Змістовий модуль 2. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Реформа 1861р. та 1848р. та їх вплив на господарство України. Українська економічна думка про необхідність та труднощі реформування національного господарства. У середині XIX ст. Російська імперія знаходилася у стані глибокої політичної та економічної кризи. Поразка у Кримській війні 1854-1855 рр. продемонструвала економічну та військову відсталість Росії у порівнянні з високорозвиненими Англією та Францією, де відбувся промисловий переворот та домінувало приватне підприємництво.

Про рівень відсталості кріпосницького способу виробництва свідчить той факт, що продуктивність праці селянина-кріпака в російській імперії у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського фермера у 1750 р. та селянина у державах Центральної Європи у 1800 р.

Кримська війна найбільше позначилась на становищі українських земель імперії, що були їй повним джерелом матеріальних і людських ресурсів. Про зростання соціальної напруги в Україні свідчить розгортання антикріпосницького селянського руху в 1855 р., який охопив 422 села Київської губернії та отримав назву «Київської козаччини». У 1856 р. вибухнуло нове заворушення селянства, викликане чутками про царський указ, за яким тим, хто бажає переселитися до Криму, даватимуть землю і волю. «Похід у Таврію по волю», що охопив понад 600 сіл Катеринославської та Херсонської губерній, як і селянські заворушення на Київщині, були жорстоко придушені царизмом.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про звільнення селян. Основні засади селянської реформи були викладені у «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності», «Положенні про викуп селянами їх садибта польових угідь» та у чотирьох Положеннях для окремих місцевостей, з яких України стосувалися перші три:

- для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній;

- для губерній «малоросійських» — Чернігівської, Полтавської і частини Харківської;

- для південно-західних губерній — Київської, Подільської, Волинської.

Загальне Положення оголошувало селян вільними людьми що здобували найважливіші економічні права: право на купівлю нерухомості, право займатися торгівлею і промислом та іншим приватним підприємництвом. Ліквідація особистої залежності селянства передбачала й надання деяких громадянських прав та свобод, зокрема право на селянське самоврядування (обирати на сільських сходах сільських старост і збирачів податків).

У той же чає громадянські права звільнених селян були обмеженими. А саме:

1. Селянин продовжував виконувати панщину і сплачувати оброк та перебувати під опікою поміщика. Залишалось також чинним впродовж цього часу принизливе для селянства покарання різками.

2. Поміщики залишили за собою право власності на землю. Водночас землевласники за встановлені повинності зобов'язувалися надати в постійні користування селян «садибну осілість» та певний наділ польової землі й інших угідь. Розмір наділів і види повинностей визначалися уставними грамотами, що укладалися з сільською громадою. На підготовку та запровадження умов уставних грамот відводилося два роки, протягом яких селянин фактично продовжували виконувати кріпосні повинності.

3. Після укладення уставних грамот селяни, отримавши в користування садибу й польовий наділ, ставали тимчасово зобов'язаними, тобто повинні були виконувати панщину або платити оброк до повного викупу землі у поміщика. (грошова оплата за польовий наділ на Правобережжі та Лівобережній Україні коливалася від 1,4 до 2,8 крб., а розмір річної панщини — від 12 до 29 днів за десятину).

4. Селяни отримали право вільного викупу садиби, проте процедура викупу польового наділу передбачала згоду поміщика. Поміщики нерідко вдавалися до хитрощів, залишаючи собі кращі землі, а гірші продавали за завищеними цінами. Особливо потерпіли під таких зловживань селяни Лівобережжя та Південної України. У результаті реформи селяни отримали у своє розпорядження менше землі, ніж мали у користуванні до 1861 р. Особливо ця різниця була значною у порівнянні з російськими провінціями. Так, якщо селяни російської Півночі втратили 10% своїх колишніх наділів, то українські селяни Лівобережжя та Півдня — 30%.

Загальна вартість землі, яку отримали селяни, що за дореволюційними цінами становила 128 млн крб., була оцінена після реформи сумою 166,8 млн крб. Та, враховуючи вищеокреслені умови викупу, селянство повинно було сплатити 503 млн крб. До початку 1907 р., коли було припинено стягнення викупних платежів, українські селяни спромоглися сплатити лише 382 млн крб.

Отже, селянська реформа 1861 р., здійснювана імперським режимом, який опирався значною мірою на впливових поміщиків, не зуміла кардинально змінити соціально-економічний устрій того часу. На відміну від провідних західноєвропейських держав, де домінантний вплив на економіку та політику мало приватне підприємництво, у самодержавній Росії збереглося велике поміщицьке землеволодіння із викупними платежами та напівкріпосницькою залежністю селянства, що гальмувало розвиток капіталістичної економіки та прирікало Російську імперію на подальше відставання.

Позитивним наслідком аграрної реформи 1861р. було те, що вона призвела до поступової руйнації економічних підвалин патріархального укладу життя селян. Переважно натуральне за способом виробництва селянське господарство трансформувалося у дрібнотоварне. Повільним та неухильним був процес розвитку селянського приватновласницького землекорис­тування.

Реформа поглибила диференціацію селянських господарств. Заможні селяни, викупивши свої наділи за посередництва Селянського поземельного банку, спромоглися придбати значну частину поміщицьких земель. Впродовж 1863-1897 рр. поміщики продали 2921,5 тис. десятин землі, що дорівнювало майже третині загальної площі усіх панських маєтків в Україні. Завдяки кредитам Селянського поземельного банку селяни дев'яти українських губерній купили понад 1 млн десятин землі, тобто майже 25% усієї придбаної ними у приватну власність.

Важливим чинником, який визначив напрям соціально економічного розвитку західноукраїнських земель, була реформа 1848 року. Вона скасувала феодальні повинності селян, піднесла їхній юридичний статус та політичні права, але не полегшила економічного становища. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані землі, а безпрецедентний визиск селян під час викупу землі та упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село у безвихідь.

У цісарському патенті 16 квітня 1848 р. про скасування феодальних повинностей селян Галичини проголошувалося недоторканим право селян на користування сервітутами (лісами, пасовищами, водоймами) за умови відповідної плати за нього, передбаченої добровільною угодою з паном. Фактично ж землевласники зберегли за собою право володіння сервітутами. Селянин змушений був платити будь-яку призначену поміщиком ціну, щоби заготовити собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Прагнучи домогтися справедливості, тисячі селян зверталися до судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли 30 тисяч. Результати цих процесів переконливо показують, кого захищала судова влада на місцях.

Зберігалося і надалі велике поміщицьке землеволодіння, частка якого становила понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики.

Досить помітною була частка великих землевласників-євреїв. Існувала також невелика група поміщиків-українців. Так, Герш Аледлас із села Золота Слобода Бережанського повіту мав 2526 моргів, Рудольф Галт в с Кутківці Тернопільського повіту — 2820. Великі єврейські маєтки були і в інших повітах. За даними Івана Франка, у 1890 р. в Галичині було 587 поміщиків-євреїв, яким належало понад 18% усіх поміщицьких земель.

Українські земельні власники мали володіння набагато скромніші, кілька сот або десятків моргів. Так, у Тлумацькому повіті Єген Василькевич володів 669 моргами, Пилип і Григорій Шкляри — 470, Кіндрат, Семен і Софія Кальби із с.Мазовивка Підгаєцького повіту мали 842 морги.

Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Загалом господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, на Буковині — 85%, у Закарпатті — 73%. Внаслідок реформи поміщики зберегли свої панівні економічні і політичні позиції, що стало серйозною перешкодою для економічного розвитку, сприяло збереженню відробіткової системи. Великого поширення набули відробітки за відсотки, які сплачували за борг взятого до «нового врожаю» збіжжя, за «порцію» — певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського закону тощо.

Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний.

Представники ліберального дворянства – В.Каразін, А.Скальковський, Д.Журавський, Д.Струков – виступали за збереження великого поміщи­цького господарства з умовою його поступового перетво­рення на капіталістичне шляхом продажу частини поміщицьких земель або дов­гострокової оренди; заміну праці кріпаків вільнонайманою пра­цею, обмеження зловживань поміщиків.

Промисловий переворот та індустріалізація на українських землях під владою Росії та Австрії. Економічна думка другої половини 19- поч. 20 ст. Унікальність промислового перевороту в Росії та переважній частині українських земель, що були важливою її складовою, полягала у домінантній ролі держави, а не приватного капіталу, як це було на Заході.

60-80-ті роки стали періодом завершення промислового перевороту у підросійській Україні. Модернізація промисловості, подібно до інших держав, розпочалася із залізничного будівництва. Перша залізниця з'єднала Одесу з Балтою. Впродовж 1866-1871 рр. їі було продовжено, з одного боку, на схід до Кременчука, а з другого — на північ до Києва та Москви.

Будівництво цієї залізниці, як і залізничних шляхів, збудованих згодом, було зумовлене необхідністю поєднати великі економічні центри Російської імперії з Україною та Чорним морем для нарощення вивозу зерна та іншої сільськогосподарської продукції, а також вугілля і залізної руди. До Першої світової війни у підросійській Україні було збудовано понад 16 тис. км залізниць (2,9 км на 100 кв. Км 3,7 км на 10 тис. мешканців).

Нарощення потужностей залізничних комунікацій прискорило процес інтеграції української економіки в імперську систему та зумовило зростання попиту на вугілля й метал.

Починаючи з 70-х та особливо впродовж 90-х років, у донецькому басейні спостерігається стрімкий розвиток вугільної, металургійної та машинобудівної галузі. Темпи промислового росту Донбасу та Криворіжжя були вражаючими не тільки для Російської імперії, але й для світової практики.

Видобуток вугілля у цьому регіоні впродовж 70-90-х років зріс більш як на 1000% та досяг майже 70% усього загальноросійського вуглевидобутку. Наприкінці 90-х років близько 94% акцій вугільних підприємств Донбасу належали французьким та бельгійським інвесторам, які вклали у розвиток копалень понад 90 млн руб. Разом із зростанням кількості вугільних копалень зростає число робітництва: у 1885 р. у вугледобуванні було зайнято 32 тис. робітників, у 1900 р. - 82 тис, а у 1913 р. - 168 тис. Промисловий переворот у цій галузі супроводжувався і впровадженням нових технічних засобів та застосуванням парових машин.

У 80-х роках центр залізорудної промисловості Російської імперії перемістився з Уралу в Україну. Будівництво Катерининської залізниці у 1880-1884 рр., що поєднала Донецький басейн із Криворізьким, підготувало ґрунт для стрімкого зростання гірничорудної та металургійної промисловості.

Протекціонізм російського уряду, який купував готову продукцію за завищеними цінами при одночасному запровадженні високого увізного мита, заохочував щедрі іноземні інвестиції у металургію. Яскравим прикладом надзвичайно високих темпів розбудови металургійного виробництва стало виникнення у долин і ріки Кальміус одночасно з металургійним заводом заводського висілку Юзівка (зараз Донецьк), заснованих англійським техніком металургом Джеймсом Юзом. На межі ХІХ-ХХ ст. у Катери­нославській та Херсонській губерніях налічувалось уже 17 великих металургійних підприємств, навколо яких повстають великі індустріальні центри.

Прогресивна динаміка розвитку вугільної, гірничорудної промисловості та металургії в Україні тривала аж до початку Першої світової війни. Згідно із статистикою 1913 року Україна давала 75% загальноросійського видобутку залізної руди, 70% — вугілля, 68% — виплавки чавуну, 58% — сталі.

Українська економіка у 1913 р. забезпечувала 70% сировинних продуктів імперії, у той час як її частка у виробництві готової продукції становила лише 15%. Дискримінаційною для українського господарства була імперська політика ціноутворення, суть якої полягала у штучному завищенні цін на готові товари, вироблені у Росії, при одночасному їх заниженні на українську сировину.

Промисловий переворот та розгортання індустріалізації у другій половині XIX — на поч. XX ст. зумовили модернізацію традиційної для України харчової промисловості. Характерною ознакою цього процесу в цукроварінні, яке було зосереджене в основному на Київщині, Поділлі, у Харківській та Чернігівській губерніях, стала інтенсифікація виробництва. Технічний прогрес зумовив зменшення кількості цукрових заводів із 240 у 1863 р. до 153 у 1895 р., у той час як обсяг виробництва цукру в Україні зріс за цей період майже у 14 разів, а кількість працюючих у цій галузі подвоїлась.

Промисловий переворот заторкнув й інші галузі харчової промисловості. На початку XX ст. в Україні працювало понад 400 спиртових заводів, що продукували щорічно понад 18 млн відер горілки.

Загалом на межі ХІХ-ХХ ст. українська харчова промис­ловість посідала чільне місце у загальноімперському господарстві. Вона виробляла 84% цукру, 40% тютюну та 30% борошна.

Реформа 1848 р. створила певні умови і для розвитку промисловості на західноукраїнських землях, але цягалузь народного господарства розвивалася сповільненими темпами, спричинених низкою факторів:

- конку­ренція з боку високоіндустріалізованих західних провінцій,

- несприятлива політика австрійського уряду,

- обмеженість внутрішнього ринку, брак капіталів, що обертався більше у торгівлі та лихварстві тощо.

На рубежі віків у промисловості краю було зайнято лише 10% населення. В останній чверті XIX визначилися основні напрями розвитку фабрично-заводської промисловості на за­хідноукраїнських землях: нафтодобувна, харчова, лісова та деревообробна.

Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині з середини XIX століття. Поступово відбувався перехід до буріння за допомогою парових машин. У 80-х роках перейшли до глибинного буріння, що різко підвищило нафтовидобуток. Так, якщо у 1870 році видобуто 20 тис. тонн нафти, у 1900 році — понад 325 тис. тонн, то в 1909 році — понад 2 млн 50 тис. тонн. Нафтові промисли зосереджувались в районі Борислава та Дрогобича і фінансувалися переважно австрійським та англійським капіталом. До початку Першої світової війни вони давали близько 5% світового видобутку нафти.

На Закарпатті іноземний капітал переважав у лісохімічній промисловості. Так, фірма «Клотільда» за участю австрійських, угорських, швейцарських і французьких інвенстицій спорудила в 1868 р. у Великому Бичкові лісохімзавод, який випустив у 1914 р. валової продукції на 4 млн 300 тис. крон.

Значного розвитку набула харчова промисловість, що була представлена насамперед борошномельними підприємствами, які функціонували майже в кожному місті. У великих містах їх було, як правило, декілька. Так, на початку XX ст. у Львові, Бродах, Коломиї діяло 6 млинів, Тернополі і Самборі — 5, Перемишлі і Золочеві — 2. Більшість млинів були оснащені паровими двигунами. На території Північної Буковини переважали водяні млини.

У 1910 році на території Східної Галичини діяло 14 пивзаводи (850 робітників). Однією із найбільших була львівська пивоварня, яка давала у рік 200 тис. гл. пива.

У 1913 р. у Східній Галичині почав діяти цукровий завод у Ходорові.

Розвивалася і тютюнова промисловість. На фабриках у Винниках і Монастириськах в 1910 році працювало 2,7 тис. чоловік. Фабрика в Заболотові Снятинського повіту виготовяла в рік 10 мли цигарок. Сировину сюди доставляли з Куби, Бразилії та інших країн.

Паперова промисловість була зосереджена у Львові, Сасові, Чернівцях. Сасівська фабрика виготовляла в рік 10 тис. ц різного паперу вартістю 500 тис. гульденів.

Ціла низка галузей промисловості, зокрема, текстильна, шкіря­на, скляна, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, занепадала.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чоловік, з них власне промислові робітники становили лише 60 тис. Вони працювали на 700 фабрично-заводських, переважно дрібних, підприємствах. Решта — близько 240 тис. робітників — працювали на кустарних промислах, у ремісничих майстернях і вдома.

У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму стояв видатний український мислитель Μ.Драгоманов (1841-1895), значна частина наукового доробку якого присвячена суспі­льно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її ан­тинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітни­чим громадам, а земля й результати сільськогосподарського ви­робництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.

До революційно-демократич­ного напряму відносять суспільних діячів західно­українських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та ін.

Навроцький В. (1847–1882) – відомий економіст-статистик, був пер­шим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння на­роду в період утвердження тут капіталізму. Добре обізнаний з політичною економією За­ходу, він широко користувався в своєму аналізі економічними кате­горіями, теоріями трудової вартості і земельної ренти. Він простежує процес май­нової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концен­трацію землі в руках великих власників, гостро критикує “пропінацію” – монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв, викриває колонізаторський характер австрійсь­кої податкової системи і пропонує запровадження прогресивного прибут­кового податку.

Терлецький О. (1850–1902) – відомий учений і громадсь­кий діяч – основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрно­му питанню. Розв’язати його Терлецький уважав за можливе ре­волюційним шляхом, а поки що пропонував створювати госпо­дарства, засновані на громадській власності на землю.

Павлик М. (1853–1915) – відомий громадсько-політич­ний діяч Галичини. Головну увагу в своїх працях приділяв питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре, як і Терлецький, пов’язував із соціалізмом, основу якого становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, вважав пе­рехід до соціалізму еволюційним процесом, хоч і не ви­ключав революційної боротьби.

Франко І. (1856–1916) – видатний український письменник, мислитель, громадський діяч. Основні праці – “Земельна вла­сність у Галичині” (1897), “Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині” (1897). Значне місце в його науковій спадщині належить економічним питанням. Франко під­креслював, що “наука економії (господарки народної)... безперечно найважливіша з усіх наук”. Франко був популяризатором класичної економі­чної теорії. Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках само­освіти, підготував “невеличкий елемен­тарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”, переклав українською мовою 24-й розділ І тому “Капіталу”. Проте аналіз катего­рій політичної економії в нього підпорядковано іншим завдан­ням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних проблем і необхідності їх розв’язання. Франко вважав, що розвиток суспільства прямує “від капіталізму до соціалізму”, шляхи переходу до якого пов’язував тіль­ки з еволюційним поступом.

Політична економія як самостійна дисципліна починає викладатись в університетах Росії та України (Московському, Казанському, Харківському) у 1803–1804 pp., що стало поштовхом до створен­ня лекційних курсів та розгляду проблем економічної теорії університетськими науковцями. Професор політичної еконо­мії Харківського університету Τ.Степанов (1795–1847) розробив один з перших курсів політичної економії, широко й творчо використовуючи надбання світової економічної науки, насамперед теорію Сміта і Рікардо.

Прихильником класичної політичної економії був про­фесор Київського університету І. Вернадський (1821–1884). У “Нарисі історії політичної економії” (1858) він формулює завдання політичної економії як відкриття “природних законів господарства”, що не підпорядковані сваволі влади. Аналіз економічних шкіл, їхню класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнання ними вільної конкуренції чи державного втручання. Він заперечував втручання держави в економічне життя, вважав помилковими ідеї соціалізму, а їх появу пов’язував з процесом зубожіння пролетаріату. Засад класичної політичної економії до­тримувався й професор Харківського університету Г. Цехановецький, який особливо високо цінував твори Дж.С.Мілля.

Професор Київського університету М. Зібер був прихильником теорії трудової вартості і попу­ляризатором економічного вчення Маркса, розгля­даючи його як розвиток класичної теорії, проте не поділяв його поглядів на не­минучість революційного перетворення суспільства.

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор і рек­тор Київського університету, критично ставився до ідей класичної школи політичної еко­номії. Він став фундатором Київської психологічної школи, розробляв психологічну теорію цінності і визначив цінність як “корисність”, величина якої залежить від попиту та пропонування. Ідеї психологічної школи розвивав учень Бунге професор Ки­ївського університету Д. Піхно. Основи ціни та цінності він вбачав у потребах людей, які й зумовлюють попит. Найвідомішими представ­никами суб’єктивно-психологічного напряму були Р. Орженцький (“Кори­сність і ціна. Політико-економічний нарис”, 1895) та професор Київського університету О. Білімович (“До питання про розцінку господарських благ”, 1914), якіне лише сприйняли ідеї маржиналізму, а й спробували розвинути їх.

Праці ряду українських економістів стали визначним внеском у розвиток світової економічної науки.

Подолинський Сергій Андрійович (1850–1891) – видатний український учений, громадський діяч, який написав ряд праць з питань економіки. Найвидатнішим його твором, що знаменував справжній про­рив у світовій науці, стала стаття “Праця людини і її відношення до розподілу енергії” (1880). У ній Подолинський розробив енергетичну теорію ор­ганічного життя. Він проаналізував розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, дав нове природничо-наукове визначення праці як діяльності, що збільшує енергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосе­реднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. Подолинський вважав, що позбавити людство від розтрати природних ресур­сів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише со­ціалізм.

Туган-Барановський Михайло Іванович (1865–1919) – учений-економіст зі світовим ім’ям, професор Санкт-Петербурзького та Київського університетів. Основні праці – “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890), “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), “Соціальна теорія розподілу” (1913), “Соціалізм як позитивне вчення” (1918), “Соціальні основи кооперації” (1919).

За своїми поглядами Туган-Барановський не був вузьким послідовником певної школи. Свою теоретичну діяльність він розпочав як марксист, проте згодом став на позиції лібералізму і реформізму. Вже перша його праця “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890) являла блискучий порівняльний аналіз теорій цінності класичної та австрійської шкіл. У ній Туган-Барановський визначає можли­вість синтезу двох підходів (паралельно він був здійснений Маршаллом у “Принципах економікс”, 1890). Він доводить, що “граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям”.

Всесвітньо відомою стала праця Туган-Барановського “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), в якій він досліджує закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, започатковує власну теорію криз і піддає сумніву правильність висновків К.Маркса щодо пояснення причин економічного циклу. Він звернув увагу на тісний зв’язок між зміною цін на “капітальні блага” (засоби виробництва) і кумулятивним процесом вивільнення грошового капіталу, котрий спрямовується або на інвестиції, або на заощадження. Саме диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, які виробляють засоби виробництва, становлять основну причину циклічних коливань. Тим самим він поклав початок сучасній інвестиційній теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанства про заощадження та інвестиції як вихідний внутрішній імпульс усього механізму циклічних коливань, визначив функціональний взаємозв’язок основних чинників економічної активності, втілений Кейнсом у його мультиплікаторі.

Загальновизнаним у світо­вій економічній науці є внесок Туган-Барановського в роз­робку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. Його концепція соціалізму була близькою до соціал-реформістської. Він не лише заперечував революційне насильство як засіб досягнення соціалізму, але й попереджав про безпеку встановлення державного соціалізму: вади надмірної централізації можуть призвести до обмеження особистої свободи, бюрократизації управління, регресу. Особливо він наголошував на негативних наслідках націоналізації землі для селянства. У праці “Соціальні основи кооперації” Туган-Барановський досліджує історичну еволюцію кооперативних ідей та кооперації у різних країнах, формулює ряд теоретичних висновків та передбачень, наукову обґрунтованість яких підтвердив досвід розвитку світового кооперативного руху. Туган-Барановському належить перший україномовний підручник з політичної економії (1919).

Слуцький Євген Євгенович (1880–1948) – видатний український економіст-математик світової слави. Основні праці – “До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915), “Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад еконо­міки” (1926) – були видані на Заході, виявивши неабиякий вплив на розвиток світової економічної думки.

Вже студентська наукова робота Слуцького “Теорія граничної корисності” (400 стор. машинопису) була відзначена у 1910 р. золотою медаллю Київського університету. Знаменитим дослідженням Слуцького стала праця “До теорії збалансованого бюджету споживача”, яка в методологічному відношенні ґрунтується на концепції гра­ничної корисності. Але паралельно з Парето та Еджвортом Слуцький обґрунтував ординалістську версію поведінки споживача. Цю працю вважають початком економіко-математичних до­сліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функціями корисності, попиту, рухом цін та доходу.

Посилаючись на поняття корисності Парето, він показав його обмеженість і розвинув власне розуміння функції корис­ності: корисність будь-якого поєднання благ є величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда. Слуцький визначає рівновагу споживача як стан, за якого корисність бюджету має однакову або найбільшу величи­ну серед усіх найближчих до нього станів. Рівновага є стійкою, якщо будь-яке відхилення зменшуватиме корисність, і нестійкою у протилежному випадку.

Слуцький виділив блага двох видів: насичуючі, – гранична корисність яких спадає зі збільшенням їх кількості, та ненасичуючі, – гранична корисність яких за тих самих умов зростає. Він сформулював закон попиту: 1. Попит на благо, відносно необхідне, завжди нормальний, тобто зменшується, якщо ціни на нього зростають, і збільшується, якщо ціни падають. 2. Попит на благо, відносно не необхідне, може в деяких випадках бути анормальним, тобто збільшуватися зі зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням.

Для визначення впливу зміни ціни блага на його споживання важливе значення мало розмежування ефектів заміни та доходу. Використовуючи кардиналістську функцію корисності, Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни й алгебраїчно обґрунтував дію обох ефектів для малих змін ціни методом граничного аналізу. Витончений математичний аналіз граничного приросту попиту за зміни ціни з виділенням ефекту заміни і ефекту доходу увійшов у світову економічну науку у вигляді відомого рівняння(тотожності) Слуцького: .

Досліджені ефекти заміни та доходу (ефект Слуцького – Хікса) стали фундаментальними в мікроекономіці, вони мали не тільки визначне теоретичне, а й практичне значення для подальшої розробки проблем споживчого попиту, визначення уподобань та черговості задоволення потреб, цінової та перехресної еластичності попиту.

Дослідження Слуцького привернуло увагу зарубіжних еко­номістів лише у 30-х роках. Лауреат Нобелівської премії Дж. Хікс визнавав першість Слуцького – першого економіста, який зробив значний крок вперед порівняно з неокласиками. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апа­ратом широко використано і в працях інших зарубіжних економістів – Р. Аллена, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.

Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки – праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Столипінська аграрна реформа та її реалізація в Україні. В умовах першої російської революції 1905 — 1907 рр. Царський уряд намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено Петра Столипіна. Він був противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, активно боровся з національно-визвольними рухами, особливо українським.

Урядова політика Столипіна містила рефор­маторську частину, основу якої складала нова аграрна політика. Столипін хотів створити на селі міцну групу заможних господарів, які були б опозицією проти соціалістичних ідей. Головне гальмо у розвитку сільського господарства він вбачав в общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними.

Уряд вирішив перейти від політики захисту общинного землеволодіння до політики його ліквідації. Спеціальна комісія під керівництвом Столипіна розробила проект указу про закріплення землі у приватну власність і вихід з общини. Після обговорення проекту Радою Міністрів цар 9 листопада 1906 р видав указ «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування”. Перша стаття указу дозволяла закріплювати у приватну власністьусі ділянки общинної землі, що перебувала у користуванні селян. Закріпивши надільну землю в приватну власність, господар мам право вимагати об'єднання його земельних ділянок в одну хутір чи відруб.

Позитивні сторони реформи:

1) сприяння розвитку ринкових відносин у сільському господарстві;

2) ріст використання найманої праці;

3) розширення застосування сільгоспмашин, запровадження прогресивних сівозмін.

Суперечності Столипінської аграрної реформи:

1) столипінська реформа залишала недоторканими владні прерогативи російського монарха і поміщицьке землеволодіння;

2) невирішеною залишалася проблема фінансування реформи;

3) уряд всіляко підтримуван поміщицькі господарства, усував їх імовірних конкурентів в особі заможного селянина.

Про підсумки реалізації цієї реформи можна говорити, проаналізувавши статистичні дані. В цілому за період з 1907 по 1915 рр. вийшли з громад та закріпили свої землі 2 млн 478 тис. домовласників. Загалом вони становили 26% всього селянства імперії. Наведена цифра свідчить про те, що попри певний поступ капіталістичних відносин у сільському господарстві після реформи все ж переважали напівкріпосницькі відносини.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П.Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права виділяти селянам вигідні кредити на закуп землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбання її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи - переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі.

З України до східних районів Росії за 1906-1912 роки переселилося близько 1 млн чоловік, з них більш як одна третина становили вихідці з малоземельних Полтавської і Чернігівської губерній. В 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн українців.

Національний господарський рух другої половини XIX — початку XX ст. як феномен відродження української господарської традиції. Найпершою в Україні постала споживча кооперація. За свідченням відомого етнографа XIX ст. Федора Щербини, вже у 1863 р. в одному з сіл Сорокського повіту Полтавської губернії відчинилася перша кооперативна бакалійна крамниця, яка, проте, незабаром припинила свою діяльність за браком коштів. Споживчі товариства виникають спочатку у містах, а згодом поширюють свій вплив на село. Перше товариство, яке власне започаткувало споживчу кооперацію в усій Російській імперії, було зареєстроване 6 жовтня 1866 р. в Харкові. Ініціаторами його створення були члени харківської громади - професори університету Бекетов й Гордієнко та Брильянтів, а активними членами споживчого товариства і ідейними репрезентантами кооперації — М.Баллін та В.Козлов.

Становленню київського споживчого товариства, яке з'явилося у 1869 р., чимало посприяв молодий вчений-політеконом, активний член київської громади, близький сподвижник М.Драгоманова Микола Зібер. Такі товариства у 60-х рр. почали діяти в Одесі (1867), Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві (1868), Чернігові, Єлизаветграді, Куп'янську, Ізюмі, Балті (1869), поширюючи свій пилив на повітові містечка. У цей період в Україні діяло 20 споживчих товариств з 63 в Російській імперії. їх створювали подібні М.Зіберу діячі.

Пожвавлення кооперативного руху в Україні, яке виявилося у кількісному збільшенні сільських споживчих товариств упродовж 1906-1916 рр., стало вислідом політичних зрушень. Уряд під тиском революційного руху видав цілу низку законів, які сприяли розвитку кооперації. Активізується діяльність земств, що влаштовували господарські виставки, курси лекцій, поширювали літературу. Зокрема, перші курси споживчої кооперації відбулися у с.Дзендзелівці Уманського повіту з 1 по 15 червня 1910 р Помітний вплив на розвиток кооперації справила і Столипінськ.і аграрна реформа. Селянин-власник, який господарював на своїй землі, ставав юридичною особою, ніс персональну відповідальність за кооперативні справи.

Українська кооперація не мала б такого поширення у ті часи без ініціативної участі національно свідомої інтелігенції. На початку XX ст. в українському кооперативному русі працювали В.М.Доманицький, Й.В.Юркевич, М.М.Стасюк, І.А.Волошинов ський, К.Мацієвич, О.Степаненко, М.В.Порш, Х.А.Барановський, Д.В.Коліух та багато інших.

Майже одночасно з споживчими товариствами почали з'яв лятися і кредитні. Відомий дослідник українського кооперативного руху Ілля Витанович починає родовід кредитної кооперації і.і виникнення ощадно-позичкового товариство ремісників в Одесі у 1862 р.