуваності. Ці питання розглядали передусім, як необхідність розв'язання теоретичних проблем політичної економії соціалізму та практичне застосування їх у господарській практиці, наголошуючи нагальність посилення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та ін.). У межах дискусії щодо вдосконалення господарського механізму сформувалися певні точки зору, які базувалися на теоретичних узагальненнях місця та ролі товарно-грошових відносин за соціалізму. Але такий підхід мав чимало обмежень, певне подолання яких у теоретичному плані відбулося лише наприкінці 1980-х років. Вважалося, що економічні перетворення ринкового типу можливі за умов повного (або майже повного) одержавления економіки. Адже всі теоретичні дискусії 1960-х - першої половини 1980-х років щодо проблем соціалістичної власності залишалися на позиціях визнання державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва як основи соціалістичної економіки, розглядаючи її як „фундаментальну економічну сутність соціалізму”. Тому генеральним напрямом удосконалення господарського механізму в цей період став пошук шляхів створення такої господарської системи, яка б забезпечувала зростання ефективності планової економіки за збереження її основи — загальнонародної (державної) власності. В 1970-ті роки з'явилися й інші моделі вдосконалення господарського механізму, ґрунтовані на принципах збереження і навіть посилення директивних методів господарювання. Прихильники такого підходу орієнтувалися на активне використання економіко-математичних методів оптимізації економічних процесів та ЕВМ, запровадження у практику різноманітних автоматизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизованих систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі — й усього народного господарства, а також активізації „людського фактору”. Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її вдосконалення, виправлення певних „деформацій”; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспроможний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки сягали 10 млрд. крб. щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнтувався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та вільним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху — прийняття законів „Про індивідуальну трудову діяльність” (1986 р.) та „Про кооперацію” (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соціалістичної економіки. Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром). Створення Держагропрому, який об'єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гостроту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостій­ність колгоспів та радгоспів. Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіна („500 днів”). Зрештою, Верховна Рада СРСР затвердила „Основні напрямки стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки”, втім ця програма не мала під собою твердого ґрунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, безсистемна перебудова призвела до невідворотного розвалу радянської економіки та розпаду СРСР.