Другий –ХІ-ХV ст. –період зрілості –розвиток міст і товарного господарства, феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації

Третій –ХVІ –перша половина ХVІІІ ст. –період зародження ринкових форм виробництва, з’явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Ці періоди називають раннім, розвинутим та пізнім феодалізмом.

Проте, незважаючи на приведену періодизацію, це питання на загальноосвітньому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європита Азії не був одночасним.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V-ІХ ст.), що було створено германськими племенами на території Півнвчної Ганнії (сучасної Франції), а з VІІІ ст. започатковано над більшою частиною Західної Європи. Цей прцес відбувався через селянську громаду. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою, на рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив від батька до сина (а з VІ ст. –і до дочки) і був їх власністю. Так поступово формувався аллод –повністю незалежне спадкове володіння землею. Ця власність вільно відчужувалась, заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалась без дозволу громади.

У VІІІ-ІХ ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив прцес створення феодального господарства. Карл Мартел (714-751 рр.) –правитель Франкської держави –провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування – бенефіції –за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові.

Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювались, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньору свого батька.

Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Крім того важливим були й чисто психологічні причини: характер стосунків, що склалися між васалом та сеньйором. Як свідчать сучасники, васали були вірними та відданими своєму сеньйору.

Відданість цінилась дорого, і бенефіцій все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву лен або феод, а її власник – феодал, звідки і назва суспільно-економічної системи –феодальна.

Одночасно із зростанням великого землеволодіння формувалося феодально-залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація –подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VІІІ-ІХ ст. нівелювалися майновий і соціальний статус різних категорій залежного селянства. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченістю землею, обов’язками щодо землевласника.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду (династія утвердилася 751 р.). Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов’язана знайти собі сеньйора. Посади намісників стали спадковими.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних віднеосин забезпечувати всі потреби феодала. Орні землі феодального маєтку ділились на дві частини: панські (домен) та селянські.

Отже, протягом V-ІХ ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснив маєток-сеньйорія. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими.

Феодальні форми господарства та їх висвітлення у „Салічній правді” та „Капітулярії про вілли”.Економічні погляди Ф.Аквінського. В епоху середньовіччя основу економіки становило натуральне господарство та ремісництво, розвиток торгівлі був незначним. Інтелектуальне життя було підпорядковане релігії. Основні твори і документи цього періоду – це збірки законів і правил, а також релігійні трактати. Найвідомішими законодавчими пам’ятками раннього середньовіччя є “Салічна правда”, “Капітулярій про вілли” (V та ІХ ст., держава франків).

Салічна правда, як і інші подібні до неї германські «варварські правди» не являє собою систематизованого зводу законів або кодексу, який має охоплювати абсолютно всі сторони суспільного життя і викладатись у формі загальних постанов. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком правових конкретних звичаїв і відповідним їм покарань, головно, у вигляді різних грошових штрафів. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

«Салічна правда» — це судебник, що складається зконкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Однак ця конкретність, детальний опис різних сторін повсякденного життя франків надають творові найбільшої наукової привабливості як історичному джерелу.

Через три століття економічні питання середньовічного помістя знайшли свій відбиток в „Капітулярії про вілли” (Закон про маєтки), де:

- визначається монопольне право феодалів на земельну власність;

- натуральне господарство проголошується ідеальною формою організації економічного життя;

- як виключення допускається продаж надлишків продукції та купівля того, що не виробляється у маєтках власними силами;

- чітко окреслюються правила поведінки та обов'язки суб'єктів господарювання.

Таким чином в „Капітулярії про вілли” закріплювалась залежність селян, а завдання економічної політики зводилось до зміцнення кріпосництва.

Релігійні трактати цієї доби фіксують настанови щодо господарської діяльності людей, яка є богоугодною. Гонитва за багатством вважається гріховною, оскільки відволікає людину від служіння Богові і знищує добро, яке є в людині. Кожен повинен заробляти на прожиття своєю працею, і тільки вона дає людині право на користування земними благами. При цьому діяльність однієї людини не повинна порушувати інтересів інших, звідси – заборона брати процент за позику, пошуки справедливої ціни в торгівлі.

Аквінський Фома (1225 – 1274 рр.) – італійський єпископ і богослов. Економічні ідеї основних його творів “Сума філософії” та “Сума теології” спираються на праці Аристотеля. Передусім це вчення про “справедливу” ціну, яка повинна відповідати двом вимогам: забезпечувати еквівалентність обміну відповідно до кількості “праці та витрат” та забезпечувати учасникам обміну певний рівень життя згідно їх соціального статусу. В ціні повинні також враховуватись затрати на зберігання, доставку, а також страхування на випадок можливих втрат внаслідок грабежів на дорогах. Він виступав із релігійно-етичним обґрунтуванням товарного обміну, грошей, ціни, прибутку, проценту; поділяв багатство на природне (плоди землі та ремесла) й неприродне (золото і срібло). Визнавав справедливим отримання надбавки до первісної ціни (ренти) у землеробстві, помірного прибутку, який відповідає місцю виробника чи торговця в феодальній становій ієрархії. Проте вважав гріховними лихварство і лихварський процент, які порівнював з продажем того, чого не існує. Разом з тим, позики на державні потреби вважав допустимими, а процент тлумачив як компенсацію за ризик втрати грошей.

Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин в Західній Європі. Ремісничі цехи та купецькі гільдії. В ХІ ст. почали відроджуватися античні міста, зароджувались і зростали нові, передовсім в Італії та Франції (Венеція, Рим, Неаполь, Париж, Ліон). Вони стали важливими центрами як військово-адміністративного, так і господарського (ремісничо-торгового) значення. Водночас населення міст дедалі більше обтяжувало підлегле становище щодо сеньйора, котрий володів міською землею та регламентував життя населення. Це призводило у XII-XIII ст. до так званих комунальних революцій, у результаті яких велика кількість міст здобули самостійність, отримали самоуправління, а мешканці міст – особисте звільнення від кріпосної залежності. Усі повноправні міщани ставали вільними, користувалися майновими і політичними правами. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та виникнення ремісничих цехів.

Водночас зросло значення торгівлі, яка набула корпоративного характеру (купці об’єднувалися в торгівельні гільдії). Склалися внутрішні національні ринки. З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінансово-кредитної систем. Оскільки не існувало державної монополії на карбування монет, їх поряд з королем карбували також суверенні сеньйори та міста, що зрештою призвело до поширення трапез. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством, що сприяло швидкій концентрації банківського капіталу, збільшенню його економічного та політичного впливу.

З розвитком ринку набув поширення феодальний найм та розпочалася комутація ренти. При цьому феодальна залежність селян істотно зменшувалась або зовсім скасовувалась (за викуп).

Політика держав була значним рушієм становлення та розвитку феодальних відносин, оскільки саме королі роздавали землі та створювали систему імунітету, як засіб отримання передовсім військової підтримки в період численних колонізаційних та міжусобних війн.

Формування централізованих абсолютистських монархій у XV ст. супроводжувалося зростанням державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини. Разом з тим воно створило необхідні передумови для уніфікації грошової, митно-податкової та адміністративної систем у рамках окремих держав (королівств), сприятливо вплинуло на розвиток грошово-кредитних відносин у Європі.

Епоха феодалізму загалом характеризувалася переважанням сільського господарства над ремеслом. Якщо на початковому етапі сільськогосподарське виробництво мало виключно натуральний характер, то починаючи з ІХ ст. воно повсюдно набувало товарності. Основними сільськогосподарськими культурами були: полбі, пшениця, жито, просо, ячмінь, овес, льон, коноплі, яблука, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, виноград, аґрус, ріпа, редька, огірки, дині, гарбузи та ін. Тваринництво до кінця ХІІІ ст. мало другорядне значення після рільництва. Воно було екстенсивним, у доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, а в селянських господарствах – дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство.

Ремесло сформувалося у феодальному сільському господарстві, і лише у VІІІ-ХІ ст. стало самостійною галуззю суспільного виробництва. Основна форма організації ремесла – ремісничий цех, торгівлі – гільдія.

Українське господарство та економічна думка доби Київської Русі та Литовсько-Польського князівства. «Повість минулих років», «Руська Правда», «Галицько – Волинський літопис», «Литовські статути», «Устава на волоки». Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин, зростало та зміцнювалося феодальне землеволодіння – вотчина.

У Київській Русі 13-15% населення мешкало у містах і селищах, яких налічувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4-5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ – одне з найбільших міст Європи, де мешкало 35-40 тис. чол. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяли розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як “з варяг у греки” (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійського моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Засобами обігу здебільшого служили візантійські та арабські монети — дирхеми. Давньоруською грошовою одиницею була гривня (злиток срібла вагою близько 204 г), яка ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан.

Інтенсивне зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння, заснованого на натуральному господарстві, посилило владу місцевих бояр та князів, створило передумови економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Це зрештою призвело до розпорошення централізованої влади та розпаду Київської Русі як цілісної держави.

Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя. У 945 р. законодавчо встановлено розмір данини з одиниці обкладання, а також час та місце її збору. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був “дим”, а з окремого господарства – плуг або рало.

Основні верстви населення Київської Русі:

ü “мужі” – знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;

ü “люди” – міська знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею);

ü “молодші люди” – мешканці міст (дрібні торговці, крамарі, ремісники);

ü “чернь” – найбідніші прошарки міста;

ü “смерди” – селяни, основна маса населення. Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежності від знаті;

ü “холопи” – раби (закупи, рядовичі).

Із прийняттям християнства з’явився ще один значний прошарок суспільства – духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів.

Головними галузями економіки Київської Русі, були двопільне землеробство (пшениця, жито, просо, ячмінь, овес) та скотарство (велика рогата худоба, коні, свині). Було поширене мисливство, особливо на хутрових звірів, рибальство, бортництво (примітивне бджолярство).

Високого розвитку набуло ремесло, яке налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства.
Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів.
Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.

Нідерландська (1566 - 1609рр) і англійська (1640 - 1660рр) буржуазні революції засвідчили, що найбільш розвинуті країни Західної Європи вступили в новий етап свого соціально-економічного та політичного розвитку - етап утвердження в надрах феодального суспільства капіталістичних відносин. На відміну від яких господарський розвиток України проходив в умовах недержавності, засилля іноземних феодалів. В українських землях, які входили до складу Польщі, збереглися реліктові форми середньовіччя. Втім будучи європейською країною, Річ Посполита відчула певний економічний вплив передової Європи, і частково реформувала своє господарство у відповідності до потреб міжнародного ринку. Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі і зростання внутрішнього ринку, зумовлене передусім розвитком міст, призвели до розширення фільваркового господарства в Україні.

Відчуваючи гостру потребу в грошах польські магнати і шляхта намагалися розширите свої землеволодіння, примусити селян працювати у фільварку. А щоб вони не противились - закріпачити їх.

За першим Литовським статутом (1529р.) селянам на купівлю або заставу землі потрібен був панський дозвіл. Другий Литовський статут (1566р.) допускав продаж землі лиш між селянами одного маєтку. Аграрна реформа (1557р.) великого литовського князя і короля польського Сигізмунда II Августа, відома під назвою "Устава про волоки", посилила руйнацію господарського (общинного) землеволодіння. Вся земля, якою до реформи володіли селяни, вимірювалась і поділялась на волоки - ділянки площею 20-25 га. Решта, причому ліпшої землі, відводилася під фільварки. Земельна площа яких відносилася до площі, що знаходилася у користуванні селян у пропорції 1:7. По мірі розвитку фільваркового господарства фільварки поглинали селянські землі. В підсумку "Устав про волоки" в основному прикріпив селян до наділів, позбавив їх права на придбання земель, перетворював вільних виробників у кріпаків з обов'язковим відробітком панщини.

Остаточно закріпачив селян третій Литовський статут (1588р,), згідно якого "людині вільній" достатньо було прожити 10 років на землі пана, щоб стати кріпаком.

Таким чином, аграрні відносини, що склалися на українських землях свідчать про панівне становище польських феодалів в економічному житті. Гніт польсько-шляхетської держави, розгнуздана свавілля магнатів і шляхти, визиск і пограбування національних ресурсів гальмували соціального ономічний розвиток України. Збереження відсталих суспільних форм, зростання великого магнатського землеволодіння, джерелами якого були королівські надання та самочинне захоплення земель, перешкоджали зародженню буржуазних відносин. Вирішити проблему змогла національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яку ряд істориків оцінює не інакше як буржуазну революцію.